Юрій Судин (Ю.С.): Я Судин Юрій, переселенець з Любачівщини, з села Люблинець Старий.

Інтерв’юер (І.): А коли й де народились?

Ю.С.: Люблинець, в Люблинці.

І.: Люблинець Старий?

Ю.С.: Люблинець Старий, в 1933 році.

І.: Розкажіть, будь ласка, як вам жилося до переселення в 40-х роках?

Ю.С.: До переселення, ну, не було там раю, але був відносний спокій між поляками й українцями. Ми ходили до школи. Якщо й були окремі випадки міжнаціональних сутичок, то то не було системним. Гірше стало вже з часом війни, коли почалась війна. Значить, десь в 42-му чи в 43-му поляки почали творити збройні групи, і ті групи нападали на українські села. Ну, що тут ще казати?

І.: А розкажіть, будь ласка, як дійшло до переселення, коли радянські війська прийшли, як вас почали переселяти.

Ю.С.: Ну, прихід радянських військ то я пам’ятаю. Спочатку прийшли німці до нас в село, і німці пішли на схід. Через кілька днів німці відступили, прийшли радянські війська. Їхали кавалеристи. Впереді їхав броньовичок невеликий. Вигляд мало воно досить такий убогий, це військо в сірих шинелях, та й ще накрапав дощ. Але й вони в нас не затримались. Десь через кілька днів знову відійшли на схід, а до нас прийшли знову німці. Границю установили недалеко. Ну, то було за сім кілометрів, коло містечка Чесанів село Гораєць. Ну, і там поділили багато сіл.

І.: Виходить так, що частина Любачівщини була в Радянському Союзі з 39-го по 41-й?

Ю.С.: В 39-му році Любачівщину поділили надвоє між Німеччиною і Радянським Союзом [...]

Радянські війська на Любачівщині створили чотири райони. То був один повіт, а тут створили чотири райони. Ну, і, звичайно, уже радянська влада почала вивозити. Перший вивози були вже в 40-му році, в січні 40-го року. Потім за той час, поки до 42-го року, поки почалась війна німецько-радянська, радянська влада здійснила чотири виселення. Кого виселяли? Виселяли в першу чергу поляків – тих, хто був при владі: міліціянтів, працівників урядів.

І.: Але ви жили в німецькій зоні. За німців, в принципі, як ви скажете, покращилось життя для української громади чи ні, ніж за Польщі?

Ю.С.: Так як виглядає, що життя громадське пожвавішало, молодь почала більше творити курені, об’єднувались.

І.: Освіта ж була. Да? То ви ще були маленьким фактично. Да?

Ю.С.: Ну, мені було 6, 7-й рік.

І.: В вас, може, брати, сестри ходили до цих куренів?

Ю.С.: Ну, брат старший – не знаю, чи він ходив, сестра – ні. Але в 45-му році він пішов в УПА.

І.: В УПА пішов?

Ю.С.: Так. Вдома як завжди батьки, тобто мами вже не було, але був тато, батьки були протів, казали що сиди дома, ти ще дитина. [00:05:00]

Бо братові було щойно 19 років. [...]

Тут ліпше сказати, як заохочували до виселення. Почалось виселення в 44-му, в жовтні місяці. Українці не хотіли виїжджати. Щоб їх заохочувати, поляки робили акції, нападали, облави і поводились дуже жорстоко. Ну, палили села, вбивали людей. От у нас таке сталось 20 березня, коли жовніри Війська Польського 20-го спеціального окремого батальйону внутренніх військ Польщі напали на село і в обох Люблинцях вбили: в Старому – 47, в Новому – десь 90 з чимось, в сумі вийшло, що понад 120 чоловік. Крім того, в той день, кажуть, кинули в вогонь жінку, а також одна родина задушилася. Ховалися в криївці під хатою. Як запалили хату поляки, а вони там подушились. Так що були й такі. Це було заохочення. То не тільки в нас в селі, але спочатку було в селі Синявка на Любачівщині, потім у нас в Люблинці, ну, напевно, найжорстокіше було в селі Горайці, де за ранок – день вбили 173 чоловіки. Не тільки то були дорослі люди, але й діти, і старі.

І.: Це було б в 45-му?

Ю.С.: Це було в 45-му. В Люблинці Старому в 45-му в березні місяці, а в Горайці в 45-му, але в квітні, 6 квітня.

І.: Тоді ви вирішили виїхати. Так? Ваша родина.

Ю.С.: Ні. То ще не заставило людей виїхати.

І.: На заставило?

Ю.С.: Ні. Люди втікали до лісу. Перед тим як нас мали вивезти, ми з татом втекли до лісу і ходили по лісу. Ну, не тільки ми, а багато людей виїхало. І коли ми вернулись, десь через пару днів раненько наскочило Військо Польське і забрали всіх і повезли на станцію.

І.: Це вже коли було?

Ю.С.: То був той же рік.

І.: 45-й літом вже. Так?

Ю.С.: Ні. Останній раз вивезли не в 45-му, це вже був 46-й, десь початок червня.

І.: 46-го року?

Ю.С.: 46-го, на початку червня. Значить, ну, як скрізь казали, дві години на збори, що міг скласти на фіру – з тим їхали.

І.: І що, ви встигли щось забрати з собою?

Ю.С.: Забрали постіль, продукти, щоб було чим харчуватись. Поклали перину, на перину хвору бабусю, якої ми так і не довезли до України, вона померла в дорозі, і поховали її в Медиці, на границі. Так і ніхто більше на тій могилі не був. Отакі були...

І.: А як вас везли?

Ю.С.: Ну, як? Ввезли нас з Любачева через Ярослав. Поїзд їхав дуже повільно. Впереді тягнули два вагони, навантажені камінням, щоб на випадок замінування, щоб поїзд не зійшов з рейок.

І.2: Щоби ті вагони підірвались. Ясно. Перший раз таке чую. Тобто ви навіть на кордоні не стояли? Тобто вас як загрузили, так вас і повезли?[00:10:00]

[00:10:00]

Ю.С.: Так і повезли.

І.2: І куди везли?

Ю.С.: Завезли нас в Тернопільську область, Зборівський район на станцію Озерна. Ми тут посиділи вже два тижні, а може, більше. Як нас привезли, така цікава... Якраз була злива, дощ, кажуть: «Вивантажуйтесь, нема часу, поїзд мусить їхати, бо нема вагонів». Вивантажили під той дощ. Натягнули якісь простині, щоб не мокнути, і так під тими сиділи два тижні. Ну, а ніхто не...

І.: Два дні сиділи на станції?

Ю.С.: Два тижні.

І.: Два тижні? І ніхто по вас не приходив.

Ю.С.: Потім прийшов з села Ярчовець, тоже того самого Зборівського району, і почали розвозити по селах. Мали розвозити по-польських...

І.: Колишніх польських селах?

Ю.С.: Так. Але там вже польських хат не було. Бо поляків вивезли всіх в 39-му, ще в 40-му році. Бо то були колоністи з 20-го року. Ну, а нас поселили в найми до бабусі, яка жила сама, чоловік помер, син пішов в УПА, ну, пішов з німцями, як казали. Ну, а ми шість років жили в тої бабці на квартирі. Через шість років виділили нам квартиру, тобто будиночок, дім чоловіка, який був одинокий, вдівець, помер, хата лишилась, і нас туди заселили, в ту хату. Там ми жили досі. Тепер уже нема кому, бо батько помер ще в 64-му році. [...]

І.: Могли б ви більш детально розказати сам переїзд, саме перевезення, як вас перевозили в 46-му в червні, ви казали. Так?

Ю.С.: Так.

І.: Як вас везли? То ви були одні з останніх. В яких вас умовах ще везли? Який то був у вас вагон? Як ви там уживались? Скільки у вас людей везли разом? То ж довго везли. Як ви там взагалі витерпіли то все?

Ю.С.: Везли довго. Везли довго, як завжди. Але нас ще везли через Раву-Руську. Упівці розбили залізницю, не могли їхати, нас довкола везли – через Ярослав, Перемишль, а тоді цей... В поїзді вже таких знущань не було, що в нас було, наприклад, то, що померла баба, бабуся, і ми не могли... А в одному вагоні їхали дві або більше родин. Вагон був поділений на дві частини. З одного боку розстелені лавки, з другого, і так спали на тих лавках. А таке більш детально, напевно, могли б розказати старші. Бо я мав сім років. Так що то, що я пам’ятаю, то дитяче. А дорослі, ну, та ясно, що... Худоби в нас не везли. Бо вже не було. Коней тоже майже, ну, ніхто не мав.

І.: Вам як дитині то, мабуть, навіть цікаво було по-своєму? Чи ви розуміли, що то страшне?

Ю.С.: Ні. То всьо, ви розумієте, в нас була така атмосфера, що з початку війни і до кінця, поки нас не вивезли, люди жили, кажуть, як на вулкані. Кожної хвилини сподівалися, що можуть напасти поляки, що будуть грабувати. Бо на початку ще не вбивали, почали вбивати уже пізніше: кінець 44-го – 45-й рік.

І.: А як ви сюди приїхали, то як вас тут сприйняли місцеві?

Ю.С.: Місцеві сприйняли, можна сказати, по-різному. Сусідка була, вона вийшла заміж за українця, але була полька, то вона казала: «Зайди, чого ви сюди приїхали? [00:15:00]

Що вам тут треба? То наша земля, ми тут жили». Ну, але хоч не хоч – зжилися. В них було два сини, то були мої товариші. Так що потім змирилася. Ну, в основному дивилися насторожено, з підозрою: що то за народ? Ну, але про переселення, я думаю, вам було б цікаво, як переселяли з Грубешівського, Томашівського повіту, Білгорай, повіту Білгорай. Бо там німці хотіли зробити німецьку колонію, туди селили всіх цих переселенців.

І.: Так. Ми, до речі, сьогодні навіть про це говорили.

І.: Фольксдойче.

Ю.С.: І я був свідком, як через село їхали...

І.: Як що?

Ю.С.: Як через село везли, через наше село до Білгорая везли тих переселенців.

І.: Німців ви маєте на увазі. Так?

Ю.С.: Німці, так. Потім вони, звичайно, мусили втікти, бо там польські партизани, або попросту бандити, приїжджали, били, вбивали людей. От мого товариша Надозірного В’ячеслава батька Георгія убили. Так що то було не перше виселення. А перше було, ще коли встановили границю, то між німцями і Союзом була встановлена попередня угода про обмін населенням. Тобто ті, хто хотів з німецької території, що попала під німців, міг переїхати на схід, а ті зі східних на захід. Ну, то в нас на схід переїхали хіба трохи жидів. Ну, і ті, хто боявся німців. А з заходу втікали німці з нашого села виїхали, пару сімей. Так що тих переселень було багато.

І.: А ще про німців хотів вас спитати. Там же, в тій області Польщі, скажімо так, у великій області Польщі, то там дуже багато концентраційних таборів було німецьких і таборів смерті в тих районах. Чи ви знали про їх існування тоді? Чи ви знали, що там твориться? І як ви на це дивилися?

Ю.С.: Знали, що є від нас недалеко Белжець.

І.: Белжець, так, це страшний табір смерті. Так.

Ю.С.: Так що знали про цей Белжець. Навіть заставляли самих жидів, як ішли до того Белжеця, співати пісні «Коханий наш Белз». Так що то була страшна сторінка історії.

І.: А ви не знаєте, чи місцевих людей наших туда залучали: або ув’язнювали, або на роботу забирали?

Ю.С.: Не знаю. Такого не знаю.

І.: Не чули такого?

Ю.С.: Не було. То, що ув’язнювали, було. Але не до Белжеця, а дальше везли – в Німеччину. Ну, хіба згадав про Німеччину, що бідою для українців було, що німці всю молодь (майже всю) забирали і везли до Німеччини на роботи. Спочатку перших агітували, а потім насильно: оточували село, кого виловили – везли до Німеччини. Ну, і багато там лишилися з тих вивезених, багато емігрували до Німеччини, дальше, до Канади, Сполучених Штатів.

І.: Знали, що у вас там таке страшне поруч. Просто цікаво, що це часто замовчують. [...]Якісь, може, чи приказки, чи...?

Ю.С.: «Тато руський, мама полька, тато маму привіз з войска. Тата дядьки підкусили і ся з польком оженили». Або ще про поляків: «Оженився Іван, взяв си жінку польку, наварила, напекла, йому дала кольку». Знаєте, що таке колька?

І.: Ні.

Ю.С.: Колька – це коли коле під...

І.: А, дала йому сердечну цю…

Ю.С.: Під бік кольку.

І.: А. То серце болить тепер. Так?[00:20:00]

І.2: Що то таке колька? Я так і не зрозумів.

Ю.С.: Ну, як людина хворіє, то її болить, коле.

І.2: Ага.

Ю.С.: Значить, кольку дала.

І.: Женився, і тепер серце болить.

І.2: Неправильна їжа. Да?

Ю.С.: Ні. Напевне, ви не так розумієте. Вона йому не дала взагалі, а дала то, що шкодить здоров’ю.

І.2: Зрозуміло. А взагалі в Люблинці польські родини були чи ні? В ваших селах цих двох були поляки?

Ю.С.: В нас в селах майже не було поляків. В нас було взагалі чотири на Старому Люблинці. В Новому Люблинці був фільварок. То там трошки більше було. Ну, а чи женилися? Були польські змішані, українсько-польські шлюби. Чи вони були щасливими – то трудно сказати. Мій вуйко, татів дід, не рідний, а двоюрідний брат, женився на польці. То його в війну вбили поляки. Тоді 20 березня, як вбили, він був в себе в селі. Ой, я так спішу розказати, що багато пропускаю.

І.: То не спішіть.

Ю.С.: Він був в Старому Люблинці. Його вивели з хати і застрілили. Досі поляки доказують, що його вбили бандерівці. Але в метриці записано, що був священник, записано є, що загинув 20 березня. Значить...

І.: То він був поляк, який жонатий на українці. Так?

Ю.С.: Ні. Він був українець, мій дядько.

І.: А, ваш дядько.

Ю.С.: Але женився на польці. [...]

І.: Ви, люди, яких чи мали переселить, чи взагалі українці, як там на те реагували, що УПА таке робить, такі диверсії?

Ю.С.: До УПА ставились дуже прихильно, привітно. Тому що в більшості сини або брати були там, в УПА. Так що тут з боку людей було повне взаєморозуміння. Давали харчі. В селі був самооборонний кущовий відділ досить міцний, 100 вояків було. Ну, і поляки тому так робили – нападали без кінця на села. Бо то були українці, як вони казали, «бандеровска століца».

І.: А вже як вас везли, тоді ви вже розуміли, що то УПА приречене там, на тих територіях, то вже кінець?

Ю.С.: Звичайно. Іще з самого початку виникало питання, чи варто боротись чи не варто. І так я малий, але підслухував. Одні казали, що такого велетня, як Росія, не перебити, що ми тут горстка, що ми не маєм ніякої... Другі надіялись, казали: «Прийде Америка – поможе», і те «Америка поможе» перемагало. Ну, а УПА нищила колії, розбирала колії, мінували мости, мінували поїзди. Ну, на території Любачівщини було вимінувано три поїзди, а мостів десь 16. То я так пам’ятаю. І це сприймали досить прихильно. [...]

І.: Не чули про українців?

Ю.С.: Якщо було таке, то хіба могло бути, що похідні групи пішли на схід і там вони створили міліцію, уряди. Похідні групи ОУН. Але то таке не зустрічалося.

І.: А коли у вас і в упівців разом змінилось до німців ставлення? У вас від початку було до них прихильне ставлення, я так думаю, більше чи ні?

Ю.С.: Ну, якщо не привітне, то більш-менш прихильне. [00:25:00]

Сподівалися, що настане відлига, як кажуть, що буде полегшення життя, що буде воля. Ну, що дали німці, то дозволили відкрити школу українську. Бо за Польщі була двомовна. А так, ліпшого нічого не стало.

І.: А потім, як не дали оголосити незалежність, то ви на них розізлилися. Так? В 41-му році.

Ю.С.: То не я, то старші почали організовувати, ну, пішли похідні групи на схід, і ті похідні групи почали творити там загони поліції, потім то стало УПА, перейшли. А в нас трошки запізніли зі створенням УПА. В нас була УНС (Українська національна самооборона). [...]

...з 44-го року в основі. В нас з села Люблинців– Нового і Старого – багато хлопці пішли в УПА. Ну, тут, я знаю, можна було б... Спогади є такі: Шиманський Михайло, він написав спогади. Правда, він там пише, як організовували. Він вже служив в УПА, він пам’ятав більше, чим я. Правда, написав не більше. Тому що в нас багато зараз кажуть: «О, я знаю. Я можу вам не одну книжку написати». Але, на жаль, приходить смерть.