Лідія Воробйова (Л.В.): Я Лідія Федорівна з роду Козак, по чоловікові Воробйова, село Жуличі Томашівського повіту Люблінського воєводства, 1934 року народження. Але я багато пам’ятаю і сама, і пам’ятаю зі спогадів тата, татових братів, бабці.

Інтерв’юер (І.): Розкажіть, будь ласка, як вам жилося в 40-х роках на тій території?

Л.В.: Ну, в 40-х роках, я пам’ятаю, що село наше було гарне, мирне, в основному українське, польських родин було десь коло 15-ти всього-на-всього. Але жили мирно, добре. Хоча церкву поляки забрали. Після 15-го року, у нас в 15-му році згоріла, була російська школа, згоріла, поляки її не відновлювали, і в нас не було школи в селі, була в сусідньому селі Дутрів польська, якась двокласна, і чотирикласна була в сусідньому селі Телятин, польська теж. Чому я це пам’ятаю? Бо мій двоюрідний брат там вчився. Дружили ми з поляками, навіть молодший брат мого тата одружений з полькою.

А уже, ну, не знаю, це вже було 43-й рік, напевно, коли почалося таке, що почали поляки до нас вороже ставитися. В 40-му році у нас відкрили українську школу. Церкву відкрили в 40-му році, при німцях було відкрито. Цвинтар був біля церкви, зараз той цвинтар повністю зайнятий поляками. Церкву нашу не спалили, а її перевели на костел, вона і зараз стоїть. І цвинтар, на тому цвинтарі ховають поляки своїх родичів. Хоч я, коли поїхала вперше в 2003 році туди, то я ще знайшла пам’ятник на цвинтарі з такого каменя, як колись ставили, свого прадіда, який помер в 1915 році. Але я ж знала, з дитинства пам’ятала, там були могили. Ну, тепер ті пам’ятники збоку стоять так зібрані. Бо колись вони лежали, потім їх підняли, зібрали, і там вони так стоять в кінці цвинтаря.

І.: А коли, ви кажете, почали в 43-му погано ставитися?

Л.В.: В 1943 році.

І.: Як це виражалося?

Л.В.: Ну, я не знаю.Я пам’ятаю як? Що от поляки приходили до хати, вночі, озброєні, відкривали, ну, куфри. Знаєте, що таке куфр? Це не скриня, а така поката кришка була в тому куфрі. То було красиве таке, коване, гарно пофарбовані. Там тримали одяг святковий. А бабця мала скриню таку пласку. Рилися там, забирали кращі речі, коли люди не встигли поховати. І пам’ятаю, одного разу прийшли, то я дуже добре пам’ятаю, а кімната велика була, і в нас спала сусідська родина, полька з трьома дітьми, і спала тата старшого жінка, моя хресна мама з дочкою. А дочка, ця сестра моя двоюрідна, вона вже була така, ну, дівка, їй було вже за 16. І тоді, пам’ятаю, були такі дуже модні, знаєте, хромові, як у нас називали, чоботи. Шили молоді, вони були називалися «гольфи». Такі спеціальні якісь такі були задники, і то їй пошили такі чоботи. І люди спали взуті, вдягнені, як хто міг. І вони увірвалися до нас до хати, то кинулися, ну, я не знаю, скільки їх було, бо я притулилася до бабці, а кинулися тудиі в тої сестри моєї почали стягати з неї чоботи. Ну, вона плаче, всі просять не забирати. І завдяки тій польці сусідці, яка попросила їх, то ті чоботи і лишили. Але коли вони пішли, в другому кінці кімнати тато на такій лавці спав, і вже коли пішли, коли все, тато каже: «Ну, добре, Зося (а її називали Зося), ти лишилася в чоботях, а мої забрали». Бо тато роззувся і так поставив їх, в нього теж були. Забирали кращі речі. От хустки, спідниці – все, що тільки можна було. [00:05:00]

Верхній одяг – все забирали.

І пам’ятаю, уже щоб не перескакувати до того самого, то вже було в 44-му році, вже коли село було спалене, і все одно ще прийшли раз, ну, може, й не один раз, але прийшли до нас. То було в білий день. Бо село згоріло, лишилася тільки хата панська така на дві половини одна, і панський палац лишився, він не спалений був. А дядька, татового брата, забрали на війну. І коли він їхав, жінку свою привіз до нас, а лишив, ну, дав бабці, така, пам’ятаю, літрова пляшка (тепер таких немає), літрова пляшка горілки, ну, неповна вона була, і бабця її сховала до скрині. І вони там рилися так багнетами, як зараз пам’ятаю, багнетами рилися, забрали ту горілку. А був підвал в сінях, і полізли... Тата таскали туди. Ой, Господи, вибачте за таке слово негарне. Тягали тата туди, в той підвал, щоб шукати, чи там щось нема: радіо чи зброї, чи щось. А біля печі, ну, я не знаю, чи ви знаєте печі такі великі в хатах, де і хліб пекли, і там діти спали на печі, і ця стіна така називалася, по-моєму, піколок. Я знаю таке слово було «піколок». І так від стінки до стінки прибили цвяхи. Ну, і знайшли, що дріт. Який? Може, то був якийсь цей... Ну, я знаю? Телефонний. Ну, який? Звичайний. Щось таке було. Щоб вішати одяг чи там якийсь рушник, щоб сушилося, бо пічка ж палилась весь час. То причепилися, що це радіо. Хоч видно, що там цвях і там цвях. Отаке.

І ще прийшов з ними, бо тато мій і татова родина вся, бо той пан, який був у нас в селі, він був адвокатом і він тримав, крім того, що обробляв землю, він тримав ще якусь заводську таку... коні вирощував для продажу якісь такі австрійські чи які, я не знаю. То там працювали татові брати, і дідусь мій працював. А дядько не був ще жонатий. І працював там такий, пам’ятаю, Стах. Поляк, хлопець, який дружив з дядьком. І тут раптом в ту неділю я бачу Стаха, і я мала кидаюся до нього, бо він коли приходив, брав мене на руки і гойдав мене на нозі. Я кидаюсь до нього і кричу: «Стах!» А він так подивився і до бабці шепнув: [польською] «Zabierztieją» (заберіть її). І мене тоді забрали, щоб і близько мене не було, бо він боявся, щоб його не викрили, щоб щось... Отакий спогад у мене залишився.

І.: То вам скільки років було?

Л.В.: Ну, це був... Ну, скільки? Я знаю? Може, вісім. Дев’ять, напевно, років десь було. Вісім-дев’ять, десь так було. А перші такі вбивства, то в нас почалося в 33-му році в травні, коли за одну ніч у нас забили двох... п’ятьох селян: мужа довір’я, солтиса і трьох селян – батька і двох синів. Сини були кравці хороші. А вчилися вони в сусіда-поляка Славінського. Забула ім’я, тут в книжці написано про нього. І потім, коли вивчилися, особливо один, молодший син, який ще не був жонатий, вони його перевершили своїм вмінням, і він уже як найкращий кравець не славився. І от коли почалися ті всякі такі бандитські напади, сам він не брав участі у вбивстві, він в іншому місці, в іншій місцевості Польщі був, але з його руки, як то кажуть, були забиті ці два брати і батько їх. І оце за одну ніч п’ять трупів в селі. Це було щось страшне. Причому забили їх, ну, в хатах, біля ліжка. А ми, малі, знаєте, бігали ж кругом. [00:10:00]

От і зараз у мене ця картинка: там лежить біля свого ліжка, той біля свого, над тим плаче жінка з дитиною, там мати схилилася. А мужа довір’я – він сховався десь, ну, я знаю, може, в клуні, може, десь, а жінка з трьома дітьми була в хаті. Ще найстарша дочка його до цього часу живе там на Шевченка, до цього часу. Це найстарша з нашого села, хто ще живе. Але вони що зробили? Бо в нашому селі в лісі був табір військовополонених радянських. І вони, ну, як би прикинулися росіянами, як би звідти повтікали чи щось, почали стукати в двері і російською мовою почали говорити: «Відчини нам» і так далі. І коли вона відчинила, то вона побачила, що то є бандити з гвинтівками. А він чув це все і побоявся, щоб... Ну, жінка, троє дітей. І він вийшов. І вони тут же його забили біля того хліва чи біля тої стодоли, де він був. То пам’ятаю цей похорон, коли в один і той же час винесли з різних кінців села ці п’ять трун і це все. Оце був початок. Потім, звичайно, вбивали і на полі.

А було два, наше село дало два таких бандити. Не знаю, чи вони були в АК, чи в Батальйонах хлопських. Цього я вже не знаю. Знаю тільки, що той Славінський, він не в нас воював там з людьми, з українцями. А був ще Станіслав Жук. Він жив по сусідству з маминою сестрою. То він був явний такий бандит, і він якраз вбив батька Ліди Василівни Левицької, яка от була в нашому товаристві, два роки тому назад, як її вже не стало.

Ми втікали, ми тікали, ховалися, в криївках ховалися, де тільки могли. Пам’ятаю, тато в протилежній стіні, яка виходила на городи, вирубав таку діру, і там закривали її, і коли вони йшли, бо шосейна дорога в нас проходила (Томашів –Лащів шосейна дорога), то ми, я знаю, ми втікали через той лаз туди на городи і далі. Ми тікали до Галичини. Тягли з собою худобу і втікали. Нас в Галичині ховали. Нас люди розуміли там.

І.: Це ви маєте на увазі ще до приходу радянських військ?

Л.В.: До приходу. Це було в 43-му.

І.: Ви переселились ще до приходу радянської влади.

Л.В.: Ні-ні-ні. Це просто було ще коли ми втікали від польських банд. Як ми тікали від польських банд, то ми опинилися аж під Белзом. Було таке дуже гарне село Ворохта на березі річки Солокія. Отам ми зустріли якраз радянську армію і вже за нею вернулися в село. А село наше було спалене теж в травні в 43-му році. І ми коли вернулися в село, уже село було спалене. Але то було під серпень. А ще в 43-му році восени люди озимину посіяли, в 44-му посіяли ще ранні що там і картоплю посадили, ну, і вернулися, щоб це зібрати. І ми вже трималися там. Ну, в палаці.

І.: То вас, виходить, що два рази переселили.

Л.В.: Ні, нас не переселяли. Ми втікали від польських банд. Ми втікали в Галичину.

І.: Я правильно зрозумів? Ви перший раз втекли в 43-му, а потім зустріли радянські війська і вернулись назад. Так?

Л.В.: втекли в сусіднє село Посадів – через пару днів воно горить. Ми втікаєм в Ріплин. А далі вже Галичина: Щевиця, Ворохта і Белз. А Белз, то станція там велика, містечко, і ми там перебували цей період. А вже коли ішла радянська армія, коли війна посувалася далі вже, то ми вернулися назад в своє село, і там уже зібрали люди, старалися зібрати все, що можна було. Тому наш Томашівський повіт виселяли першим в Радянський Союз. Бо урожай був дуже великий, [00:15:00]

 Л.В.:  Вернулися назад. Бо ми втікали все далі. Села горіли за нами. От ми а панська земля була, люди мали свої поля, а пан же втік. Так що хто був не лінивий, зібрали хліба багато.

Ну, а тут почалися такі. Спочатку як то «контигент» в нас називали, я знаю. Спочатку брали податок, так. Потім за нього давали документи. Пам’ятаю, такі довгі, такі бібули. Папір бібула, такий тоненький. То деякі чоловіки курили. А потім... Ну, потім щось там, може, не знаю, чи вертали на то, чи нічого не вертали, але потім брали так: фонд Червоної Армії, а потім брали позику. Так уже за цю позику давали документи і казали: «Як ви приїдете в Радянський Союз, в Україну, то вам все вернуть». Ну, вертали. Пам’ятаю, тато казав, що до колгоспу їх закликали там голова колгоспу. Ну, що там, який врожай був? 46-й рік, ніякого врожаю. То... Але хто ті документи зберіг, не скурив, то вертали. Ну, відмовлялися люди брати, тому що...

А виселяли нас одними з перших. Я пам’ятаю, коли закінчилися жнива, тюкували сіно, солому. Ну, а діти ж бігали кругом, то ж цікаво все було. І приїздили з Томашева представники радянської влади і польської влади. А люди зробили собі такі буди на своїх, як нам сказали по-польськи«спалєніско», там, де тільки піч стояла. Ну, а хворі, старші діти позаймали собі кутки в панському палаці і там жили. Ну, і в цьому будинку, де був на дві, то ми в цьому будинку жили. І збиралися там. Ну, то там все чоловіче населення було. То вже тато мені розповідав. І там вони вирішували долю нашого села і людей наших: що, куди і як. Ну, і вирішили виселити нас в Запорізьку область.

Коли вже було зібрано все і всі ті податки були віддані, то глибокої осені, пам’ятаю, ну, приганяли з сусідніх сіл, які виселяли пізніше, і вантажили туди, там, хліб в мішках, зерно – ну, все дозволили забрати нам. Наша родина два коні мала, дві корови. Тому що тата брат пішов на війну, його забрали, а в нього був кінь, і в нас був кінь, і корови, по корові було. Тітка їхала з нами. Хоч вона була полька, вона не залишалася, вдома її би так і забили. Все це вивозили на станцію до Белза, і хтось з родини там чергував. ну, в основному там був тато або дідусь. А остаточно нас вивезли – ми ще Різдво святкували 44-го року в Жуличах, в нашому селі, і вже після Різдва повністю нас вивезли до Белза на станцію. На станції поселили нас в таких, ну, будинках. Бо люди, хто повтікали, може, євреї, може, хто, я не знаю, поляки. То, я знаю, ми в одній великій такій хаті нас було три родини. І люди вже, ну, їли те, що мали з собою. А ту картоплю, яку брали на податок, в таких буртах величезних вона була на станції, то навіть та картопля померзла. Не зберегли навіть те, що забрали в людей. І пам’ятаю, що люди собі ходили там і, ну, вибирали де яка була не мерзла. Бо ж свої запаси, звичайно, були, але їх берегли. І на станції ми стояли аж до кінця березня – початку квітня. То на початку квітня нас повантажили у великі такі вагони-пульмани, спеціальні дали вагони для худоби, для сільськогосподарського реманенту. Бо брали люди плуги, січкарні, борони, навіть керати брали – хто що... [...]

...спеціальні для худоби і для тих тюків сіна і соломи, щоб худобу годувати. А окремі пульмани були для родин. [00:20:00]

Чотири родини в одному тому вагоні. Була, ну, не знаю, то потім казали, що то називали буржуйками, була одна пічка на всіх, на всі чотири родини. По черзі варили їсти. Але то вже до весни йшло, худоба була, молоко було. Так що щоб такого аж голоду, то, звичайно, ми не відчували, бо везли, нам дозволили везти все. Привезли нас на станцію Великий Токмак Запорізької області.

І.: А скільки часу їхали?

Л.В.: Ну, їхали, я не знаю, декілька тижнів, напевно, їхали. І вивантажили на станції нас знову з тим усім нашим майном. Ну, приїжджали всякі представники, ну, то вже казали, з радгоспів, з колгоспів, там, куди. Ну, більшість поїхали наші на німецькі колонії, але вони були розбиті. А п’ять родин, в тому числі й наша родина, ми опинилися, там такий був хутір імені Тараса Шевченка. Пам’ятаю, як зараз. І тато мені розповідав, що це за хутір. Там було десь, може, більше 20 хат. Всі хати гарні дуже. Правда, вони такі, з глини, такими вальками вони їх, я пам’ятаю, як будували. Не ті, а потім уже як будували. Дуже красиві ті хати. І на велике, там, свято, особливо першотравневі, то їх всі під один колір, білили, підмазували призьби, там, все, щоб було гарно. Гарний дуже хутір. За хатою був город, садок, а внизу була копанка і маленька така лунка. То тато мені розповідав, що хутір цей заснували, ну, гарні господарі, які втікали в 30-х роках від колгоспу. Бо ми були в Запорізькій області, це якраз така степово-гориста місцевість. І вони там між тими, так гори були і степ, і вони там заснували цей хутір. І там нам люди просто, нас п’ять родин, нас пустили до себе. От наша господиня, наприклад, нам відпустила дві кімнати. Чоловік її і син відбудовували Донбас. Бо вже війна закінчувалась, її чоловік вернувся поранений додому, і потім його погнали відбудовувати Донбас, а вона з трьома дітьми ще лишилася. І так всіх нас п’ять родин. Через три кілометри від того хутора був колгосп. Ну, і всі, звичайно, пішли працювати до колгоспу. Школа була українська. Мовою розмовляли українською. Що ще?

І.: Ви кажете «звичайно, пішли». Хтось, може, хотів індивідуально працювати чи ні?

Л.В.: Ні. Навіть мови не було про це, щоб індивідуально. Бо ніхто навіть і не обіцяв нічого цього, всі працювали в колгоспі. Ні-ні, всі. Знаю, і мама, і тато, і тітка працювали в колгоспі. [...]

В цієї нашої господині був хлопчик, менший від мене. Потім, бідненький, він, як нам написали в листі, підірвався на якійсь гранаті і загинув. І він вибіг на вулицю з білим шматком хліба. А мені бабця дає чорний хліб, житній. Ну, я так дивлюсь і кажу: «Бабцю, попроси, щоб мені поміняли на чорний хліб білий». А господиня чує та й засміялася і каже: «Ходи, я тобі дам». Вона мені дала того хліба, а це було як кукурудзяна каша, я вкусила, і він мені не сподобався, я не знаю, що з ним робити. І я так за бабцю сховалася, а викинути хліб я не можу, бо мене навчили, що ні в якому разі хліб на землю кидати не можна. От такий спогад мені.

Ну, і там ми зустріли День Перемоги. І ще такий спогад у мене є, що десь я бігала з дітьми, а тут:«Побєда! Побєда! Побєда!» Ну, а там великі бої йшли, в цій місцевості. І коли ми приїхали, то там ще дуже багато і трупи були німецькі, і залишки. Ну, мені пощастило, що я корову не пасла, пас мій дідусь, то я цього не бачила.[00:25:00]

І.: А він там пас серед трупів?

Л.В.: А от Ліда розповідала Левицька, вона і ще там сусідський хлопець наш, вони пасли худобу, і в них, ну, гнали туди, в степ той. Ну, гадюк було багато, там ящірки. Я того всього дуже боялася. То вже я не пам’ятаю цього, Ліда мені розповідала, що, каже, їхня корова, коли знаходила якісь залишки людські, вона дуже реагувала на це. І вони, каже, і ми вже бачили, що там. Дідусь мій десь знайшов собі таку лопатку, таку невеличку, ту, що окопи рити, і завжди тримав її біля себе. Ну, та то вже мені Ліда розповідала. І каже: ми бачили, і він тоді викопував якусь там яму, ми вже худобу відганяли, і ті останки тою лопатою скидав туди, в ту яму, і засипав землею.

Школа була українська. Гарна школа була. Але в цьому селі от люди нас зустріли дуже добре. Поляками називали. Про бандерівців мови не було ніякої. Просто називала нас поляками. Але ми розмовляли українською мовою. Що ще мене, от ми вперше таке побачили, бо ми там святкували і Різдво, і Великдень. То на Різдво, на Святий вечір, там носять вечерю хресному батькові, хресній мамі, дідові, бабусі. А в нас вже такого звичаю немає, в нас просто свята вечеря, збирається родина, там, вся родина до батьків. І до нас прийшли сусіди. Ну, прийшли такі. І до сусідки нашої, до тої господині носять вечерю. То для нас було таким дивним і разом з тим, ну, такий гарний звичай, і він сподобався.

І пам’ятаю, коли, от я не закінчила про ту «побєду», коли почали стріляти. Ну, залишилося і зброї там. І приходили вже з війни – теж, мабуть, приносили. Я не знаю. І стрілянина всюди. «Перемога! Перемога!» Я бавилася з дітьми, і я почула ту стрілянину. Я прибігла додому, кинула дітей, прибігла додому, схопила бабцю за руку і кричу: «Втікаймо, бабцю, поляки йдуть». Ну, цього не забудеш.

І ще хотіла я один такий випадок розповісти, який мені дуже врізався в пам’ять. 44-й рік, Зелені свята. Наше оце село Ворохта було десь, ну, буквально, може, кілометр, може, півтора від Белза, через луку тільки пройти. І от Зелена субота, налетіли оті, ну, польські, я не знаю, як називати, хто то, як їх: бандити, не бандити, Армія Крайова чи хто то був, в сусіднє наше село Стенятин. Я пам’ятаю. Ну, по багатьох селах були, але в Стенятині воно було в декількох кілометрах за лісом від нашого села. І там люди, біля лісу вціліла хата, і люди ховалися там, але хотіли щось посіяти, щось посадити. І так на ніч втікали до Галичини, а вдень знов приходили. І налетіли 30 чоловік, закатували страшно. А мій тато в той час десь пішов. Не знаю, чи в якесь... Ну, десь ми його загубили, коли втікали від тих... коли горів Ріплин уже, там село таке, і ми втікали і опинилися в тій Ворохті, і тата не було з нами. І коли в ту суботу з усіх околиць, це було не тільки в Стенятині, в багатьох селах така акція була страшна, і всі ці трупи позвозили на цвинтар до Белза. І це було на Великдень. Мама моя взяла мене, і я пішла з нею шукати тата. Ви знаєте, то не забудеться ніколи. Оті трупи, так от цвинтар, доріжки, і так ті трупи лежать. І ми ходили між ними і шукали, чи немає там тата. [00:30:00]

А тут уже величезну яму викопали. Коли познаходилися родичі побитих, там дівчата були з відрізаними грудьми, з вирізаними якимись там і тризубами, і зірками, і... Ну, страшно. Дитина маленька була, просто отак от десь за ніжки кинули її об якийсь там... об стіну чи щось. І тут же сколочували такі величезні труни, ящики і в ту могилу і там... Після того я не була в Белзі, я не знаю. Ну, кажуть, що там є ця братня могила, чи як її там сказати, чи що. Отакий спогад, дуже тяжкий.

А як ми вибралися звідти, з Запорізької області? Та брат знайшов нас. Закінчилася війна, і він, ну, я не знаю, через людей якось передавалося, і він знайшов нас там, в Запорізької області. І йому як фронтовику дозволили забрати родину, відпустили з колгоспу. І вони з татом знайшли собі роботу недалечко від міста Молочанськ Запорізької області. Дуже гарненьке містечко. Там була заводська якась конюшня. Бо ж я знаю, що моя родина, вони ще з кіньми мали справу. І вони там працювали.

А там мені довелося піти до школи російської. Бо там був дитячий будинок і була російська школа. А я ж по-російськи розмовляти не вміла. Але що мені запам’яталось? З мене ніхто не сміявся. Абсолютно. Як я розмовляла, що я. І вчителька одна, я там закінчила третій клас і почала четвертий, але дуже гарно ставилися, і навіть підручники, тоді ж мало було підручників, то переселенцям, дітям, давали кожному, а місцевим могли дати один на трьох, один навіть на чотирьох підручник, а нам давали окремо кожному підручник. Мабуть, заохочували, щоб ми залишилися, щоб ми там оселилися вже і жили.

Але втікали ми. Ну, дядька мого однополчанин був героєм Радянського Союзу. Наш,холмщанин теж. І йому для родини дали вагон. І він взяв маму мою і тітку. Ну, що брали? Постіль брали в першу чергу, там, одяг, щось таке, найнеобхідніше. Із тими куфрами-скринями вони там їх взяли в той вагон. А вже тато, дядько, бабуся і дідусь, Господи, я вже хвилюватись почала, ми вже перебиралися як тільки могли. То пам’ятаю і станцію П’ятихатки. Я все питала в тата: «Чому пяти-, а не шестихатки?» От. А чому до Львова? Тому що татова сестра вийшла заміж в Галичину, і вони перебралися в Сокільники, вони жили в Сокільниках. І теж якось через людей дізналися, і ми хотіли з’єднатися з ними. І от ми приїхали до Сокільник, трошки жили в них в Сокільниках, а потім тато з дядьком, знову ж таки, знайшли роботу на іподромі, [посміхається] там, де коні, і так ми опинилися у Львові. […]

І.: Ви в багатьох місцях були: і на сході, і в центрі, і там, і там. Як називали вас, переселенців?

Л.В.: Ну, поляками нас називали. Ну, поляки. Але не ображали абсолютно.

І.: В усіх місцях не ображали?

Л.В.: Ні, ну ми не були... Ми тільки були... А, ну, так, в Запорізькій області. А там, де були на тій конюшні, то там все було російською мовою. Там різні були нації, різні були люди. Я не пам’ятаю, щоб нас якось називали.

І.: А тут, на Західній Україні вже?

Л.В.: В Західній Україні? Знаєте, ну, в Сокільниках ми мало побули, там село переселенське повністю. А вже на іподром коли ми переїхали, то отут... Там таке всяке, знаєте: могли і перевірити, чи не були зв’язані з бандерівцями, чи не були десь так. Але прості, такі звичайні робочі, то ставилися добре. Але начальство так перевіряло. Але сталося так, що тата швагер оцей, сестри чоловік, дядько мій із Сокільник, в 49-му році його забрали в тюрму, дали йому 25 років. [00:35:00]

З Галичини всіх хапали. І потім його вивезли в тюрму в Свердловську область, і він там через півроку помер. А вже сестру і тітку вивезли в початок 50-х, десь 50-51-й рік. [...]

Я хочу ще сказати, коли приїздили ті комісії, радянські представники, до Жулич, ну, вони приїздили вранці, а після обіду втікали, бо боялися польських бандитських цих нальотів, боялись.

І.: Кракуси.

Л.В.: Та то вже не кракуси були, то вже було... Але що характерно. В тих комісіях, наприклад, церковні метрики, вони не бралися до уваги, церковні метрики, для них було то ніщо. Навіть потім, коли паспорти видавали, то мій тато мусив віддати цей переселенський лист, щоб отримати паспорт, бо церковна метрика не мала ніякої ваги. І прізвища. От, наприклад, наше прізвище було Козак, то дуже татові треба було переконувати, що не Казак, а Козак. Наприклад, в нас була буква ґ, от було прізвище Ґєлярський. Вони перекрутили на Кєлярський, ще якийсь. А от із села Посадів, оце Лідія Левицька покійна розповідала, що в її чоловіка було два брати, він Володимир, Ростислав і Ярослав. «Такого бить нє может–Ростіслав і Ярослав». І бідного Ростислава назвали Іваном, і він так і помер Іваном. Тітка моя, наприклад, вона була Яніна, як я вже говорила, вона з поляків. То її: «Яніна нє может бить. Может бить або Ніна... а, ні, Іонія». І назвали її Іонія. І вона так Іонія була, ну, вже коли, не знаю, скільки їм років було, коли вони з дядьком мусили розписатися, бо тоді були тільки церковні метрики шлюбні, і вже Іонію знову перекрутили на Яніну. Отакі от випадки.