Ірина Сідлярчук (І.С.): Я Ірина Михайлівна Сідлярчук. Але дівоче моє прізвище Медвідь. Народилася в 37-му році. Це передмістя Ярослава, місто Ярослав. Ну, до школи ми ходили, в нас в селі школи не було, ми в Ярославі в передмісті вчилися в школі. Я там не докінчила перший клас. Тому що уже десь в березні до школи вже ми не ходили, тому що вже почалися переслідування українців

Інтерв’юер (І.): Це який рік, ви кажете?

І.С.: 45-й. 45-й, зима. Уже радянські війська пішли на Німеччину. Бо я запам’ятала цю дату. Тому що на Водохреща 19 січня радянські солдати ввірвалися до хати і кажуть: «Хазяін, у тєбя єсть лошадь?» А тато каже: «Є». – «Показивай». Ну, а в нас була стара кобила. І він нагайкою вдарив, то вона стара. Та й що? Та й вони пішли геть. Шукали, ну, треба було для підтримки армії, очевидно, коней. Ну, в нас нічого вони не взяли.

Ну, найгірші події почалися десь кінець лютого – березень.Я запам’ятала це, бо вночі я чую, брат мій, він старший від мене, каже батькам: «Я чую, що б’ють на сполох». Були рейки в людей і били на сполох, що є напад якийсь на село.

І.: На секунду уточніть, як то ті рейки виглядали, де то вони були.

І.С.: Ну, десь у когось на стриху чи десь ховали куски рейки, вона віддавала дуже сильно звук, і то всюди було це чути. Так само і на Снятинщині, потім як ми поселилися, теж були такі неспокійні часи.

І.: То ви оце в січні – лютому десь почули вночі, брат почув?

І.С.: Так, брат почув і він побіг. Бо біля нас, ми жили компактно, українці, але були перемішані з поляками. Але більше українців. Було так, наскільки я пам’ятаю. І його нема, нема, тато вже переживає, де він подівся. А він тоді прибігає і каже: «Тікаймо з хати, бо поляки напали на нашу вулицю».

І.: А вас скільки було в сім’ї?

І.С.: Брат я і мої батьки.

І.: Мама й тато.

І.С.: Так. Ну, я прокинулася від шуму в хаті і вже мусили й мене брати.

І.: Це вам 8 років уже було. Да?

І.С.: Ну, неповних 8. І ми тоді схопилися. Ну, то було холодно, надворі був сніг. Ми з хати так на город, в сад, і там такий був рів, і ми в тому рові лежали.

І.: Тобто ви прямо на вулиці?

І.С.: На вулиці, на землі. Ну, сніг ще був. Ну, а то вже почало розвиднятися, і в них щось там сталося: чи поламався віз, щось там таке. І вони, біля нашої хати якраз це сталося, і вони мусили тікати. І, на наше щастя, вони нас не пограбували. А моя бабця, моєї мами мама, вона жила ближче до міста. І вже люди передали, що на нас напали. Бабця моя біжить, а її зустрічає поляк і каже: «Куди ви, пані, йдете?» А вона каже: «Йду до своєї доньки». А він каже: «Нє-нє, їм нічого не сталося». Значить, брали участь в цих акціях і місцеві поляки. Навіть вуйко, моєї тітки чоловік, він був поляк, а вона була українка. Тому що в мене батьки...

І.: Був у цих бандах?

І.С.: Напевно, він і там був. Ми підозрівали. Чому? Бо на другий день після оцієї події люди стали казати: у того те забрали, того побили. В моєї такої далекої родини, вони вже готувалися до від’їзду, бо вже йшли розмови, що треба забиратися геть, бо тут нам життя не буде, то вони що не могли взяти, те нищили. Побили посуд, з перин, з подушок випустили пір’я. Ну, щоб не дісталося нікому, знаєте.[00:05:00]

І.: А як ви думаєте, які то причини були того?

І.С.: Ви знаєте, я тоді пам’ятаю, ішли розмови, що поляки мстили українцям за події, які були на Україні.

І.: На Волині.

І.С.: Так. З моєї пам’яті я це пригадую, як розповідали про всякі жахіття. Чи вони такі були, чи не такі, але слух пішов, знаєте, і почалася така незгода між поляками. Але в нас, у моїй родині татова сестра була за поляком замужем, друга сестра татова була замужем за поляком.

І.: Тобто до того всього ви жили нормально, дружно?

І.С.: Нормально, ходили в гості, спілкувалися, все. У моєї мами всі сестри рахувалися українки, тому що моя бабуся була українка. А дідусь по мамі був поляк, і тому син, мій дядько, рахувався поляком. Бо хрестили дочок так, як маму, в церкві, синів хрестили в костелі. І завдяки цьому моя бабця і її молодші дочки лишилися там. А в нас була чисто українська родина, ми мусили виїхати. Стояла дилема. Можна було переїхати на німецькі території, на захід.

І.: А хто це вам давав такий вибір?

І.С.: Ну, казали. Я це не можу твердити. Ну, ніби була така альтернатива, що можна було виїхати на польські землі, але позбутися українства. І тоді так стали всі радитися, сусіди, родичі, і так погодилися, що ми їдемо на Україну.

І.: Що не хочете відмовитися.

І.С.: Ні. І навіть тепер донедавна, ну, мій брат уже помер, він був старший, і він ніколи не їздив у Польщу... [...]Виїхали на станцію переселятися.

І.: Багато з собою змогли взяти?

І.С.: Могли взяти. В нас тепер ще є меблі, які робив мій тато. Їм уже скоро 100 років.

І.: Та що це ви, меблі возами везли?

І.С.: Так. Тато зробив такі меблі, бо він сам був столяр, що в шафу вміщалися два ліжка. Розкладалося і це всьо вміщалося в шафу. І комод ми перевезли звідти. Оце наші речі. І на станції ми як поселилися, біда: воші, короста, тоді то називали чесотка. Це зі сходу принесли, бо в нас навіть лікарі не знали, що з цим робити, не мали поняття про таку хворобу, знаєте. І ми як на станції жили, ні митися. Ну, знаєте самі, які умови були. В соломі.

І.: Я знаю, але розкажіть детальніше.

І.С.: Дивіться, десь хлопці, мій брат старший, знайшли десь на станції, німці залишили якісь вагони. І діти туди лізли і найшли хімічні грілки німецькі. Отакі пакети, я пам’ятаю, крали в тому вагоні. Його розкрити, влити ложку води і кладеш у пазуху, і тобі цілу ніч тепло. Отак ми в соломі ночували. Уявляєте собі? Ну, потім дуже за тим слідкували, але все одно хлопці десь це знаходили, знаєте. Оце нас рятувало. І рятувало те, що лишилися поляки, наша родина, і мій дядько по мамі привозив нам щось їсти, ну, і деякі речі ще з нашої хати нам підвіз. Бо ми не могли це все взяти.

І.: В Ярославі. Так?

І.С.: Так.

І.: А чому ви до нього не ходили ночувати?

І.С.: О, ні. То було дуже небезпечно.

І.: Для нього. Так?

І.С.: Для нього, так. Один раз, я пам’ятаю, ми з мамою пішли до бабці. До маминої мами, вона жила близько до міста. І звідти наш сусід їхав кіньми на станцію, віз якісь речі, і їхала його донька, вона теж переїхала на Україну. То над’їхала підвода, у підводі були поляки і радянський солдат. Він ніби мав охороняти нас. Для того їх і брали поляки. Так поляки як напали на того сусіда, так його збили, що він непритомний аж був. А той сидів і навіть не мішався.

І.: Радянський солдат?[00:10:00]

І.С.: Так. Не мішався, просто споглядав, знаєте. Ну, це я бачила, я це тверджу, бо так було. [...]

…комісія, бо записувала куди їхати. Ми записалися в Станіславську область. Я це пам’ятаю, і в документах у мене збереглося.

І.: І вас так і направили?

І.С.: І ми приїхали, нас привезли. Довго не було ешелона. Того ми там і бідили, бо без води так само. Я пам’ятаю, ми йшли по воду, поляки за нами кричали і не давали води. Уявіть собі. То нас привезли в Заболотів. Це було 4 травня 45-го року. І це була Великодна субота. І ешелон був, мій тато розповідав, бо я то не могла знати, 24 вагони українців. Худоба разом з нами, в поїзді, в вагоні худоба і люди, всі ці разом. Отак ми їхали.

І.: А скільки ви їхали?

І.С.: Десь кілька днів. Кілька днів. Якась затримка. Чому – я не можу це твердити.

І.: А перед тим були три тижні на станції?

І.С.: А може, й більше.

І.: Може, й більше.

І.С.: Так. І дивіться, ну, що? На вулиці дощ. Начальник станції Заболотова забрав жінок з малими дітьми в зал, і ми там покотом ночували. А чоловіки – під голим небом. Бо куди мали подітися?

І.: А ви в якому вже стані були? Вже брудні...

І.С.: Ну, які? Ну, певно ж, воші. Навіть, пам’ятаю, один раз десь зупинився поїзд, ну, це десь біля Львова, може, біля Калуша, десь в такому, так я собі представляю. Люди повибігали. Кущі ще голі, листя нема. Але люди роздягалися і били вошей. Ну, це я пам’ятаю, як це було. Розумієте? Бо заїдали воші.

Ну, і на другий день випав сніг.А це Великодна неділя. А ми хто? Нічого не маємо. Який Великдень? От. І потім священник місцевої церкви повідомив у церкві про те, що приїхав ешелон українців з Польщі. І люди, і священник з ними (потім знайшли хто це, який, хто це був священник, є Марія Романівна, її мама теж розповідала), і він привів людей на станцію і нас там пригощали. Ну, 45-й рік. Чим могли пригощати? Але хто що мав, то тим і ділилися з нами.

І.: А вигрузили цілий цей ешелон?

І.С.: Цілий ешелон. І головне, знаєте, як? Сказали: за дві години звільнити вагони. Ну, як ми могли за дві години без платформи, отак високо стрибати? Коні, корови. Уявіть собі. Люди якісь там поклали дошки. А у когось віз упав під колеса, і поїзд не міг рушити.

І.: Ну, може, то спеціально поклали?

І.С.: Ну, напевно, що так. І поїзд не міг рушити. І вже ці вагони стояли до самого ранку, і люди потиху собі розгружалися. [...]

Дивіться, тато мій пасе коров. Але корови були чорно-білі. А там таких корів не було. І їде дядько возом, старий такий, бородатий, я пам’ятаю, і питається мого тата: «А хто ви будете?» А мій тато каже: «Ну, ми приїхали з Польщі». –«А що ви тут робите? Де ви?» А тато каже: «То шукаємо десь, щоб поселитися. Бо не можемо на купі всі жити в одній хаті». А він каже: «Ви знаєте що? Приїжджайте в наше село. В нас полячка вибирається виїжджати в Польщу, і я вам покажу ту хату». І ми в неділю всі збираємося сім’єю і їдем возом в те село. Ну, це десь пішки три кілометри, ну, може, чотири. Але там такі канави, якісь кущі, зарослі. Нам здавалося, що ми в якісь джунглі попали, розумієте? Ну, ми найшли того чоловіка. Та господиня приготовилася, бо приїдуть гості, знаєте. Запам’ятала я, що було нарізане сало. Ну, в нас ніхто сало не їв, як в гостях. Ну, але така була мода, як кажуть. Був часник. [00:15:00]

Ну, чим мала господиня, тим нас пригостила. І її той чоловік, Лукавецький Степан, каже до мого тата: «Їдем, я вам покажу ту хату, де полька збирається виїжджати». Ну, вони прийшли, а вона каже: «Я нікуди не збираюся їхати. Я не буду їхати». Але сусід вийшов та й каже: «Ви її не слухайте. В неї спаковані валізи, вона лиш чекає, коли буде ешелон, – каже, – я вам дам знати, як вона виїде», знаєте. І так ми опинилися в Снятинському районі. Це десь три кілометри від Снятина.

І.: Село як називалося?

І.С.: Запруття.

І.: Запруття.

І.С.: Так. Там ми поселилися. Звичайно, хата була занедбана. Ну, тато мій був майстер, ремонтував там що міг і став заробляти: тому щось поправити. Бо він столяр був сам і вмів робити вози і колеса, і так далі, знаєте. І він найшов спосіб, як щось заробити. А я пішла в перший клас знов, в українську школу. Бо я вчилася в польській школі. В другий клас я могла піти, але я не знала російської мови, а в другому класі вже була російська мова. Із-за того я пішла ще раз у перший клас.

Що хочу наголосити? Ви питалися, як нас зустріли. Така болюча тема на все життя. Я в перший клас пішла з сусідськими дівчатками, сама записалася до школи, мала метрику, і з ними я йшла до школи. Зі школи вертаємся – на мене нападає хлопчина, б’є мене по голові сумкою і каже: «Ти чого сюда приїхала?» Знаєте? А я ж його не знаю, хто він, що він.

І.: Трошки старший був?

І.С.: Старший. Він був в другому класі, а я була в першому. Ну, старший. Він такий самий віком, бо я два рази в перший клас пішла. Ну, і я стала боятися йти до школи. Тато каже мій: «Чого ти не хочеш до школи йти?» Бо я добре вчилася. А я кажу: «Бо мене б’є хлопець». Знаєте, і тато, якраз в неділю були шкільні збори, і тато пішов на збори і розказав це вчительці. Як це так? Чому діти мають нападати? А вона каже: «Ви спитайте, чи знає вона, хто це, цей хлопчик». Але діти, ті, що зі мною ходили, знали, хто він такий. Ну, і я в понеділок приходжу в перший клас до школи. Вчителька каже: «Ідем покажеш мені, хто тебе бив». Ну, і заводить мене в клас. Я зразу замітила, до нього. А вона каже: «Уже по маму». І більше він мене вже не чіпав. Знаєте? Ну, очевидно, там в сім’ї якісь були розмови. Звідки дитина така могла знати?

І.: Тільки від батьків.

І.С.: Так, тільки від батьків. А так, сусіди відносилися дуже добре до нас, помагали, приходили. Але були мовні непорозуміння деякі. Знаєте, приходить сусідка і каже: «Дайте мені дзеру». А дзеро – це ми називали зеро, це ноль. Ну, і що таке дзеру? А дзер– це сироватка від молока. Потім, дайте сапу. Яка сапа? А то мотика. Знаєте, такі... Ну, в нас українська мова але...

І.: Зі своїми варіантами.

І.С.: Зі своїми варіантами. [...] ...розказати з моїх тих спогадів дитячих. Може, це не на камеру. [Сміється]

І.: То треба, треба.

І.С.: Біля нас була така толока, там в тих ставках, де ми жили, і там була висипана могила. На могилі був хрест. І як були свята, фестини називали, такі, що сходилися українці на могилу, і там вішали український прапор, на тій могилі. Я це пам’ятаю. Але через те що поляки починали на нас трохи..., то співали «єще Польска нє згінела, алє згінуть мусіт, єще поляк украінцу боти чистить мусіт». Знаєте? [Сміється] Це назло. Ну, ніби між собою перекликались: поляки так називали нас, а ми...

І.: А ви як поляків обзивали?

І.С.: Ми не називали ніяк. Ніяк.

І.: А вони нас?

І.С.: Авони? Ну, як казали? [00:20:00]

Хлопи, хлопи, русіни, але образливо дещо, деколи. А так – нічого, ми мирно жили. І дотепер в нас лишилася родина.