Роман Столиця (Р.С.): Я Столиця Роман Антонович. Народжений 1956 року в місті Снятин. Мої родичі були переселені в 46-му році на Зелені свята. Їх переселення тривало дві неділі в дорозі.

Інтерв’юер (І.): Звідки?

Р.С.: Вони були переселені із села Бук Лісківського району. Вони були зразу… маю в виду кілька раз переховувалися. Тому що від 45-го року їх заставляли на виїзд. І кінець-кінцем вже вони ховались у лісі. І коли вже Зелені свята, кожен був коло хати, в той час надійшла група, у той час казали стрілки чи як, які були з Союзу завезені, і всіх, кого половили, наперед себе і на віз, що могли взяти на один віз, в той час вони взяли, і їх відправили на станцію в Хирів, як розказували хлопці.

І.: А як половили? Буквально половили?

Р.С.: Ну, зайшли до хати: «Всьо. Виїжджайте». Годину дають, і вже охорона є, що ніхто в сторону не піде, розумієте, і всьо.

І.: А що казали? Били їх? Чи люди вже не сопротивлялися?

Р.С.: То вже не було куди сопротивлятися, бо могли і розстрілювати. Розумієте? Чому? Бо ця місцевість – то почті в горах. І дуже багато цих воїнів УПА кормилось. Мій дід був в свій час, в той самий час був так як солтис, голова сільської ради. І все ноччю приходили хлопці наші з УПА, давали документи повністю, в діда то були сховані, в кого брали свиню, в кого корову. На фамілію, всьо, казали: «Буде Україна– ми всьо повернем».

І.: Бофони давали.

Р.С.: Коротше, коли уже відси вигонили, то дід успів ще за стодолою ту тумбочку, чи як вам сказати, коротше, казали «шафка», ту шафку закопати. І закопав. І він до 63-го року, поки жив, він завжди казав: «Я народу винен, я мушу повертатися в то село, щоби я ті документи то…» Але в него було таке, що удень приходили поляки збирати з села данину для фронту, а вночі приходили націоналісти наші. І він так мусив увійти в ту колію, що і тим мусив служити, і тим. Вдень мусив, казала мама покійна, розказувала, що на день цих наших ховає у сіно ту тумбочку, а на ніч ховає польську тумбочку ту, а ту виносить. І так воно то було дуже строго від наших, що кожен папір мав ти зберегти, все рівно рано чи пізно Україна буде, щоби відшкодувати людям що взяли. Каже, а коли надходила радянська армія, польська, то навіть нікого не питали: зайшли до стайні і вигонили. Розумієте?

Ну, і так вони, маю в виду їх доставили до Хирова. В той час коні вже забрали. Бо було коней, була пара коней, коней забрали. Але були навчені корови у ярмі. І тоді корови до Хирова приволочили того воза. І тоді посадили на поїзд. Ну, я вам не можу детально сказати, ну, я знаю з тих слів, що дві неділі в дорозі були. Приїхали до Снятина, і в Снятині їх направили в Стецеву і дали...

І.: В Стецеву?Моя мама звідти.

Р.С.: Ну. Але вони довго там не були. Це на Стасівціїм дали будинок,що було три родини. Не сім’ї три, а три родини, що там на купі було. Було таке, що з моєї родини було вісім чоловік, то їли одною ложкою вісім чоловік і спали в кімнаті одній, сіном отак от застелили і на тому спали. Хотя[нрзб, 00:04:52]не було де роздати. Ну, і потім вони так десь на зиму вже пішли до Снятина, сюда в міськраду, [00:05:00]

сказали: є хата, є хата на Київській вулиці». А дід каже... Вже приїхали, пішли фірою тоді повезли показати, а дідо каже: «А скажіть, чия це хата. Я щось тут не виджу, щоб то була хата поляка». А він каже: «Це націоналіст. Він вже в Сибірі десь гниє». Він каже: «Я в цю хату не піду». Хотя документи у діда були, що в него жила площа була 300 квадратних метрів у той час.

І.: Це в Польщі те, що він лишив.

Р.С.: Так. І то є й по сьогодні, ті документи. І він каже: мені люба польська хата. Люба. Я тут довго не буду. Він був настроєний тим, що рано чи пізно він має вернутися. Він не знав. Аж уже коли країна відкрилася, в той час ми узнали, що вони ще на вокзал не зайшли, як хати попалили. Ціле село спалили.

І.: Наші. Наші попалили?

Р.С.: Які наші?

І.: Ну, упівці, щоб не заселялись поляки. Чи поляки?

Р.С.: Ні. Попалили поляки і Радянський Союз. Тому що УПА були протів, вони не годні були їх викорінити. Тому що ці люди під горами годували їх. І ці багато ховалися там. І для того щоби потім УПА не знайшло то всьо, сама польська влада це всьо палила. Розумієте? Там є такі села: Бук, Явірець. Це всьо українські назви. В цьому Буці, звідки мої родичі, зараз є лише п’ять хат, решта спалили. А село Луг, де Марусяк, звідки Марусяк, то ми їздили –всьозаросло лісом постоянним, ні одної хати нема. І там Явірець і ті всьо, що в той час всьо випалили, аби не було живої душі, щоб не годували, я маю в виду воїнів УПА.

І.: Своя специфіка.

Р.С.: Так. І тоді, ну, але то вже їх примусово вигонили. Тому їх і вигонили, на Зелені свята прийшли вигнати, аби це, маю в виду оце кільце обірвати. І тоді вони пішли, і так дальше не доказово, і вони були в тому, маю в виду від тої хати дів відказався, що то, і дали йому хату, зараз що на Вапняній дочка де живе. Ту хату. Дві кімнаті. Поки він на другий день прийшов, то місцеві люди познімали вікна і зверху навіть той [нрзб, 00:07:47]позривали в хаті. [Сміється] Розумієте?Отак чекали з протягнутими руками. І так, як розказували ці пани, так само обзивали і[нрзб, 00:08:00], і жебраками, і всім. Бо дійсно йшли робити, просилися на роботу. Бо зараз худобу привезли сюда, щось хоче їсти. Ішли на роботу, навіть по четверо чоловік робили за якусь миску фасоль у цих місцевих людей. А одна цілий день робила, ні сніданку, ні обіду, а на вечір прийшла та й каже, що ви замало сьогодні зробили, каже, я вам лиш дам половину миски фасолі. [Сміється]

І.: Жах.

Р.С.: Да. Ну, але з часом родина якось вийшла з того всього. Давно їх нема. Ну, що я вам ще можу розказати?

І.: А про поїзд нічого не розказували?

Р.С.: Ну, то в поїзді тоже дві неділі їздили, тоже від станції до станції стояли, на станції вийшли, то якраз був червень місяць, Зелені свята.

І.: Вони самий-самий останній етап офіційний.

Р.С.: Такий, офіційний, так. Ну, так, і мились, і немиті. Коли милися, коли не милися, як деїх заставало. Ну, але ви рахуйте, що 328 кілометрів, бо я їхав тепер, якщо дві неділі везти, то це тожеіздєватєльство було, [сміється] що через дві-три станції ставали, то й всьо.

І.: У мене вчора шляк трафляв у Львові в пробках, а це два тижні.[Сміється]

Р.С.: Розумієте? І всьо. А дід був тим настроєний, тому що він не знав, що то спалили, що він має вернутися. В нього було 300 квадратних метрів хата, мав 20 гектарів поля, мав дві парі коней, щось 18 штук худоби, то всьо.

І.: Багач.

Р.С.: І він то почтівсьо, і свині, і всьо то він лишив, лише взяв дві корови. Коні забрали перед тим, поляки забрали, бо на фронт забрали вже. А вже знали, що їх виселюватимуть, він весь час в селі був. [00:10:00]

Бо він як голова сільський був, маю в виду солтис там називався, і він весь час був в селі, то каже: «Вже не треба буде колгоспу, коней забирали». А чого у него, звідки таке появилося, маю в виду багатство у той час. Я цим цікавився. [...]

Прадід поїхав був в Канаду в свій час. В Канаді був 17 років. Лишив семеро дітей. І він старався, щоби для всіх купити землю, хату і так дальше. Коли він повернувся, а в той час хворіли на тиф, на тиф хворіли люди, із тих всіх лишилася одна моя бабка, а решта повмирали діти. І, коротше, дід цій бабці купує, кладе хату таку, дійсно панська. Триста квадратних метрів – то була панська хата. І господарка.

І.: Двоповерхова чи що?

Р.С.: Така громадна. Бо в мене є навіть документи ті, що по переселенню. Ну, і тоді що дід? Це всьо, маю в виду це вже, може, й не на камеру, купує, їм дає ґаздувати, каже: «Ви собі ґаздуйте», а він собі коло корчми через дорогу купує собі хату ту окрему, міняє тих долярів на злоті, розказувала мама, каже, два мішки [сміється] і ранком запхав руку, що взяв в руку і пішов у корчму. І каже: «Я цій аж так зробив. А життя моє таке, що я мав сильно робити, то, – каже, – краще я проп’ю, бо бабі тоже не треба лишати». [Сміється]Ну, і вже як почали в хату від хати, ті стрибки називалися в той час звідси приїхали. Ті стрибки.

І.: Не могло бути так, що ціле село на той момент не було виселене в Ліському повіті?

Р.С.: Та то що виселилися, алебагато було тих людей, які маю в виду переховувались. Розумієте?

І.: Поляків теж? Чи в лісах?

Р.С.: Бо в 45-му році тоже була команда їм виселятися. Розумієте? А потім дальше люди з того села заховалися. Заховалися і вже коли перестали сюда відправляти, то відправляли на схід туда, де німецькі землі були, ті колонії німецькі. Розумієте? І там з родини попало туда, вони навіть відбули 10 років там, потім вони вертались і дальше купували хати тут і тойво.