Сергій Розкладай (С.Р.): Звати мене Розкладай Сергій Михайлович.

Інтерв’юер (І.): Якого року народження?

С.Р.: 1930 року народження. Почну з історії. Мої батьки були депортовані ще в 14-му році в Росію, і мати вернулась з Росії 20-го року з батьком також. Мати весь час працювала в місті, а батько в селі. Ну, вони якось то побрались, що вони…

Ж1.: Місто кажи. Місто яке? Звідки? Місто забув назвати.

С.Р.: А. Місто Томашів, я родився там, але пізніше переїхали до батька, в родину батька, село Превлока Томашівського району. І там мати привикла весь час працювати в місті. Якраз рішили будувати нову хату, для того щоб в одній кімнаті жило по три сім’ї. В одній кімнаті. [нрзб, 00:01:16] хаті. І в 37-му році, вони вже побудували.

В 37-му році, тоді, знаєте, 36-37-й – націоналістична партія Польщі дуже присікала українців. З чого то все почалося? В 37-му році рішили ми там хату ту продати і переїхати до міста. Купили в місті собі також обійстя. Мати працювала весь час, ну, підприємцем, як зараз називають підприємцем: всяким м’ясом торгувала із села до міста, щоб заробити на хату. Пізніше переїхали до міста. В місті в 37-му році якраз українців прижимали, і дуже багато українців виїхало в Канаду, в Америку і продавали свої обійстя. І ми якраз там і купили в одного, який поїхав. Тільки там при Польщі дуже тяжко було влаштуватись на якусь державну роботу, наприклад, на державні посади.

В основному, я вам скажу, що Томашів був населений: 75% було єврейського населення, 20%, мабуть, було польського і 5% були українці. Але нас «українці» не називали – «русини». Це був 37-й рік, і роботи батько такої якоїсь... Щоб перейти на якусь роботу в державних установах, то треба було православним перейти на католика. От. Мати дуже в тому була, ну, так сказать, вперта, вона цього не хотіла робити.

Тоді в 40-му році був такий обмін між Німеччиною... А, ми в окупацію попали в 39-му році, Томашів, Польща як програла в 39-му році. І дуже, безумовно, що змінилося троха, але все одно за німців роботи такої не було, тільки були примусові роботи. Батька забрали на примусову роботу в Замость, 35 кілометрів від Томашева. Ми тоді рішили продати хату... Ага, був оцей запит, що німці дають українців на Україну, можете їхати, а з України вони міняють свої німецькі покоління до себе. [00:05:00]

Вони то поміняли, але нас туда не пустили. Ну, а ми продали хату, нам тоді прийшлось жити вже в комунальній квартирі.

І.: А станом на 43-44-й рік ви де жили?

С.Р.: 43-й рік – мати мене хотіла кудась, щоб я якусь спеціальність мав, а то без нічого не було. То я начав працювати з 9 років і в кондитерській, і… Ну, щоб був зайнятий, щоб на вулиці не ходив, їсти щоб було можна. [...]

Також послала працювати, вірніше, вчитись і працювати учеником в електромайстерню, електрорадіомайстерню. Я там почав в Замості. І в 43-му році там я був пару років... не пару років, а пару місяців. Більше того, той господар був якийсь югослав німецького походження, що його в армію не брали, але мав своє підприємство там. Там зі мною досить добре він обходився. І він вислав свою родину вглуб Польщі там. Забувся, як називається зараз це місто. Лодзь. До Лодзі. І пізніше, в 43-му році, він сам переїжджає туда і мене бере з собою. Я згодився, бо то мені цікаво було.

І.: А, так ви тут не були, коли переселяли?

С.Р.: Не був, ні.

І.: А хто тут був?

С.Р.: Пізніше, в 43-му році, значить, він переїжджає в Австрію, і мене тожетуда бере, в Австрію.

І.: А розкажіть, як маму переселяли.

С.Р.: А мама залишилась з дітьми. Батька не було. Батько був на роботі в Німеччині, забрали, на примусовій роботі. А мати з двома дітьми залишилась. І їх якраз переселяли з Томашева.

І.: А розкажіть, як її переселяли.

С.Р.: Я ж не був тут.

Ж1: А вона не розказувала.

С.Р.: Вона не розказувала, да.

Ж1: В Запорізьку область. Да?

І.: Ну, цю історію ми слухали.

С.Р.: Переселяли, як всіх інших.

Ж1: Ти розкажи, як ти шукав їх.

С.Р.: А. Ну, тоді чекай. То я ще не... Після перемоги в 45-му році я вернувся в Радянський Союз.

Ж1: Як ти вертався, розкажи. Тату, як ти вертався, як ти їхав. Чого ти в Радянський Союз вернувся, розкажи.

С.Р.: А, я їхав через Будапешт, через Краків, і там в Кракові вже десь зустрів якихось українців з [нрзб, 00:08:48], і вони сказали, що до Томашова нема чого їхати, там нікого нема з ваших, що всіх переселили на Україну. Я тоді приїхав в Раву-Руську, і там зразу в Раві-Руській я влаштувався на роботу. Це мені було вже 15 років, і я влаштувався там на роботу. Я працював електриком.

І.: А як ви перейшли кордон Радянського Союзу?

С.Р.: В Раві-Руській був фільтраційний пункт, де всіх з заходу, з Німеччини людей везли в Раву-Руську. В Раві-Руській, там були фільтраційні пункти, там, де було те КГБ спеціальне, і вони то все досліджували і часть відправляли в Сибір, а часть пускали дальше додому. Ну, коротше говоря, там всіх цього... Ну, так як ми були з-за границі, [00:10:00]не були радянськими ціми... подданими, нас відпустили. Там нас було пару чоловік. Я пам’ятаю фамілія така – Огризко, зі мною разом ми їхали з Австрії із Огризком. І він також був з Томашевського району з цього. І ми з цим Огризком разом жили в цього... разом електриками стали і разом ми там... Тому що з Рави-Руської всі поляки повиїжджали і дефіцит сили цього. Армія ще не демобілізувалась, ще їхали воювати дальше, радянська армія. І ми, малолітки, нас брали на роботу. Я маю трудову книжку з 45-го року, що я працював. Я даже з собою маю книжку, якщо треба буде.

І.: А ви лишилися, по-перше, що була можливість роботи, а по-друге, що, може, до Томашева було близько?

С.Р.: Що-що? А, і коли я працював, мені сказали, що часть українців, переселенців, вертаються назад. І я якраз іду з цього, я вже на стовбах лазив. Лізу на стовба, там щось справляв світло, і дивлюсь: мама йде. Я скоренько злізаю і кричу: «Мамо!» А вона втікає. Рава-Руська була другою запретною зоною, це було приграничне місто. І я за нею, а вона втікає. А мене чого іще вона боялась? Тому що вона приїхала в Раву-Руську нелегально в запретну зону. А я ще мав шинель, яку ще тоді був купив собі шинель, щоб цього... І вона повернулась, бачить, що якийсь цейво за нею– і втікає. І так я її забрав. А вона вже десь влаштувалась під Львовом, там якась родина, вона вже з України втікла.

І.: Так, сьогодні Єфросинія казала: Щирець.

С.Р.: Да. Для того що там був голод. І ще їх обікрали по дорозі, всі речі забрали. В Запорізькій області вони були переселені. І отак я вже почав дальше ходити в школу і працювати, в вечірню і ще працювати, і я так собі дальше здобував свою цього...