Усноісторичне джерело у деколонізаційному дискурсі: від заповнення прогалин до національного наративу

Доповідь Тетяни Привалко, зроблена на міжнародній

науковій конференції "Свідчення крізь історію",

Ужгород, 10-12 серпня 2026 року

Тринадцятий рік ми перебуваємо у стані війни, а під впливом такої значної події багато чого змінюється в нашому житті. Особливо ці зміни помітні саме після російського повномасштабного вторгнення. Змінюється багато чого: саме ведення бойових дій, як ми документуємо ці події, як ми означуємо їх, як формуємо етичні та методологічні засади.

Не всі ці зміни науково описані, це й зрозуміло, адже подія ще триває, і також тривають зміни, викликані нею. Проте дещо вже артикулюється у наукових працях, на зібраннях фахової спільноти, а дещо просто проговорюється у неформальному спілкуванні колег, у соціальних мережах.

Я підводжу до того, що саме допомогло мені вибрати тему для цього виступу. Так, директор Центрального державного історичного архіву в Києві Ярослав Файзулін почасти публікує дописи зі світлинами довоєнного часу, тобто – до ІІ світової війни. – З проханням допомогти ідентифікувати людей, місця чи події, які на тих світлинах зображені. І виявляється, що то діячі Української революції, Розстріляного відродження, тобто ті люди, які брали участь у творенні Української держави того часу.

Те, що зараз після 30 років відновлення української державності досі залишаються неатрибутованими ті світлини (невеликі за кількістю, їх насправді небагато), свідчить про значну інерцію радянського бачення в архівуванні й обліку історичних джерел.

Цю інерцію потроху долають, про це я зрозуміла зі спілкування з директоркою ще одного центрального архіву – аудіовізуального – Тетяною Ємельяновою. Вона разом зі своїми колегами після 22-го року почали ініціативне документування подій війни, бо розуміли, що той документальний офіціоз, що раніше відкладався в архівах, не зможе належно репрезентувати сучасну історію нашої країни. Адже такого документування щодо подій Майдану і подій війни до 22-го року не відбувалося.

Додати світла до означення проблематики дозволила моя підготовка до участі в науковій конференції «Війна, наука та емоції», що проходила у лютому місяці цього року.

Я робила доповідь про сучасний меморіальний наратив і дійшла розуміння, що під впливом нинішньої війни і нашого досвіду її пережиття потребує переосмислення уявлення про жертву і переможця. Про жертву розлого йдеться у працях зі студій травми. Там досить ґрунтовно й докладно описується травматичний досвід Українського народу, проводячи порівняння з травмами, які пережили інші народи, здебільшого колонізовані.

У розумінні травми ми спираємося на розробки переважно західних науковців, і це є обґрунтовано і виправдано. Протягом багатьох століть західна наука є для українських дослідників важливим орієнтиром.

Подібну ситуацію, зрозуміло, ми бачимо і в усноісторичному науковому полі. Заслужено визнаних учених часто цитують, запрошують виголошувати ключові доповіді і т.д. Всі ми їх знаємо, я лише кілька прізвищ нагадаю, і до того ж у прив'язці до їхніх основних праць та категорій оповідачів, які стали для них основними у вивченні.

Алессандро Портеллі, Італія, досліджував розповіді американських та італійських робітників;

Пол Томпсон, Велика Британія, праця «Голос минулого: усна історія», вивчав зокрема історії шотландських рибалок, робітників автомобільних заводів;

Александр фон Плато, Німеччина, документація свідчень примусових робітників;

Луїза Пассерині, Італія, брала усну історію для дослідження саморепрезентації чоловіків та жінок робітничого класу під час панування фашизму;

Тамара Гаревен, США, записувала інтерв’ю з колишніми робітниками, менеджерами та їхніми родинами.

Отже, робітники, жінки, переслідувані чи дискриміновані панівними режимами – ось такі основні категорії оповідачів, яким хотіли надати голос авторитетні західні усні історики.

Перелік названих науковців далеко неповний, і я його наводжу лиш для того, щоб аргументованішою була моя наступна теза:

В усній історії українські фахівці перебирали досвід переважно тих науковців, які працювали в країнах зі сталим демократичним розвитком, з власною безперервною державницькою традицією, і які свого часу здебільшого були імперіями. У таких країнах сформувалося ставлення до усноісторичного джерела як до інструменту, що надає голоси тим, хто на маргінесі, хто не був почутий офіційними істориками.

Україна значно відрізняється від таких країн, тому постає завдання, чіткіше окреслити, кого українські усні історики вважають такими, хто був «непочутим» у радянський час та є «непочутим» зараз.

В Україні усна історія отримала можливість вільно розвиватися з кінця 80-х років ХХ століття. З того часу минуло майже сорок років, ми намагаємося побудувати подібне до західного суспільство, намагаємося провадити подібні до західних наукові студії. Чи багато за ці майже сорок років ми знаємо досліджень на основі усних історій робітників?

Розлогішою в Україні є жіноча усна історія, але вона переважно йде у прив’язці до важливих політичних подій: Голодомору, Другої світової, колективізації і деколективізації, розпаду радянської системи тощо.

Оповідачами української усної історії стали: ті, хто пережили Голодомор, політичні репресії, вижили у нацистських і радянських таборах, були на примусовій праці, депортовані, засуджені за свою збройну боротьбу проти влади, і ті, хто в ненасильницький спосіб їй протистояли (через літературні твори, мистецтво, громадянську позицію тощо).

Об’єднує всі ці категорії їхня інакшість до радянської системи: небажання або, може, невміння бути такими, як усі, небажання або, може, невміння синхронізувати свої думки, слова, а той дії з офіційною ідеологією. За таку інакшість цих людей радянська машина або знищила, або відсунула на маргінес суспільної уваги і ваги.

І те, що українська усна історія зібрала їхні колись маргіналізовані голоси, уподібнює її до класичної усної історії західного штибу. Різниця ж полягає у наступному. Маргінес у західному суспільстві не є антидержавним; голоси, що привернули увагу західних усних істориків, не виступали за розпад держави, бо вона для них хоча й сприймалася непривітною, але була своєю власною.

У нашому ж випадку, маргіналізовані радянською системою постаті у багатьох випадках вважалися ворожими. А ми, сучасні історики, за їхню інакшість наділяємо цих людей досвідом українськості, а відтак не радянськості, не російськості.

Якщо ж використовувати м’якше формулювання, запропоноване Тетяною Боряк у її монографії 24-го року: через досвід таких людей можливе усвідомлення свого власного, а не імперського минулого (с.115).

І це можливо насамперед через усну історію. Адже класичні писемні джерела радянського часу були створені за зразками, накинутими з імперського центру і виконували завдання насамперед того імперського центру. Щоб розбачити у радянських писемних джерелах ті маргіналізовані постаті, нам треба джерела очистити від ідеологічних нашарувань, канцеляризмів, приписок і прямого фальшування. І навіть тоді ті люди будуть побачені нами у доносах, під судом і слідством, під наглядом, у тюремних камерах, на засланні, на чужій землі.

Усна ж історія, і загалом его-документи дозволяють нам бачити цих людей живими – у колі своєї родини і друзів, серед однодумців, за творчістю, у вільному листуванні й спілкуванні.

У 2014 році, в українській усній історії сталися зміни, щодо яких і досі точаться серйозні дискусії. Чи є усною історією розповіді про незавершене минуле, чим вони відрізняються від класичної усної історії, які особливості роботи з ними.

Здавалося, у 14-му році завершився суто класичний період української усної історії. Виникло багато майданівських усноісторичних проєктів, і навіть закордонні дослідники записували розповіді учасників масових протестів. Оповідачами стали люди активні, які голосно заявляли про свої вимоги, вміли користуватися медіа, щоб представити свою позицію.

Проте досить швидко майданівська тематика зійшла на маргінес суспільної уваги й наукового інтересу усних істориків та й науковців загалом. На сьогодні не існує фундаментальних досліджень про Майдан. Профільний музей проводить щорічні наукові форуми, і в них беруть участь науковці, які продовжують залишатися у своєму науковому полі й лиш під цей захід проводять якісь порівняльні дослідження.

Про маргінес майданівської тематики свідчить відсутність послідовної й системної державної політики меморіалізації подій Майдану і загиблих тоді. Вшанування пам’яті здійснюється через низові ініціативи, а влада до них лише долучається.

Упродовж багатьох років після Майдану результати соціологічних досліджень показували, що близько третини українського суспільства вважали Майдан державним переворотом, і транслювали відповідне ставлення до його учасників. Після російського повномасштабного вторгнення тенденція майже не змінилася.

На маргінесі суспільної уваги і ваги перебували тривалий час і добровольці, які пішли відбивати російську збройну агресію у 2014 році. Після 22-го року упродовж короткого періоду українці публічно виказували шану захисникам. Та із затягуванням війни ні влада, ні суспільство не змогли вибудувати конструктивну комунікацію щодо мобілізації і демобілізації військових, що вилилося у крайні прояви позицій, як наприклад: «А мій в Азові» – «А мій – живий». Поведінку чи зовнішній вигляд окремих військових накидають на всіх захисників.

Знаю з власного досвіду, що навіть освічені люди, які займаються меморіалізацією, поширюють панічні передчуття, що, коли військові повернуться, з ними буде дуже багато проблем. Тобто, вже зараз суспільство готується відсунути на маргінес людей, які нас обороняють, завдяки яким ми можемо жити у власній країні.

Під час цієї війни вже було порушено багато суспільних, політичних та геополітичних шаблонів, тож виходячи з цього, не можна напевно сказати, якою саме буде позиція ветеранів війни (чи буде повторення радянського досвіду з ветеранами Другої світової, чи щось на кшталт досвіду американських ветеранів В’єтнамської війни).

Поки ж ми бачимо у нас продовження радянської традиції: відсувати на маргінес людей активних, з власною думкою і позицією, з досвідом українськості або ж не радянськості, не російськості. У цьому розрізі майданівська усна історія та сучасна воєнна усна історія не є чимось особливим, а лягає у класичний канон – надавати голос «непочутим».

Із розповідей цих непочутих ми формуємо національний наратив, суть якого полягає у тому, що упродовж понад сто років українці пробують будувати власне уявлення про свою ідентичність, традиції, культуру, спосіб проживання. Усна історія як історичне джерело та інші его-документи займають помітне місце у формуванні цього наративу, і про це треба говорити і пропонувати по новому дивитися і на джерельну базу української історії, і на формування архівної спадщини нинішніх подій.