Платформа Українського інституту національної пам’яті

Календар спогадів


Наступні події:

01-16
Прийняття «диктаторських законів» 16 січня 2014 року

Зі спогадів співкоординатора Громадського сектору Євромайдану Володимира В’ятровича

01-19
Початок протистояння на Грушевського під час Революції Гідності

Зі спогадів учасника Самооборони Майдану

Спроба силового розгону Майдану

щорічно-12-11

Спроба силового розгону Майдану

У ніч на 11 грудня 2013 року відбулася спроба влади ліквідувати Євромайдан, організувавши нічний штурм та застосовувавши спецпідрозділ «Беркут» та солдат внутрішніх військ. Підставою для штурму стали вимоги державних судових виконавців, що прибули на місце і зачитали постанову Печерського районного суду.

 

Про свої дії та переживання у ту ніч згадує священик Римо-католицької церкви, головний редактор часопису «CREDO» Микола Мишовський.

 

11 грудня, о 1-й годині ночі, ми вийшли на традиційний Гімн, на те, щоб помолитися. І тут сказали: увага, «Беркут»! Я пам’ятаю всі ті події похвилинно. Ми, священики, стояли тоді на сцені, молитву перервали, і було незрозуміло, що робити. Для людини взагалі дуже важливо, що вона робить спонтанно, у «позаплановій» ситуації, бо коли ми робимо щось за схемою, за сценарієм, графіком — то одна річ, а коли людина робить щось спонтанно — це зовсім інше.

І коли ми стояли на сцені, ми бачили, що всі чоловіки пішли під барикаду, на барикаду — під сценою було дуже мало людей. І тим дівчатам і жінкам, які були під сценою, сказали, щоб вони для збереження життя зайшли за огорожу… ну, їх було справді жменька, осіб 200–300. І от я розумію: зараз я тут стою і не знаю, що робити. А «Беркут» буде йти зверху, біля стели…

На майдані Незалежності стояла така невеличка капличка. Ну, дуже невеличка — намет, у якому збиралися віруючі, молилися. І тоді я подумав, що треба зайти в ту каплицю, винести звідти хоча б кілька образів, чашу, святі речі, які використовуються для звершення літургії, щоб їх беркутівці не розтоптали.

Спускаюся зі сцени, заходжу в цю капличку, щоб забрати речі, а там одна з парафіянок — дівчина, з якою ми раніше молилися у вечірню. Я кажу: «Виходь». Вона: «Ні, я звідси не піду». Мені стало якось моторошно, я зрозумів, що вона звідси не піде, і треба обороняти каплицю — не забираючи саму каплицю, не забираючи щось із неї… що треба вчинити якось інакше. І я пішов до барикади.

Тоді барикада, зокрема, складалася із риштувань для обладнання тієї злощасної ялинки. Я пропхався крізь людей. Вони у своїх жовтих касках були подібні з вигляду до червоної ікри, а беркутівці, що сходили зверху, виглядали як чорна ікра, у цих своїх шоломах. Дуже живо пригадалося те, яким був розгін 30 листопада. Було зрозуміло, що беркутівці прийшли не для того, аби на нас подивитися, і що на мене теж особливо дивитися ніхто не буде: священик, не священик — будуть бити, так само як і всіх. І великою мірою це був страх. Хотілося щось зробити, аби це зупинити.