Голоси примусово виселених

Депортація українського населення з території Польщі до Радянської України у 1944–1946 роках стала складовою післявоєнної політики масових переміщень, яку провадили комуністичні режими СРСР і Польщі. Під прикриттям офіційних формулювань про «добровільне переселення» українців позбавляли права залишатися у власних оселях і змушували покидати рідні села та міста. Примусове переміщення стало одним із інструментів радянської політики, спрямованої на зміну етнічної структури населення прикордонних територій та встановлення над ними повного контролю.

Виселення здійснювали із застосуванням адміністративного тиску, погроз і фізичної сили. Українцям давали обмежений час на збори, вилучали або залишали напризволяще їхнє майно, а до проведення акцій залучали військові та силові структури.

Свідчення очевидців дають змогу побачити цю політику через особистий досвід людей, для яких депортація означала втрату дому, майна, звичного середовища та зв’язку з рідною землею.

Свідчення передані до Українського інституту національної пам’яті Анімаційною студією «УМ-Груп», яка проводила записи для документального фільму «Депортація 44-46». Опитування провели інтерв’юери Тарас Лазер та Роман Кабачій.

 

ЖИТТЯ ДО ВИГНАННЯ

 

Микола Літковець, нар. у 1936 р. у с. Бабичі, Польща.

В 38-му році батьки продали дрібні ділянки землі, які їм дісталися в спадщину, і купили землю в одному куску в селі Турковичі. В нас була дуже велика хата, крита бляхою такою.

Ольга Бакай, нар. у 1934 р. у с. Дубровиця, Польща.

В 43-му році в нас село Дубровиця складалося з 132 господарства. Всі були порядні люди, не було ніякої пиятики, нічого.

Марія Березовська, нар. у 1934 р. у с. В’язівниця, Польща.

[Батько] вчився будівельником у Перемишлі. То всі до нього завжди звертались: пане Круба, мені треба підлогу поставити; пане Круба, мені треба хату побудувати. Всім помагав. Як тільки є якесь свято, сто вуликів пасіки, слухайте, рядочкам стояли між садом на городі.

В селі було 300 дворів, 300 хатів, із них українців було лише 50, а то були більшість поляків.

Леонід Квітковський,  нар. у 1929 р. у с. Голя, Польща.

В нас у групі в школі десь так 80 процентів – то були українці, було щось 5 процентів євреїв і процентів 10 поляків. На перервах ми вибігали на подвір'я і всі говорили українською мовою. Навіть деякі євреї також говорили українською мовою.

Галина Мостранська, нар. у 1936 р. у с. Одрехова, Польща.

То було надзвичайно співуче село. Дуже багато було музикантів. Там у нас були чотири читальні... В нашому селі вперше на всій Лемківщині було впроваджено «Просвіту» в 1892 році.

Ганна Семеняк, нар. у 1942 р. у с. Маковисько, Польща.

В селі в нашому були всі українці, і було чотири родини тільки поляків, і один єврей, як завжди в селі, бо мав магазин і давав часом на хрестик. То було дуже добре.

Євген Філіпчук, нар. у 1939 р. на хуторі Людвинів, Польща.

На хуторі було всього сім хат і навпроти нас жили поляки, велика сім’я. Ми з ними кумувалися, дружили.

 

ШЛЯХ У НЕВІДОМІСТЬ

 

Лідія Воробйова, нар. у 1934 р. у с. Жуличі, Польща.

У 40-х роках, я пам’ятаю, що село наше було гарне, мирне, в основному українське, польських родин було десь коло 15-ти всього-на-всього. Але жили мирно, добре.

Дружили ми з поляками, навіть молодший брат мого тата був одружений з полькою.

І тут раптом у неділю бачу Стаха, і я, мала, кидаюся до нього, бо він коли приходив, брав мене на руки і гойдав мене на нозі. Я кидаюсь до нього і кричу: «Стах!» А він так подивився і до бабці шепнув: «Zabierzcie ją» (заберіть її). І мене тоді забрали, щоб і близько мене не було, бо він боявся, щоб його не викрили, щоб щось...

Євген Філіпчук

Додому до нас зайшли поляки... один з них по-дружньому сказав, що виїжджайте, не вдасться залишитись, бо через два дні прийдемо.

Лідія Воробйова

В 43-му році в травні за одну ніч у нас забили п’ятьох селян: мужа довір’я, солтиса і трьох селян – батька і двох синів. А ми, малі, знаєте, бігали ж кругом.

Поляки приходили до хати, вночі, озброєні, відкривали куфри... забирали кращі речі, коли люди не встигли поховати.

Нас виселяли одними з перших... заставляли силою писати заяву.

Микола Голей, нар. у 1939 р. у с. Бонарівка, Польща.

Коли польські банди нападали на наше село, а ми жили між селами Жизневом і Годова, такі були села, і вони нам абсолютно нічого не заважали, і ми їм не заважали. Вони навіть приходили до нас у гості, навіть деколи попереджали нас, що ось польська банда планує на вас напасти того, того вечора. Навіть повідомляли нас. Це з Годови.

Було рідко це, але попереджали: дивіться, будуть нападати сьогодні. І це ми вже знали, там вже охорона кожний день, кожної ночі, ходили по селу дві групи: одна група мала долішній кут, друга група – горішній кут і охороняли.

Ольга Бакай

Пригадую 43-й рік, була Великодна п’ятниця. На село напала польська банда. Вдерлися до нашого сусіда Пухти, забрали коня. Коли сусід пішов до хати, вони вистрілили і вбили його.

Тільки ми поклякали з мамою молитися, як поляки вриваються, убили псів і вбили ту жінку Паслу... Привели до нас до ліжка і застрілили священника, він упав.

Микола Літковець

До нашого села Турковичі черга дійшла в 44-му році, 9 березня. В той же день, як палили сусіднє село Сагринь.

Нашу всю сім’ю загнали до костела, не пішла тільки одна батькова мама. То її вбили в першу ж ніч. Розривною кулею. В лице стріляли, а вся тильна сторона голови була розірвана, так, що нам, дітям, попрощатися з бабунею не дали, бо вона була дуже страшна.

Заяву заставляли силою писати. Заяву заставляли силою писати. Ось. Тому що, ну, щоб добровільно ж, добровільно.

Марія Березовська

Як тільки німці відійшли, фронт перейшов, почалася, як кажуть, погоня за українцями. Прийшов з автоматом міліціонер польський: «Я маю пріказ пана забіть». А далі сказав: «Я бачу, що пан добрий господар. Я прийшов пана вбити. Але я того робити не буду. А як хтось прийде другий, то пана уб’є. Але я не хочу цього робити. Я рекомендую панові або перейти на поляка, або виїхати.

…Привозять на вокзал, прямо коло рейок набік... під голим небом. Дощ іде, квітень місяць. Боже, нема де заховатися, нема нічого, їсти нема що. Поляки всі криниці навколо позакривали, аби українці не брали воду.

Галина Мостранська

На протязі двох днів 570 домів вивезли всіх. Дали нам дві фіри. А що на дві фіри можна було взяти? В нас сім’я була велика. В нас було: батько, мама і нас семеро, дітей.

Я все плакала, все хотіла додому. Мама каже: «Ну, як ти поїдеш? Куди ти поїдеш? Та ж ти знаєш, що нас не пустять». – «А може, поляки якісь ще є, і я з поляками поїду». То я так пам'ятаю, що я то все казала.

Ганна Семеняк

На збір нам дали всього-на-всього, мама казала, одну добу: сьогодні прийшли поляки, сказали: «Завтра на вивоз».

Нас погрузили в вагони... 14 осіб і дві корови разом. В одному вагоні. То можете собі уявити, яка то була їзда. Два тижні, з Ярослава до Бережан нас везли два тижні.

Виселених людей перевозили до СРСР товарними вагонами. Фото: Lemko-ool

Катерина Червінко, нар. у 1938 р. у с. Дубровиця, Польща.

В Ярославі стояли три неділі... разом з конями, разом в вагоні спали, разом з конями, з коровою. Грілися з ними.

Біда була. Воші об’їли нас. Бо не було, у що перебратися, ні їсти.

Єфросинія Москалець, нар. у 1937 р. у м. Томашів-Любельський, Польща.

Завезли нас у тупік. Уже дальше не було рейок, і нас вигрузили в полі. Мама загородилася кофром. Постелили солому, перину, і ми так спали на перині під відкритим небом. Так тиждень ми сиділи.

 

НА НОВОМУ МІСЦІ

Лідія Воробйова

Привезли нас на станцію Великий Токмак Запорізької області... Нас п’ять родин пустили до себе. Наша господиня відпустила дві кімнати. Через три кілометри від того хутора був колгосп. Ну, і всі, звичайно, пішли працювати до колгоспу. Школа була українська. Люди нас зустріли дуже добре. Поляками називали.

Микола Літковець

Зустріли нас люди дуже дружелюбно. Називали нас поляками. Дивилися на нас, ну, я так розумію, з гіркотою. Тому що перед від’їздом нам запропонували здати все зерно і картоплю для фронта. А там нам все повернули. А там голод. А ми ж такі заможні.

На Волині вже поляками нас не називали, називали забужанами. Жарти були різні, були й колючі жарти, але в основному дружелюбно зустріли, тому що тут був лозунг «українці – значить, свої».

Галина Малиновська, нар. у в 1940 р. у с. Зубовичі, Польща

До нас навіть українці тут на Волині ставилися з такою зневагою – забужани, переселенці, з чорним піднебінням, і такі, і сякі, і всякі. Отой «переселенець» і «забужанин» було говорено з такою зневагою. А ми сприймали це з таким болем.

Галина Мостранська

Привезли нас, поселили в хату такого багатого поляка, який виїхав. Але ми прийшли – там вже все було розграбовано: вікон не було, дверей не було, плити не було, чим палити не було.

Сусідка була дуже добра. І я дотепер пам’ятаю смак тої каші, яку вона нам принесла, повний баняк каші – пенцаку з молоком.

Анісія Петришин, нар. у с. Верешин, Польща

Приїхали ми до Сокаля, місяць пожили в родичів, на підлозі спали. Вода вилилася, затопило картоплю в льосі, вдарив мороз, картопля змерзла. Корова задавилася картоплею, здохла. Ну, біда, чорна біда була.

Євген Філіпчук

Спасінням для забужанів було те, що на Красному – солдатське містечко військове. 1946 рік, з фронту повертається Червона армія... І викормили нас солдати. Я досі пам’ятаю смак американської тушонки.

Катерина Червінко

На місце нас прийняли, як я вам сказати, як переселенців. До нас не дуже ці добре відносилися. Але і не карали нас, нічого.

Микола Літковець

Зараз багато ведеться розмов про протистояння українців і поляків у той період. Корінь зла треба шукати в міжвоєнний період. І по сьогоднішній день, мої батьки так і померли, і не знали, чого це раптом наші проти наших?