Анісія Петришин (А.П.): Я можу спогади родички нашої, як вони на Забужжі вздовж залізниці, ті буди як були, як вони там жили три місяці, як їх повезли в Миколаївську область, то вона розказувала, як я свята проводила ще й ридала, як я по радіо «Сокаль» розказувала. І як везли разом з худобою, з усім, потім як їх вигрузили.

Інтерв’юер (І.): Розкажіть.

А.П.: Ну, то я кажу, чи і таке треба?

І.: Так, обов’язково.

А.П.: І я пам’ятаю, як ті уповноважені, то вже села не було, зібрали збори, в нас шість родин жило в школі, бо не було де жити, і на подвір’ї зібрали збори і заставляли, я просто раджуся, заставляли підписувати переселенчі документи. Я маю тутво, якщо ви не маєте, переселенчі.

І.: Супер.

І.: Еваклист.

А.П.: Так.

І.: Це якраз те, що нам треба.

А.П.: Ну, от я так подумала.

І.: Ми можемо піти по порядку.

А.П.: Значить, було в нашому селі, я не знаю, чи я вам розказувала, чи ви де то писали, перша трагедія була – то весілля в нашому селі було.

І.: Це яке село, розкажіть?

А.П.: Село Верешин рубешівського повіту. Дівчина виходила заміж за поліціянта. Жили під лісом. І поляки напали. Но казав мій старший брат, що будто би чули голоси «цвіль нє трогать», ще, може, то і рускі партизани були. Бо то вже в той час були. От. То був лютий місяць. І вони напали на те весілля, там щось до 30 чоловік вбили, на те весілля. І навіть у Львові є такий артист Петро Остапишин. То родина наша. І його діда забили. Мама ще була там за дружку на тому весіллі, перебили ноги. Батько ніс дочку на руках, то батька забили. Бабі тутво щелепу вибили. Ну, і на моїй вулиці навпроти музикант, скрипаль – його забили. Там трошки дальше моя хрещена мама – її забили. На тому весіллі, то перша трагедія була.

І.: Було три напади на це село. Це який рік?

А.П.: То був лютий 44-го року вже, лютий. От. Дальше чи вам розказувати? Я з розповідей пам’ятаю, на нашій вулиці жили такі Олійники, я їх добре знала. Ну, коли поляки нападали першу ніч, а на другий день вони робили ще дальше обхід, зачистку робили. І оті Олійники не втекли, тому що їхній батько лежав прикутий до ліжка. Вони сховалися десь там в гноєві, в купі гною. На другий день вийшли, приїхали поляки. Значить, батька посадили на ліжку, а сина і невістку порізали. Я пам’ятаю, як розказували, що куски м’яса були на стелі, на підлозі, кругом. А я то так пройнялася, бо я їх знала, пройнялася, слухайте, а мені 6 років, що мені приснився сон (єдиний, який я пам’ятаю). В нас звичайна сільська хата була, що під хатою величезний льох, типу як то підвали, і в тому льосі повно бочок з людським м’ясом. Розумієте? От то, що дитина пережила.

Потім ще розповідь. Я їх знала, теж близько жили. Змарків льох, як казали. Значить, люди втікали поховалися в тому льосі. Поляки відчинили, закидали гранатами і льох закрили. І коли ми з сестрою, Люди матір’ю поїхали в 68-му році в своє село, там тільки одна українка була. І та Надя з нами пішла, якась то далека родичка, і казала, що на тій вулиці ніхто не живе. Тому що два тижні було чути крики з того льоху. Ну, отакі я знаю. Розумієте?

Потім перше ще... Ну, те весілля зразу, що ми втікли в сусіднє татове село, як чули постріли на те весілля, хоть воно трохи дальше, але ж стріляли з автоматів. Потім як горіло сусіднє село Ласків, 2-3 кілометри від нас, і я пам’ятаю те саме. Мені ще не було шести років, але ми побігли швидко дуже, і цвинтар, і так з цвинтару видно було внизу те село.

І.: Анісія Матвіївна, скажіть на камеру точну дату вашого народження, як ви звалися по дівоцтву?

А.П.: Просто я раджуся, чи такі сцени вам...

І.: Це ви дуже все те, що треба, розповідаєте.

А.П.: От. В тому їхня жорстокість. В нашому селі...

І.: А це можете уточнить, може, трішки, перші, ви казали, якісь поляки, не знаєте які. Так? А інші напади? Хто це робив?

А.П.: Ну, та поляки.[00:05:00]

І.: А не знаєте які? Ці Батальйони хлопські чи хто?

І.2: Чи разом?

А.П.: Та вони всі разом там ходили, слухайте, там то все. Я розкажу, як ми виїздили. Але ще була така їхня жорстокість. Значить, Ніна, я її прізвище вже не пам’ятаю, я її теж знала, син її вчився в гімназії, але поляки його так збили, що перебили йому хребет і він був весь в гіпсі. І втекти Ніна не могла. І залишилася з сином, і поляки зайшли в хату, і та Ніна просилася: не вбивайте мене, бо з він ліжка не вставав, пропаде. Вони Ніну застрілили, а на тому, здається, Павло називався, відкинули перину і двері (березень місяць, 21 чи 22 березня), і так його залишили. Ну, дійшов він в тому холоді. Ото польська жорстокість. От.

І.: І це, власне, польська жорстокість спричинила те, що холмщаки потім масово всі виїхали.

А.П.: Так, як мудрі люди пишуть і кажуть, втікали зразу бідні, багаті не втікали. Розумієте? Тому що в бідних, які не мали ні лісу, нічого, була безвихідь. Хати попалили, і вони не мали де вертатися вже. А, наприклад, ми, нас залишилося тільки 12 сімей в селі. Ми не втікали, ми не збиралися виїздити. І ми поставили вже хату. А потім я вам розкажу, навіть у мене є книжка, ото «Надбужанщина» (третій том), і там описано саме так само, як поляки їхали за радянськими «кагебістами» із Сокаля через наше село, і навпроти нас, а ми жили тоді в школі, мене не було вдома, я пасла корову, вони побачили вулики, зупинили машину. Радянські ці залишилися «кагебісти», а поляки, їх 13 штук, пішли до них, стали грабити вулики, то кінець вересня був, і побачили в хаті ту родичку Женю і стали її роздівати. І на нашій вулиці були, в нас не казали ні бандерівці, ні УПА – в нас казали «українська партизанка». От. І була українська партизанка. Хтось дав чути. То було страшне бойовисько. 13 поляків застрілили. І то так, розумієте, вулиця внизу, ми жили на горбку, і тут так внизу чорно, як мене переводили через дорогу, лежали. Ну, деталі, то я вже так. Отаківо дані можу вам казати.

І.: Це відома теж штука. Зараз Богдан Гук видав книжку про теж співпрацю АК – УПА, і там оцей епізод описаний, в Верешині напад на поляків.

А.П.: В деяких цих не Верешин пишуть, а Верещин.

І.: Верещин або Верешин.

А.П.: Але правильно то був Варешин. То поляки зробили Верешин, а так в документах у нас Варешин. То я пам’ятаю. То вже так не чути. Значить, недалеко на долині ми пасли корову. Ну, сім років мені, то вже 44-й рік, 45-й рік то вже був, як то сталося. Їде та машина і повно воєнних на машині. Ми настільки привикли до несподіванок, до тих стрілів, того всього, що ми не зреагували. Ми настільки ненавиділи поляків. Ми не розібрали, дітиська, хто там є. Розумієте? І ми співали за ними. Вибачте, я вам так грубо заспіваю, як ми кричали за поляками: «Поляки до с..., мазури до дзюри, українці до неба, бо їх нам треба». [Сміється] І ми так, дітиська, кричали. Розумієте? А стріляли, то ж страшно було, як стріляли. Українців не забили нікого. Тато з братом різали дрова, втекли на цвинтар, попадали там між гробами і все. Мене сусід привів і каже до мене: «Ой, Нюся, закрий тойво» і так мені очі. Я як то дитина дивлюсь, а там чорно лежить, слухайте. Я прийшла на своє подвір’я, він привів, той Василь, а такий був, ще його називали[нрзб, 00:09:15]в селі, такий батяркуватий був. І наші вже всі сиділи на возі, і ми вже втікли остаточно, слухайте.

Ну, але хочете, я буду розказувати, як ми з села втікали, як в сусіднє село їхали до Грубешева, як ми там бідували в Грубешеві. Українська партизанка волинська давала нам їсти. Ну, то я не знаю. Задавайте питання. Я просто вас ознайомлюю.

І.: Давайте будемо просто по порядку, починаючи від того моменту, як ви тікали від цих всіх напастей, нещасть, нападів.

А.П.: Перший раз ми втікали 10 березня, як горіло Ласків, те село, де 250 чоловік забили. Ну, бо так не буду в деталях. То так теж було, слухайте, і стріляли, і всьо, і через вікна втікали. Ну, але то ще. [00:10:00]

Так що в мене ціла біографія і життя таке собі.

І.: А розкажіть, як ви втікали, саме перед переселенням в Україну. Це коли було?

І.2: Тобто ви вже в Вершин не вернулися? Чи вернулись з Грубешева?

А.П.: Ми з Грубешева вернулися. Тому що то було 10 березня 44-го року. То було. Розумієте? То ми з Грубешева вернулися. Я вам розкажу, як хата наша ще стояла. Дальше ми поїхали в Долобичів, в село, там гміна, рада, сільрада. Але то під Галичиною, і там поляки того не творили. Ми там пожили. Потім в село – нема хати, хата вже згоріла. То ми в школі жили. Їсти варили – з хати залишився комин і кухня, і там варили їсти. Ну, життя було, я вам скажу, таке собі. [Сміється]

І.: А тоді в 44-му, як у вересні з’явилася угода ця про переселення, то ви тоді вже зразу...?

А.П.: Ну, то як з’явилася та угода про переселення, іменно, я вам кажу, ці уповноважені з України були, їх по багато людей було, і вони збирали збори. І щоб я не забулася. Значить, я пам’ятаю тільки, що на подвір’ї школи багато сидить людей. Брат мій виписував ті документи, хто згідний був. Тому що він вчився в Грубешеві у вчительській семінарії, вважалося, вже освічений був. Але, прізвища вже не пам’ятаю, один господар, будемо казати, відмовився від’їздити. Його поставили під школою на подвір’ї, під стіною. А ми стояли дивилися. Я навпроти стояла дивилася, що то буде. Ну, його не застрілили з пістолета. [...]

Казав до тата: «Хазяін, нєєзжайтуда, продадьош с дєтьмі, там бєда, там голод». І казав їхати десь, каже, біля границі, то там ще будеш добре жити. А в Сокалі в нас вже жили родичі, і тато пішов на заставу, договорився, мама порізала кури, занесла пограничникам і, то вже пам’ятаю, ми все везли навіть: і млинок везли, слухайте, і січкарню везли, і плуг, і... [Сміється] Ну, думали, що багаті, що землю хтось дасть чи що, я знаю. Ну, господарі були. Добре, що ми мали свої коні. От. Ну, але то багато фір везло нас. Бо і картоплю, то все везли, розумієш, через той міст. От. І приїхали ми до Сокаля, місяць пожили в родичів, на підлозі спали. Потім нам дали одну кімнату. Три сім’ї нас, переселенців, там жило. Біля рову хата була, ми не знали. Вода вилилася, затопило картоплю в льосі, вдарив мороз, картопля змерзла. Корова задавилася картоплею, здохла. Слухайте. [Сміється] Недорізали. Ну, біда, чорна біда була. Розумієте? Як на брата меншого дали... Ну, всюди добрі люди є. Тато пішов, як ми приїхали в листопаді 45-го року, і в загсі порекомендувала татові записати брата, що він не з вересня, а з грудня, щоб рік йому був, і дадуть допомогу. І дали хліба, я пам’ятаю, так багато: і на ліжку, й на столі повно буханок хліба то було. Той хліб пам’ятаю. Ну, то багато розповідей. Розумієте?

І.: А от отой період, виходить, як видали наказ 9 вересня, і до того часу, як ви виїхали, то до вас приїжджали якісь уповноважені, казали давайте забирайтесь звідси?

А.П.: По селах їздили. В нас не було. В нас не було такого. Розумієте?

І.2: Але ж ви кажете, що у вас тут є оці еваколисти, і вони були скеровані в Одеську область.

А.П.: Ну, тоді ж написані в Одеську область, так, так. Але тих, що вивозили, то не везли так обов’язково в Одеську чи в яку. Он тітка як розказувала? Завезли в Миколаївську область, а потім ще переселили в Одеську область, слухайте. От.

І.: Перекидали.

А.П.: Перекидали.

І.: Розкажіть оце про Миколаївську область. Що ваша тітка розказувала? Як вони про тамтешніх людей відзивалися?Це батькова сестра. Так?

А.П.: Ні. То мами двоюрідного брата жінка з дітьми там була. В тих будах жила, то я пам’ятаю, на Забужжі. [...]

...багаті були. Їхня хата ще досі стоїть. Але вони виїхали чомусь. [00:15:00]

І, каже, як вже зупинився поїзд серед степу, і уповноважений бігав і з пістолета вверх стріляв і кричав: «Виході! Виході! Застрєлю! Виході!» І вони всі повилазили там. І каже один, я його знала, бо на тому весіллі його жінка теж, забили поляки, Семен такий. Як побачив, тітка казала, голий вигорівший на сонці степ. З такої території в таке пекло заїхати в кінці червня, слухайте. Ні води, нічого. І, каже, той Семен впав і так качався по землі і рвав на собі волосся. До рову ходили по воду. Бо їх ніхто ніде не розселяв зразу, так само там сиділи. Три кілометри каже, поки принесем, вода просто кипить, жара, повихлюпується. Потім їх посадили, поселилив старому клубі. Воші доїдали. Не було ні води, ні мила, нічого не було прати. Потім їх переселили в інший район. Я вже не пам’ятаю то так. Тоді в іншу область переселили, з Миколаївської, може, в Одеську.

І тоді вони вирішили втікати. Мали корову, тому що коня їм забрали до колгоспу. Зговорилися, зробили з тачанки, дали колеса з трактора старого, запрягли корови, загрузили що могли, дітей наверх, яка подушка, бо вже нічого не було, і так втікали. Їхали вночі, а вдень ховалися по ярах. По балках, по ярах, казала тітка. Ну, так дослівно, як вона розказувала, бо я потім по радіо «Сокаль» то все говорила, що корови, і то плакали. Їхали в буртах. Знаєте, що таке бурта? Ні? Ну, вниз, а то підвищення таке. На метр, на два, і дальше поле чи там що. То вони собі робили там ями і там пекли хліб. То, каже, першим хліб ніколи не вдавався, бо земля не була прогріта. А вже дальше хто там пік, тойво...

Так втікали, так верталися. І то не тільки від тітки тої я чула. Кажу, я ж 15 років тим товариством керувала, то в газеті ми давали, видавали сторінку «Наша мала Батьківщина», то друкувала все, слухайте. Як ми їздили, ми і в Рівному виступали, в Луцьку, у Львові багато разів, в Холмі, в Томашеві. Ви ту територію знаєте. От. І я то все... Потім ми співали пісні, ми такі різні співали, і я вступне слово то говорила, ото і розказувала, щоб знали, слухайте. Ну, отаке в мене.

І.: А скажіть ще, будь ласка, я читав таку інформацію цікаву, що часто ставалось так, що росіяни, «енкаведисти», захищали українців від нападів поляків. Точніше, достатньо було, щоб були росіяни десь поруч, то наші люди, ті, які мали переселятись, чи просто українці, до них як би гуртувались, то тоді поляки не сміли нападати. Не чули ви про таке?

А.П.: Мені трудно то сказати, ви розумієте?

І.: А у вас як «енкаведисти» себе вели?

А.П.: Ну, я кажу, я не знаю як таких «енкаведистів». Я знаю, в селі нашому стояла частина, яка верталася з Німеччини. Ми вже жили в школі. То дуже гарно відносилися. Дуже гарно відносилися.

І.: Росіяни до наших?

А.П.: То українці, росіяни – солдати, то солдати були.

І.: Не «кагебісти», я зрозумів, солдати просто.

А.П.: А «кагебістів» у нас не було в селі. Розумієте, «кагебісти»... У нас село таке, що у нас не було сільради. А по інших селах, то вже я читала, були разом і «кагебісти», і ті поляки, разом виселяли. То було по-всякому, знаєте. То тако між нами. Я як читаю то все, то так як і УПА, і так всьо – можна по-різному то все трактувати, слухайте.

І.: Так. А в вас яке було ставлення до УПА тоді?

А.П.: Ну, в нас, розумієте, то була українська партизанка, називали. І вони дійсно нас захищали. Так що абсолютно нормально. І як ми жили в школі, а одну кімнату відвели під клас, і там молодь ще, було трохи села, збиралася, і ці хлопці, партизанка, приходили і співали. І от я, як в Сокалі ми виступали, а я запам’ятала пісню, бо добре співала –«Три роки тому, як я дівчину полюбив». Слухайте, то вони співали, галичани. Тому що у нас то були, на нашій території, з Галичини і свої хлопці були. [00:20:00]

А де Грубешів, то вже були з Волині хлопці ті, партизанка українська там. [...]

Що було, то було. Але вже у нас такий був випадок в 52-му році. Я вже в педучилищі вчилася. Забили хлопця й дівчину. В КГБ положили їх на смітнику. І така вона гарна, Боже, такі коси туто, всьо. Біля них гранати положили, і ми всі мусили йти дивитися. От. Будто би тепер патріотом став. Нащо їм було сидіти в тій криївці в 47-му році? Що вони вже могли зробити? Всі освічені, то є факт, повтікали в Америку. Що, не так? [Сміється] Як візьмеш книжку читати – ну, всі повтікали. А ті прості воювали, бідні, слухайте, гинули. [...]

Діда й бабу забили. Ото я вам розкажу, як то було, теж слухайте.

І.: Розкажіть. Це другий напад на Верешин. Так?

А.П.: Ні. Перший напад 9-го... Ой, 21 чи 22 березня то було. Коли, як я розказувала, в сусідньому селі, в Ласкові, таке вони створили, бойню, страшну бойню створили, різанину, що 250 чоловік загинуло. І мої вранці батьки поставали, то я кажу, ще ми могли втікати, бо в нас були коні. А як хто не мав чим втікати? От. І сидимо на возі, приходе бабця, а любила мене дуже, бо я копія її, і мені таке велике горнятко масла дала, я досі то пам’ятаю, слухайте, і все.

І.: Баба була дуже красива.

А.П.: Що-що?

І.: Баба була дуже красива жінка.

А.П.: Так дідо вженився. Дідо багатий, бабця бідна була і неосвічена, і коси отакі мала. [Сміється] І така: вогонь була.

І.: Марина чи Марія?

А.П.: Марина. Ну, Марія, але кликали, дідо кликав Марина. І бабця принесла, дала мені, я то так запам’ятала, і ми поїхали в Грубешів уже. Дідо залишився з бабцею. Бо на дві господарки залишилися. І дідо був дуже порядна людина. Не тому що мій дідо. І він сказав: «Я нікому злого не зробив. Чого я маю втікати зі свого села? Мої всі сусідські поляки знають, вони мене не зачеплять». От. І на другий день вранці вони втекли, вже їхня хата згоріла, наша залишилася. То на одній вулиці близько. І вони втекли трошки в кінець вулиці до діда рідного брата Івана. І вранці встали, щось там робили собі, той Іван сидів на ґанку, вибирав картоплю. Ну, в хаті запалили, щоб тепло було. І з сусіднього села Смолигова їхали поляки і побачили, що йде дим, і завернули до них. То того Івана Остапишина вбили там же ж. А дідо з бабцею і ще одна жінка, яка то все розказала, втекли, в рові лягли. І дідо нічого не казав, а бабця дуже плакала, бо казала на маму: «Що Степка буде робити з тими дітьми?» [...]

Їдемо додому кіньми. Приїхали в своє село. Я теж то дуже пам’ятаю. От. І хата ще стояла, але вся підлога була поколита. Ну, шукали, чи там щось не закопано. Ну, так як в нас, я так буду говорити, значить, куфр залишився, бо там корову дядьо випустив і вона подупкала і вони не могли знайти, а скриню викопали. То ми там напів голі, напів босі залишилися. І ми поїхали дальше, там в сусіднє село, ми троха там жили. Тоді поїхали під кордон до Сокаля близько через літу. Ми жили на Забужжі. В тих будах не жили. Ми мали одну кімнату. Ну, наш тато такий, що давав собі ради. А брат, сестра, тато, мама їздили в село і там садили, і там все робили. І на осінь ми вернулися в своє село і жили в своєму селі. І там, то, що пам’ятаю, вже ті уповноважені ж там збирали все, то вересень 44-го року був. Ми перезимували в тій школі. Можете собі уявити, як в одній кімнаті дві сім’ї живе. Знов те саме було. А тоді стали ставити хату. [00:25:00]

Тому що ми так: школа, дорога і наша хата була. І то близько біля центральної дороги, гарне місце і то всьо. І в селі поставили вже хату, все, тільки ще не була штукатурена. І от осталося то, що я вам розказувала, як з тими поляками.

І.: Я хотів ще у вас уточнити, чи я правильно зрозумів. Ви розказали, що ви перейшли кордон, що дали нашим цим митникам курей.

А.П.: Ну, кури там дали пограничникам, щоби пропустили. Там, чи спирту ще. Ну, щось там дали вже.

І.: Виходить, що взяли хабар і пропустили вас.

А.П.: Так, так. ВСокалі в той час з нашого села багато було. Розумієте? Дві сім’ї родичів наших було то все.

І.: А митники що, теж були селянами?

А.П.: То не були митники. Тут не було митників. То були просто пограничники. То була застава погранична.

І.: Ну, то я наскільки знаю, вони підпорядковані НКВД, пограничники.

А.П.: Ну, та так. Ну, та так, слухайте.

І.: Ви купили «енкаведистів»курми?

А.П.: Може, «енкаведисти» й не пропускали, не дивилися. Я вам не вмію сказати. Бо я сиділа на возі. Для мене то була ейфорія: їдеш, знаєте, місто на горі, тут річка велика, там горб, церкву видно, то всьо таке, слухайте. Дитина то зовсім інакше. Одна справа, як ми втікали, то воно зовсім інакше те, що я була. В Грубешеві так само, ідем ми з сестрою, там річка така –Гучва. Через міст ми йдем. Ну, а мені шість. Раптом вискакує... Іде поляк і вискакує хлопець наш, застрілив поляка і втік. А сестра мудріша, їй 12 років, злапала мене за руку, слухай, потащила, потащила, і ми втекли з того всього. Але як ми з сестрою приїхали перший раз в Грубешів в 68-му році, як ми пішли, я кажу: «Ліда, то тутво то було». Ну, таке пам’ятається, слухайте, таке жахіття. [...]

Перший раз побачила людину яка мліє, слухайте. І розказав. Вони теж, ну, вже як мали села палити, вони все своє закопали. Ну, як? Як в селі казали, панство. Розумієте? Вони як приїхали в шубах, в кубанках, муфти такі тут на руки, в муфтах приїхали, то мама казала: «Як прийшли до церкви, то не молилися люди – на них дивилися». Бо перший раз таке побачили, ще й в селі. [Сміється]От. І золото мали, і все мали, слухайте. Як Лєна казала, папа, каже, подарував їй такий дорогий перстень на день народження, як їй було 16 років. Ну, то все поховали. І то все викопали, все забрали. І той мужчина сидить там за столом, розказує. І я дивлюся: і моя тьотя Тося впала, зомліла.Але там була теж емігрантка, лікарка з півдня України, вони казали Медведьова (Медвідь). Бо дочка її написала, там в Грубешеві вона похована, на пам’ятнику по-українськи написано: Медвідь. Слухайте, то вона прибігла, рятувала ту тьотю. То так страшно було. А я не розуміла, що воно таке. Де я бачила в селі, щоб людина зімліла?

І пам’ятаю, в тому ж Грубешеві, як ті хлопці приносили, дівчата гарні були такі обі, і Аля, і Лєна, молоді. І приходили собі там для симпатії і приносили хліб. І, пам’ятаю, бабушка стоїть і так до себе до грудей кусками той хліб ріже і нам по тому кусочку дає, а ми такими жадібними очима чекаємо на той кусочок хліба. Ну, нічого не було. [...]

В родичів на підлозі спали. Потім дали, ото як я казала, ту кімнату, знову ж те саме було, мокру. Як запалили, то зі стелі капало. Сестра ставала на стіл і уроки писала. Брата взяли в педучилище, бо він в Грубешеві вчився у вчительській семінарії. Сестра пішла в п’ятий клас. Тато пішов записувати мене в перший клас. Директор школи,сокальчанин, він такий щось сказав: «Я її не можу записати». Ну, він думав, напевно, як переселені, то вже зовсім такі тупі й дебільні. Каже до тата: «Приведеш її після Нового року. Вона собі посиде на задній парті, і їй легше буде на другий рік в першому класі».

Ну, до чого вчителька Євдокія Григорівна зі східних областей, то щось було, надзвичайна людина, ви розумієте? Вона мене посадила з мого села. Як вона взнала– я не знаю. Та Вєра з 1 вересня вчилася, а я прийшла в третій четверті. [00:30:00]

І посадила мене з тою Вєрою. Але не думала, напевно, що я можу бути мудра чи яка, якась, мабуть, контрольна була, не знаю, і вона мене посадила на задню парту. Я того Левочка запам’ятала. Він написав на два, я на п’ять. Вона мене назад посадила на третю парту до тої Вєри. Перший клас я кінчила відмінно. Табелі були, не було таких друкованих, а з зошита в клітинку накреслено і понаписувано предмет і оцінки. Ну, і дали нагороду. Грамот теж не було. Дали 10 зошитів, чорнильницю без чорнила, ну, і ту ручку таку, дерев’яну, з пером зірочка. Ви вже не пам’ятаєте тих ручок? [Сміється] Всьо, що дали. То мама з бузини зробила чорнило для другого класу. Зошити забрав брат, бо вже ішов вчителювати, і сестра. Я залишилась усе одно без зошитів. Але ми так на долині бавилися, летів кукурузник, в Сокалі був аеродром невеликий, «лєтіско» казали, і там прилітали кукурузники.