Платформа Українського інституту національної пам’яті

Календар спогадів


Наступні події:

11-21
Початок Революції Гідності

Зі спогадів учасниці Студентської координаційної ради Євромайдану Софії Бориско

11-30
Силовий розгін столичного Майдану

Зі спогадів очевидиці розгону Майдану, студентки Любові Галан

12-06
День Збройних сил України

Зі спогадів учасника АТО Миколи Ніколаєва

День захисників і захисниць України

щорічно-10-14

День захисників і захисниць України

Для збереження пам’яті про події сучасної російсько-української війни Українським інститутом національної пам’яті проводиться запис, дослідження та оприлюднення усних свідчень учасників та очевидців подій. У межах цієї роботи видано серію (5 випусків) збірників спогадів «Усна історія російсько-української війни». Матеріали для випусків підготовлено запорізькими істориками, Інститут надає допомогу в підготовці їх до друку.

Четвертий випуск серії містить розповіді добровольців, які з весни 2014 року стали на оборону України від російської агресії. Серед цих розповідей – усна історія Андрія, який брав участь у визволенні Лисичанська й інших населених пунктів, та був тяжко поранений у бою за Іловайськ.

Запис інтерв’ю провів Олексій Штейнле 10 жовтня 2015 року.

 

Коли я їхав в АТО, в мене була посада – розвідник-санітар, ну, по штату. Хоча, за великим рахунком, положено, щоб у кожній групі був розвідник-санітар. От я був санітаром, хоча реально я тільки один день пройшов заняття по медицині, показали як джгут накладати, де накладати, тобто [най]елементарніші, примітивні, примітивні такі знання. От оце розвідник-санітар.

Зі спорядження: був автомат, від підствольника я відмовився зразу. Тому що весь час автомат напоготові, рука просто втомиться. Я тільки двічі пошкодував, що в мене нема підствольника. Пошкодував, але в принципі обійшлось без нього. Тобто це зайва вага. Те саме з пістолетом Макарова – я як получив, у той же день його назад здав. Розвідка повинна бути як рисі, як пантери, повинно легко бути. Я навіть пробував зняти зайву плиту з броніка, щоб полегше було. Ну потім воно почало перевішуватись вперед, поставив назад. І до речі, ця плита потім мені біди накоїла, вона траєкторію кулі, яка в мене друга летіла, поміняла, і я так прикидував вже: якби на мені не було броніка, мені б набагато простіше було, поранення не таке суттєве було б. Ну, наперед нічого ж не вгадаєш.

Бронік був у мене прекрасний. З цієї партії плити хлопці випробували на полігоні, витримував з 50 метрів СВД-шку. Ну, у мене чогось (під кутом навіть) куля умудрялась пробити бронік, легеню пробити, плече розковиряти, і полетіла собі далі. Тобто я підозрюю, що в мене друга куля була зі стальним сердечником, такі що бронебойні. Бронік був в мене прекрасний просто. Каска кевларова була в мене просто чудова, наколінники, налокотники.

Для зв’язку використовували мобілки. Там же ситуація, наприклад, як у Лисичанську було: мобілки не працювали. Там взагалі нічого не працювало, світла не було, мобільного зв’язку не було, води не було, нічого не було, там дурдом просто. Елементарні речі, до яких ми там звикли, в побуті, а потім виявляється – о, а я умудрявся в 10 літрах води покупатися і попрати форму. Так згадуєш зараз… Тобто, [користувалися] і мобільним зв’язком, і там радіостанції в когось були.

Ну а потім, потім 18 [серпня] ввечері через Кобзарі поїхали на Іловайськ. Переночували в школі, а зранку 19-го почалося… І тоді уже комбата поранили вранці. У другій половині дня ми перейшли через перехід над залізницею, почали підійматися вулицею. Зверху дороги вилітає «Газель», по-моєму, біла. Розстрілюєм, витягуєм сєпаров, люди на емоціях. І на добрих 15 хвилин операція зупиняється. Потім знизу теж вилітає чи «УАЗік», чи що таке, теж розстрілюєм.

Ми пішли вулицею через приватний сектор. Потім ми засіли на перехресті. Я ще подивився і думаю: «Може піти…», – якось не виходило. Потім ми прикривались тополями, пробігли.

Вийшло так, що штурмовики пішли на адмінбудівлю і просто зупинилися, а ми пішли лівим флангом, це на межі здорового глузду. Покійний командир взводу, може він не обдумав. І він побіг, там галявина така метрів 50–60, просто відкрита така, ні куща, нічого. Він рванув, я за ним. Біжу, а тоді в мене в голові: «Що я роблю? Просто нас тупо перестріляють». Слава Богу, зразу не пристрілили.

Підбігли до довгої стіни адмінбудівлі (там парапетик такий був), він поза всякими правилами, як нас вчили (чоловік в Афганістані 7 років прослужив, орден Червоної зірки, ну такий, без броніка, він був певен, що його куля не бере). Коротше, він попри всі правила, як учили, просто вийшов на повний зріст подивитися, що там робиться – зразу куля… Хлопці підхоплюють, а я тут поруч стою, бачу, одному в руку ліву залітає, той кричить, я йому джгут, падаю, кидаю це йому джгут, починаю, намагаюся перевернутися, ногою відштовхую, а нога на долю секунд в мене злетіла – впіймала кулю. Ну, це «абзац» був просто. Тобто, це якісь спортсмени, це навіть не військові спеціалісти. Ну, а може випадково так вийшло, що так умудрилися в долю секунди влучити у ногу.

Поки мені засипали рану і оце джгут накладали (хоча мені не треба, це венозне було поранення, а нас вчили: якщо венозне поранення, то джгут не треба накладати). Тобто, засипали – і все, треба було просто знеболювального уколу вколоти. А вона взяла мені джгут на ногу, потім взяла порожній магазин, намотала, щоб тугіше було. Потім, поки усе це відбувається, хлопці взяли взводного, відтягнули уже, і самі відійшли. Я дивлюсь – така ситуація: вздовж стіни я вдвох із «бабою». «Ну все, кранти, – думаю, – попався». І починаю відстрілюватись, вона з коліна починає його теж обстрілювати, і мені головою ще киває, типу «відходь». Ну, я трохи відшкандибав там метри 3–5, знову присів, знову луплю, вона відходить. І так по черзі ми один одного прикриваючи, вийшли на нашу сторону.