Платформа Українського інституту національної пам’яті

Календар спогадів


Наступні події:

10-02
Початок Революції на граніті

Зі спогадів учасника Революції на граніті Юрія Зубка

10-14
День захисників і захисниць України

Зі спогадів добровольця

11-21
Початок Революції Гідності

Зі спогадів учасниці Студентської координаційної ради Євромайдану Софії Бориско

День пам'яті трагедії Бабиного Яру

1941-09-29

День пам'яті трагедії Бабиного Яру

Бабин Яр – складний історичний символ. Упродовж століть це місце було багатонаціональним і багатоконфесійним некрополем. Восени 1941 року упродовж двох днів (28-29 вересня) тут було вбито майже 34 тисячі київських євреїв. Тому Бабин Яр став одним із символів Голокосту. Під час війни в цьому місці вбивали та ховали не лише євреїв. Серед загиблих були також роми, пацієнти психіатричної лікарні, діячі українського націоналістичного руху, радянські військовополонені, підпільники, цивільні заручники та засуджені окупаційною владою на смерть. Кількість жертв, за оцінками істориків, сягає щонайменше 100 тисяч людей.

 

Володимиру Онищуку восени 1941 року було близько дванадцяти років, він зміг добре запам’ятати події того драматичного часу. Його родина мешкала в центрі Києва і все, що відбувалося в центральній частині міста, йому довелося бачити на власні очі.

Фрагмент з його спогадів:

Пригадую вересневі дні 1941 року. Мені тоді було дванадцять років. Я мешкав у Києві по вул. Хмельницького № 80 (колишня вул. Леніна) у невеличкому флігелі, який стояв усередині двору і з одного боку був двоповерховий, а з другого – триповерховий. Наша квартира була № 14. Батька звали Євсиген Євдокимович, маму – Галина Василівна. З нами також проживав мій брат Анатолій, який був старшим за мене на п’ять років.

Мало що мені було зрозумілим у ті часи. Довгою вервечкою тягнулися бульваром Шевченка і Хрещатиком частини Червоної армії і обози. Хтось казав, що це війська, які вийшли з оточення. Насправді вони залишали Київ. Три дні безладдя. Повне сум’яття. Було моторошно. В багатьох місцях горіло. В повітрі було димко. Осідав попіл – горіло багато паперу. Води в мережі не було і я бігав брати воду з Дніпра. Всі крамниці були зачинені, а то й пограбовані. Люди були настрашені, перебували в тривожному очікуванні. Ці настрої передавалися і нам – хлопчакам. Мені саме довелося бути на бульварі Шевченка, біля Ботанічного саду, коли почувся гуркіт мотоциклів. Один, другий і ще й ще... То з боку Бессарабки проскакували німецькі мотоциклісти. Це була перша розвідка. Пізніше з’явилися поодинокі танки. Звичайно, про всяк випадок я кинувся тікати. Перехожі, які були поруч, теж розбіглися врозтіч. Проте дехто спокійно йшов назустріч. Я озирнувся і побачив, що кілька мотоциклістів зупинилися. Їх швидко обступили люди. Я зупинився і повернув назад. Несміливо підійшов до гурту, який утворився навколо німців. Деякі присутні про щось питали у мотоциклістів німецькою чи схожою на неї мовою (можливо це був ідиш). Ті – відповідали. Питання задавали чоловіки і парубки виразно єврейського вигляду. Інші оточуючі просили їх запитувати у німців про те чи інше. Я заспокоївся. Складалося враження, що нічого лихого не буде. Так минув тиждень. Але далі ситуація стрімко змінилася. Почав горіти, вибухаючи раз по раз Хрещатик. В інших місцях Києва також почали виникати пожежі. На вулицях німецька польова жандармерія почала затримувати чоловіків, здебільшого євреїв. Їх брали як заручників, за саботаж буцім-то. Опісля сповіщалося, що розстріляли – 100, 200, 300... 400 чоловік. Від цих звісток охоплював жах. Думав – отак вони усіх нас переб’ють!

Аж ось одного дня зранку побачив, що на протилежному боці вулиці на паркані з’явилося оголошення. То було звернення до єврейських мешканців міста прибути зі своїми пожитками й цінними речами у певну місцевість в районі Сирця (район Бабиного Яру). Це було 28 вересня, бо люди читали те оголошення, а на завтра вже треба було йти на вказане місце. Збентежені і занепокоєні були усі люди нашого двору. Усіх тривожило питання – що буде? Мучилися у здогадках, але про страшну дійсність, яка потім сталася, ніхто не міг собі навіть уявити – це просто не вкладалося в голову. Були чутки, що будуть євреїв вивозити кудись, навіювалася думка, що десь там близько була залізнична колія – чи то станція «Лук’янівська», чи «Дитяча залізниця». У багатьох була надія, що євреїв будуть вивозити з Києва.

 

Продовження спогадів Володимира Онищука у книзі:

Київ 1941 р. Бабин Яр: Спогади сучасників / упорядник Сергій Кот. – К.: Інститут історії України НАН України, 2019. – 53 с.