Євгенія Поліщук (Є.П.): Я Поліщук Євгенія Яківна.

Інтерв’юер (І.): Коли й де народилися?

Є.П.: Народилася в Польщі в 1937 році 9 вересня.

І.: А де саме в Польщі?

Є.П.: Село Степанковичі, Грубешівський район. Ну, що я вам можу сказати? Нас поляки не чіпали, жили дружно. Ну, не чіпали чого? Того що єврейська сторона була, повністю половина села була євреї. Того і не чіпали. А от як вже виселяли нас, ну, тато не хотіли виселятися зовсім з своєї землі, приїхало два офіцери, запрягли наші коні, бо тато не хотіли, вони його вдарили так по потилиці добре.

І.: Це якого року?

Є.П.: 45-го. В березні місяці 45-го року нас вивозили. Погрузили нас в фіру.

І.: А, чекайте, ці офіцери двоє– то поляки були чи...?

Є.П.: Ні. Наші.

І.: Радянські.

Є.П.: Армія була. Це все армія виселяла. Не хотіли їхати. А тоді вже що вкинули, що зв’язали в лахи, кинули на фіру і завезли до Буга.

І.: Батько побитий їхав. Так?

Є.П.: Ну, да. А де дінеться? Привезли до Буга. І корови, хто що міг, їхав добровільно, брав все. А ми не хотіли, тато не хотіли. І як поселили, поставили вже на той Буг той пором отак гойдається, коні, корови ричуть, рик такий, крик, шум, що то не перенести. Ну, вже якось випхалися на землю, в Володимирі виселили і одразу довіз нас до поїзда. Поки не погрузив в поїзд, не відійшов. Ну, вже поїзд має відправлятися, осталося там пару хвилин, тато підійшли до проводника і каже, що одчепи поїзда, ми останемося тут. А він каже: «Якби ваш поїзд був останній, я би одчепив (сказав, що одчепився), а так я цього зробити не можу». І він так і не відчепив. І завезли нас в Херсон.

І.: З Володимира-Волинського. Правильно?

Є.П.: Так, так.

І.: Я правильно зрозумів? Вас через Буг на поромі до Володимир-Волинського.

Є.П.: Так.

І.2: Станції, ті, що до Грубешева, були ближче. Привозили в Сокаль і привозили в Володимир-Волинський. То відправляли переселенців так само з радянської території.

І.: Ясно.

Є.П.: Ну, відправили в той Новотроїцький район і вигрузили нас серед поля. Ну, то ніч. То ми вже там досиділи в полі, і вже тато пішли в розвідку, де поселитися. І поселяє нас голова того виконкому чи голова сільської ради, я вже не знаю як, виконкому говорили, і вона поселяє нас у себе. Ну, поселила в себе. Ну, що, як ми не мали ні їсти, ні пити. То все, що були гроші. Заплатили щось там. Але тата на треті сутки влаштували на роботу. Влаштували на роботу, і платили там нам рибою. По сьогоднішній день риби не їм. Да. Я її так спротивила. Ну, дожили ми до жовтня місяця. 10 жовтня на пішака їдемо сюди, на Волинь. Тут у Воютині в тата був двоюрідний брат. Купив, в Польщі продав 10 моргів землі, а тут купив 25. І в нього було два сини і дві дочки. Його розкуркулили все. Оставили там по каструльці, дві чи три каструльки оставили, ложки і пару тарілочок. [00:05:00] 

Всьо забрали. Клуню, стодолу (ну, то ви це знаєте, що клуня, що стодола) розібрали і поставили на бригаді конюшню, корівник. Господи, і кури забирали, і... Ну, все забирали.

Потім ми пожили там, у Воютині, до кінця року. І в 46-му році ми переселяємося сюди, в Хорохорин Луцького району. То тоді не Луцький був, а Торчинський район. Поселились ми в тому Торчинському районі. Ну, давай щось робити, треба якусь хату збудувати. Знайшлася родина, бо там, в Хорохорині, жила вже бабчина рідна сестра, моєї бабці. А нас троє дітей. Бо вже самий менший родився тут, на Волині, в 47-му році. І вже так в 48-му році кличуть тата на роботу почистити студню. Там, де сама краща земля в Хорохорині, була велика криниця, і в ту криницю впхнули оту військову кухню, що варить їсти, і послали тата витягати. Дотягнули до верху, а він був справедливий і щось сказав не так, і вже в самому кінці взяли й розв’язали линву, бо то була шнуркова линва, і та студня з ним разом, та кухня військова, падає. Він ще прожив дві неділі в обласній лікарні. Мама зразу злягли. І в 54-му році через 10 днів похоронили тата. Похоронили тата, мама злягла. А ми, четверо, маленький, бо в 47-му році родився, так жили.

І.: Розкажіть, будь ласка, трошки детальніше, як ви їхали з Володимира-Волинського.

Є.П.: Як ми їхали з Володимира-Волинського?

І.: Це ж довга дорога.

Є.П.: До Херсона дві неділі їхали.

І.: Дві неділі.

Є.П.: Дві неділі їхали.

І.: І як? В яких умовах? Як ви там?

Є.П.: Умови такі, як і у всіх були.

І.: Товарний вагон.

Є.П.: Товарний вагон. І хто що міг везти, тим дозволяли везти. Хто добровільно їхав. А хто не добровільно їхав, тих пхали в поток. Так їхати, як ми їхали, вийти води напитися тоді, я не знаю, якось тато ходили там, ту воду приносили. Дуже трудно.

І.: Там же ж солончаки, оця червона вода.

Є.П.: Так.

І.: Відстоювали ту воду.

Є.П.: Це дуже тяжко перенести те, що сталося. А поляки не чіпали, того що єврейська колонія була ціла, колонія була євреїв.

І.: А як це їм вдалось, тим євреям, вижити?

Є.П.: А євреїв до того часу убрали. До того часу убрали. Таке життя.

І.: Кажете, рибу не їсте досі.

Є.П.: Не їм.

І.: Тобто це ви маєте на увазі, що то була сушена риба?

Є.П.: Це була яка хочеш риба, яку хочеш приносив. І сушену рибу, і все. Теліпалася і мертва, і яка хочеш була. [...]

І.: Перед тим як виїхати[нрзб, 00:09:34]?

Є.П.: Нас уже кладуть на фіру, лахи ті пов’язані, а поляк приїхав, вже розгружається. Отак от.

І.: Так він там мав жити. Нащо він це робив?

Є.П.: Так він і живе, по сьогоднішній день.

І.: Той, що вилив бензин?

Є.П.: Да. Потім він чистив все, поробив по-своєму.

І.: А нащо ж він вилив, якщо він там жив?[00:10:00]

Є.П.: Ну, та він думав, що...

І.: Дурне.

Є.П.: Да, да. Таке було дурне, що тільки пошукати.

І.: Приїхав в вашу хату заселятись, вилив у криницю бензин.

Є.П.: Так.

І.: Висипав з подушки пір’я і заселився.

Є.П.: Заселився.

І.: Ну, та хоч якась вам радість була із тої процедури всієї.