Інтерв’юер (І.): Будьте ласкаві, представтеся повністю.

Олександр Волошинський (О.В.): Я Олександр Волошинський. Народився в селі Потуржин, тоді був Грубешівський повіт, в 43-му році. Ну, і буду розповідати події, які були в нашому селі з часу мого народження. Я народився в сім’ї священника, в багатодітній сім’ї. В нас було п’ятеро дітей. Старші сестри з 25-го, з 26-го, з 29-го року брат і сестра. І в нас була ще виховувалася сирота, племінниця наша, з 32-го року. І от коли я народився, якраз був самий страшний час для Томашівського і Грубешівського повіту, які найбільше постраждали в цей час на нашій багатостраждальній Холмській землі. Завдяки мені малому моя мама весь час казала, що моя родина залишилася вся живою. Сестри мої вчилися в гімназії українській.

І.: Я вас переб’ю. Я вибачаюсь сильно. Щоб ми не затягували надовго, давайте суто про переселення, будь ласка, розкажіть. А я думав, що ви, мабуть, нічого не пам’ятаєте, бо вам був… Скільки? Рік?

О.В.: Ну, рік, так, рік був.

І.: То ви не можете пам’ятати.

Ж1: Ні, Тарас, там є певні нюанси дуже цікаві.

І.: Ну, розкажіть тоді про ці цікаві нюанси.

О.В.: Власне, я й почав, що я тільки з того часу, коли от я родився, можу і розказати то, що весь час було в нас на пам’яті.

І.: Розкажіть.

О.В.: І якраз от після мого народження почалися дуже активні напади на наше село Потуржин. Я маленький, зима, 43-44-й рік, кожну ніч мама ночувала в саді, на снігу, накривалася простирадлом білим, тримала мене біля груді, щоб я не плакав, застудила собі груди. А тато в цей час з селянами був на дзвіниці церкви і сторожив, чи на село не нападають польські бандити. А тоді нападали банди Армії Крайової і Батальйонів хлопських. І от після трагедії Сагрині, це вже березень 44-го року, 10 березня, через деякий час в сусідньому селі Новосілки було вбито отця Гойса, і мама каже: «Якщо ми не втечемо звідси, то нас всіх повбивають». І тато запріг з братом, брат приїхав також з Холма, з гімназії, а сестри в цей час дві вчилися в вчительській семінарії в Грубешеві, а старша сестра вчилася в Холмі в гімназії українській. Приїхали, що будемо звідси ми втікати в село Варяж, сусіднє село від нас, ну, і почали на фіру щось складати. А старша сестра з 25-го року народження каже: «Та ми звідси не поїдем, то наша земля, ми нікуди не поїдем». Що мама на фіру – вона забирає. І так ми втекли без нічого в село Варяж. Через тиждень тато з братом приїхав забрати якесь майно, але вже майна ніякого не було, хата була спалена, нічого не було з нашого майна. І так ми в Варяжі перебули до пізньої осені 44-го року. А коли вже фронт перейшов через Буг, ми перебралися (самі, самостійно перебралися, без майна, без будь-чого) в Сокаль, і там тато організував православну парафію. Був запущений костел, який не діяв, польський костел святого Михаїла, і там відкрив православну парафію. І ми до 48-го року жили там. І ще був там такий, ну, багато було в Сокалі холмчан, які перебралися з Томашівського повіту і Грубешівського повіту, бо це було близько. І організували, власне, православну парафію, чудовий хор Корнилій Лисняк організував. Він потім тут жив, у Винниках, і вже він декілька років тому як…