Зі спогадів про Революцію на граніті

Революція на граніті – це масові протестні акції, що відбулися 2–17 жовтня 1990 року в центрі Києва, були організовані молоддю та передували відновленню незалежності України. Однією з основних вимог протесту стало недопущення підписання нового союзного договору.

В межах усноісторичного проєкту «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України. 1988–1991» ( ), що був реалізований у 1996–1997 роках, містяться зокрема усні свідчення учасників Революції на граніті. Один з її організаторів Юрій Зубко під час протесту навчався у Київському політехнічному інституті, був співзасновником та одним із лідерів Української студентської спілки.

Уривок з його розповіді, де йдеться про революційні події.

 

Влітку 1990 року в Днiпропетровськiй областi, в Нiкополi на Чортомлицькій Сiчi, було святкування 500-рiччя козацтва. І там було дуже багато народу, брали участь в тих акціях. З’їхалися з усієї України більше 200 тисяч чоловік, було дуже багато молоді. I тоді ідея голодування активно обговорювалася з представниками всіх регiонiв, якi туди з’їхалися, з представниками наших органiзацiй i так далi. Починаючи з того моменту, розпочалася клопiтка органiзацiйна робота, чiтке продумування всiх акцiй. До речi, сам план всiх акцiй знало дуже мало людей, тобто, він якось тримався в секретi. Навiть на листiвках, що були виданi, спецiально неправильно вказувався початок дати голодування – на один день.

А основнi вимоги були сформульованi такi, що... Тодi якраз активно обговорювалося пiдписання нового союзного договору, і основна вимога – це було непiдписання цього договору, до прийняття нової Конституцiї України. Друга важлива вимога – це недопущення до того, щоб українськi юнаки служили в совiтськiй армiї, за межами України. Бо вже тодi було багато гарячих точок, i, в принципi, ця вимога знаходила масову пiдтримку. Третя вимога – це була заборона дiяльностi комунiстичної партiї, комсомолу, нацiоналiзацiя їхнього майна. Четверта вимога була тодi достатньо несподiваною для багатьох. Вона, до речi, єдина практично не була виконана, але, як час показав, вона була найбiльш актуальна на той момент – це розпуск Верховної Ради України i проведення нових парламентських виборiв. Ця вимога була сформульована пiд впливом того, що в Українi на той час уже був Народний рух України, були iншi полiтичнi сили, але на момент виборiв вони не були легалiзованi, i вибори проходили практично пiд тиском однiєї комунiстичної партiї. I тому уже першi 6 мiсяцiв роботи парламенту показали, що в такому складi вiн нездатний на якiсь свiжi дiї, тим бiльше на проведення економiчних реформ.

Розрахунок був бiльше на те, щоб якось дiйсно привернути увагу до цих питань. У принципi, цi питання вже достатньо широко ставилися в засобах масової iнформацiї, в iнших... Вони мали якусь пiдтримку. Але все-таки на той момент достатньо нереалiстично було вимагати нацiоналiзацiї майна комунiстичної партiї України, i, в принципi, ми це усвiдомлювали. З iншого боку, уже тодi почалось обговорення, що Українi потрiбна нова Конституцiя, і непiдписання союзного договору було надзвичайно актуальне на той момент. Обговорювалося, що можливо цей договір буде пiдписано десь у листопадi. Тому терміни пiджимали. Україна практично потрапляла б у подальшу кабалу в цьому союзi. Тому ця вимога була дуже актуальною. Те, щоб українськi юнаки не служили у радянській в армiї, – це теж була дуже актуальна вимога, бо вже тодi було багато гарячих точок. І ми, в принципi, сподiвалися на те, що частина їх все-таки буде якимось чином виконана, а частина – нi, хоча все починалося так досить важко.

Другого числа ми близько дванадцятої години вийшли на площу i пов’язали пов’язки. То було два типи учасникiв акцiї. Перші – самi учасники голодування, вони були з бiлими пов’язками. І другi – з чорними пов’язками – люди, що займалися органiзацiйними моментами (акції, пікетування вузiв, питання охорони табору, матерiального забезпечення i так далi).

Десь за два тижні до того обговорювалося, де провести акцію. Було вирiшено, що найкраще мiсце – це майдан Незалежностi, бо це центр мiста, там, в принципi, завжди найбiльше людей. Було також обдумано, що, якщо дiйсно буде проводитися голодування, а жовтень – це вже така погода, ну, не лiтня, можна сказати, досить прохолодно, то необхiднi намети, спальнi мiшки. Їх мiнiмальна кiлькiсть була взята в оренду в рiзних фiрмах, якi займаються туристичним обладнанням. Були навiть спецiально виготовленi цвяшки, щоб забивати палатки. Було вивчено, що їх мiж плити можна забити на майданi Незалежностi.

Планувалося, що початок акцiї покладе, так би мовити, досвiдчений актив: приїхало близько 60–70-ти чоловiк зi Львова і «Студентського братства», i така ж сама кiлькiсть студентiв із Києва. Тобто, на початку це десь було близько 145–150 чоловiк.

Спочатку було приблизно 30 наметiв. І в перший день ішли якiсь переговори з мiсцевою мiлiцiєю i з мiською владою. Тобто, нiякого дозволу на проведення акцiї голодування не було. Коли ми сидiли там на площi, це було одне поняття, а вже розбивання наметiв могло трактуватися як порушення громадського порядку i так далi. Ми були попередженi вдень, що, якщо будуть розбиватися намети, то акцiя зразу буде припинятися. I практично без наметiв акцiя продовжувалася цiлий день. І вже ввечерi було вирiшено все-таки розбивати цi намети. Треба вiдзначити позитивну роль у цьому (що мiська рада вирiшила не застосовувати, так би мовити, силовi методи) тодiшнього голови Київської ради Арнольда Назарчука i заступника Мусiюка. Тодi в Київрадi бiльшiсть уже складали демократичнi сили, i київська влада якось не хотiла брати на себе вiдповiдальнiсть за те все, i тому вона якось дала дозвiл.

Ми думали, що чим бiльше буде учасників, тим краще. I, в принципi, всi бажаючi, тобто, весь той актив, з яким ми пiдтримували стосунки, то вiн узяв участь в акцiї з самого початку. А потiм люди почали приєднуватися, почали приїжджати з iнших мiст, просто приходити з тентами. Наприклад, київськi запитувати, чи можна приєднатися, i приєднувалися до голодування.

Коли ми розбивали намети, то в принципi думали, навiть бiльше нiж на 50 вiдсоткiв були переконанi, що зараз, як тiльки ми почнемо розбивати цi намети, з’явиться мiлiцiя i розпочне… Тим бiльше, що це був вечір. І хоча бiля наметового містечка залишилося достатньо багато киян, якi спостерiгали за всім цим, але їх було значно менше, нiж удень. І тому, звичайно, така думка була, що зараз почнуть… Тому було навiть розроблено такий варiант: частина активу вiдiйшла з площi, щоб у разi, коли будуть арешти – зразу включитися в агiтацiйну роботу, щоб змобiлiзувати iншi студентськi сили.

Мiлiцiя була поруч, але машини з ОМОНом, що стояли за 500, 1000 метрiв, не пiд’їхали i з них ОМОН не вийшов. Поруч все було набито автобусами, я тодi нарахував їх, мабуть, бiльше 30-ти. Автобуси були розмiщенi в усiх найближчих закоулках і дворах.

Ми сподiвалися, що, як буде якесь розгортання подiй, студенти зразу нас пiдтримають. Але того не сталося. І тому, можна сказати, що десь 4–5-го числа навiть була якась моральна криза, що ось ми тут голодуємо, а студенти, як ранiше вчилися, так i вчаться, їм це «до лампочки». І, наприклад, Володимир Чемерис тодi вже сказав, що нам треба припиняти цю акцiю, нас нiхто не пiдтримує. 4-го числа він покинув наметове містечко i далi участi в акцiї не брав.

З iншого боку, ми вiдчували величезну пiдтримку киян, якi збиралися тодi на площу, і, в принципi, їх збиралося з кожним днем все бiльше i бiльше. Вони вже самi приносили теплi речi для учасникiв акцiї, зразу було налагоджено механiзм, щоб приносили шипшину. Заварювалася для голодуючих шипшина, iншi такi напої на травах, якi надають можливiсть якось пiдтримати органiзм пiд час голодування. I, в принципi, ця моральна пiдтримка вiдчувалася, i була таким якимось вагомим фактором для того, щоб акцiя продовжувалася.

Звичайно, кожного ранку якiсь агiтацiйнi групи йшли до вузiв i там працювали протягом дня, почалась якась допомога. До речi, демократичнi сили в першi днi достатньо негативно поставилися до акцiї: казали, що ви нiчого не доб’єтесь, що тiльки напружуєте ситуацiю в суспiльствi i так далi. Практично, якась пiдтримка від них надійшла десь на 3–4-й день, коли вже нам почали допомагати в друцi листiвок. Олександр Ковтуненко, який тодi завiдував агiтвiддiлом Руху, добився, щоб з Руху привезли озвучувальну технiку, щоб можна було проводити якiсь мiтинги, якось звертатися до людей, що збиралися на площi. I, в принципi, так поступово, поступово, поступово акцiя набирала оберти. І вже з наступного тижня було вирiшено йти на зрив занять у вузах, розпочалися масовi якiсь манiфестацiї. Тобто, план був такий, що пiдходила група студентiв з мегафонами до якогось вузу, закликала студентiв не йти на лекцiї, а приєднуватися до акцiї. Частина людей там залишалась i вони вже рушали до майдану Незалежностi, по проїжджiй частинi i так далi. I, в принципi, треба сказати, що влада якось була уже, може, i налякана тими акцiями, вони навiть не реагували на тi порушення, що, наприклад, студенти йшли по проїжджiй частинi.

Найперше увага була звернена на полiтехнiчний iнститут, на всi вузи, що знаходяться в центрi або недалеко вiд центру: медичний iнститут, педагогiчний, харчової промисловостi. Тобто звiдки, в принципi, до майдану йти було недалеко. А вже потiм в останнi днi практично страйкували всi вузи.

Було багато, звичайно, таких, що просто страйкували, так би мовити, не беручи участi в акцiях, просто не ходили на заняття. Але я вважаю, що тi люди, які брали участь саме в манiфестацiях, мiтингах i так далi, вже свiдомо перейнялися тими вимогами, якi були покладенi за основу голодування. Хоча можна теж допустити, що пiд впливом вже масової стихiї (що от всi страйкують, манiфестують) була така частина, для якої то просто було цiкаво десь походити, погаласувати, поманiфестувати. Можливо, й була така частина, так.

Десь 14 жовтня страйкувала бiльша половина, а, здається, 15–16-го – практично всi вузи. На манiфестацiях уже було до 100 тисяч чоловiк. Але тоді був уже такий критичний момент, накопичився, саме в таборi голодуючих, в таборi органiзаторiв. Був уже наданий десь ефiр, ще щось, ішли якiсь переговори, але влада не хотiла йти на поступки. Тому (це планувалося заздалегiдь) було вирiшено якось радикалiзувати всю акцiю, i спробувати робити прорив бiля Верховної Ради України. Це, можна сказати, був пiк голодування, 15 жовтня, коли було прорвано мiлiцейський кордон бiля Верховної Ради i розбито там кiлька палаток. Згiдно того плану, що був складений, в той же день був захоплений студентами червоний корпус Київського унiверситету.

 

А потiм, я вважаю, що основним важелем, який справив тиск на владу, щоб вона якось пiшла на прийняття постанови, стала iнформацiя, що до нас почали приєднуватись трудовi колективи. Тобто, почалися страйки на заводах: «Арсеналi», «Червоному екскаваторi», iнших заводах. І цього вже влада налякалася.

Практично в останнi днi акцiя була вже слабо контрольована, адже, коли в ній брали участь бiля 100 тисяч чоловiк, то якось контролювати їх було абсолютно неможливо, – з’їхалися люди з усiєї України. Наприклад, у нас була домовленiсть з ректором полiтехнiчного iнституту, де я тодi вчився, що корпуси полiтехнiчного iнституту не чiпати, не захоплювати i так далi. Бо, в принципi, Таланчук, тодi вiн був ректором КПI, з першого дня дуже сильно допомагав. Він дав вказiвку i 3-го числа на майдан були привезенi дерев’янi плити, якi внизу наметiв ставилися, щоб не тягнуло вiд холодного гранiту цим холодом, також були привезенi з КПI розкладачки, матраси, оце таке необхiдне для учасникiв акцiї. Але, там група якихось студентiв, що приїхала з Дрогобича, з якогось ПТУ, плюс афганцi якiсь – просто захопили той корпус полiтехнiчного iнституту без вiдома, тобто почалася там якась стихiя i анархiя.

I вже пiсля прориву Верховної Ради дали можливiсть виступити представнику голодуючих студентiв. Вирiшили, щоб Олесь Донiй виступив, там, у Верховнiй радi – ще раз оголосити всi вимоги. В принципi, влада подивилася, що ситуацiя розгортається не найкращим для неї чином i все-таки вирiшила створити узгоджувальну комiсiю, якимось чином задовiльнити всi вимоги. Зважаючи на той критичний стан, все-таки багато голодувало вже по 10, 15 днiв.

Стан здоров’я був достатньо важкий. Десь 7–8 дiб голодування вiн ще був бiльш-менш нормальним. У людей, якi голодували по 10–12 днiв, був достатньо важкий стан. У деяких, можна сказати, були якiсь зриви, що люди починали оголошувати сухе голодування, що взагалі небезпечно для здоров’я. За табором було прикрiплено кiлька машин швидкої допомоги. Ну, і, в принципi, частина людей, стан яких був критичний, просто нами знiмалися з голодування – вони були на реабiлітації в лiкарнях, i так далi.

До речi, «Останкiно» тоді достатньо широко висвiтлювало події. Можна сказати, що в Росiї на той момент була певна демократизацiя преси. І росiйське телебачення навiть тодi постiйно давали якiсь репортажi з майдану Незалежностi, iнтерв’ю з учасниками. Київське радiо в позитивному планi висвітлювало. На українському телебаченні були якiсь репортажi, iнтерв’ю, а 15-го числа була година ефiру. Дiйсно її дивилися дуже багато людей, i в принципi вже 16-го ще бiльше людей взяло участь у всiх цих акцiях, розпочинали страйкувати новi заводи. І тут уже була створена узгоджувальна комiсiя, яка i виробила такі більш-менш прийнятнi формулювання щодо наших вимог.

Серед вимог була вимога вiдставки прем’єр-мiнiстра Масола. Це виходило з того економiчного стану: уже тодi починалося поступове зубожiння населення. Коли в сусiднiх країнах ми спостерiгали, що розпочинались якiсь реформи в економiцi, то в нас цього i близько не було. Тому це була одна з основних вимог, яка була повнiстю виконана. Пiд час мiтингiв кричали: «Геть Масола й Кравчука!», але офiцiйно Кравчука на той момент не вимагали скинути. Владi нiчого не залишалося робити в тiй ситуацiї, щоб Масола не зняти. І Масол сам уже бачив, що така ситуацiя… Наскiльки вiдомо, все-таки його питали, i практично вiн сам сказав, що треба пiти, щоб не напружувати ситуацiю.

Було двi думки, i в таборi голодуючих, i серед депутатiв. Одні, бiльш помiрковані, виступали за те, щоби постанову прийняти i закiнчити на цьому голодування, показавши, що студенти добились успiху. I друге було крило – в основному його пiдтримало багато студентiв зi Львова, депутат Хмара i ще кiлька депутатiв, якi говорили, що акцiю треба продовжувати, бо вже починають страйкувати заводи, нас повнiстю пiдтримують i ми можемо взагалi i Верховну Раду захопити, i так далi. Тобто, в принципi, це може й було можливим, але могло привести до якихось кривавих наслiдкiв, коли були б введенi вiйська i так далi.

Вимога щодо союзного договору була сформульована так: прискорити роботу над проектом Конституцiї, не пiдписувати союзного договору до прийняття Конституцiї. Ця вимога була виконана. Не виконали вимогу про проведення референдуму щодо довiри до Верховної Ради. На жаль, сталася така ситуацiя, що уже в 91-му роцi, пiсля путчу, коли керiвники компартiї на чолi з Кравчуком начебто стали вже пiдтримувати незалежнiсть, i, в принципi, вже влада почала працювати на референдум про незалежнiсть, дуже багато представникiв саме демократичних сил почали виступати проти цiєї вимоги, казати: «…Ну, в Верховнiй Радi в принципi бiльшiсть проголосувала "за" незалежнiсть, почала пiдтримувати рiзнi закони, якi закрiплювали незалежність…». I тiльки те крило Руху, яке очолював В’ячеслав Чорновiл, активно вiдстоювало цю iдею.

Звичайно, була унiкальна можливiсть пiсля проведення референдуму в 91-му роцi провести вiдразу новi парламентськi вибори. На той момент рейтинг демократичних сил був надзвичайно високий. Якби цi вибори були проведенi десь на початку 92-го року, то тодi б демократичнi сили виграли. I я впевнений, що тодi були б проведенi якiсь справжнi економiчнi реформи. А вийшло так, що практично та влада, що була, i лишилася на мiсцях, взявши гасла демократичних сил. А в результатi вона була нездатна провести якiсь економiчнi перетворення в Українi, i саме через це пiшло розчарування i незалежнiстю. І все це якось пов’язалося не з представниками колишньої номенклатури, а ніби то, що це iдеї демократичних сил не спрацювали. І це привело до їх поразки на наступних парламентських виборах. Ця ситуацiя з такою економiчною невизначенiстю триває до цього часу, якiсь цiлеспрямованi програми, реформи не вiдбуваються. І, я вважаю, це основна загроза для стабiльностi i для незалежностi.

Вiдразу пiсля голодування влада зробила все можливе, щоб ейфорiю вiд перемоги студентiв зняти. В нiч з 6-го на 7 листопада на площi Перемоги ми намагалися перешкодити проведенню параду радянської армії. Це на день «великої жовтневої революції». Студентiв було витiснено з площi i побито, причому багатьох дуже сильно.

Я думаю, що влада тоді вже мала можливiсть реабілітуватись. До того ж, на параді були вiйськовi сили, які напряму підпорядковувалися Москвi. І коли була вже вказiвка провести парад, то вони ні перед чим не зупинилися, щоб його провести. Було вирiшено, що на Хрещатику вже його не буде, але, в принципi, проведення параду для влади було обов’язкове на той момент.

Як не прикро, але на процес становлення незалежностi найбiльше впливали тi подiї, що вiдбувалися у сусiднiй державi. Можна пригадати, що там несподiвано обрали Iвашка першим заступником Горбачова. Вiн вирiшив залишатися в Москвi, хоча Верховна Рада (вiн тодi був її головою), вимагала повернутися в Київ. І тут же несподiвано, без якихось ускладнень, бiльшiстю приймається Декларацiя про державний суверенiтет України. Так само сталося з Актом про незалежнiсть – що тiльки пiд впливом путчу в Москві знову таки був прийнятий цей Акт. Тобто, на жаль, такi два важливих документи приймалися пiд впливом не якихось внутрiшнiх процесiв, а швидше за все, як не прикро, пiд впливом тих подiй, що вiдбувалися в сусiднiй державi. I саме голодування стало практично єдиною якоюсь такою внутрiшньою подiєю, яка змобiлiзувала людей, яка дiйсно заставила їх пiднятися до якоїсь боротьби, яка, в принципi, заставила багатьох повiрити у власнi сили.

Повна версія інтерв’ю:

Усні свідчення Зубка Юрія про відновлення незалежності України