Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка.

Микола Онуфрійчук (М.О.): Я Онуфрійчук Микола Антонович. Народився в селі Путновичі Холмського повіту Люблінського воєводства у Польщі. У 44-му році, в листопаді місяці, після нападу польської боївки на наше село, убивства мого рідного дядька Романа Малащука і після пограбування вирішили українці нашого села, а воно було переважно українське, поляків було кілька сімей тільки, виїхати в Україну, де сподівалися, що буде спокійно, не буде нападів банд. І 1 грудня були ми депортовані і опинилися в Токмацькому районі Запорізької області.

І.: А розкажіть, будь ласка, ще трошки про напади, те, що вас спонукало виїхати. Коли це було?

М.О.: Значить, напади були не тільки не наше, а й на сусідні села. Наприклад, в травні 43-го року на село Стрільці, воно недалеко від нашого села, були вбиті українці, спалені садиби українські. До речі, з цього села Струцюк Йосип, нині поет, письменник.

І.: І, здається, Юрій Макар теж.

М.О.: Що?

І.: І Юрій Макар, здається, зі Стрільців.

М.О.: Юрій Макар з села Новосілки Грубешівського повіту. Це вже на кордоні з Надсянням. Ми з ним колегуємо, дружимо. Ми навіть і не знали, що в Ківерцях на одній вулиці жили, коли були ще школярами.

І.: А скажіть, ви говорите про цей напад боївки, це коли ще березень місяць, коли в 44-му році, чи саме перед виселенням були ці напади?

М.О.: Ні. Напади на українців, на наші села і навіть спалення сіл були вже в травні 43-го року на Холмщині. А в 44-му році масові були напади, дуже багато сіл, насамперед Грубешівського, ну, Томашівського, але там Томашівський певний період входив в склад Грубешівського під час війни. От. В інших повітах трошки менше, але всюди польські боївки, зокрема Армія Крайова, Батальйони хлопські, інші нападали на українські села, грабували, убивали. Побували всіх підряд: від колиски, як кажуть, і до людей поважного віку. Ну, чому ми Сагринь називаємо 10 березня якраз вони напали 44-го року? Тому що найбільше було знищено українців у Сагрині.

І.: А на ваше село цей напад був теж весною?

М.О.: А на наше село був... Ми не думали виїжджати. Батьки засіяли озимину і казали: «Будемо охороняти». Навіть їм у гміні видали, по-моєму, кілька гвинтівок з кривими дулами спеціально, щоб українці не могли себе захистити. І от десь у середині листопада нападають на родину моєї бабуні Меланії Малащук, дядька Романа, дядька Йосипа, і мій батько був, я, мама, ми ночували у бабуні тоді. Побили, пограбували, убили автоматною чергою дядька мого. Йому років 40, не більше було. От. Ще одного піймала нашого земляка, який чергував тоді вночі, Вовчук Володя. Його так катували. Побили ночви на голові, чайник залізний, топтали ногами, він вже був неживий. Але коли вони вже виїхали з села, почали його приводити в себе, обливали водою, і якось він прийшов. Дуже поранений був, але вижив і теж був депортований. Так що вирішили всі, що залишатися нема чого, тому що будуть напади. [00:05:00]

Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка.

Микола Онуфрійчук (М.О.): Я Онуфрійчук Микола Антонович. Народився в селі Путновичі Холмського повіту Люблінського воєводства у Польщі. У 44-му році, в листопаді місяці, після нападу польської боївки на наше село, убивства мого рідного дядька Романа Малащука і після пограбування вирішили українці нашого села, а воно було переважно українське, поляків було кілька сімей тільки, виїхати в Україну, де сподівалися, що буде спокійно, не буде нападів банд. І 1 грудня були ми депортовані і опинилися в Токмацькому районі Запорізької області.

І.: А розкажіть, будь ласка, ще трошки про напади, те, що вас спонукало виїхати. Коли це було?

М.О.: Значить, напади були не тільки не наше, а й на сусідні села. Наприклад, в травні 43-го року на село Стрільці, воно недалеко від нашого села, були вбиті українці, спалені садиби українські. До речі, з цього села Струцюк Йосип, нині поет, письменник.

І.: І, здається, Юрій Макар теж.

М.О.: Що?

І.: І Юрій Макар, здається, зі Стрільців.

М.О.: Юрій Макар з села Новосілки Грубешівського повіту. Це вже на кордоні з Надсянням. Ми з ним колегуємо, дружимо. Ми навіть і не знали, що в Ківерцях на одній вулиці жили, коли були ще школярами.

І.: А скажіть, ви говорите про цей напад боївки, це коли ще березень місяць, коли в 44-му році, чи саме перед виселенням були ці напади?

М.О.: Ні. Напади на українців, на наші села і навіть спалення сіл були вже в травні 43-го року на Холмщині. А в 44-му році масові були напади, дуже багато сіл, насамперед Грубешівського, ну, Томашівського, але там Томашівський певний період входив в склад Грубешівського під час війни. От. В інших повітах трошки менше, але всюди польські боївки, зокрема Армія Крайова, Батальйони хлопські, інші нападали на українські села, грабували, убивали. Побували всіх підряд: від колиски, як кажуть, і до людей поважного віку. Ну, чому ми Сагринь називаємо 10 березня якраз вони напали 44-го року? Тому що найбільше було знищено українців у Сагрині.

І.: А на ваше село цей напад був теж весною?

М.О.: А на наше село був... Ми не думали виїжджати. Батьки засіяли озимину і казали: «Будемо охороняти». Навіть їм у гміні видали, по-моєму, кілька гвинтівок з кривими дулами спеціально, щоб українці не могли себе захистити. І от десь у середині листопада нападають на родину моєї бабуні Меланії Малащук, дядька Романа, дядька Йосипа, і мій батько був, я, мама, ми ночували у бабуні тоді. Побили, пограбували, убили автоматною чергою дядька мого. Йому років 40, не більше було. От. Ще одного піймала нашого земляка, який чергував тоді вночі, Вовчук Володя. Його так катували. Побили ночви на голові, чайник залізний, топтали ногами, він вже був неживий. Але коли вони вже виїхали з села, почали його приводити в себе, обливали водою, і якось він прийшов. Дуже поранений був, але вижив і теж був депортований. Так що вирішили всі, що залишатися нема чого, тому що будуть напади. [00:05:00]

Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка.

Микола Онуфрійчук (М.О.): Я Онуфрійчук Микола Антонович. Народився в селі Путновичі Холмського повіту Люблінського воєводства у Польщі. У 44-му році, в листопаді місяці, після нападу польської боївки на наше село, убивства мого рідного дядька Романа Малащука і після пограбування вирішили українці нашого села, а воно було переважно українське, поляків було кілька сімей тільки, виїхати в Україну, де сподівалися, що буде спокійно, не буде нападів банд. І 1 грудня були ми депортовані і опинилися в Токмацькому районі Запорізької області.

І.: А розкажіть, будь ласка, ще трошки про напади, те, що вас спонукало виїхати. Коли це було?

М.О.: Значить, напади були не тільки не наше, а й на сусідні села. Наприклад, в травні 43-го року на село Стрільці, воно недалеко від нашого села, були вбиті українці, спалені садиби українські. До речі, з цього села Струцюк Йосип, нині поет, письменник.

І.: І, здається, Юрій Макар теж.

М.О.: Що?

І.: І Юрій Макар, здається, зі Стрільців.

М.О.: Юрій Макар з села Новосілки Грубешівського повіту. Це вже на кордоні з Надсянням. Ми з ним колегуємо, дружимо. Ми навіть і не знали, що в Ківерцях на одній вулиці жили, коли були ще школярами.

І.: А скажіть, ви говорите про цей напад боївки, це коли ще березень місяць, коли в 44-му році, чи саме перед виселенням були ці напади?

М.О.: Ні. Напади на українців, на наші села і навіть спалення сіл були вже в травні 43-го року на Холмщині. А в 44-му році масові були напади, дуже багато сіл, насамперед Грубешівського, ну, Томашівського, але там Томашівський певний період входив в склад Грубешівського під час війни. От. В інших повітах трошки менше, але всюди польські боївки, зокрема Армія Крайова, Батальйони хлопські, інші нападали на українські села, грабували, убивали. Побували всіх підряд: від колиски, як кажуть, і до людей поважного віку. Ну, чому ми Сагринь називаємо 10 березня якраз вони напали 44-го року? Тому що найбільше було знищено українців у Сагрині.

І.: А на ваше село цей напад був теж весною?

М.О.: А на наше село був... Ми не думали виїжджати. Батьки засіяли озимину і казали: «Будемо охороняти». Навіть їм у гміні видали, по-моєму, кілька гвинтівок з кривими дулами спеціально, щоб українці не могли себе захистити. І от десь у середині листопада нападають на родину моєї бабуні Меланії Малащук, дядька Романа, дядька Йосипа, і мій батько був, я, мама, ми ночували у бабуні тоді. Побили, пограбували, убили автоматною чергою дядька мого. Йому років 40, не більше було. От. Ще одного піймала нашого земляка, який чергував тоді вночі, Вовчук Володя. Його так катували. Побили ночви на голові, чайник залізний, топтали ногами, він вже був неживий. Але коли вони вже виїхали з села, почали його приводити в себе, обливали водою, і якось він прийшов. Дуже поранений був, але вижив і теж був депортований. Так що вирішили всі, що залишатися нема чого, тому що будуть напади. [00:05:00]

Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка.

Микола Онуфрійчук (М.О.): Я Онуфрійчук Микола Антонович. Народився в селі Путновичі Холмського повіту Люблінського воєводства у Польщі. У 44-му році, в листопаді місяці, після нападу польської боївки на наше село, убивства мого рідного дядька Романа Малащука і після пограбування вирішили українці нашого села, а воно було переважно українське, поляків було кілька сімей тільки, виїхати в Україну, де сподівалися, що буде спокійно, не буде нападів банд. І 1 грудня були ми депортовані і опинилися в Токмацькому районі Запорізької області.

І.: А розкажіть, будь ласка, ще трошки про напади, те, що вас спонукало виїхати. Коли це було?

М.О.: Значить, напади були не тільки не наше, а й на сусідні села. Наприклад, в травні 43-го року на село Стрільці, воно недалеко від нашого села, були вбиті українці, спалені садиби українські. До речі, з цього села Струцюк Йосип, нині поет, письменник.

І.: І, здається, Юрій Макар теж.

М.О.: Що?

І.: І Юрій Макар, здається, зі Стрільців.

М.О.: Юрій Макар з села Новосілки Грубешівського повіту. Це вже на кордоні з Надсянням. Ми з ним колегуємо, дружимо. Ми навіть і не знали, що в Ківерцях на одній вулиці жили, коли були ще школярами.

І.: А скажіть, ви говорите про цей напад боївки, це коли ще березень місяць, коли в 44-му році, чи саме перед виселенням були ці напади?

М.О.: Ні. Напади на українців, на наші села і навіть спалення сіл були вже в травні 43-го року на Холмщині. А в 44-му році масові були напади, дуже багато сіл, насамперед Грубешівського, ну, Томашівського, але там Томашівський певний період входив в склад Грубешівського під час війни. От. В інших повітах трошки менше, але всюди польські боївки, зокрема Армія Крайова, Батальйони хлопські, інші нападали на українські села, грабували, убивали. Побували всіх підряд: від колиски, як кажуть, і до людей поважного віку. Ну, чому ми Сагринь називаємо 10 березня якраз вони напали 44-го року? Тому що найбільше було знищено українців у Сагрині.

І.: А на ваше село цей напад був теж весною?

М.О.: А на наше село був... Ми не думали виїжджати. Батьки засіяли озимину і казали: «Будемо охороняти». Навіть їм у гміні видали, по-моєму, кілька гвинтівок з кривими дулами спеціально, щоб українці не могли себе захистити. І от десь у середині листопада нападають на родину моєї бабуні Меланії Малащук, дядька Романа, дядька Йосипа, і мій батько був, я, мама, ми ночували у бабуні тоді. Побили, пограбували, убили автоматною чергою дядька мого. Йому років 40, не більше було. От. Ще одного піймала нашого земляка, який чергував тоді вночі, Вовчук Володя. Його так катували. Побили ночви на голові, чайник залізний, топтали ногами, він вже був неживий. Але коли вони вже виїхали з села, почали його приводити в себе, обливали водою, і якось він прийшов. Дуже поранений був, але вижив і теж був депортований. Так що вирішили всі, що залишатися нема чого, тому що будуть напади. [00:05:00]

Тяжко було розставатися з землею власною, із хатами своїми із тим нажитим, що мали наші люди, але дорожчим, казали батьки і дідусь, бабуся, все-таки життя, і треба рятуватися і рятувати дітей своїх. Бо інакше ми можемо не дожити до 45-го року. І 1 грудня ми вже були в Запорізькій області, в Токмацькому районі. Нас розселяли по кілька сімей в різних селах, в різних колгоспах. Що теж сприяло асиміляції і втраті традицій наших, які були на Холмщині. І родинні зв’язки були порушені, тому що в різних місцях і в різних областях були поселені. І я десь в кінці грудня, а може, на початку січня 45-го року пішов в перший клас. Але я його закінчив на відмінно. Тому що мама в мене дома під час війни дістала з батьком український буквар, я вивчив азбуку, навчився рахувати і навчився читати, зо 20 віршів знав, і я прекрасно закінчив на відмінно перший клас. Але в 45-му році десь на початку вересня батьки мої покинули Запорізьку область, тому що на зароблені трудодні, багато заробили, особливо батько, батько ковалем працював, дуже хорошим спеціалістом був, і ось, значить, на трудодні дали лише два пуди зерна з вістюками, миску винограду в кавунів кілька. І попробуй зиму переживи. Нема що їсти. Тому що те, що з собою привезли, впродовж року було використано, і навіть ділилися з голодними місцевими жителями. Як правило, чоловіків не було – на фронтах або загинули, а тільки жінки, бабусі були, дітки. Приходили просили то муки, то ще що-небудь, щоб якоїсь баланди для дітей зварити. А взагалі, в Запоріжжі я ходив разом з хлопчаками місцевими у степ, і ми ховрашків виливали. В нірки заливали воду і з інших нірок ловили, і бабуся із ховрашків готувала наїдок. Отаке життя було в 45-46-му, ну, і в 47-му році, бо голод тоже ж почався.

І.: А можемо трошки назад повернутися? Ви могли би розказати більш детально сам процес виселення? Ви самі вирішили піти і пішли з села до станції, я так розумію. Так? Пішки чи волами, чи давали вам вивезти щось?

М.О.: У нас були ще коні, корови, ще не все забрали німці на контингенти. От. То я знаю, що в нас один кінь був, потім у бабусі, у дядька був. То підводами їхали, що на підводу можна було забрати, брали те, що одітися, взутися, ну, документи якісь і харчі, які в майбутньому пригодилися нам.

І.: А вам обіцяли якусь компенсацію за те, що ви лишали?

М.О.: Обіцяли, що вам дадуть землю. Скажем, мої батьки мали уже 19 моргів, це більше 10 гектарів. То захочете – будете в колгоспі, не захочете... Бо на сході колгоспи були вже тоді. На Західній Україні ще не було тоді колгоспів. От. Дамо вам приміщення, тобто оселитеся. Тому що в нас батьки в 35-му році одружилися, все нове було побудоване: і хата, і стодола, тобто клуня, і курник, і хлів, і кузня батькова, і садок молодий посаджений – тільки жити й працювати. На жаль, треба було виїжджати, виганяли. Підозріння було таке, що то не тільки поляки. Були не з нашого села, а з Білополля, можливо, з інших сіл. От. [00:10:00]

І що цікаво? І одна жінка була молодого віку, питала все: «Чи хромоліни в вас нема?», тобто чобітки чистити, крему для чобітків, і спокійно споглядала, як били того Вовчука Володю, як знущалися над нашими жінками і так далі. От. Так що виїжджали не добровільно, примусово були виїжджали. Ну, я казав, рятували життя, своє і дітей. [...]

А коли приїхали на місце, до речі, в Токмацькому районі ми потрапили в село Заможне, яке, звичайно, заможним не було в той час, і рядом була колишня німецька колонія. Ну, називали її Старий Мунталь. Можливо, по-німецькому ще якось по-іншому. Були там будиночки, поруйновані, без вікон, без дверей, а тут зима, холодно, опалювати нема чим. Так що тяжка була та зима, поки до весни дочекалися. Ось. Ніякої землі не дали, як обіцяли. Обіцяли до 15 гектарів, до речі. От. Ну, наш батько, мабуть, одержав би 10 гектарів, чи 19 моргів, бо вже мали в той час. Це досить солідний був уже наділ. Ось. І відшкодування... Ну, я знаю, якесь невелике відшкодування за залишене майно отримували тоді. Я точно не можу сказати, але отримували. Землю або за землю нічого не давали. Так вона й залишилася там, наша земля, і так далі.

Ви запитували мене, які взаємини були між поляками і українцями в нашому селі. То я вам скажу: не було такого протистояння, як в інших, сусідніх селах, в тому ж Сагрині, можливо, навіть і так далі. От. Навіть були такі випадки, що одні других переховували. Коли наближалися, ну, не відомо було хто, хтось іде, озброєні. А бувало таке, що з Волині, я так думаю, можливо, з Галичини йшли відділи ОУН УПА, а було таке, що поляки нападали, ішли. То або поляки місцеві нас переховували, попереджували, або українці поляків. Так що небагато, мабуть, таких сіл було, но нам в цьому відношенні пощастило. Через те в нашому селі були жертви, як і в кожному українському селі, але дещо менші, ніж в інших селах.

І.: А про сам процес ви ще не дорозповідали: про сам поїзд, як ви чекали поїзд, скільки часу, а потім скільки часу їхали в ньому і як.

М.О.: Значить, коли прибули ми на рампу у Холмі, поїзда, потяга не було. Під відкритим небом. Кінець листопада, розумієте, яка погода і все. І так, я знаю, тижнів зо два, мабуть, чекали потяга. Ну, нам ще повезло. От. Правда, не зовсім. Дві корови вкрали: бабусину і тітки нашої Гандзі, вдовиці, вона тільки з сином була. От. Ну, красти було кому. Я думаю, місцеві вкрали, поляки, очевидно.

І.: А вас ніхто там не охороняв? Не було якихось солдатів, які б за вами слідкували, охороняли, може, трохи?

М.О.: Солдати, танкісти зокрема, у Холмі були. У мене собачка був босий, Він десь з нами до Холма прибіг, а потім його солдати побачили, забрали там, приласкали, так що він вже не депортований був, а мабуть, пішов на захід на Німеччину з тими солдатами. [...]

Ясно, що тяжко було. Але потім хтось надоумив наших людей, до цього ми не звикли, звичайно, дати лапувку тим, хто організовує від’їзд, тобто машиністам, інші були, керівники якісь. Зібрали хто кусок сала, хто ще якоїсь і занесли, і скоро появився потяг. [00:15:00]

І таким чином впродовж тижня довезли до Запоріжжя. Большой Токмак, тоді називали, Великий Токмак, районний центр. Зараз просто Токмак називається.

І.: То ви були під відкритим небом, під дощем, снігом? Чи що то на той момент було? Так?

М.О.: Ні, ви знаєте, довго снігу не було, були дощі, вітриська нападали, пам’ятаю. Листопад місяць. Мені вже тоді шість років було, сьомий рік пішов. От. Ну, я в кінці грудня родився, так коли вже в перший клас в січні пішов, то мені вже сім років було. От. Так що...

І.: А в самому поїзді, які там були умови у вас?

М.О.: Ну, вагони були вантажні. Далеко в них не тепло, вони не обігрівалися, не опалювалися. В одних вагонах по дві, по три сім’ї, не менше. Ну, від величини сім’ї залежало. В інших вагонах – корови, в інших – коні, реманент. Радили брати з собою. Ну, люди вірили, що будуть господарями, брали чимало, в тому числі, і батько чимало заліза взяв як коваль. От. Там воно йому пригодилося у колгоспі. Він, ніколи не бачачи комбайна, відремонтував їм. Під час війни був зруйнований. От. І коли він поїхав взимку на Волинь подивитися, як влаштувалися родичі, тут в Ківерцях був зокрема, попрацював ковалем, йому директор Ківерцівського лісозаводу, згодом доком він став, каже: «Приїжджай, бери сім’ю, ми тобі квартиру дамо, будеш у нас працювати» і так далі. Ну, побачив: хороший спеціаліст, батько. Він три роки вчився на коваля, був круглим сиротою після біженства, ним опікувався старший брат. Ну, і таким чином приїжджає, його арештовують, в НКВД, три дні допитують: «А, так ви тікати десь зібралися? Ви бунтуєте інших людей?» [...]

Ми переселялися – нам обіцяли впродовж двох років вибирати будь-яке місце(чи місто, чи село), де ми можем поселитись. Запрошує його начальник НКВД (ну, видно, більш-менш нормальний чоловік був), каже: «Не переживайте, слідчій перегнув палку, ніхто вас судити не збирається, але ми вас дуже просимо: не виїжджайте, нам спеціалісти потрібні. Не хочете в колгоспі – можете в Токмак переїжджати, подумаємо за квартиру» і так далі. Ну, батько, не перечучи, каже: «Подумаю». Ну, а через деякий час, уже в вересні місяці 45-го року ми тікали від щасливого життя, так би мовити, в колгоспі запорізькому. [...]

І.: Розкажете ще, будь ласка, як до вас ставились місцеві люди, коли ви приїхали в Запорізьку область? Як до вас ставились місцеві люди в Запорізькій області?

М.О.: А, ви знаєте, ну, я як дитина не можу всього сказати, але бачив по реакції моїх батьків, і вони часто потім згадували: нічого, як кажуть, лихого проти нас місцеві жителі не мали, десь і співчували, видно, трохи. Ну, вони нам допомогти не мали чим, вони голодували вже фактично, а часом зверталися до нас. Разом працювали. Мама на окопах із жінками місцевими. От. Ну, що треба сказати? Що вони не плакалися.

І.: На окопах – це загортали?

М.О.: Що?

І.: Загортали окопи?

М.О.: Загортали. Жінки. Нікого ж не було. Бабусі, жінки, малі діти. Один глухонімий був. Дали батькові як молотобійця. Тяжко було з ним домовитися. Тоді батько попросив мого дядька Йосипа (чи Юзік його називали в родині Малащук). Коли він вже став, то ясно, удвох вони уже працювали в кузні на повну. По три трудодні давали. Ну, але що ці трудодні? Нічого варті не були. От. Так що не можу я сказати, що були випадки там такі, нападки на нас. [00:20:00]

Правда, спочатку вони вважали, що ми поляки, бо з Польщі приїхали, і дивувалися: «О, казали, що ви поляки, а ви розмовляєте, і ми вас прекрасно розуміємо». Ну, вони українською розмовляли, а тільки, там, з русизмами певними. От. Суржик трошки був. Ну, а в наших теж, говірка холмська мала деякі полонізми. Але в основному українська мова ж була. От. То на перших порах дивувалися, а потім наші батьки пояснювали, що ми не поляки, ми українці. Якби ми були поляки, нас би ніхто не виселяв, а через те що ми українці, нас вигнали. Таке порозуміння було. Ну, може, в інших місцях інше ставлення було. Але я пам’ятаю багато спогадів наших людей. Щоб так особливо були не задоволені таким негативним ставленням українців Східної і Південної України, ну, зокрема от Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Кіровоградська, Херсонська області, трошки Запорізька, трошки менше, може, було наших людей на Донбасі, в Луганській і Донецькій області. [...]

Тут були різні випадки. Я не можу сказати, що всі дуже гарно нас зустрічали. Були якісь такі інколи, ну, висловлювання: «Чого ви сюди приїхали?» і так далі.

І.: А якось називали вас специфічно?

М.О.: Називали, як правило, забужанами найчастіше. Ну, так, якесь інше... Але переважна більшість людей нормально ставилися, співчували нам, закохувалися, одружувалися. Навіть місцеві жінки тут у нас на Волині дорікали своїм рідним чоловікам: «О, дивіться, холмщаки приїхали, вони все вміють робити: і в полі працюють, і хати будують, і ремонтують, і так далі, а ви, значить, не можете». То отакі інколи були.