Платформа Українського інституту національної пам’яті

Календар спогадів


Наступні події:

12-06
День Збройних сил України

Зі спогадів учасника АТО Миколи Ніколаєва

12-11
Спроба силового розгону Майдану

Зі спогадів отця Миколи Мишовського

01-16
Прийняття «диктаторських законів» 16 січня 2014 року

Зі спогадів співкоординатора Громадського сектору Євромайдану Володимира В’ятровича

Силовий розгін столичного Майдану

щорічно-11-30

Силовий розгін столичного Майдану

29 листопада 2013 року на саміті Східного партнерства у Вільнюсі Віктор Янукович відмовився від підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Протестувальники (політики, громадські активісти, студенти) на майдані Незалежності провели вечірнє зібрання, але не озвучили чітких планів про подальший протест. Уночі 30 листопада працівниками силових структур здійснено силовий розгін протестувальників. У відповідь було оголошено загальноукраїнську мобілізацію на віче 1 грудня.

У 2013 році Любов Галан була студенткою Національного університету «Києво-Могилянська академія» і брала участь у протестах з першого дня. Разом з іншими активістами вона залишилася на ніч під стелою, для підтримки протесту. Про те, що відбувалося у ніч на 30 листопада, Любов Галан згадує так.

Я залишилася в ту ніч на Майдані. Людей 100–200 було. Ми дуже переживали, що ці тітушки будуть нас бити. Але Вільнюс – все, Вільнюс не вдався. І ми подумали, що прийдемо сюди вже на весну. Це була п’ятниця, і до неділі тут майже нікого б не залишилося. Ну, може, в неділю лишилися б, а в понеділок точно всі пішли б на пари.

І от ми сиділи… Пам’ятаю, було дуже холодно. Сцена якось в один момент зникла (я навіть не помітила, коли), бо щось там у них закінчилося, та й танцювати особливо нікому не хотілося, всі грілися біля діжок. Багато студентів було з географіч­ного факультету Львівського університету імені Франка. Сиділи з нами, співали. І тут раптом, десь годині о 2-й, коли тітушки нам сказали, що вони пішли спати і в Маріїнському парку майже порожньо, вони спускаються вниз по Інститутській, стають навпроти нас, біля пам’ятника… ну, фонтан такий збоку.

Тоді вже на Майдані був Правий сектор. Їх стояло всього п’ятеро хлопців, у масках, з палицями, але вони все ж вселяли в нас надію. Справляли враження гордих таких чоловіків… Хоча хлопцям було років 16–17, не більше. Якось вони так грізно виглядали… Це, в принципі, мій особистий спогад, бо мені завжди такий типаж хлопців подобався. Такі сильні, відважні молоді чоловіки. Ну, потім я змінила про них думку…

І тут вилазить якийсь дядечко з лотком яєць, стає напроти «Беркута», коло мене, і починає їх провокувати. Починає матюкатися, щось їм кричати, що вони «пєтухі» тощо… Я кажу йому: «Дядечку, чого ви кричите? Ви, герой, чого ви кричите? Ви захис­тите тих 20 дівчат, що позаду вас?» І тут я пам’ятаю, що до нього хтось підійшов із Правого сектору і сказав, що це їхня територія, і у них провокацій не буде.

…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на «Глобусі». І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди. Ну, я спускаюся – мені ж цікаво. Кажу: «Піду подивлюся, що там відбувається». – «Іди». Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту – вони там йолку ставити збиралися…

Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме «Беркута»… Ми вже тоді відрізняли «Беркут» від ВВ-шників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.

У мене паніка... Я бачу, що мої хлопці знайомі біжать. Я собі подумала: «“Беркут” – це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…» – і кричу хлопцям: «Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!» І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку. Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, але... в той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував – просто взяв попід руки і виніс звідти.