Андрій Тавпаш (А.Т.): По паспорту 41-го, фактично 40-го. Так що я фактично 32-го, а по паспорту 34-го. Тому що мені вже було 13-14 років, коли війна закінчилась, так сказать. То я вже це добре все пам’ятаю. Ну, наскільки пам’ятаю в такому віці. [Сміється]

Інтерв’юер (І.): А де ви народилися й виросли, розкажіть.

А.Т.: Я Андрій Тавпаш. Народився в селі Святкова Велика Ясновського повіту на Лемківщині. Це недалеко від нас Дукельський так званий перевал, і ці бої на перевалі я добре пам’ятаю. Бо ці бої, вони продовжувались по декілька місяців, чотири місяці фактично, півроку.

І.: Ага. Це тому кажуть що все було поруйноване навколо?

А.Т.: Так. І від нас якщо по прямій, то це буде десь 12-14 кілометрів до Дукельського перевалу. Так що ті бої страшні, і в нас стояли якраз військові німці, значить, і, по суті, знищили села, ну, в першу чергу знищили дороги. Там я народився в селі Святкова Велика. Слідуюче село Свіржова Руська, і в ньому було 87 хат, це ґаздівок називали. А наступне село, наступне від нас, – це Бортне. Бортне – знамените село, де народився батько знаменитого композитора Дмитра Бортнянського. А кілометр від нас, тільки через гору – Микола Горбаль. Серед сьогодні сущих це є найвидатніша особа, найзаслуженіша. Я вважаю, такі люди, як Микола Горбаль, заслуговують на Героя. Бо він 16 років прожив в тюрмі, а 4 роки в засланні – 20 років ні за що, за любов до рідної землі, до рідної пісні, до рідного слова і так дальше. То єсть це неймовірно. І от не знаю, чи ви читали, він написав роман «Повернення». Ігор Калинець із цієї книжки взяв. [...]

Я вам скажу, не знаю, чи ви зустрічались... Там то, що не треба, то ви виріжете. Так?

І.: Так.

А.Т.: Значить, ви не зустрічалися з Галиною Щерба?

І.: Щербу я знаю, як вона досліджувала, але не зустрічався. Ви розкажіть про свою родину. Скільки було дітей в родині?

А.Т.: Значить, в нас в нашій сім’ї було шестеро дітей. І на війну, під час війни, коли оцих майже півроку, коли був Дукельський перевал, то ми жили зимою на стриху, як у нас називали, або разом з худобою і так дальше, і так дальше. І коли війна уже... німці були втікли, як кажуть, пішли, в цій Свіржові Руській було вісім місточків через... Бо там така річка, Свіржівка називається.

І.: Потічок.

А.Т.: То ті місточки всі розрушили, звичайно, технікою, і села сьогодні практично не існує. Там, в цьому селі, як кажуть, мої прапрадіди. Ну, а я хочу, щоб в кожному фільмі, в кожній інформації було зафіксовано то, що Іван Красовський, [00:05:00]

інші історики казали, що на тих землях споконвічно наші прапрапрадіди жили. І Красовський навіть написав в одній книжечці «з кам’яного віку». [...]Як кажуть, наші рідні землі. І дійсно в нашому селі Святкова Велика було 282 хати.

І.: Хижі.

А.Т.: Так. Тому й воно Велике називається. Бо є ще Святкова Мала. І Свіржова Руська. І в нас в селі не було нікого, крім...

І.: Лемків.

А.Т.: Лемків. Ну, знаєте, що лемки – це... Єсть такі: родина Барна.

І.: Так.

А.Т.: Голова, там, Тернопольської і так дальше. І письменник єсть. То вони називають, що «лемки – це українці зі знаком якости». Ну, то я би цього не вживав і не підтримую, й не треба це виділяти окремо. Тому що постраждали і інші, і те ж Надсяння, і Холмщина, і Підляшшя, і так дальше. І це наші землі, нас вигнали. Про що ми говоримо? Данило Галицький народився, як кажуть, в Холмі. Михайло Грушевський – Холм. Навіть дружина Микити Хрущова народилась в Холмі і так дальше. І тому він звертався в Політбюро, щоб хоть би Холмщину, як кажуть, зробили областю України. На це не погодились, як кажуть, Сталін, Рібєнтроп і Молотов ту постанову відому і так дальше.

Значить, і коли війна закінчилась, ми думали, що ми, як кажуть, вздохнем і будем жити на тих землях рідних, які до клітин свого серця і так дальше любили, бо це чарівні неповторні місця, і це наша мала Батьківщина.

І.: А що сталося далі?

А.Т.: Тому коли наступив 45-й рік, то ми навіть почали виходити в поле, весною почали сіяти. Категорично поляки заборонили, виганяли всіх і так дальше. В мене тут є одна публікація цієї Галини Щерби, яка описує, скільки, де, в якому селі загинуло. А вони ж такий був тиск, що приходили, як кажуть, дньом, приходили, то одну хату, то дві, то три спалять, вб’ють одного, двох, трьох чоловік і каже: «Якщо не поїдете на схід, в свою Україну, то з усіма буде так». І це було. І ці свідчення, ці свідчення надруковані, опубліковані: сотні тисяч. Десь, по-моєму, я можу помилятись, але десь років 20 тому назад зібрали сотні тисяч підписів і відправили в Організацію Об’єднаних Націй. [...]

Ми мали, як кажуть, худобу і вівці, і кури, і всьо, і так дальше, і поле, і ліс. І тут нестерпно. Приходять агітатори. А то як було організовано в нас? Значить, майже кожен тиждень ходила від хати до хати труба, той... ріг. Ну...

І.: Трубили.

А.Т.: Ріг. І в цьому розі була записка: такого-то прийти до громади.

І.: А.

А.Т.: Господарю, господарю. І він приходив туди і там ті агітатори розповідали, як вам буде добре, що треба виїхати, бо то там вас чекають. І так дальше, і так дальше.

І.: А якою мовою вони це говорили? Українською чи російською?

А.Т.: Російською мовою. Російською мовою, бо вони ж і тоді вважали, що ми...

І.: Одін народ.

А.Т.: Один народ. [00:10:00]

Як і до сьогоднішнього дня. І так дальше. Тому десь так от Галина Щерба проводила... [...]

...в повному розумінні цього слова з примусу. Значить, і до Ясла нас повезли. До Ясла ми йшли пішки. Щось там і коня і віз мали, заїхали, що можна було покласти, поклали. І навіть корову везли до Ясла – 35 кілометрів від нас. І мої сестри, одна старша, друга молодша, значить, вели цю корову дві доби і так дальше.

І.: Дві доби пішки?

А.Т.: А потім приїхали в Ясло. В Ясло на станції під відкритим небом круглодобово ми чекали, пока подадуть ті товарні вагони, більше тижня.

І.: А яка це була пора року?

А.Т.: Га?

І.: Коли це було? Який місяць?

А.Т.: Це десь був, мабуть, початок червня.

І.: 45-го?

А.Т.: 45-го. Значить, і коли вже подали ці вагони, ну, там були всякі... Корову ж якось треба було кормити. І моя сестра ще з одною там сусідською, значить, пішли і нарвали конюшини в плахту. І поляк побачив і з тим... з вилами за ними. А на станції Ясло стояв потяг із полоненими німцями. Значить, потяг цей охороняли. То побачив охоронник, наставив на нього автомат, і той повернувся поляк і так дальше. Так що я там вперше побачив, як кажуть, ту станцію. До цього я не бачив тої станції, бо я в Ясло не був, ми їздили до Змигорода і до Горлиць частіше. Я навіть такий факт бачив, який запам’ятав на все життя. Дощ іде. Значить, із вагона, з цього, де німці, решітки там є, німець виставив ферфляшу і ловив воду, яка падає з цього... А охоронник взяв палицю і по руці вдарив. Ну, такий...

І.: А фляжка випала чи ні? Чи він не випустив її?

А.Т.: Га?

І.: Фляжка впала чи ні?

А.Т.: Впала.

І.: Впала?

А.Т.: Впала. Значить, ну, а потом, уже коли ми рушили з Ясла, то нас привезли в Хирів. Знаєте, єсть?

І.: Це станція.

А.Т.: І ми в цьому Хирові ще під відкритим небом на станції, значить, десь близько тижня були. Там стояла військова частина і вечером на плахті показували кіно. То ми там ще з цими солдатами дивились то кіно.

І.: А що ви їли там?

А.Т.: Га?

І.: Як це було під відкритим небом? Чим ви вкривались? Що ви їли? Це ж цілий тиждень треба було якось просидіти.

А.Т.: То страх Божий. Що взяли з собою, то їли. А так, ніхто ж абсолютно ніякої турботи. А в Хирові тоже абсолютно ніякої турботи ніхто не проявляв. Потом уже подали з Хирова вагони, і ми поїхали, як кажуть, уже на Самбір. Вагони були двохосні. Не чотирьохосні, як є зараз, а двохосні. Так називали тоді –«телятники». І нас поселили в ті вагони, як худобу, по три, десь так, приблизно по три родини в один вагон. То батько брали що могли, і навіть ліжко дерев’яне ж у нас було, то на вагоні наверху, значить, прикріпили якимись там дротами, цвяхами до того вагона. І було тяжко в вагоні, [00:15:00]

то я з Самбора заліз на дах. І коли той поїзд рушив, то той вагон так трясло, що я подумав: це кінець мені. [Сміється] Я ліг тоді, руки і ноги в сторону, і до наступної станції. Я більше на вагон не вилазив.

І.: Батьки страшно ж переживали, мабуть.

А.Т.: Так. І, коротше, від Святкови Великої до Дружківки (ну, в Константинівський район нас завезли), значить, то ми їхали майже півтора місяця. Представте. Це ж вагони. Це ж ні води, нічого. То я мав такий обов’язок: і на станціях...

І.: Бігати за водою?

А.Т.: Гарячу воду, кип’ячену воду... Було з вокзала випускали трубку, і я мав підбігти до тої трубки і набрати води. Ото все, що можна було. І так дальше. Ну, люди, то ж були й діти, і малі, і помирали, і хвороби. Ніякого, там ніякого ж не було... То була страшна справа. [...]

Та тож після війни було. То було страхіття. Вони дивились на нас, як на чужаків: куди вони їдуть і так дальше, і чого приїхали. Так що такої турботи не було. Коли ми приїхали уже туди на станцію, нас повезли в село –Федорівка, село Федорівка. І бабка мала глиняну таку хатинку, і нас в ту хатинку поселили. Ну, і така літня кухня була. Ми там, не знаю, побули тиждень чи два, перебрались в Модестовку. Там уже прийняли нас і ми прожили там, в Модестовці, зиму перезимували. Я почав ходити в школу в село Марків. Школа була десь кілометрів за чотири від тої Модестовки. То я там вчився уже в третьому класі.

Ну, але то було невиносимо. І ми тоді вже зразу ж наступний рік тікали звідтам. Ніяких документів, нічого не мали, ніхто ніяких дозволів не мав. То ми там добирались назад навіть в пульманах. А пульман – це такі чотириосні вагони, значить, в них перевозили метал або ще якісь вантажі. Ми на якійсь станції від одної до другої їхали навіть на вугіллі. І так ми добрались до Львова, і зі Львова, думаєм, доберемося додому, до Святкови. І поїхали на Самбір. В Самборі ми розмістились в бараках в Нагірному. Але там неможливо було, і частина нас, ми перемістились в Кульчиці. Бо моя тета, мамина сестра наймолодша, вони оселилися в Кульчицях, хатину їм дали таку: долівка була земляна і так дальше. То ми там жили.

І.: А скажіть, з Донеччини до Львова скільки родин втікало з вами? Чи тільки ви одна родина?

А.Т.: Ну, тоді звідтам по одній родині. То ніяких гуртів не було. І ми з Кульчиць в Нагірному трошки пожили, а з Нагірного в Вільшаник.

І.: А як довго це тривало – з Донеччини втекти на Галичину? Як довго ви перебиралися з Донеччини на Галичину?

А.Т.: З Донбасу?[00:20:00]

І.: Да.

А.Т.: Ну, та тоже десь пару тижнів.

І.: Пару тижнів.

А.Т.: Так. Ну, домовлялись, підходили до машиніста і кажем: «Нам треба до Львова». –«Ну, Я вас можу довезти до такої-то станції». Ішли назустріч, значить, машиністи і каже: «Залізайте в вагон». Але то були відкриті вагони. Товарняки – то рідко. Якщо був товарняк такий, що віз якісь вантажі, то він був зачинений. Так що такі...

І.: Ну, і майна ви багато не могли взяти. Так?

А.Т.: Ну, ми ніякого майна практично... Я навіть уявити собі не можу, як то ми доїхали. І тому мама моя прожила всього 61 рік. Повернулась уже і так, як кажуть, зі сльозами і з хворобами... [...]

І.: Як ставилися до лемків?

А.Т.: Як ставилися?

І.: Да. Місцеві на Самбірщині.

А.Т.: Ну, на Самбірщині ми розійшлися. Я пішов служити в одну через річку, значить, і пас худобу там. Старший брат пішов в інше село на службу, тоже пас худобу за то, щоб, як кажуть, їсти там і щось додому принести. Так що то були...

І.: Це вже 46-й рік був. Так?

А.Т.: Га?

І.: Це 46-й рік був? Рік який? 46-й?

А.Т.: 46-47-й.

І.2: А скільки ви на Донбасі пробули?

А.Т.: Рік.

І.2: Ну, тобто 46-47-й. Ясно. А як місцеві ставилися? Чи насміхалися з вас? Чи прихильно ставилися? [...]

А.Т.: ...сільським господарством. В нас своєї землі не мали, то людям допомагали в цьому плані. І так прожили. А потім уже в 49-му році батько ходив по всій Самбірщині. Бо дуже багато наших було в Калинові біля Самбора, туди їздив, де би там придбати. В Калуш, дуже багато з нашого села у Калуші, то їздив в Калуш і там розпитував, чи можна було би десь приїхати. А потом попалось так, що в 49-му році ми перебрались в село Козельники. Не знаю, чи ви знаєте таке, не знаєте. Це Сихівський масив зараз, а колись там було село Козельники і Сихів. [...]

Я думаю, що світ не знає такого страхіття, щоб так не по-людськи, так, як з худобою, поступили, вигнали зі споконвічних земель. І влада, особливо польська, до сьогоднішнього дня не хоче цього визнавати. І ні Європейський Союз, ні структури Організації Об’єднаних Націй, да, на жаль, якби ще ота влада попередня, бо там цей Андрій Парубій, тоже з цих. Ми думали, що, може, Верховна Рада хоч визнає депортованими. Тоже ні. Але ці речі не мають терміну давності, і тому рано чи пізно, як кажуть, історія мусить поставити все на свої місця і по правді дати оцінку, хоч би історичну оцінку, вибачитись перед тими людьми і так дальше, і так дальше. [...]

І.: Ну, але знають, звідки родом.

А.Т.: Ну, справа в тому, що я, наприклад, притримуюсь тої точки зору, що лемківська говірка, не треба її називати, мабуть, мовою, тому що не було такої мови літературної, хоч пробували її зробити і так дальше, але найбільш близька говірка лемківська до літературної української мови. [00:25:00]

І лемки – це твердо, як кажуть, українці. І як не пробували і поляки перетворити їх, що це окреме, і угорці, і інші сусідні держави, той же Магочій і так дальше, це все не дружне нам.Абсолютна більшість тих, хто жив на тих землях, які в нас незаконно, як кажуть, відібрали, то вважають себе твердими, непохитними українцями. [...]

...є і будем. І дуже добре, що зберегли це. Дуже добре, що відроджується в якійсь мірі і культура лемківська, і так дальше. Той же музей у Винниках, ті ж ватри, які проводяться і в Гдині, і в Монастириську. В Монастириську буде ціле село. Так що я думаю, що ви побудете там.

І.: Ми заїдемо післязавтра в Монастириська, так.

А.Т.: Зустрінетесь з Вінграновичем. На сьогоднішній день найбільш такі знані лемкознавці – це покійний Іван Красовський, Микола Горбаль.

І.: Микола Мушинка.

А.Т.: Га?

І.: Мушинка зі Словаччини, з Пряшева. Микола Мушинка.

А.Т.: Мушинка?

І.: Так.

А.Т.: Ну, так. Мушинка, вони ж там русинами займаються... [...]

І.: Ну, ви говорили, що там, на Лемківщині, на села нападали конкретно, ну, з вашою родиною такого нічого не сталося. Так? Якось Бог уберіг.

А.Т.: Так.

І.: Але в вашому селі були приклади, що хтось напав на когось чи вбив?

А.Т.: Ні. В нас Святкова, вийшло, таке тупікове село, тупікове село, що туди...

І.: Мало хто доходив?

А.Т.: Так.

І.: Ясно.

А.Т.: Ну, німці коли стояли, то вони винищили ці дороги. А нема дороги – нема життя нормального.

І.2: А ви ще не дуже розказали, що от ваш батько сходив туди, як агітували. Так? Ви розказали, що агітували переїжджати в Радянський Союз. Але ви пропустили...

А.Т.: Причому це продовжувалось місяцями.

І.: Місяцями агітували?

А.Т.: Це продовжувалось постійно. Вотпока не вигнали, пока не вивезли всіх. І головне, що були ті агітатори не стільки поляки, скільки, ну, «кагебісти», по суті.

І.: Ну, то ви кажете, що місяцями ви не погоджувались. А що потім вас заставило погодитися?

І.2: Що заставило батька погодитись?

А.Т.: Батька?

І.: Ви кажете, що агітували місяцями, агітували, агітували, агітували, і ви не виїжджали. А чого потім виїхали все-таки?

А.Т.: Виїхали тому, що оті набіги дньом офіційні польської влади, польських військових, польських служб. Приходилидньом. А вночі приходили УК... УКК чи як вона називається?Значить, і тоже. І то такі були примуси. Значить, прийдуть, дньом навіть, запалять пару хат в селі, в одному кінці, в другому, і одного-двох чоловік десь вб’ють. І всьо. І це страх Божий.

І.: Застрашення таке. Це робили вдень Військо Польське, солдати польські. Так? Чи поліція їхня – УБ?

А.Т.: Ну, вони всі в одному...

І.: Один строй у них. Так?

А.Т.: Одну задачу виконували.

І.: А ті, кажете, що вночі приходили, то так само вбивали і все робили, і підпалювали?

А.Т.: Так. Грабували і так дальше, знущались, як тільки могли.

І.: А хто то все-таки вночі був? [00:30:00]

Чи ви не знаєте, хто вночі був?АК, може?

А.Т.: Га?

І.: Армія Крайова?

А.Т.: АК, АК, Армія Крайова.

І.: І що казали вам?

А.Т.: Бо це ж були, як кажуть, такі...

І.: А що вони вам казали? Може, ви пам’ятаєте якісь фрази, які вони озвучували? «Їдьте на свою Україну». Чи як вони казали?

А.Т.: Та їдьте, їдьте на схід, їдьте на цей... Бо якщо ви не поїдете, то ми вас примусимо. І так і сталося. Бо операція «Вісла»...

І.: Ну, то пізніше вже.

А.Т.: Не пізніше. То якийсь окремий, але це, по суті, зачистка.

І.: Так.

А.Т.: Це, по суті, зачистка. Це продовження іншого. Це зачистка. Тоді вже, бачите, то, хто не підпорядкувався, тоді шість дивізій виставили, і, кажуть, всі, навіть літаки були задіяні, щоб вигнати. І так дальше.

І.: То батько вирішив, щоб уберегти вас, вирішив погодиться виселитись. Так?

А.Т.: Ну, так.

І.: Отак було. [...]

А.Т.: ...на православ’я.Це тоже задурманення всього. Бо ми один народ. Бо ми рідні. Бо ми свої. Бо ми то... І так дальше, і так дальше. А люди ж, поляки ж усе робили для того, щоб наші лемки і інші, в інших щоб не вчились, закінчив 3-4 класи – і вот сиди і працюй. І все. Це вже під час німців створили оцю Криницьку... в Криниці учительську семінарію, яка попрацювала десь 4 чи 4,5 роки і випустили частину, як кажуть...

І.: Більш свідомих.

А.Т.: Найбільш видатних людей серед лемків. Той же Криницький. Бо Криницький сам народився... З Криницьким би треба було переговорити. Знаєте його, ні? [...]

І.: Ви кажете, що ви їхали півтора місяці. Так? Звідтіля до Донеччини.

А.Т.: А вся дорога від Святкови до Донеччини – півтора місяця.

І.: Ну, і назад ще два тижні, коли тоді у Львівщину ви верталися.

А.Т.: Так.

І.: Ну, та ж ви їхали там з різними сім’ями, з різними людьми. Хтось хворів, може, по дорозі, хтось там народжував по дорозі. Таких ситуацій не було там у вас, в самих поїздах?

А.Т.: Були, безперечно, такі ситуації. Бо це ж маса людей була. І так дальше. Так що такі ситуації були. І вмирали в дорозі, і народжували в дорозі.

І.: Ну, ви самі були свідком?

А.Т.: Представляєте, сьогодні в загальному вагоні не всі хочуть їхати в поїзді. А то вагон двохосний. Значить, дирку зробили в підлозі, і то був туалет. Та то ж живі люди. Так що то, як москалі кажуть, уму нєпостіжимо.

І.: Воші були там? Воші вас мучили?

А.Т.: Масово, масово. Заїдали воші.

І.: Я так і не зрозумів, як ви там їли, що ви їли? То ж такий великий строк. Ви ж не могли ні в магазин піти, нічого не могли зробити, я так розумію. Ви могли тільки воду на станції набрати.

А.Т.: На станціях... Навіть трудно уявити, як ми вижили.

І.: Але розкажіть оце, як воно.

А.Т.: У нас в сусідньому вагоні корова була. Ми корову залишили на Донбасі. Там її, мабуть, продали. І ту корову якось кормили, і молока, і так дальше, хліба десь там купили і... То навіть не знаю. Я навіть не зустрічав таку літературу, де було б описано таке. Але то...

І.: Того я вас і допитуюся. Бо всі переселенці пропускають цей момент. Вони кажуть: «Ну, їхали, там, місяць». А я собі не можу представить, як це їхать місяць в товарному вагоні, з коровою, з вошами, з болячками. [00:35:00]

Ні помитися, нічого, ні попити води.

А.Т.: Ну, так. Абсолютно.

І.: А вони ж всі пропускають. Але то треба розказати, як то було, як це везли, як це було. Щоб ми знали. Бо ми не знаємо. В літературі, ви самі кажете, теж не описується особливо, як воно було. А ви можете описати? Може, ще поописуєте якісь ситуації, як воно було, детально?

А.Т.: Ну, я так уже позабував, звичайно. Але... Ну, то на водиці і десь хліба доставали, бо сухарів не було. І так дальше. Ну, літом, може, там десь якісь зелень якусь. Не знаю. Мабуть, так було якось.

І.: Ви не знаєте, бо то батьки тим займались. Так?

А.Т.: Так.

І.: Ви не знаєте, де вони брали.

А.Т.: Ну, звичайно.

І.: А ви поїхали трошки на столі, на вагоні. Тільки оце таке вам запам’яталось. Так?

А.Т.: Так.

І.: А де той стіл? Лишили в Донецьку десь стіл той?

А.Т.: Як?

І.: Той стіл впав з поїзда чи ви лишили десь до Донецька аж довезли його, той стіл?

А.Т.: Так.

І.: Довезли до Донецька?

А.Т.: Ні, не до Донецька, а нас повезли... ми були в районі…Часов’яровський район Сталінської області. Найближче місто був Часов Яр. Десь було кілометрів сім до Часов Яру. А так – до Дружківки. Я пам’ятаю, ми там працювали в колгоспі. То я хоч малий був, але я тоже працював, і працював на цьому... такі граблі були, коли убирали зернові, то я кінь, граблі і ламав і так натискав. А мого коня називали Монгол. Ну, таку назву мав. І я не знаю, скільки я там працював з тим, і шия натерла на коню і там мухи і так дальше, і так дальше. І я зняв, хотів якось помогти цьому коню, він вирвався і пішов. Добу (чи скільки)його шукали, [сміється] пока зловили.

І.: Так помогли.

А.Т.: А так, ми всі працювали. Хоч не хоч тоді, як кажуть, зерна, коли там уже жили, то зерно і у взутті, і де тільки можна було, прятали, щоб якось прожити. Отак. Так і жили.

І.: А як ви на вугіллі їхали?

А.Т.: Як?

І.: На вугіллі, ви казали, ви їхали ще назад.

А.Т.: Ну, це тоді був один переїзд. Ну, так ми вже: він нас довіз до якоїсь станції, ми вийшли – ми всі були чорні як цей. А не помитись, слухайте, та то ж страх Божий. Тут, значить, не помиєшся вечором, як то заснути? А то місяць. А приїхали, що ми? Приїхали в той же Самбір, то там ніде ж душу не було, ніде. Мились, як кажуть, в мисці і де попало. Яка там гігієна була? Та то було знущання. То було геноцид в повному розумінні того слова.

І.: Ну, і наостанок ще скажіть, а чого так довго їхали – аж півтора місяці?

А.Т.: Ну, бо загнали в тупік...

І.: І стояли там дні.

А.Т.: І стояли, стояли. Бо чи не було паровозу, чи ще щось. По-різному бувало. Я того... Хоть я уже потом закінчив технікум залізничного транспорту, навіть з відзнакою, то я так полюбив залізницю серйозно, що мені запах шпал – як парфуми. [Сміється]

І.: А скільки там десь вагонів було?

А.Т.: Га?

І.: В цьому тупіку скільки вагонів десь було? Один-два чи багато?

А.Т.: Ну, десь більше десяти звичайно.

І.: То там величезна купа людей була, якщо десять вагонів.

А.Т.: Ну, так.[00:40:00]

І.: І що ви робили там? Ну, на таких стоянках, поки не знали, коли вас заберуть.

А.Т.: Ну, десь проходили, не знаю, чи жебрали, просили в людей помочі і так дальше, і так дальше.

І.: А ви особисто пам’ятаєте, що ви робили в таких ситуаціях? Може десь гралися з іншими дітьми?

А.Т.: Я пам’ятаю до сьогоднішнього дня, що я коли на подушку голову зараз кладу і десь щось мені не так, то я згадую, що на камінні, якесь там було, і так на камінні голову приставиш, згадую. То Микола Горбаль описує, в яких умовах вони жили в цих тюрмах, в яких умовах, як кажуть.

І.: А де це ви спали на камінні?

А.Т.: Ну, на тих станціях. Коли поїзд стоїть, значить...

І.2: То краще надворі, ніж у вагоні. Так?

А.Т.: Так, так. Де попало. Багато пропало людей.

І.: Помирали люди там? При вас були такі люди, що помирали?

А.Т.: Так. Я знаю, що помирали.

І.: У вашому поїзді?

А.Т.: Десь забирали тих людей і похоронили. І ніхто, не знаю, може, і не всі знають.

І.: Прямо з вашого поїзда?

А.Т.: Га?

І.: Прямо з вашого поїзда?

А.Т.: Так. Ну, слава Богу, наша родина якось розповзлись по світу і так дальше. Найстарша сестра в Києві, померла, значить, вийшла замуж за молдованина.

І.: А від чого помирали, не знаєте?

І.2: Від голоду? Було таке, що від голоду, чи ні? Чи від спраги. Не було такого?

А.Т.: Ну, від недоїдання, від голоду, від хвороби.

І.: А там загострювалось уже. Так?

А.Т.: Там же ж не було... Там же ж не то, що... Мила ж ніякого не було. Ні руки не мив. Хто там мив?

І.: То як дощ ішов, то ви раділи, що дощ іде. Так?

А.Т.: Так.

І.: Що можна попити і помитися. Так? Як той німець з кружкою.

А.Т.: Так.

І.: Дякуємо.

А.Т.: Я єдине думаю, бо я то такий вже, як кажуть, старенький, геть старий, що людство мусить повернутись до цієї теми. Бо ця тема мусить бути розглянута і ті... Ясно, що тих катів не... А ті держави, які сьогодні не визнають цих подій, не визнають. Но є не то, що 10, 20 свідків– ну, тисячі, сотні, сотні тисяч свідків. І на це ніхто не звертає уваги. Ну, от, розумієте, звичайно, що сьогодні питання Зеленського і його команди... [...]

Наш сусід, він, значить, попав в Німеччину на роботу. І коли всіх вивезли, він повернувся, вже десь 47-й рік, коли вивезли на німецькі землі. І він там знайшов собі з сусіднього нашого села жінку, створили сім’ю, повернувся туди і в тій хаті, він підтримував її, стареньку, дерев’яну, значить, підтримував довго. А тепер його син уже, значить, побудував собі цей і завів пструги. Пструги знаєте що таке? Форель. Гірська форель.

І.: Розводить форель.

А.Т.: І він зробив ставки і вирощує з малька, мальок купує і вирощує для смаження пстругов, пстронгов. І Туск, Туск, знаменитий Туск, який очолює Європейську партію зараз і так дальше, і був прем’єром Польщі, [00:45:00]

значить, коли він став, по-моєму, партія «Платформа» називалась.

І.: «Громадянська платформа».

А.Т.: Він її очолював. То він приїжджав туди, в моє село, на ті пструги. Бо поляки перших десь 40-50 років на тих землях практично нічого не робили. Вони боялись, що прийде час, що приїдуть люди, повернуться, і вони нічого не робили і так дальше. А тепер, тепер прокурор в одному селі Ясла за 35 кілометрів створив собі, як кажуть, і так дальше, і так дальше. Вони перетворюють уже в таку...

І.: Туристичну атракцію.

А.Т.: Туристику. Але ще не повністю, значить, господарюють на цих землях. Так, як і на понімецьких землях вони ще не повністю господарюють.