Платформа Українського інституту національної пам’яті

Календар спогадів


Наступні події:

04-26
Аварія на Чорнобильській атомній електростанції

Зі спогадів науковця Володимира Ільїна про ліквідацію наслідків аварії

05-08
День пам'яті та примирення

Зі спогадів малолітньої остарбайтерки Надії Слєсарєвої

05-16
День пам'яті жертв політичних репресій

Зі спогадів репресованої Надії Слєсарєвої (Вікторовської)

Міжнародний день пам'яток і визначних місць

щорічно-04-18

Міжнародний день пам'яток і визначних місць

Відзначається щороку 18 квітня, з 1983 р. Спрямований на підвищення обізнаності громадськості з різноманіттям культурної спадщини, її вразливістю та необхідністю ефективних зусиль заради збереження її для подальших поколінь.

Після подій Революції Гідності утворилися нові місця пам’яті або ж відбулося нашарування нового пласту пам’яті на старі історичні місця. На вулиці Інститутській у Києві, на місці масових розстрілів, учасники Майдану створили народний меморіал. З незначними змінами він функціонує до сьогодні.

Про враження від перебування на місці розстрілів розповідає перформерка Таїсія Мельник.

Під час Майдану у мене було абсолютно точне усвідомлення, що я маю це робити зараз. Бо зараз – це те тло, яке готове сприймати. Більше, ніж раніше. Якщо раніше мої роботи були досить обережні в Україні (за кордоном вони були більш такі відверті, жваві і провокаційні в контексті не те, що там акціонізму, а провокаційні в контексті розвитку мислення, каталізуючі), то під час Майдану я вийшла на звичайний простір, не арт-центрів, не галерей, а просто посеред центру міста, просто на Майдані, просто біля Київської державної адміністрації – показати те, як я відчуваю і як відчуває народ, і відчути, як він реагує. Бо він хоче ділитися, бо йому вже так болить, що нема сили. Ось.

І після цього я зрозуміла, що вже немає зворотнього шляху, вже більш ніколи ми… Одна з моїх робіт так і називається: «Безповоротно» («Irreversibly»). Зроблена вона на Інститутській (зараз це вулиця Небесної Сотні). Вона присвячена загибелі першої сотні. І в мене було точне усвідомлення, що ми більше не будемо такі, як раніше.

Бо я довго ходила між тим камінням тої нашої культурної спадщини, тої бруківки столітньої, яка пам’ятає, яка все відчуває і знає, і якій так само болить. Я знала, що ми її можемо помити, відполірувати, можемо поставити навіть ті камінчики на те саме місце, де вони були раніше. Але це не значить, що вони стануть такі, як до цих всіх подій. Так само, як і ми, і наші родини, і наше середовище, і навіть наші родичі за кордоном…

В мене з митцями було досить багато перемов стосовно цієї роботи. Бо це була велика відповідальність: діяти чи ні. По-перше, ментально там було дуже важко знаходитись. Коли там ці всі свічки і підряд все. А воно ще дуже таке сире, воно ще жевріє, воно ще там усе відбувається. Це, знаєте, як бути на кладовищі під час погребіння – а через рік то вже зовсім інше відчуття.

…коли ти от зараз, коли воно ще от зараз-зараз. Я навіть ще напередодні була і просто не могла там знаходитися. А ще й діяти там. То я вам просто, знову ж таки, не скажу на словах, як це. … Напередодні я довго говорила зі своїми колегами. Хтось казав: «Тая, ти ж дивись, це ж святиня, це таке місце. Будь обережна». Але я розуміла свою відповідальність, що я це маю зараз зробити, бо цей момент, він ніколи не повернеться. Знаєте, от момент «зараз». І ця вулиця більш ніколи не стане такою.