Як над Київрадою синьо-жовтий прапор підіймали

24 липня 1990 року вперше після 70 років перерви над столицею України було піднято національний синьо-жовтий прапор.

В Українському інституті національної пам’яті записані спогади колишнього виконуючого обов'язки голови Київради про підняття синьо-жовтого прапора над столицею. Про те, як непросто приймалося це рішення Київською міською радою і за яких обставин, згадує Олександр Мосіюк.

Моя найактивніша політична історія – це моя участь в роботі Київської міської ради на посаді виконуючого обов’язки голови.

Волею Господа я очолював Київську раду саме в найкритичніші моменти історії Києва та України і брав участь, був в епіцентрі таких достатньо резонансних рішень, які мали далеко не київське значення, мали значення всеукраїнське і впливали на загальний контекст політичного процесу здобуття Україною незалежності.

Я отримав велику підтримку на виборах до міської ради, тому що я був єдиний в Києві, хто зняв свою кандидатуру [у виборах до Верховної Ради України] на користь іншого кандидата від національно-демократичних сил.

Я дуже легко з великим відривом виграв вибори в Київську міську раду по Новобіличах, де я тоді проживав. Вибори дуже цікаві були, двотурові, чисто мажоритарні.

Абсолютно нормальна прозора виборча кампанія, ніяких грошей. Якщо рахувати в доларовому еквіваленті, то я витратив на виборчу кампанію 200 доларів. Причому це гроші, якими мені допомогли мої друзі.

Ніякого бізнесу тоді ще не було в Україні, ніяких там олігархів, ніхто не знав, навіть слова такого – олігарх. Це були абсолютно нормальні, перші дійсно прозорі вибори. Я виграю ці вибори, і в міській раді в нас утворюється Демократичний блок.

Обрано було 291 депутата, по списку мало бути 300, в 9 округах вибори не відбулися, потім частина депутатів з різних причин не брали участь, хтось відмовився, хтось пішов зразу до Верховної Ради, як Мокроусов. Фактично, нас було десь 270 депутатів. Із цих 270 депутатів 110 складали Демократичний блок, 130 – блок комуністів, вони називали себе Блок комуністів-безпартійних, хоч там всі комуністи були, і 30 депутатів утворили так званий Демократичний центр. 

І цей Демократичний блок із 110 депутатів я очолив. Причому досить цікаво: мене обрали лідером цього Демократичного блоку практично абсолютною більшістю голосів, і обирали на кожних зборах по-новому, така була традиція, що треба весь час рейтинг перевіряти.

Починається у нас робота міської ради, і виникає перша спікеріада. Перша в історії, мабуть, нової української політики, я думаю, взагалі вперше.  У Верховній Раді чітко була група 239, яка обрала Івашка тоді Секретаря ЦК Головою Верховної Ради. В Міській Раді не можна було нікого обрати, бо ж 130-110, а треба 151 для того, щоб голову обрати, і ми півтора місяця обираємо голову Київради.

Вже половина депутатів, можливо, більше свої кандидатури висували – ніхто не проходить. Комуністи всі згоріли, і перший секретар міськкому, і всі секретарі райкомів себе висували. Ніхто не проходить. Ну що, тоді, або ми Раду розпускаємо, але ж ніхто не знає, як її розпускати, закону немає, ну, і, звичайно, депутати завжди ж не хочуть, щоб їх розпускали. Да, ну хто ж це хоче, а що буде далі, ніхто не знає, давайте домовлятися. 

І починаються, вперше в історії, можливо, київської політики перші переговори між політичними силами. Досить такі важкі переговори були. Я вважаю, що тут спрацював інтелект нашого Демократичного блоку. Тоді була цікава ситуація. Взагалі, якщо порівняти наш склад Київради з попередніми, то була дуже велика відмінність: в нас було 55 наукових працівників, із них, мабуть, більша половина була кандидати або доктори наук. Дуже багато було працівників освіти.

В другому блоці, в комуністичному, там зовсім інші були пропорції. Там були міліціонери, військовослужбовці якісь, були прокурори, керівники адміністрацій, тобто там була комуністична номенклатура. Як виявилося, у нашого Демократичного блоку рівень інтелекту був на порядок вищий, і це проявилося у процесі переговорів.

Перший синьо-жовтий прапор у Києві освятив майбутній патріарх, а тоді – архімандрит Української автокефальної православної церкви Володимир (Романюк) на території Софійського собору.  Фото: nazarenko.ucoz.ua

У нас вже був політичний досвід, тому що вони звикли виконувати команди, а ми звикли боротися, не всі, правда, там теж багато нових було депутатів, але нам вже цей короткий політичний досвід дуже допомагав.

Ми провели переговори в такий спосіб, що погодилися на їхнього голову, але ні в якому разі цим головою не міг бути їхній партійний лідер, ні секретар обкому, ні міськкому, ні секретар райкому, ми погоджувалися на господарника. Розуміючи, що господарник – це не зовсім і комуніст, і в нас утворюється пакет для голосування голови та заступника.

Головою Ради ми обираємо Арнольда Назарчука, директора заводу "Електронмаш", одного з провідних київських заводів, а пана Мосіюка Олександра Миколайовича він бере заступником. Ми в парі так і проголосовані були.

Я стаю заступником, а Арнольд Григорович Назарчук, директор заводу, стає головою Ради. І далі, як кажуть, триває робота, така дуже цікава робота, бо фактично ці вибори зафіксували двовладдя в Києві, тому що реально я заступником був номінальним. Чому? Тому що життя, як кажуть, воно стимулювало зовсім іншу політику, ніж хотів міськком партії.

Це природно, якщо від однієї політичної сили з прямо протилежними цілями був голова, а я від іншої політичної сили, хоча у нас чисто на людському рівні прекрасні були стосунки.

Я намагався домовлятися, але домовлялися таким чином, щоб ми нічого не програвали. В цьому і мистецтво полягало, що ми зуміли так домовитися, що фактично у нас в Раді утворилося двовладдя. Воно проявлялося тільки в критичні моменти. Воно не проявлялося, коли приймалася маса рутинних рішень, як і в будь-якому органі.

Сьогодні, коли я дивлюсь на ці рішення, то стає трішки смішно, але, на жаль, таке життя було. Як тією картоплею забезпечити, дозволять чи не дозволять виїзну торгівлю. От таких рішень була абсолютна більшість і це були рішення того часу.

Реально Київрада себе проявила яскраво, коли 24 липня підняли над Києвом синьо-жовтий прапор. Я вважаю, що це дійсно була революція. Чому це була революція? Це була дійсно величезна подія в такому сенсі… По-перше, вона зібрала величезну кількість людей.

Прапор урочисто несуть по Хрещатику повз Будинок профспілок. Фото: nazarenko.ucoz.ua 

З цього приводу є дуже багато недомовок і багато дуже спотвореної інформації, дуже багато є "дітей лейтенанта Шмідта", які кажуть, що вони прапор підняли. Може, вже чоловік 5 я знаю, які кажуть, що вони, починаючи з мера Києва Олександра Омельченка.

Потім ще там один-два голови районних рад, я знаю, які були в той час і кажуть, що вони прапор піднімали. Потім є один, ще якийсь спадкоємець Данила Галицького, книжку навіть написав таку про те, що він підняв прапор.

24 липня відбулася дуже потужна акція, організована саме Київрадою. Я, навіть, не можу сказати точно, хто саме в Київраді її зініціював. Я знаю, хто найактивніше над цим працював. В нас була така комісія, яку очолювала кореянка Світлана Лі.

Це комісія, яка опікувалася запровадженням в життя закону про державність української мови, такий закон був ще старим радянським парламентом прийнятий, але він, звичайно, не виконувався. Саме її заступник Саша Кулик написав перше рішення, потім його вдосконалювали. Справа в тому, що процес відродження української національної символіки йшов від західного кордону, із Заходу на Схід.

Першим піднімали прапори десь в Стрию, потім Львів, Франківськ, Житомир, деякі області Західної України навіть пізніше підняли, але наша центральна влада на це все ще так дивилася: там щось десь на периферії відбувається, тільки не в Києві, не дай Боже щоб в Києві, в Києві цього немає.

В Києві ще за прапор могли і побити, заарештувати на кілька діб. Коли люди намагалися демонструвати на мітингах ці прапори, то цілком було поширене явище, коли застосовували силу проти цих людей. І 24 липня була Київрадою вчинена така смілива акція, яка була добре підготовленою, тому що ще 20 липня Київрада прийняла за основу рішення.

Попереду йшли люди в козацьких і стрілецьких одностроях. Фото: nazarenko.ucoz.ua 

Була сесія в Київраді, яка мала приймати головні рішення. В нас ще була створена президія як дорадчий орган при голові Київради, яка мала право приймати рішення в перерві між сесійними засіданнями, але ці рішення потім все одно повинні були на сесії підтверджуватися, тобто реальних повноважень в президії не було.

Але президія взяла на себе таку сміливість: давайте ми проголосуємо і узаконимо в Києві національну символіку – синьо-жовтий прапор, тризуб, і 20 числа ми зробили це за основу. В цілому рішення не пройшло. Було дуже багато заперечень.

На жаль, 24 липня, коли вже зібралося засідання, виявилося, що кворуму немає. Комуністи просто зірвали його. Ми тоді з дуже великою святістю ставилися до регламенту, ніхто регламент не порушував. Мені здається, потім ця традиція була десь втрачена, тому що в якийсь період в нас взагалі на цей регламент не зважали, просто його розтоптали і ніхто там особливо не рахувався, були такі часи.

Ми тоді при всьому тому, що така жорстка боротьба була, якось дуже акуратно до регламенту ставилися. Можливо тому, що політицид був: якщо регламент ігнорувати, то що лишається тоді – бити обличчя одне одному. Хоча б щось мало стримувати, і до регламенту ставилися, як кажуть, з повагою.

24 липня зібрались, готували цю акцію, особливо велику організаційну роботу проводив "Рух". У нас була група "Руху", хоча я формально, як голова, не міг до жодної групи належати, бо я вже був один з керівників Київради. Але ж я, як кажуть, з того джерела вийшов, тому, звичайно, я з цими людьми спілкувався і співпрацював.

Колона наближається до будівлі Київської міської ради. Фото: nazarenko.ucoz.ua 

"Рух" провів дуже велику організаційну роботу і по збору людей. Просто так зібрати таку велику кількість людей… не було ж не телебачення… не було ніяких соцмереж, преси відповідної.

Самвидавська преса, ну які там тиражі. Це ж не ті тиражі, які могли б відразу різко вплинути. Телебачення абсолютно все проти було, все ж було монополізовано компартією. Не було джерел поширення інформації, тільки з вуст в уста. Ну, листівки друкували, поширювали десь там. Треба було великі зусилля, щоб зібрати людей.

Ми, готуючи цю акцію, вступали в контакти з правоохоронними органами. В нас, до речі, було досить-таки хороше взаєморозуміння з тогочасними керівниками міліції. Причина була одна: вони знали, що у випадку якихось сутичок міліція стоїть завжди на передньому краї і їх б’ють, і вони б’ють когось, і вони перші, як кажуть, хто потерпає від всіх цих речей.

Я скажу, що серед міліції також були настрої не дуже прихильні до комуністів і до радянської влади. Хоча керівники міліції і були комуністами, але вже відчувалося, що корозія наступає всередині системи і вже цей силовий блок не довіряє своїм комуністичним провідникам. З ними вже можна було говорити.

А мені легко було з керівниками міліції говорити ще тому, що в мене батько був працівником міліції. Він на Волині працював в обласному управлінні, і це теж певну роль відіграло, психологічний фактор такий був.

На той час така була ситуація: керівника київської міліції не було, виконував обов’язки заступник полковник Шапошник. Ми з ним зустрілися за день до підняття прапора 23 липня прямо на майданчику на площі перед входом в Київраду і почали з ним домовлятися.

Ще мить - і національний прапор здійметься над Києвом. Фото: nazarenko.ucoz.ua

Він каже: "Я знаю, що ви будете прапор піднімати".

Я кажу: "Я думаю, в принципі, да".

Каже: "Я вас єдине, що прошу, не робіть це рано".

Я кажу: "Ну, в 6 годин вечора, це хіба рано?"

Він каже: "Да, це рано трошки. Давайте хоч на годину пізніше".

Я кажу: "Чому?"

Він каже: "Тому що спецпідрозділи будуть застосовані проти вас. Вже є чітка команда. Будуть застосовані спецпідрозділи, нічого ви не піднімете, якщо не буде повно людей, тут вщерть не буде заповнено людьми, ви нічого не піднімете. Будуть застосовані спецпідрозділи. Вас розженуть, заберуть ваш прапор, і нічого у вас не вийде, щоб ви там не приймали".

Я кажу: "Добре, тоді змінимо час".

Ну і що, починається в нас 24 липня, засідання президії Київради. Я не пам’ятаю, сесія, здається, тоді не працювала. У нас вже закінчилась чергова сесія, літо було. Мали ж потім узаконити на сесії рішення. Ми збираємо президію і тут уже, як кажуть, сюрприз – вранці з’являється в пресі надруковане рішення міськкому партії, яке категорично не рекомендує приймати це рішення.

Комуністи проти, всі проти, що треба проводить якийсь референдум, і там взагалі не зрозуміло, а чому синьо-жовтий, а не малиновий, а чому не якийсь трьохкольоровий прапор, треба порадиться і з трудовими колективами, і взагалі, це не думка більшості киян, це ви тут щось вигадали собі, якийсь синьо-жовтий прапор, взагалі – це прапор Петлюри і Бандери, і чому ви тут маєте петлюрівсько-бандерівські прапори піднімати. От така була позиція міськкому партії.

Це вплинуло, звичайно, на депутатів – членів президії. Засідання вів спочатку голова Назарчук, і от він цього сценарію не знав, він же не з нашого блоку, я ж то знаю, що треба тягнути до вечора. Він не спішить його ставити на голосування, бо ж знає рішення міськкому партії, але і розпустити людей не може, тому що ніхто не розходиться.

У нас в ту залу, де проходило засідання президії, вже прийшло може кілька десятків депутатів Верховної Ради. Була вся Народна Рада, були Павличко, Заяць, Головатий Сергій. Багато було людей, я вже всіх не перерахую, Михайло Горинь був. Ну і ми, значить, там в нас були ще деякі інші питання в порядку денному.

Я прошу, кажу: "Арнольде Григорович, давайте ми це питання про прапор там в кінець порядку денного поставимо, в нас тут є питання картоплі, ще чогось там, ось нам тут треба допомагати людям в тролейбусному депо, там в них є якісь проблеми, вони хочуть страйкувати".

Тут, значить, вже десь так ми до обіду доходим, хтось там із міськкому партії виступає, каже: "Товарищи, бастует троллейбусное депо, надо ехать с людьми вести переговоры". Каже, що треба закрити засідання. Ну, провокація, дійсно реально організований страйк, уже страйкують. Потім ми з’ясували, що це спеціально міськком партій організував страйк в депо. Метою було припинити наше засідання, зірвати підняття прапора

Ми не пішли на поводу, як кажуть, наші депутати категорично проти, нікуди ми з вами не поїдемо. Ми посилаємо просто групу депутатів, щоб провела переговори з робітниками, які страйкують, з’ясувала, які їхні вимоги, запросила сюди делегацію, і ми будемо шукати компроміс, можливо, чимось їм там допоможемо, зарплату їм будемо підвищувати чи ще щось.

Поїхала група депутатів, а засідання так триває потихеньку. Іде ця болтовня про картоплю, про все інше, ну і, як кажуть, час "Х" вже наближається, знову якусь перерву оголосили. Ми потім відкриваємо засідання після перерви, дивимося, в нас вже кворуму немає, в нас був кворум, а тут вже немає, ми вже нічого не можемо проголосувати, тобто вони пішли таким шляхом.

Тоді мій, як кажуть, голова Київради каже, що в нього серце болить. Каже: "Олександре, я поїду до дому, я не можу". Він розуміє, що буде відбуватися. Ну, кажу: "Дякую Вам". Він поїхав до дому, ну, а я засідання продовжую. Я стаю виконуючим обов’язки.

Я веду засідання, а в мене вже є сценарій, я ж розумію, що має відбуватися. І ми ведемо поступово, надаємо слово всім бажаючим. Я чекаю сьомої години вечора. Є відомі кадри, це відео є в інтернеті, як прапор освячують в святій Софії. Там кілька священників з Української автокефальної церкви, з Греко-католицької церкви освятили прапор.

Його, значить, несуть люди, ідуть тисячі людей, в костюмах січових стрільців хлопці були. Трошки було людей із Західної України, але я б ніколи не сказав, що їх там було більшість. Є зараз легенди, що зі Львова хтось приїхав нам прапор підняв, ну, не правда це. Все, що було в Києві, робили кияни насамперед і в тому числі в 90-му році, і 91-му. А я в цей час продовжую вести засідання, ну і звичайно, страсті весь час накаляються.

Залишається загадкою, який саме прапор підняли, тому що в Київраді пошили три прапори. Один, який мали піднімати, кажуть, що украли із сейфа, вночі хтось відкрив сейф і украв в начальника господарського відділу. Другий прапор привіз голова [Івано-Франківської] обласної ради Микола Яковина з хлопцями.

Потім хлопці з секретаріату "Руху" кажуть, що вони також пошили прапори, і є версія, що можливо, підняли той, що в "Русі" пошили. Це маленький нюанс, але вони іноді для історії дуже цікаві, ну, тобто ще знак питання залишається, хоча це не має принципового значення…

До сьомої години вечора цей прапор вже був прикріплений до древка внизу, і от люди чекають, значить, ситуація весь час напружується, повний двір спецпідрозділів. Вони ж всі приїхали, автобуси, сльозогінний газ, хлопці в масках з палками, все, готові виконувати команду, щоб почати зачистку.

Достатньо було, щоб хтось кинув цеглину, розбив вікно… І тут, дійсно, міліція була на висоті, тому що керівник міліції полковник Шапошник заходить в зал, де в нас іде засідання, підходить до мене і каже: "Пане Олександре, що мені робить? Повно людей, тролейбуси їздять". Я кажу: "Перекривайте рух".

Він перекриває рух. І як тільки перекриває рух, зупиняються тролейбуси, на дахах тролейбусів зразу повно людей, на деревах, на дахах будинків, на балконах – 200 тисяч, таку цифру назвав мені один літній чоловік, історик. Казав, що він останній раз таку кількість людей, яка зібралася 24 липня, бачив, коли в Києві була Центральна Рада.

При Грушевському також було вивішено синьо-жовтий прапор, він висів десь до 1920 року, потім, коли Ленін послав війська сюди, кажуть, з великою кров’ю зняли цей прапор і повісили червоний.

Приходить година "Х", кажу Шапошнику: "Яка ситуація"? Він каже: "Ніхто мені ніяких команд не дає. Влада, в мене враження, що вже влади взагалі немає тут. Я буду виконувати те, що Ви скажете". Я на нього дивлюся. Каже: "Влади немає". Ніхто не дає команду, тому що шок. Повний Хрещатик людей, абсолютно несподівана ситуація. Ну, кажу: "Перекривайте рух, і що, давайте будемо вже голосувати, хлопці", а голосувати-то вже немає кому.

Тоді в нас був такий депутат-юрист Микола Грабар, він десь перед тим в прокуратурі працював, і він, значить, видає таку пропозицію. Каже: "Давайте приймемо рішення протокольно". Ну, що таке протокольне рішення? Це не рішення, це просто коли в виконавчій владі відбувається якась нарада, керівник хоче дати доручення і каже: "Ну, протокольно рішення приймаємо, так, ви не заперечуєте?".

Це рішення, за яке не голосується, яке, по суті, рішенням як таким юридично не є, це просто певна дія така от. Я кажу: "Ну, супер, приймаємо рішення протокольно". Всі мовчать, "за", звичайно, всі. Тоді кажу: "Я беру на себе відповідальність". І ми йдемо піднімати прапор, в залі оплески, крики, погрози.

Це цікаво дуже було, такий  собі трилер, зараз згадую, як мені закидали: "Що ви робите? Та ви ще молода людина. Ви ще пошкодуєте про це". Секретарі вискакують, вони ж не думали, що так буде, це вже дійсно провал. "Ну що ви, – кажу, – подивіться, скільки людей там стоїть".

І я виходжу вниз, 35 років мені було, молодий хлопчик ще такий, Іван Заєць згадує: "Я тебе підштовхнув так, ляпнув тебе ззаду…". Я вискочив, значить, і підняли. Піднімаємо, хор Ященка, дуже такі патріоти були великі, співає "Ще не вмерла Україна", "Боже Великий, нам Україну храни". Це щось неймовірне було. І, мабуть, це був найщасливіший день мого життя.

Синьо-жовтий стяг майорить над столицею України

Я відчув таку колосальну якусь енергію, як ніби мене якійсь ангели підняли, що я десь на небо вознісся. Це фантастичне відчуття, я його ніколи не забуду. Підходить до мене Горинь, почав мене обнімати, каже: "Сашко, ти знаєш, – каже, – якщо ти нічого більше в житті не зробиш, ти увійшов в історію. Те, що ви зробили, – каже, – ти не уявляєш". І дійсно, ми ще не зовсім уявляли.

Тоді Чорновіл, вже син В’ячеслава, писав: "Коли ми в Києві побачили прапор, ми повірили, що вже не буде танків. Тому що у Львові, –  каже, – легко було підняти, а коли в Києві підняли, у мене, – каже, – склалося враження, що тепер є певна гарантія, що у Львові не буде російських танків". Розумієте, такі от були асоціації.

Рішення ми потім, все таки, прийняли, але, знов таки, половинчасто. 4 вересня, аж через 3 тижні, зібрали президію, один із комуністів, навіть, Микола, честь йому, він зазнавав потім у них переслідувань. Микола Нестеренко віддав свій голос, бо в нас один із Демократичного центру так і не проголосував. Прийняли рішення президії "Про узаконення національної символіки на території міста Києва".

Я хочу звернуть увагу, що ще до Акта про державну незалежність, 13 місяців залишалось, а до підняття над парламентом ще довше залишалося, тому що парламент навіть 24 серпня ще не спромігся підняти. І більше року це була єдина урядова будівля в Києві, де висів, майорів синьо-жовтий прапор.

Десь уже ближче до 24 серпня ще дві районних ради підняли, це була, на той час називалася, Московська районна рада, там Микола Бідзіля очолював, і Салій підняв десь вже в переддень Дня незалежності, а, може, вже після, я точно вже не пам’ятаю.

Але протягом оцих 13 місяців цей прапор просто став місцем паломництва. Я навіть такого не очікував, коли приходили молодята, які брали шлюб, раніше йшли класти квіти до Леніна, а зараз приходили класти квіти до прапора. Вся діаспора тут була: з Канади, з Америки, з усієї Європи. Це, кажуть, дійсно місце поклоніння, тому що це кусочок, маленький такий шматочок незалежної України в столиці.

Були спроби його зняти вночі, але з керманичів України ніхто не наважився, тому що це могло б викликати дуже бурхливу реакцію, і не відомо, чим би це закінчилося. Ви розумієте, я потім говорив з Кравчуком, він сказав: "Ну, Ви що? Якби ми дали команду зняти, то спровокували б там бойню таку… Люди це б просто так не здали б вже".

Це вже, як в бойових діях, важливо захопити певний плацдарм, і це був дуже важливий плацдарм, тому що завжди бойові дії ідуть шляхом захоплення певних плацдармів, ніколи ж не буває так, щоб зразу захопили все. Захопили один плацдарм, другий, третій, от і це був певний плацдарм, оцей прапор, піднятий 24 липня над Київрадою.

Після цього прапор вже було де факто легалізовано. Абсолютно припинилися будь-які репресії щодо прапора, бо ж він в Києві вже висить над органом влади. Я пригадую футбольний матч київського "Динамо", я ж тоді був великим уболівальником, жодного матчу не пропускав за участі київського "Динамо". 

Пам’ятаю, Боже мій, на Республіканському стадіоні повно синьо-жовтих прапорів. Такого ніколи не було. Були якісь поодинокі, а тут раптом стадіон розквітає синьо-жовтими прапорами. Футбол взагалі для Києва певний час був національним символом.

Боління за київське "Динамо" було таким легальним виявом національної свідомості і патріотизму. Коли кричали: "Бей, бей москалей", ну, де це можливо було? Коли це весь стадіон кричить, а московський "Спартак" якісь слова погані у відповідь. Тобто це такий був хоч і своєрідний, але вияв патріотизму. Та мене тоді вразив саме оцей стадіон з синьо-жовтими прапорами. Так що така була історія.

 Тетяна Ковтунович