Євгенія Вовк (Є.В.): Євгенія Степанівна Вовк.

Інтерв’юер (І.): Розкажіть нам про себе.

Є.В.: Так. Я сама родом з Польщі, Томашівський район, село Пеняни.

І.: А коли народилися?

Є.В.: 37-й рік. Ну, наші села були недалекі. То, що розказала пані Ліда. І я, як кажуть, хочу тільки доповнити то все. Особливо мені тоді було три рочки, як то якраз наші села горіли, як поляки то, що приходили по ночах вбивали людей, але Зелені свята наступили і почали палити наші села запальними кулями. І я пригадую, як горіли села і наші батьки, звичайно, вночі втікали з хатів.

І.: В поля якісь?

Є.В.: Так. Батько взяв якогось коня, втік. А я з сестрою втікали, як кажуть, в одній сорочинці вночі з хати, по вулиці. Але ті села, що горіли, ми втікали до своїх родичів. От ми жили в Пенянах, а наші родичі жили в Жерниках, в селі. От ми з тих Пенян втікали там, де ще не палили села. І настали свята, Зелені свята. Ми, як кажуть, батьки наші напекли хліба, всього, порозставляли. Особливо, знаєте, хати були такі, що під стінкою були такі лави довгі, і той хліб печений поставили на цьому. І вночі якраз запальними кулями поляки стріляли і запалювали. Все горіло: і худоба, ну, все село горіло. Я пригадую, що вночі, я була маленька, три роки мала, збудили мене і якраз двоюрідна сестра разом зі мною, ми втікали через річку і тут бачимо: ті поляки, кракуси всі, за людей... Втікали ми на Галичину. Вже Ульгівок був. То вже була Галичина. Розумієте? І там ті поляки дальше не це, але людей всіх окружляли і вбивали. І пригадую, мені мама розказувала, бо в нас ще був маленький хлопчик, як мама несла на руках того хлопчика, тому що тато сів на коня, втікав в другу сторону, і мама мені каже: «Я подивилася (а за мною йшла старенька бабуся, вела корову), і, – каже, – ту бабцю забили, і ту корову. А я, – каже, – з тим хлопчиком ішла і так молилася». І ішли. А Ульгівок зараз був. Річиця була– то вже була Галичина. І поляки тут. А там вже були наші партизани, стояли, обороняли, не впускали тих поляків. Ну, і, пригадую, через річку, я в отій сорочинці була мокра вся, і от поляки нас зловили: мене і мою сестру. Поставили під, така була дорога, там така бурта була, поставили нас обох, і, пригадуємо ми, ціла ця… багато тих кракусів були. І все, будуть уже стріляти нас. Сестра розказує, що ти маленька була, три рочки, закрила собі очі руками, щоб не дивитися, як вони будуть стріляти. [Зі сльозами на очах] І, знаєте, до того часу я не можу собі, ну, чомусь пояснити, чому то так було. Із них, з тих воєнних поляків, став на колінах перед тим, що вже буде стріляти нас, і каже: «Не стріляйте тих діточок. Я їх знаю, то дуже порядних людей». І той каже до нас: «Маєте щастя», що той... І опустив цей і нас відпустив. І то вже ми бігли до того села Ульгівка, а там уже були наші партизани, такі всі хлопці гарні, знаєте, всі, щоб не впустити тих поляків.

Оцей випадок мені пригадується до того часу. [00:05:00]

Ну, звичайно, там знайомих між тими воєнними не було для нас. І хто то був? Мені здається, що між ними тоже були, може, порядні люди. Що не міг дивитися, видно, як тих дітей будуть стріляти. Мені дуже це запам’яталося, знаєте, до того часу.

Ну, прибігли ми у Ульгівок, там нас дуже добре прийняли люди ці. Ну, але поскільки мій тато вдома мав до20 вуликів бджіл, і то все лишилося. І він хотів дуже знати, що з тими бджолами там в селі робиться. Ну, і, звичайно, помаленьку приходив до того села. А знаєте, в селі в нас поляків не було, кілька десь сімей було. П’ять, може, було. Але ми дуже добре з ними жили. Як свята були польські, ми до них ходили, вони до нас ходили. І тато підійшов до тих своїх вуликів подивитися, що з ними є. І тут засікли мойого тата і почали бігти, щоби вже вбити його. А він так втікав через долину до Жерник, де ми вже у своїх родичів були. І ті сусіди, які жили разом з нами, поляки, каже, побачили, що Пилипчук Степан впав, все, вже його забили. А мій тато так, знаєте, він як злякався, зразу падав, мав таку цю… Він полежав, встав та й пішов. А ті сусіди, каже, ми так плакали. Що та Наталя буде робити із тими діточками, що лишаться?

Ну, і пізніше так було, що, як казала Ліда, що вивозили нас в Запоріжжя. Знаєте, люди все брали. Там, звичайно, як вона казала, що і платформу мали. То мій тато не дуже так все брав, тільки вулики, взяв два вулика собі. То мама казала: «Степане, люди беруть щось краще, а ти вулики взяв». А він нє, він так дуже болів і любив ці вулики, мав до 20-ти тих пнів, і він не міг не взяти, розумієте, він дуже це…

Ну, коли ми приїхали на станцію в Угнів, там нас погрузили і їдемо в Запоріжжя. Там, де розказувала Ліда. Приїхали ми на станцію, дуже пам’ятаю добре, називалася Розівка. Ну, разом з нами їхали і Бошкитоді. Але, знаєте, не раз, пригадую, мама казала: «Степане, ти дивися, люди якось остаються в місті, може, роботу будуть мати». Мій тато каже: «Ні, я хочу землю, я поїду в село». От ми приїхали в село. То якраз було після війни, почалися колгоспи ті. Ви знаєте, не знаю, там можна…

І.: Це вже який рік, я вибачаюсь? Це вже 45-й. Так?

Є.В.: Та-та-та, вже після того всього. Ну, і, ви знаєте, мужчин не було. Там, я пригадую, я знаю, може, було кілька і ще мій тато, а то всі жінки. І той колгосп, і мій тато ніяк не міг привикнути до того всього. І що ви думаєте? Він поставив тих два вулика. І я пригадую до того часу, так у своїй дитячій уяві я пригадую той степ, Запорізька область. Такі, знаєте, там ті квіти, та рослинність. І там палили взимі отими, що виросли, ті стовбури були великі такі.

І.: Соняшники.

Є.В.: Так-так. Ну, і ті квіти, вони палили ним взимі. Я не пригадую, я не пригадую, щоб я бачила там дерево. Розумієте? Дуже гарний широкий степ. І от я хочу вам розказати, що ми як з дітьми прийшли після дощу босі, і, ви знаєте, та земля – ми не могли ніг відмити, настільки вона, знаєте, така була, ну, я буду казати так по-простому, така м’ясна, знаєте. Коли я пішла до школи і почали ми… пригадую оту фразу, що німець вивозив землю з України до себе в Німеччину. [00:10:00]

А я собі думаю: «А що, в Німеччині нема землі?» То я тоді, знаєте, згадала запорізьку ту землю, настільки той чорнозем був такий, знаєте, що дійсно він вивозив вагонами. І пригадую, як моя мама, вони там не копали грядки, вистругали траву, поробила мама ямки і садила капусту. То ви знаєте, та капуста була як… я навіть… ну, дуже… І от коли я пішла до школи, я собі почала думати: «Недаром німець вивозив землю з України». Настільки вона родюча, настільки, знаєте, прекрасна.

Ну, і ті вулики як почали приносити мед татові, то тато не знав, де той мед дівати. Він до того колгоспу пішов і брав ті бочки з бензину, випалював якось там, не знаю, як він там робив, і туда мед складав і вивозив в Маріуполь, там Азовське море, Маріуполь, вивозив і продавав той мед. Ну, та я сміялася завжди до мами, що тато назбирав, певно, грошей, купив вагон і каже: «Я не можу, я не можу дивитися, як то в мене і мама, і сестра працює в тому колгоспі». Ну, і ми приїхали до Львова. Там, каже, ближче до дому, може, я ще вернуся до Польщі, там, де ми жили. Ну, а ми приїхали до Львова і тато почав думати, де там наші люди вже. А знаєте, такі в нас… я завжди казала: «Бачиш, тату, розумніші люди не їхали в Запоріжжя, а переїхали отут в Сокаль, в Львів». Тут якраз переселяли поляків до Польщі, хати звільнялися, були свобідні, і тут так осіли. І тато десь то взнав, що якийсь там родич в Брюховичах. […]

Другі почалися страхи. Не дай Бог, щоб там хтось на когось сказав. А місцеве населення…

І.: До вас УПА приходило, партизани. Так?

Є.В.: Вночі приходили. І особливо, знаєте, місцеве населення не дуже нас так сприймали. От приїхали якісь і так дальше.

І.: Які? Як казали?

Є.В.: Ну, казали, ну, таке слово, мені би не хотілося казати, але я скажу: заволоки приїхали от такі. Ну, десь так.

І.: Як ви сказали? Заволоки?

Є.В.: Заволоки, так.

?: Волочились, волочились. Заволоки.

Є.В.: Ну, і особливо вони нас так сприймали не дуже і кажуть, що: «От ідіть до Пилипчука». Партизани вночі прийшли. «Ідіть, він там, – каже, – має мед, він там ще щось має». Так, знаєте, це. А рано приходили, КГБ приходив. От. Ну і то таке. Навіть в нашому селі хлопці такі,Дужинські прізвище, були два і ще колєга, пішли в медінститут, закінчили, але вже, бачите, якраз були однодумці з партизанами. І от хтось сказав. Якраз по Дзержинського була ота тюрма, там і дальше, напевно, це є тюрма. Викликають мойого тата, викликають мойого хресного батька і кажуть: «От ми знаємо, що вночі приходили партизани, що ви давали мед, там, значить, ще щось». Ну, виводять тих хлопців. То мені вже тато розказував. Виводять тих хлопців, каже, дуже-дуже лиця були побиті, і питаються: «То ці люди вам давали?» Вони кажуть: «Ні, це не ті люди». І тата, і того татуся. А якби повторилося, багато з нашого села повивозили в Сибір, в тайгу. Потім люди ці верталися, сказали, що дерева там пиляли і так дальше працювали. Ну, отака, знаєте, історія.