Інтерв’юер (І.): Як вас звати?

Олександр Тивонюк (О.Т.): Олександр.

І.: А повністю?

О.Т.: Олександр Васильович.

І.: А прізвище яке в вас?

О.Т.: Тивонюк Олександр Васильович.

І.: Трифонюк.

О.Т.: Тивонюк.

І.: Тивонюк. Де ви народилися, розкажіть нам.

О.Т.: Село Парипси, Холмський район, Люблінська область, Польща.

І.: А коли саме?

О.Т.: В 42-му році, 1 березня 42-го року. Виселять нас начали в 44-му році. В 47-му році була операція «Вісла», а нас набагато раньше. В нас було дуже велике господарство. Хата була накрита білою бляхою. Вони побачили, «енкаведисти»: бандерівці тут живуть. А ми були з ними зв’язані, батьки були зв’язані. Вони занімались, батьки занімались фуражом: сіно і овес. Приїжджали звідси, з Львівської області от підводи, загружалися і все перевозилось туда. Хоть батько робив на залізниці машиністом паровоза. Його два рази ковпаковці взірвали, взривали його. Останній раз коли нас вивозили в 44-му році, німці пішли 2 липня, а совєти прийшли 4 липня. А нас виселяли в кінці жовтня.

І.: В кінці жовтня 44-го вас виселяли?

О.Т.: В 44-му, в 44-му році нас виселяли. Мама не хотіла їхати. Мама плакала і бабуся. Брата ще не було. Брат мій був маленький ще. Але брат родився по дорозі, як ми їхали, в П’ятихатках родився. То ми доїхали тільки до Маріуполя, і там нас остановили. Копняків надавали в задніцу. Ешелони йшли на Японію, там война йшла, мала йти война. Тоді перевозили страшно військо. І ми осталися на Україні таким чином. Але получилось так, що з Казахстана переганяли худобу, ту, що в 41-му році загнали туда, і це її вертали назад, цю худобу. І ми пристроїлись до цієї валки і через Дніпро перейшли, переїхали понтоном.

І.: Тобто ви зразу втікли? Ви там не залишалися?

О.Т.: Не були ні одного дня. Ми знали: там голод, холод і біда. Це Запорізька, Херсонська область і Миколаївська. І худобу доїли, мали молоко. То ми так от...

І.: А скільки ви йшли днів чи тижнів?

О.Т.: Ох. Ми йшли роками. Два роки йшли. Ми йшли не дорогою, дорогою ми не йшли, бо нас могли хватнуть в любий момент «енкаведисти». Ми йшли паралельною дорогою, і тільки йшли вночі. Питали людей, люди нас направляли од села до села, і так ішли. Ночували де попало, як партизани. Розрушена хата, димар кусок стоїть, і ми коло того отаборилися трошечки, переночували. Чим питалися? Зернятка на полі були, колосочки, ми їх збирали з сестричкою вдвох. І так ішли. То яблуко знайдем на яблуні, таке засушене, змерзле. Так ми прийшли до Проскурова. Вірніше, до Кіровограда. З Кіровограда нас перевезли поїздом добрі люди, патріоти українські в тендері до Вінниці. З Вінниці нас тоже от перед самою Вінницею висадили, [00:05:00]

ми обійшли її кругом і пішли на Проскурів. І там паровоз ішов, знов нас в тендер взяли, і ми приїхали в Проскурів (це Хмельницький). Там бабця на останні гроші, золото мала, ну, пару копійок мала... А золота в нас було багато. Дід Костя, батьків батько, служив в «полку єйовелічєства», він був повний георгіївський кавалєр. Він в 17-му році загинув під час газової атаки. Вже 100 років назад. А він приїжджав в отпуск. А ті німці як наступали сюда на Галичину, то всіх звідти виселяли.

І.: Біженство.

О.Т.: То нас виселили в Калугу. Бабцю виселили з трьома хлопцями в Калугу. А потім революція началась, бабця зібралася з хлопцями за руки і пішком ішли тоже, з тої Калуги верталися назад. Але не було куда втікати. А ми саме з Львівської області, село Муроване. Там наша була... Але ішла Будьонного армія, ми начали од неї втікать, отаборилися коло Холма. Там батьки познакомились, побралися, і там ми жили.

І.: Тобто ви наполовину галичанин, наполовину холмщак?

О.Т.: Да. Але справа в тому, що як у 23-му році (чи в 24-му) вже одділили, зробили границю, границя Польща і радянська Україна, то ми вже получилися в Польщі, вже не Україна, а Польска. І там бабця з трьома хлопцями построїли хату, хліва, клуню. І бабці платили за діда 130 грошей. Це було дві корови можна було купить. Дві корови. В той час купити дві корови... Мали гроші вони з цього і будували хату. Тато встроївся на залізницю, він робив машиністом паровоза, вже в кінці він тільки помошником, бо там не можна було робити, машиністом паровоза міг бути тільки поляк. Єстем поляк. Іначе не могло бути. І так до 39-го року.

В 39-му році ми зрозуміли, що нас турнуть звідти, що ми підемо Бог знакуда. Бог зна куда підемо. Ну, і так і було. Тут в 39-му році поляки одступили, підійшли німці, із совєтами там було їхнє братання, з більшовиками. І потім в 41-му році німці їх турнули, погнались туда. Тато водив, уже був машиністом. Бо вони свого «нєпозволєм[нрзб, 00:09:07]». На батька показували.

Ніяких зв’язків з Польщею в мене нема. Мама мала там щось. Ну, не знаю. Але вона нічого не получала, ніхто їй не платив, не компенсірували. Он тут, бачте, написано, що ми оставили. Оставили, і в 44-му році, я вже вам казав, що німці пішли 2 липня, а совєти прийшли через двоє суток. Прийшли як бандити. [00:10:00]

Видно було зразу. Німці були толерантні. Вони прийшли: «Матка, яйка є?» – питали. Купляли. Давали рейхсмарки. А мама каже: «Щоб ви були – інша справа була б». І він мене взяв на руки, я був маленький. Німець, оберлейтенант, старший лейтенант, і плакав крепко, що не знає, чи, каже, Герда, жінка його, осталася жива. Бо, каже, американці кажний день дньом бомблять, а англічани вночі бомблять. Сплошна война йшла. Де маленький вогник побачили, щось горить чи бликає десь – зразу направляли туди ескадри бомбардировщиків і бомбили.

Потім в 44-му році в ноябрі вони прийшли, «енкаведисти» і каже: «Собірайтєсь, бандеровци. Нєчєго вам здєсьдєлать».

І.: Це вам батьки розказували, що вони казали так?

О.Т.: Да. Батьки мені розказували, мама. А батько був зв’язаний. І так ми появилися в Маріуполі. Прийшли до Острога. В Острозі нас попередили, що втікайте, бо завтра рано вас заберуть «енкаведисти». Ми вночі, прислали хлопці машину, наші хлопці. [...]

І там нас приютив цей Гібрант, і ми коло нього там жили і виживали до 52-го року. В 52 році зимою на Новий рік нам прийшли сказали: «Забирайтесь, бо вас [нрзб, 00:12:23]». Десь появився тато (а де він був – хто його знає), пригнав машину, Студебекера, нас погрузили. Ну, що нас погрузили? Три овечки в нас було: баран і дві овечки всього. З меблів у нас нічого не було. Абсолютно. Ну, нічого: ні стола, ні крісла, нічого не було. Привезли сюда в Оженин. А чого в Оженин привезли? А тут головою сільської ради був товариш дитинства мого батька. Фамілія його Кільнич Антон. Він тут схоронений на цвинтарі. І він нас взяв під опіку на цих три місяці. В три місяці умирає Сталін, і все моментально як рукою зняло, переслідувать нас перестали, і ми осталися по сьогоднішній день в селі Оженин. Це ми з сестрою осталися, батьків нема.

І.: Розкажіть трошки більше про те, як саме вас виселяли.

І.: На вас нападали? Хтось нападав, на села ваші? Чи як?

О.Т.: [Зітхає] Знаєте, нападали всю дорогу. Всю дорогу. Ще й казали так: «Тачка без кабіни, запорожець – не машина, а переселенець – не людина». Ніхто не рахувався з нами ніколи. Особливо на роботі. А я працював на цукровому заводі електриком, а електриком був від Бога. Електростанція там була, генератор, трансформатори, лінія, всякі прибори, всяке оце всьо. То я працював до 08-го року. В 08-му році Курилкевич, директор Дубнівського заводу, він підпорядкував собі цей завод острозький, і нас повиганяли всіх на пенсію. І з 08-го року я вже на пенсії. В мене стаж трудовий 47 років, електрика. Я працював от дзвоночка до дзвоночка. Заробив пенсію, правда, не одну, а дві.[00:15:00]

І.: А в тому селі, де ви жили біля Холма, українців було багато? В порівнянні до поляків скільки було?

О.Т.: Що-що?

І.2: Багато в вашому селі було українців? Більше, чим поляків?

О.Т.: 200 чоловік.

І.2: А поляків?

О.Т.: А поляків 23 сім’ї було.

І.2: А як вони до вас ставились?

О.Т.: Поляки?

І.2: Так.

О.Т.: Поляки там дуже добре ставились, через те що нас було більшість, а їх меншість.

І.: Вони говорили по якому: по-польськи чи по-українськи?

О.Т.: По-польськему.

І.: А ви до них як ставилися?

О.Т.: А ми добре ставились до них. Бо як до нас добре, то й ми добре ставились.

І.: А чи на ваше село нападали якісь, може, партизани, банди?

О.Т.: Їхня от була, значить, Армія Крайова і Армія Людова. Але це було... вони відносились, можна сказати, дуже добре. Батальйони хлопські – оці були.

І.: Ці були страшні?

О.Т.: Кровожерливі. Оці Батальйони хлопські.

І.: Ті, що на Верховини напали.

О.Т.: Да.

І.: А Армія Крайова?

О.Т.: Армія Крайова і Армія Людова, вони більш-менш. Приїдуть, наберуть сіна, наберуть, не питають нікого, самі набрали, зібралися й поїхали. Отаке.

І.: А наших не було?

О.Т.: А потім я вже з армії прийшов. Начали будувати Острозький цукровий завод. А будувала його Польща, і приїхали поляки сюда. Ну, мене поставили, значить, електриком діжурити на газову піч. Газова піч на цукровому заводі відіграє основну роль. Це молоко для одбілювання і так дальше, для сатурації. Складна апаратура, кран і ці всякі прибори, і я там діжурив. Поставили мене в 69-му році. Я туда пішов і ще три електрики. Ті електрики втікли, остався я один. [...]

І.: ...що Польща будувала, ви їх застали, тих поляків?

О.Т.: Так, застали. Я з ними працюю. Вони були буквально років чотири назад приїхали з Польщі, мене найшли, мене привітали і дуже гарно відносились до мене. Дуже гарно.

І.: А ви нам недорозказували. Ви нам розказали про АК, про Батальйони хлопські. А наші там були хлопці – УПА?

О.Т.: О, наших було от і до. Щоб наших не було, ми там не були б і одного дня. Наші приїдуть [нрзб, 00:18:08]з 40-х років, потім вивезли нас, вже ми пішли і йшли по дорозі сюда і до Хмельницького дойшли, до Проскурова, тут купили корову, і ми вже з коровою, в Острозі були з коровою. Корова доїлася, ми з сестричкою заготовляли їй всяку травичку, і мама корову вела, сама йшла, а то на двоє-троє суток ішла в Рівне по дорозі, де хтось... ну, якась душа щира, не дасть погибати. І так вона добралася до Оженина з коровою, і ми вже мали корову, це вже був засіб до існування.

І.: А ви як тут поселились в Оженині, то до вас як люди ставились місцеві?

О.Т.: Дуже погано.

І.: Якось, може, прозивали вас?

О.Т.: Да. Ну, я ж вам казав, дивіться, що: «Тачка не машина, запорожець...» і так дальше. А переселенець – не людина. Ніхто не рахувався. Люди отказуються зараз, от зараз отказуються од цих... В мене є тут посвідчення, от дивіться, бачте: Холмщина.

І.: Товариство «Холмщина».

О.Т.: Да. В Острозі був осередок наш.

І.: Був чи є дальше? Чи молодші не дуже тягнуться до цього?[00:20:00]

О.Т.: Да. В Рівному тоже було товариство «Холмщина». Керував ними прокурор області Олександр Боровик. [...]

І.: А чому він так до вас відносився?

О.Т.: А яка причина? Я питаю: яка причина? То всі, каже, зрадники.Ну, які ж ми зрадники? Ти ще побачив на одкритті того пам’ятника, ви ще побачили, які там люди: письменники, поети, композитори. Навіть генерал-лейтенант, командуючий південним округом в Україні. А ти нас називаєш такими… Василь Червоній, дивлюся, такий змінився і каже: «Ти попроси пробачення у них. Ти подивися, які люди тут, – каже, – звідти поприїжджали сюда. Які люди поприїжджали, дивися. А ти їх так...» Ну, нічого, якось владнали ми той момент.

І.: А скажіть, будь ласка, вас вивозили з села, чи ви якось самі вже вирішили, що нема що там лишатися?

О.Т.: Що-що?

І.: Кажу, вас з села вивозили силою?

І.2: Примусово чи ви самі склалися?

О.Т.: Силою вивозили.

І.: А хто?

О.Т.: «Енкаведисти».

І.: Російською говорили?

О.Т.: Да. Ето бандьоровєц, на мене казали, маленький. Взяв мені приставив пістолета до голови отаковот і щолк–осєчка, і я остався живий. Оце такі от «енкаведисти» були. А ще раз розстрілювали в 52-му році. Ішли хлопець, три хлопці були, в одного був кулемет Дєгтярьова, один з ППХ був, а один снайпер, і дівчина була, 17 років, з маленьким пістолетом. І вони начали операцію, оточили той район «енкаведистами». Тут під’їхала ще машина, не знаю, чи з Луцька, чи з Дубна. А я йшов у школу і не бачив всього цього, що оточене все. Та я там дивився собі, махаю чорнильницею та й іду. А взутий був в галоші. А галоші жовті. Як надіну ті галоші, мене в школі наб’ють за ті жовті галоші. А мама мені такі в Дубно купила, щоб я в школу ходив. Я заліз в терники, сховав ті галоші і йду в простих валянках. Це був березень місяць, кінець березня місяця, і я йду в школу. Тільки я виліз з терників: «Стой! Ні с мєста! Штопрячеш? Бомбу ілі гранату? Бандьоровєц! Васька, уході, я щас как полосну єво». З автомата. А тут старший лейтенант біжить, раз – і заступив мене. «Стой! Ні с мєста! (До цього) Дай сюда автомата!» Забрав автомата в нього, [нрзб, 00:23:44]. «Так, на гауптвахту сьогодні станеш, на гауптвахту одтправлю. За що ти чіпаєш малого?» Вони провірили, там нікого нема, нічого ніде не було. А я плачу. Ну, я малий був. Що ж, в другий клас перейшов. В перший, мав в тому році в другий перейти. То ще через рік ми покинули те Молодаво, переїхали сюда, тут Кільнич, голова сільської ради, опікувався нами. То нам повезло, нам повезло.

І.: А багато таких, як ви, з Маріуполя сюди йшли з вами разом?

О.Т.: З нами ніхто не йшов.

І.: Тільки ваша сім’я, ви самі йшли?

О.Т.: Ми самі пристроїлась до теї колони коров’ячої і пішли. А ті люди, де вони ділися? Ну, у всякому разі я їх нікого не бачив. І мама їх не застала. Ні баба, ні мама не пам’ятає, щоб хтось з нею десь колись був.[00:25:00]

І.2: Тобто з вашого села більше нікого ви не бачили, мама не бачила?

О.Т.: Ні, не бачили.

І.: А родичі? То ж і родичі, мабуть, були в селі ваші?

О.Т.: Ні. В цьому селі не було наших родичів. Мамині батьки були отут на Львівщині трохи. Брат, мамин брат Дмитро, то він переселився в Рівне. То він нам зразу сказав, що я буду в Рівному жити. І він так і жив там і помер. Там зараз його син, жінка померла.

І.: А татові родичі?

О.Т.: А татові родичі: один емігрував в 38-му році в Канаду, його брат рідний, Йосип, а один був в Країв переїхав, Федір, село Країв, слідуюче село.

І.: Я вас хотів ще допитати оту тему, що мені дуже цікава тема, чи нападали поляки, ви казали, що нападали Батальйони хлопські. То на ваше село часто були набіги? І що вони, крали чи вони...?

О.Т.: Ну, коли набіги прибігли, главне було сіна запастись їм. І нас через те сіно виручало. Беріть, тільки йдіть, щоб вас тут не було.

І.: То що, приходили просто сіно красти чи що?

О.Т.: Да.

І.2: Ну, біля самого Холма просто менше було нападів. То на Грубешівщині були напади в основному так, що вбивали людей. А біля самого Холма, то не надто.

І.: Ясно. Ну, це цікаво дуже. Дякуємо вам. Дякуємо. Чи, може, ще хотіли щось розказати, що забули?

О.Т.: Ну, бачте, вони мені присвоїли звання бандеровця.

І.2: Малолітньому.

О.Т.: І я по сьогоднішній день ходжу у формі ходжу від бандерівців де тільки... Кажний рік бандерівська, в нас сходяться от на гурбах, і я там перший. Кажний рік, от Берестечко, козацькі могили, і я там перший. І везу не одну групу людей, а пару груп їдемо. [...]

І.: А внук?

О.Т.: А внук? Тоже не хоче їхатьт уда більше. Я йому розказав це все, то він знає, що це не наші люди. От на цукровому заводі я з ними робив. І був конструктор газової печі Річард. І я з ним дуже в добрих відношеннях був. Але я розказав хлопцям, як нас вивозили, ці всі поневіряння, це почті 10 років цього... Вам треба зараз приїхати в Рівне...