Інтерв’юер (І.): Якщо не важко, представтесь нам, будь ласка, щоб ми записали.

Іван Жолиняк (І.Ж.): Ну, я Жолиняк Іван Андрійович. Народився 6 квітня 1932 року, село Завада, значить, повіт чи район Замость (тепер обласний центр, в даний час) Люблінського воєводства. Ну, в сім’ї нас було двоє дітей: старша сестра Ганя і я. Ну, тато мама, дідусь, бабуся. По маминому роду тато з мамою в Першу світову війну вони були в біженцях, вони виїжджали впереді фронту. Дід був воював на фронті. Михайло звати було діда мого по мамі. А жінка його була, моя бабуня, Катерина. Дуже вродливі люди були, дуже були гарні такі. І він такий веселий був (по розказам, бо я його не пам’ятаю), такий, що вмів, ну, людей так якось підготовити, щоб слухали, і було йому що розказати. В общем, молодець був.Але з війни вернувся поранений. А вони були в біженцях, в Самарській губернії тоді вони жили. Значить, бабуня Катерина, моя мама і ще брат менший був Йосип, там вони на пекарні робили. Значить, мама там і бабуня робила. І простудилася, там тепле місце при печі було. Ну, і на ці сухоти, як колись називали (потім – туберкульоз чи як). І вона в лікарню попала. А він був ранений, десь в госпіталі був Михайло, її чоловік, мій дідусь, і дітей шукав, знайшов і приїхав до них. Але довго не побув, його в лікарню положили і там він помер. І бабуня померла в лікарні. На станції Бузулук похований там же. Діти остались сиротами двоє. Мамі було тоді лиш 10 років чи, може, менше навіть було, і на два роки старший... менший син був. Ну, але сусіди знали, що в моєї бабуні був брат Йосип і вони переписувались, тільки він десь в іншому місці жив, і повідомили, що сирітки остались самі, а обох батьків похоронили. І що робить з ними?

І ось така якась, знаєте, Божа воля була, що списалися, йому написали. Він написав потім для них, що ви їх посадіть в такий то поїзд і на такій станції хай вони вийдуть, я буду їх там ждати. Ну, і так воно сталося. Скільки він там ждав, скільки виглядав там ночами і так дальше, але зустрів тих дітей, сиріток, забрав їх. Ну, і потім, коли верталися назад, там жили, село Заруддя. Ми в Заваді, а вони на Зарудді, село. І до себе забрав, бо це моєї бабуні був рідний брат, Йосип той звався. То він їх забрав, і там вже вони жили. Ну, і дожили до тих пір, роки йшли, мамі було 16 років, може, ще й не було. Десь там друга бабуня, мого тата мама, почула, що там сирітки є такі, що там живуть і гарна дівчина, вже ж у церкві там бачилися, і каже татові, що: «Андрій, там є така сирітка. Іди, як там, що там, може, подобається/не подобається. Якщо ти щось рішишся з нею одружитися, я її прийму як дочку, і хай братика свого бере». Ну, і так і було, так все сталося. Бабуня була розумна в мене ця, Анна звалася, по татові. І там якось вони десь зустрілись раз, другий, третій, п’ятий і поїхали до шлюбу підводою. Там у нас церква була – село Селиська, два кілометри. І батюшка вийшов, він такий був і лікар, і батюшка, і він побачив, що яке мале дитятко і без батька, без мами. Хто знає, під яким тиском вона тут приїхала вінчатись. І каже, що я не можу. Якийсь опікун у неї є? Нехай би… [00:05:00]

Ну, і тоді оставили там, коні одні взяли і поїхали до того Заруддя і дядька рідного, того Йосипа, на підводі привезли. Він каже: «Я не перечу. Якщо так, хай буде». І так він вінчав, і мама, значить, моя після того шлюбу вже тут у батька жила, і бабуня дуже раділа. І того хлопця, меншого сина, того брата, тоже, ну, вигледіли його до армії, відправили в армію, зустріли з армії, оженили його там в одній такій сім’ї, де була така роботяща хороша сім’я Божа. І так там вони жили до кінця.

Ну, а ми вже тут. Моя бабуня померла, ця друга, вже тут. Дід Петро остався. Він був дуже порядочний чоловік. Він в Краєві там на цвинтарі похований.

І.: А як ви тут опинилися?

І.Ж.: А то я зараз розкажу. Ну, і так сталося, що ми там так жили і все було добре вроді би, не дуже нас прижимали. Дуже валили наші церкви. Тут є церкви, які нищилися. Але ж потім, як вже прийшла війна, коли в 43-му році німці вже зайняли цю територію, і там появилася Армія Крайова. Тобто люди, ну, такі, польські націоналісти, які десь якісь піджоги, може, мали, щоб українців нищити, всіма силами їх звідси видворити. Ну, і була делегація до Сталіна поїхали раз, другий. Ну, і Сталін каже: «Вбивайте, робіть що треба». Ну, і в 44-му році, як фронт, німці одступили і перед жнивами вже посунувся фронт на захід, цю місцевість Червона Армія зайняла. Ну, і тоді нас вже штурмували сильно. Але весь цей…

Ще я проминув таку цікаву трагічну… Коли німці прийшли в 39-му році, вони зайняли в 39-му році, а Червона Армія тут в 39-му, а потім вже німці в 41-му пішли війною на Совєцький Союз, ну, і ці місця зайняли, так, як[нрзб, 00:07:46]повинно бути. Ну, і так воно в тім 43-м році почалась оця різня. Палили села страшно. Ну, окружали села українські і…

І.: Армія Крайова?

І.Ж.: Да, да. Ну, хто знає? Казали, що Армія Крайова, но там, може, всякі люди були. Може, хто щоб пограбувати. І як мама моя вспоминає, покійна, зараз, нема її, що рахувала: 20 з лишнім разів були ці ночні гості небажані до хати приходили і ні разу не пішли, щоб щось не взяти. Грабували. Але так, що, ну, тільки постукали: «Ой одкрий», одкриває: «Що там, беріть що хочете, тільки нас не чіпайте». Ну, і з нас ніхто не постраждав. Якось так було. Але шукали, даже піднімали стіл, якщо під ножки клали гроші, складали так квадратиком і під стіл, і там находили. Ну, та грабили, страшно було. Але якось що ми всі живі лишились, ніхто з нас не постраждав.

Ну, і потім сусіднє село Тигрин, чи якось так називалось, там окружили його, то мама нас вивела надвір, всіх поодягала, таке зарево було, горіло страшно. Худоба ревла, собаки гавкали, крики там були, постріли були. Згоріло все. Ну, тоді будівлі були під соломою в основному. Десь підпалив, і вітер несе за короткий час, і все це дерев’яне згоріло. Ну, і ми так, почали приїжджати раз, другий, третій до нас. Ну, тут це треба було б вам розказати, як це все… Бо нас не було в 43-му році там.

Я вернусь назад. Коли в 42-му році… в 39-му німці зайшли, все керівництво було десь там…

І.: В Лондоні.

І.Ж.: В Лондоні, да. [00:10:00]

Ну, і там давали вказівки, і там вони палили, біда була страшна. І одночасно німцям робили шкоду велику. І весь транспорт у нас там ішов, шосейна така дорога, де весь час воєнний транспорт проходив, то вони там мости підривали, їх там… Ну, воєнний транспорт не давали даже… Тоді ішли автотранспорт і по залізниці. І вони рішили, десь там якась була, ну, круглий стіл чи як, і той начальник, який самий главний німецький, взяв карту, розложив і приказав… Я там не був, тільки чув, що таке говорили. Показав ця дорога, де ми їздим весь час, воєнний рух транспорту, і на них дуже великі ми терпим неприємності від тієї Армії Крайової. Значить, сказав, скільки кілометрів від тієї дороги направо і стільки наліво – всіх забрать, увезти в лагеря, куди там, німецькі, а на це місце фольксдойчі такі були, називалися. Ну, розумієте. І так само прийшли 5 грудня 42-го року вночі, ввірвалися в нашу хату, і німці кричать ґввалт: давай бігом, 5 мінут і век з хати, що маєш – хватай. Ну, тоді вже такі були розрухи, такі були… А дуже багато пережили ми: я, дід, мама, тато. То кажен мав із полотна така зшита торбинка, такий вєщьмішок кажному, і кажен мав щось під більйо або на день-два-три піша, це все було, кажний мав готове. Ну, ми там всі на себе… Мені було, 42-й рік, це було 10 років мені тоді. Вигнали нас на вулицю. Там, бачу, щось їде вже, всі стоять вночі. І нас строєм, під конвоєм завели в такий називався «дом людовий», як би то будинок культури там в тій Заваді, де ми жили. Ну, там вже було дуже багато людей. Ми там всі, мама десь там в куточку нас всіх примостила, ну, і там щось, каже, я вже давайте покормлю, а вночі ж нас підняли, щоб ви хоч були ситі, а дальше хто знає, що з вами буде. Ну, і там нас кормить. Два німці стояло в цьому… в дверах, пропускали і так писали. Привезуть групу – і всіх там беруть на облік. І охраняли. Але то було в 42-му році в кінці, в грудні місяці. […]

В вересні це, по-моєму, 39-го. Значить, 39-й, 40-й, 41-й, 42-й цілий – чотири роки там десь набралося. І в нас завжди хату, одну саму велику кімнату, там німецька управа була, прийшли і кажуть: цю звільніть хату, тут будуть жити воєнні. Ну, і що ще тут? Підчинялись їм. Все винесли,там що треба. Кажуть: «Все винесіть, щоб було пусто». І поставили двох’ярусні койки, і 12 німців жило. Пожило там скільки, потім їх десь увозили на відпочинок. Кухня була. Не тільки в нас, а в усіх жили німці. А кухня була у нас. І вони там варили, готовили, дуже пахло, як їхні ті… піща, яку вони там варили. Ну, і там їх кормили так. Да. І я з ними в хаті і кругом. І був такий я дуже якийсь, що дуже скоро міг, як помалу говорити, я розумів всю мову німецьку. Це прекрасно. А там, може, не так, але ж розумів. І от тоді нас в той будинок культури чи в «людовий дім», як називалося, туди завезли, запустили, і ми там в кутку. Дід дуже в мене розумний був, толковий такий. Дід Петро з нами і мама. Ну, і сестра, і моєї бабуні сестра була ще. Моя рідна сестра, а то бабуні сестра. А тата з нами не було. Тоді тато був, на кануні цієї ночі зібрали всіх мужчин, таких, хто з кіньми, і вони мали уяву, що… І до… як сільська рада, [00:15:00]

там він з кіньми діжурив цілі сутки. Одежа в його була, щоб піша була і для коней, і щоб віз був чи сані щоб були там вишикувані. Ну, і так воно, розумієте, вони готовили нас. То батька забрали туди, на ту стійку. А нас забрали в той будинок культури. Стоять ті два німці, і я там кручусь, туда-сюда, мама покормила, і так зробив якось, що я зумів поза них вийти надвір, вони мене не замітили. Але дід мій замітив і каже: «Марія, – до мами, – я бачив, що він вислизнув, він, – каже, – додому». А ми недалеко жили від того будинку. Там польський костел стояв, млин такий за костелом, і там проход, ми в школу там ходили сюди, і там магазини були і все, то ми там щось там купляли і так дальше. То я знав ті місця. Ну, і я… А в хаті все ж залишилося. Що ми там могли взяти? І я минув цих німців і побіг тою стежкою біля цвинтаря. І прибіг додому, забіг в хату, нікого нема, все лежить, вся худоба, все стоїть. А мама ще зуміла там кілька разів піти із хати, пока там нас всіх шикували, строїли ще, то винесла щось там, ну, якесь там що ще було там, я знаю, і де польські могилки попід забором, то там викинула, може, каже, коли вернемся, може, комусь скажем, що там щось лежить, може, діти прийдуть, щоб дати щось, може, покормить чи що. А я це бачив. І я прибіг туди. Глянув – все це лежить, що мама наносила. Я перейшов, через забор переліз і побіг. А тоді 5 грудня небагато снігу було. І там, де цей костел був… […]

…нароблю вам біди. «Ні, пусти, пане». І мама біжить. А я від того, як він вистрілив, я біжу вже до мами туди. Приходить, з-за угла мама біжить. Ну, в плач: «Де ти ходиш? Ми думали, що ти вже пропав». Кажу: «Мамо, я там набрав на сани з тої… От. Давай заберем, може, що». А німець, його вже нема. Він був виліз там, стрельнув і десь дівся, нема. Кажу: «Там був німець, стріляв. Я пулю чув, як свиснула коло вуха». – «Ну, – каже, – тоді давай руку і не біжи»., Ну, мама за руку мене і ми йдем. Приходим до теї восьмьорки великої такої, як [нрзб, 00:17:52]зроблена, і мої сані ці, за шнурка попхнули і з’їхали. І ми приїхали, під’їхали, де ці німці: «О, гут, гут», – каже, що мама вернулась. І пустили нам з тим усім, що ми забрали.

І.: А в цьому селі було більше поляків чи українців?

І.Ж.: Там було… Колись вони були всі майже українці. Але діло в тім, що їхня була цель така, щоб полька вийшла заміж за українця, ну, але він вже буде приймати польську віру. Як вже там женились чи заміж ішли, то так робили, щоб вони вже переходили на цю. І більшість були такі.

І.: Чи були поляки з українськими прізвищами?

І.Ж.: Друзями чи як?

І.: Ну, поляки, які ходили до костела, але прізвища їхні були українські. Були такі люди?

І.Ж.: Ну, безумовно, що були. Тому що були даже от мого тата рідний брат, їх було два – Андрій і Петро. І Петро оженився так, що взяв польку. Чи, може, не польку, але вже вони там десь перейшли. Бо дуже величезний тиск був, щоб всі українці не могли поступити в вищу… Оцей Петро дядько, татів брат рідний, він на відмінно вчився і на відмінно кінчив школу. І коли треба було йому поступати в якусь там десь він планував кудись поїхати, ну, і дід Петро, і син Петро погнав на коні, в Замость повезли цього дядька мого […]

І.: І як вас почали виселяти?

І.Ж.: В 44-му році, перед жнивами десь, прийшли вже Червона Армія. Ми вернулись до своєї хати. Тоже, в нашій хаті жив німець із жінкою, і дві дочки були. І там вони жили. І коли ми вийшли з лагеря з того німецького[00:20:00]

і ми жили на посєлєнії тому, в нас нічого не було, бо в нас забрали то як туди… То мама пішки ходила звідти до нашої хати. А сусід такий, Антон, був наймитом в нашому хазяйстві у цього німця, і це якось там же узнали. І мама там розшукала цього Антона і каже, що: «Я приїхала, може, каструлю яку візьму, чи, може, подушку, чи що». А він каже: «Добре. Я зараз побалакаю з ним». І надворі побула, він пішов до того німця, каже, що є хазяйка цього дома, тільки вони дуже бідують, нічого не мають, вони голі вийшли і так дальше. А він дав команду оцим, то вони зібрали те наше, що осталось все, і така була комірчина, отдєльно стояла, для зерна, і там такий був засік і туда все скинув. Каже: «Йди заведи і хай там…» І мама там пішлаз ним, з тим Антоном, і там у них що там могла взяла. Ну, що вона могла взяти? Тим більше, що пішки йшла і пішки назад. То рядно так зв’язували, щоб ззаді воно було, і так нав’язали, і мама пішла тако тільки. Ну, і впереді фронту вони виїхали. Де ділись – не знаю, не було їх. Ми прийшли – вже було все там…

І.: Пусто.

І.Ж.: Да. Ну, там, де жили, добре було все, хата нормальна. Але так дещо було… Вони робили із трьох-чотирьох господарок одну робили господарку. Будували, щоб укрупняли. Ну, і вже так воно і було. І ми приїхали – нічого не було. Мамині, по маминій родині одну дали кобилу з лошам такі, нате, бо нічого ж не мали. А жнива мають ось бути. А поле було засіяне. Німець зайняв багато поля, той, що там жив, і засіяв. Так що там межі ці були розорані. Ну, але люди знали, що десь тут… І таким методом. А другий там тоже мамин родич дав корову із телям, і ми там зажили: є корова, є молоко, і кобила є, і там щось робили. Так це було перед жнивами. У вересні місяці рішили з Сталіном, ця постанова була прийнята.

І.: Про переселення.

І.Ж.: Да. А десь вже, я знаю коли було, жовтень чи який, я вже не пам’ятаю точно, який місяць, нас завезли на рампу, то дуже холодно було, ми замерзали. Десь там у мене є фото.

І.: На рампу – це в смислі на станцію?

І.Ж.: На станцію відвезли на рампу в Замості. І ми там дуже довго ждали, бо не було вагонів на цьому…

І.: Але, ну, як було так, що ваші батьки погодились їхать? Хтось виганяв чи…?

І.Ж.: Ну, перед тим ще було так, що вже ми приходили по їжу. Не будем їхать, будем їхать. Там пограбували, там спалили, ну, і там угрожають. Да. І так у нас те, що почалося. А в нас половину хати, кімнату одну займав ще такий Хлєбанський фамілія була його, Юзеф Хлєбанський.

І.: Поляк.

І.Ж.: Поляк, да. Ну, він не мав землі, але він наймитував ходив, коли косив з косою і дуже часто у нас там. І дід з ним так добре. І він колись тоже жив у нас. А коли нас от вигнали, забрали в лагер, а потім німці виїхали, то він думав, може, нас нема, може, ми не вернемся, де ми ділись – не знає, то він сім’ю привіз і оселився в нашій хаті. Як ми прийшли, як вже Червона Армія зайшла, то ми добрались додому, то він там вже був, цей Хлєбанський. Ну, і вже будем їхать, не будем, будем, ну, ще трошки. Ой, там вже то спалили. Їдем, кидаєм все, їдем, бо нам треба спасатись. Потім якось уночі, ну, а віз був до того коня, бо пасіка велика була у батька. Але коли німці були, то потім десь…

І.: Як можна все погрузити на один віз?

І.Ж.: Та які там уже були…? І ми, розумієте, ну, я маю на увазі, хотів сказати вам уже, що підштовхнуло нас їхать. Вночі [нрзб, 00:24:43]кусок плота, і там малинник був, і там вуликів багато було, але вже їх розграбили. І то ми воза туди, в той малинник, запихали і тако впрем, щоб не було видно. [00:25:00]

А вони вночі прийшли, ну, там вже обступили. Дід спав там на сіні. А ми були всі в хаті. І батько проснувся, як це упало. І воза потянули. Потянули наш віз вгору. Ми дивимся, виводять того коня… кобилу ту, випустили лоша те, а воно вже таке було, більше, не прив’язали його, там, пустили, він там по дворі ганяє, корову вивели, прив’язали. Ну, і до діда, найшли там, що дід є, там, кожуха дідового, то, правда, живого оставили, але забрали кожух, ще там щось таке. Даже вила позабирали, все на воза і корову прив’язали і кобилу, сіли і поїхали. А під вікном у нас стояв, висаджувалися. То мама через другі двері пішла до Хлєбанського, каже: «Юзеф, ну, піди, то ж, може, твій знакомий. Ну, що ж це робиться? Що ж це може бути?» Каже: «Не піду. Я нічого не пораджу». Ну, і забрали все. Щось там наказали.

І.: А хто то забрав?

І.Ж.: Ну, банда така, це польська Армія Крайова. Але то було вже поповнення, такі сусіди-поляки, які хотіли, щоб вигнати.

І.: Косили під Армію Крайову.

І.Ж.: Ну, і таким методом, розумієте, ми дали згоду і…

І.: Тобто вас обікрали.

І.2: Трошки ви спізнились. Да?

І.Ж.: Що-що?

І.: Кажу, трошки ви спізнились з рішенням їхать, не встигли все забрати ви самі.

І.Ж.: Та чо там. Хто там було? То не було як брати і не було коли. То таке. Кажний спасав душу. Тим більше, так якось, ну, Божа воля, що з нашого роду ніхто не постраждав, нікого не вбили, нікого не цей. А приходили страшно. Прийшли, батька застали, положили його вниз лицем, шукали, перевертали все. Що він там глянув, його там зверху… І виходили, то десь помиї стояли, то ті помиї вилляли на батька, на голову і пішли, і батька так оставили, і живий остався, не цей. Ну, але до того воно дійшло. Ну, і тоді, після того як забрали, вже комітет був якийсь, де там вони оформляли документи, куди їхати. А можна було їхать в Херсонську область, в Ніколаєвську область, в Запоріжжя.

І.: Тобто пропонували південь.

І.Ж.: В сухосттеп лиш і все.

І.: І куди ви зголосилися?

І.Ж.: І ми в Замості на станції, на тій рампі мерзли. Там наші родичі по батьку, по дідові, тоже дідового брата сім’я вся осталась, його вже не було тоді в живих, то ще одну ніч вони нас забрали з тої рампи, що ми ночували в неї. Бо то вже було холодно, вже морози були. До Нового року ще було далеко, але ж… Якщо в вересні місяці це було, то вересень…

І.: Ну, 15 жовтня почали вивозити.

І.Ж.: Да.

І.: Тобто ви могли бути в листопаді.

І.Ж.: Ну, може. Я не знаю. Ну, коротше, підвезли вагони, а вагони були побиті, бо фронт кругом. Лежали з одної сторони в кюветах і паровози, і вагони на шосі. Тільки дивилися, щоб колеса крутились в вагонах, щоб нормально було. А кузова були побиті, без досок. Ну, таке було. То там ще шукали чим-то ті дирки забивали. Буржуйку десь таку достали невелику. Ще в мене вона є, по-моєму. Я тут давав, вони мені там розграбили її, ножки десь поділи, там ще щось, але основа ще є.

І ми поїхали. Завезли нас в Казанку Ніколаєвської області. Привезли на станцію вночі. І паровоз запхав вагон під рампу, даже не одчіплявся. Якісь дяді скочили в вагон, наші шмотки повикидали, нас вивели і скомандували, паровоз потягнув вагона, а ми остались на рампі. Батько там палив вогнище зразу, я пам’ятаю. А потім пішла возом. Це зима була, сніг тоді був вже. Був хлопець трошки старший за мене, може, рік чи два, і привіз три коні, запряжені до воза було, і такі коні бідові. І за нами, йому дали команду, щоб забрать таку сім’ю. Ну, і нас забрали. Ми не одні, там кілька було тоді сімей,в ту Казанку. [00:30:00]

А нас три сім’ї було в вагоні в тому. Ну, і цей… і привезли нас. Він назвався Коля Пузо, так і називали його, той, що…

І.: Пузо?

І.Ж.: Пузо. То кличка така, хлопці мали. Коля Пузо. Ну, і ми там почали жити. Жив там один старенький дідусь з своєю дочкою. Дочка вже тоді мала, я знаю, скільки, років 70, а він ще тоже був такий дєд Пронька. І почали ходити в колгосп тато, мама, сестра Ганя. Ну, я, тоді тільки фронт пройшов, дуже багато було тієї зброї: і пушки, і танки підбиті були. Ну, і все. І там кругом об’яви, що зброю здавайте всі, хто де баче. Ну, хто здавав, хто стріляв. Там таке було. Ну, і так було, що мій друг тоді хороший десь там найшов, а там такі посадки були між колгоспами, так, як тут зашито залізницею, так і там, тільки з акацій. Ну, і так відділялись колгосп від колгоспа. Ну, і коли ми приїхали туди, то головою колгоспу така була Уляна. Була жінка, може, я не знаю, чи жінка, чи дівчина така вже, не пам’ятаю, тільки знаю, що Уляна. І вона була головою колгоспу. Дуже була толкова, розумна людина. А батько був у мене мастєровий.

І.: Назву колгоспу тоже не пам’ятаєте?

І.Ж.: Третій вирішальний.

І.: Третій вирішальний.

І.Ж.: Да. І ми там жили так. Батько пішов в бригаду. І вози стояли то без[нрзб, 00:31:56], то без дишла, то без колеса. І каже: «Андрій… Андруша, давай помагай щось». Ну, і правда, що він там, 46-й, зима вже, нема… 44-й, 45-й, там війна кінчилася. Пам’ятаю, мала таке: коник, два дишля, одна ось, то бричка така була, вона ним їздила. Коли кінчилась війна, вона їде, ми там, пацани, бігаєм. А вона: «Бросай работать!Конєц войнє! Всі по домам!» Така була. Ну, і вона там… батько ходив дуже там щоб все, робив. Ну, не було… Там все одно була після революції колективізація. Вони величезний супротив, в колгосп не хотіли йти. І дуже були великі репресії. Потім в 33-32-му була голодовка. […]

Їхали вони, а вони тут. Тут була польська колонія ця. Поляків забрали, і він там собі… І з батьком списався, каже: «Андрій, приїжджай до мене. Я тут польську хату маю і землю (а тут ще не було колгоспів), будем жити. Бери сім’ю всіма силами. Бо там пропадеш». Значить, вже було таке, що звідти... Ну, і там ще пісьма були різні.

І от одного разу ця Уляна приходить в майстерню до батька. Там така майстерня була, кусок такої якоїсь шалабуди, половину була кузня, а половину була майстарня така, де… І каже: «Андруша, ти хороший чоловік і ти дуже багато зробив. Але у нас буде голод. А ви такі делікатні, ви такі всі якісь нєжні і, – каже, – ми помрете зразу. Тобі, – каже, – треба втікати». Кажу: «Як? Кудою? Що?» – «Ну, – каже, – два варіанти: або на поїзд, якщо там зумієш добратись. А ні – значить, десь якусь конячку, щось таке, може, десь будем щось шукати, аби віз був, щоб тянути, бо маєш старого діда». Ну, я там іще міг бігти трохи за возом, а тоді під’їхати. Але треба щось таке. Ну, і там наговорила. А перед тим ще 45-й робили і 44-й зимою робили, і 46-й до травня місяця. То пішли получати на комору за трудодні, хто що заробив. Ну, і батько пішов. Списки, все там вже дають. [00:35:00]

Ходили, я казав, повторю, що тато, мама, сестра. Ну, і я, там брали нас ховрашки виливати, такі звірики з землі, і потім ми здавали на цей, писали якось там. Але один трудодень можна було заробити або за два дні, або за три. Треба було виходити два виходи, тоді запишуть один трудодень. Так обмежували. […]

Ну, і так зібралися ми, рушили підводою. «Тільки, каже, щоб у вас була корова. Бо пропадете. Городом не будеш їхати, треба поза межами, поза районами, поза міліціями. Це десь степами, десь там будеш ночувати. Буде корова – видоїш і дітей покормиш, і самі щось там будете мати. А інакше не буде діла». Ну, і так. І от та моя сестра… Це від Казанки до Оженина там десь 800 з чем-то, 900 кілометрів. Це по прямій, я залізничник. то я там дивився, як було по цьому. Але ж ми минали, ми об’їжджали. Річка, і там міст, а на мосту там стоять – мусим обминати. Іде тоже батько з одной жінкой наперед. А було шість таких підвід, ми зібралися. І десь там біля хуторка притулимось там, чи якась долинка, а вони йдуть пішки. Бо два мужчини було опасно пускати, бо придеруться. Якщо дві жінки – ще гірше. А так жінка й чоловік, то вони якось там мали щось балачку якусь, що вони, куди йдуть, чого. І узнають дорогу. Кажуть, там десь є, можна вбрід пройти, проїхать підводі, але десь там, десь там. Ну, треба туди йти, де воно є. А не знаєш броду – не лізь у воду. Ну, і, коротше говоря, так ми прийшли, прийшли сюди і в цього. Онухами там жили, там корови його вже були і січкарня, там коло січкарні завжди була солома, ми в тій соломі спали. Тут травень. Виїхали ми, довго їхали. Сестра то точно, коли ми виїхали, коли приїхали, то я вам не буду плутати, бо я не зможу правильно, точно сказати. Ну, і так ми жили. Тут луди ще… І вона каже: «Втікайте на Західну Україну. Там люди ще самостійно живуть, ще колгоспів нема, там поживете. А тут, значить, тільки так. А така гарна сім’я в вас», хвалила, що такі всі. І ми так рушили й приїхали. Тут побули з ними. Потім десь мама узнала, що в Краєві, тут на куртку, така мурована хата причілком до дороги стоїть. Ну, там криниця з тої сторони на дорозі. А тут така, її фамілія Мартинюк, а називали Козлови, Ганна Козлова. Її чоловік в чехів робив. […]

І.: Ви як тут поселились, як до вас люди ставились місцеві?

І.Ж.: Де?

І.: Де ви поселились.

І.2: А взагалі, де ви поселилися спочатку?

І.Ж.: Ну, зразу ми жили тут, на цій…

І.2: На колонії. Да?

І.Ж.: На колонії, да, ми там. Тоді жнива почалися, ми ще були.

І.: А вас там було багато, переселених з Польщі, на тій вулиці. Так? Уже тоді.

І.Ж.: Ну, були, вони й зараз там є, дуже багато. Да, було. Ну, я знаю, ніхто нас не обіжав в селі.

І.: Нормально ставилися.

І.Ж.: Нормально, да, відносилися, помагали. І такі були варіанти, що даже скажу такий факт. Коли ми жили в тієї Ганни Козлової, то це дуже була розумна жінка. Ну, і тоді були тут ще ці визвольні змагання, УПА і ОУН діяли повним ходом, сотня така Деркача була, то на конях їздили, вони були, там я був, ми там в тої Ганни були, то вони там приїхали, всі такі хлопці здорові. Ну, і ми так там жили. І, щось таке я вам тут ще хотів сказати. Ну, корочеговора, ми в неї там жили з цею бабою. А, вже вспомнив. І біда, нема. То вона маму мою взяла, в погріб завела, ця Ганна, і каже: «Марія, отут є картопля, тут береш морквинка. Маєш сім’ю, бери і годуй». Добра була. І так ми там жили. Нормально було. Даже такий був варіант відношення, як нас приймали. [00:40:00]

Ну, батько, там був чех такий Тлачек, там, де ставок, і мав млина водяного. А то добре знакомий батьків друг Квітка такий був, фамілія його була, він тоже переселенець. І там той млин був закиданий, війна, теє, сеє. А стояла парова машина. […]

І хліви муровані, і клуні гарні, хазяйство мали гарне, і вони були господарі, чехи. Да. І визвали батька мого: «Андрій, от ми тебе тут закликали. Ти на квартирі тут і так дальше. Скільки можна робити? Тут є поле. Іди вибирай любу хату і живи». – «Де?» – «На чехах тут, на Ватяку, на Озерному чи де там». Каже батько: «Ви знаєте, ви мене зрозумійте правильно, но я ніколи на чуже не піду. Це чуже, там був господар, хтось там робив. І я не зможу там жити, бо то чуже. Я на квартирі буду, буду платить, буду старатись, але…» І так виховували і сестру, і мене. І ми так жили на квартирі постійно. Потім тут, де живе Муравська, то тут був Шумаков фамілія його, по-моєму, Шумаков. А тут залізниця. І він на переїзді, може, так і не можна казати, десь щось я, може, лишнє болтаю таке, він на переїзді робив, і щось там біда була сталась на залізниці, ну, і він був винуватий. Ну, але він був зв’язаний з людьми якимись такими, що мали право йому таке сказати, каже: «Втікай звідси, бо посадим, я тебе не спасу. Значить, виїжджай». Ну, і він виїжджає, квартира буде. Ну, а Країв – це не Оженин. Оженин – це Озерно і станція, туди-сюди. І це мама тут узнала. І пішла до нього. Він каже: «Без проблем». […]

Ще дуже багато ми зустрічали поїздів, які на захід ішли із воєнною силою, воєнні ешелони із воєнною технікою і живою силою. А звідти ішли санітарні поїзда, грузові вони, але вони були санітарні, ранених вивозили. То як щось десь станеться, то нас в тупік, наш паровоз, і повіз, а ми там стоїмо. Є в тебе чим палити чи там якісь дрова чи вода. Ну, але так, бідували. І приїхали, я казав, в Казанку, ото під рампу.

І.2: В Казанці скільки, зразу вас забрали?

І.Ж.: Що-що?

І.2: Чи зразу вас забрали? Чи ви теж тусувались на станції?

І.1.: Пуза скільки чекали?

І.Ж.: А, в Казанці?

І.: Так.

І.Ж.: Ночі тої нас забрав цей Коля Пузо, діда, мене і сестру.

І.: Зразу як ви приїхали?

І.Ж.: Да. Того дня забрали. А мама з татом осталися ще там. Ну, і щось там, я знаю що, на другий день десь, чи коли там вони під’їхали. А як вони добиралися? Я даже не пам’ятаю, як вони добиралися. Ну, мабуть, тоже якась була підвода, щось таке.

І.: А там, на Миколаївщині, як до вас ставилися?

І.Ж.: Ну, люди були дуже бідові. Люди були обіжені, не хватало їм. Не хватало, розумієте, їжі. […]

В колгоспі бригадири були і була ця Уляна.

І.: А як ви до УПА ставилися?

І.Ж.: Я?

І.: Ну, ваша сім’я, в селі у вас.

І.Ж.: Ну, як? Я би сказав, що ніхто не міг претензій нікому ставити. Нас не обіжали, ніхто нічого. Тим більше, в моєї хазяйки, в тої самої Ганни Козлової, яка була і бабуся в неї була, в неї було два таких, я не знаю, як їх звати, ну, десь вони тут, в сторону Гощі, Корця, десь там звідти вони були. А вони були в УПА, в тій сотні цього самого. То вони якщо десь в тих місцевостях, то завжди вони там одпросяться і провідують цю тьотю стареньку.

І.: А вас, коли ви йшли до тої станції, платформи, коли ви там були, то вас охороняв хтось, там, якийсь «енкаведист»?

І.Ж.: Де?

І.: В Польщі ще, перед виїздом.

І.Ж.: Ніхто. Тільки коли ми з дому їхали, то да. Через два вози сидів солдат. [00:45:00] А зразу, як тільки ми вже дали згоду, що поїдем, ну, не згоду, а вже согласували, що треба спасати, бо діти треба щоб живі були, то сказали, що готовтесь. На коли там будуть заказані вагони чи, там примєрно. Ну, вони нас раньше брали, ще вагони не цей… То дали два солдати нам, щоб нас охороняли.

І.: Росіяни?

І.Ж.: Да. Старшина був і був такий молодий. Він з автоматом і з наганом був, той старшина. А цей Вася був молодий такий хлопець з карабіном. То вони, може, тиждень в нас і жили, пока нам сказали, що вже виїжджайте. Вони й так нас раньше взяли на рампу, але то… Ну, скільки? Може, тиждень, може, й менше, може, більше. Я того не знаю, не пам’ятаю.