Галина Малиновська (Г.М.): Я Малиновська Галина, з родини Малиха Галина. Народилась в 1940 році, таке українське гарне село Зубовичі, Томашівський повіт, Люблінське воєводство. Село багате, гарне. Мабуть, через то і німці собі його доглянули. Бо в 43-му році вони вирішили, що потрібно нас всіх виселити, дві години дали на збір і туди поселили своїх фольскдойчів. Це вже щось говорить за місцину саму, за економічне і так далі.

Якщо говорити про депортації або виселення, то моя родина і, властиво, всі, хто з Зубович, двічі її зазнали. Це з вини поляків, це вже не береться до уваги дальше чи пізніше. Бо перший раз, я ж кажу, німці сказали за дві години зібратись і розселили наших людей так: Сагринь, Мірче і інші села, всюди потрошки. Моя родина частково попала в село Мірче, а мама, тато і я попали в Сагринь.

І от звідти починається цікава історія моєї родини. Бо, взагалі-то, була Холмська самооборона так звана. Але в Сагриніі був відділ тої Холмської самооборони, коли люди, українці, вже організовувались на якусь оборону від того, що чинять з нами поляки. То була і Сагриньська самооборона. Правда, невелика – десь до 20 чоловік. В тій самообороні був і мій тато. Деякі прізвища з спогадів мами я пригадую. Був Помагайба такий, імені не пам’ятаю, він керував цією самообороною. Було два брати Бориси з села Волиця, здається, Снятицька. Був Козак, Шпак. [...]

...шевченківських днів. З 9 на 10 березня поляки напали на Сагринь і палили, вбивали, різали, то страшне було. Що могла самооборона в 20 чоловік проти отих 400 чи 500, які оточили село і йшли озброєні? А в тої самооборони були мисливські якісь гвинтівки, 10 крісів, як говорили, і все. Скільки могли, декілька хвилин, а потім теж, кого вбили, а хто і врятувався.

Інтерв’юер (І.): Ви там були тоді?

Г.М.: Так, ми тоді жили, властиво, в тому Сагрині. І, ви знаєте, Сагринь був спалений до тла, але і зараз як свідок залишився, отак коли входим на цвинтар сагринський, по праву сторону стоїть така мурована будівля. Ото там був колись постурунок польський, там була пожежна, і, властиво, там розміщалась і ота самооборона сагринська. І я, мама й тато, ми жили на другій половині, велика така була казарма. Я добре пам’ятаю ті ліжка. То я між ліжками бралась і гойдалась, як то дитина, там було цікаво. Ото там було.

І.: Ви пам’ятаєте сама цей напад?

Г.М.: Так, я це пам’ятаю.

І.: Вам тоді було скільки? Три рочки?

Г.М.: Три рочки було. Три, четвертий пішов, так.

І.: Ви пам’ятаєте?

Г.М.: Я пам’ятаю. Ну, дитяча пам’ять вихоплює тільки окремі епізоди. Ті, що чимось вразили. І пам’ятаю, як ми втікали з татом і з мамою, як хотіли десь на горище на якесь забратись. Тато казав: ні, бо тут піймають. І нарешті знайшли якийсь схрон. Ну, властиво, що так називають погріб. Бо вже було все спалено. І ми туди. Якась там була подушка, подушкою вхід закрили. І поляки підійшли, каже: «Жуцай гранату», значить «кидай гранату». Той каже: «Та тут нікого нема». – «Та кидай». Той кинув по центрі, вона взірвалась, але нас там тільки троє було, ніхто не був поранений, але все одно після того ми втікли десь на якийсь хутір біля Сагриня. Там жила полька, велика хата, але вона, от бачите, і такі були люди навіть серед поляків. Там зібрались всі, хто вижив в тому Сагрині, а це було зовсім мало людей. Зібрались там. І що я запам’ятала? Висіла колиска така на вервечках, як кажуть, на таких шнурках, і лежала дитинка, і ніжка була звішена, а п’яточка прострелена. Ну, от знаєте, що дитині запам’яталось, що дитинка з простреленою... І та господиня полька каже до мого тата: «Роздягнись». Бо він мав шапку ту, таку, як носили тоді хлопці в самообороні, як упівці носили. Каже: «Перевдягнись. Бо як мої прийдуть і побачать тебе, тут всіх постріляють, і мене». [00:05:00]

То, я пам’ятаю, він перевдягнувся. І навіть отой момент пам’ятаю, нашої голови товариства Ніни Іванівни Бачинської мама, вже покійна, пам’ятала і каже: «Ми там були, в тій хаті. Так, – каже, – я пам’ятаю твого тата, він був в тій шапці, і як та господиня говорила, що перевдягнись, дала якийсь одяг, бо нас тут всіх поб’ють».

І.: Тобто ви були знайомі, так би мовити.

Г.М.: Ні, ми тоді не були знайомі. Це вже отут, як ми тут зібрались в товаристві, почали згадувати, виходить, що ми з тими Хоменками, ну, з Бачинськими теперішніми, що ми знайомі ніби були. [...]

Може, ще хтось детальніше хоче розповісти. Але, розумієте, тяжкий випадок стався. Тому що бабуня моя, татова мама, жила в селі Мірче. І кожен раз, коли поляки набігали на село, люди ховались, мали схрони. І от сусід моєї бабуні мав під купою гною, поруч була гноївка яма, і він в ту гноївку ховався, мав якусь там трубку і того. І от наші один раз всі втікають десь в поле, бо поляки йдуть. Бабуня вернулась, треба корову випустити, бо спалять. І тут її поляки піймали. Четверо чоловік кинули жінку 60-річну на землю, наступили на руки й на ноги, а п’ятий різав багнетом від горла до низу, вирізав по живій хрест і примовляв: «То тєбє за тего синка» («То тобі за того сина»), тобто за мого тата, який в самообороні.

І, звичайно, потім це спонукало тата, коли ми вже виїхали звідти, з території Польщі, бо ми після Сагрині були в Грубешеві трохи, потім в Хороброві, і в Хороброві тато пішов в УПА. Вбили його рідного брата в селі Вишнів, закатували, замордували маму, і він більше того не міг терпіти, не дивлячись на то, що в УПА сімейних не брали. Брали молодих хлопців, які не пов’язані жінка-діти. А тато пішов. Воював на Волині, воював в Галичині, і в 44-му біля Кам’янки-Бузької (Кам’янка-Струмилова тоді називалась), там є таке село Тадані, десь там в бою загинув. Бо потім мамі, біля Хороброва є село Опільськ, прийшов чоловік і сказав, що: «Катерино, Антін загинув». Антін, не казали в нас в сім’ї Антон, казали Антін. «Антін загинув». Як я не намагалась знайти якісь сліди, щось, десь натрапило на якогось вчителя, який був зв’язковим отам, в тому Тадані, йому тоді було 16 років. То він казав: «Якщо маєте світлину татову, вишліть мені. Я їх всіх в лице, як їх постріляли, всіх...» [...]

...напередодні ввечері медик, як вони казали, ще один, пішли з лісу, з тої, де стояли хлопці-упівці, пішли в Кам’янку-Бузьку, а на ранок почався бій. Значить, пішли і видали, продали. І то той зв’язковий всіх їх перекидав, дивився лице, шукав брата, хоронив. Я йому вислала ту світлину, як він просив. Але, напевно, його вже вживих нема. Бо я чекала, чекала, направляла ще листи. От вам і друге переселення. Із того Хороброва вивозили нас.

І.: Ви з Грубешева потрапили в Хоробрів?

Г.М.: Так. В Грубешеві побули зовсім недовго. Побули в Грубешеві зовсім недовго, десь з місяць чи щось. Ну, жили на якійсь квартирі, в одній кімнатці, три сім’ї нас було, і поїхали в Хоробрів. Із Хороброва все рівно нас вивозили. Вивезли на станцію.

І.: Вибачте, а ви весь цей час із ким були? З мамою, так?

Г.М.: З мамою. Ні, і з татом. Тато аж в Хороброві вже пішов в УПА. Аж звідти вже пішов, перед тим як в нас мали вивезти. Вивезли нас на станцію. Хто з чим. Тому що потрібно сказати, що вони не просто нас переселяли. Хто виїжджав підводами з своїх сіл, а по дорозі ще поляки грабували, добивали, ще кого не вбили. Так, це не було так просто. Кажуть, ой, їхали, на підводу погрузили. Так, а ті підводи ще по дорозі грабували, ще вбивали.

І.: Вас грабували?

Г.М.: Ні. Я вам кажу, ми не попали, бо ми попали в Грубешів. А без нічого. Якась там валізка з чимось була. А з Грубешева в Хоробрів. Так що не так, як кажуть...

І.: Не було що грабувати. Так?

Г.М.: Не було що грабувати, так. [...][00:10:00]

І.: Було відомо, що ви з Холмщини?

Г.М.: Так, так. Ми ж мали документи. Ми мали так званий евакуаційний лист, який оформлявся. Бо був такий допомоговий комітет на території Холмщини, які оформляв оці евакуаційні листи. Значить, в евакуаційному листі... От шкода, що я не взяла. Ніхто не взяв? Маєш його? Не маєш. І я не взяла. Вдома є.

І.: Ніхто не взяв?

Г.М.: От шкода. Ви розумієте? Це документ. Евакуаційний лист, написаний українською мовою, до речі. Прізвище, ім’я, по батькові господаря самого, члени сім’ї і так далі.

І.: Так, ми побачимо, як воно виглядає.

Г.М.: Так-так-так. Але ми жили в Хороброві в тому, переїхали туди в Хоробрів, там винайняли якусь там хатину, там жили. І тому що ми не місцеві, що ми не Галичани, а з Холмщини і з евакуаційним листом, ми підлягали цьому переселенню. Розумієте? Це просто такий був історичний факт як такий. Так. Не просто ми могли собі лишитись. Ми не мали права там лишатися.

І.: А куди вас повезли?

Г.М.: Нас повезли, всього-на-всього до Волині довезли. Тому що керівником того поїзда був мій дядя, людина освічена, грамотна, вчитель. Перша зупинка була Ковель. Дядя вийшов – розбите, камінь на камені, бо був вузол залізничний. Ні. Далі стали в Рожищі. Дядя знов розглянувся. Добре. Тут виходим. Виходим. Тільки зупинився поїзд – тут як тут представники селищної ради, бо Рожище тоді було селище. «Кто здєсь старший?» Дядя каже. «Ти піжать умєєш?» Дядю відразу покоробило, чому на ти. «Умєю». –«На руском пішеш?» Дядя каже: «На польській, на російській, на українській». – «Пєрєпіши всєх».І оце звідти, з того Рожища, там буквально день ми побули, і вже розселяли де хто. Навіть був такий факт. Якщо хтось в тому допомоговому комітеті там вдома заповнив документ такий, що він залишає хату, те, те, те, те і те, то тут, в радянській Україні, йому надавали житло. Розумієте? Але мусив бути оцей документ. Але мало хто їх оформляв, ці документи. Бо це було дуже швидко і дуже страшно. Я всі втікали від тої бойні, від того нищення, від того жаху, від тої крові і так далі. То якраз нам поталанило, бо дядя мав такий документ і буквально на другий день нам дали будинок, де ми могли поселитись. Там жили лікарі, вони з Харкова собі десь були, але нам кімнату дали. Але в міру того, як тим лікарям давали інше помешкання, то ми там жили.

І.: А чий це був будинок? Якщо вони з Харкова приїхали. Це був польський будинок?

Г.М.: Так, це був будинок польський. Там жив лікар Семашко. [...]

Мамин тато з родиною, їх завезли аж в Запорізьку область. Мого дядька покійного, якого вбили в Вишневі, родина теж в Запоріжжя попала. А там вже хай розказують ті люди, як вони назад ночами добирались, як вони не могли зрозуміти того колективного господарства і тої всієї наруги, які терпіли там. Але, бачите, що було тяжко пережити? Це те, що до нас навіть українці тут на Волині, які повинні були б якось розуміти, бо й самі були під польською владою, повинні були б розуміти, який то був польський рай, з якого польського раю ми попали в той совітський рай, все рівно вони до нас з якоюсь такою зневагою – забужани, переселенці, з чорним піднебінням, і такі, і сякі, і всякі, і недобрі. Аж пізніше почали потихеньку признаватися. Мені розповідала моя однокласниця, каже: «Ти знаєш, Галю, як ваші приїхали, і ми дивимся: чоловіки – так, хату сам будує, піч сам мурує, треба косу наклепати – сам клепає, нікого не кличе, нікого не запрошує, нікому грошей не платить, все вміє сам, жінки вміють пекти, варити, господині гарні, ту хатину вже побілила, того вже чистенько. І почали, – каже, – наші жінки дорікати чоловікам: а подивись, як переселенець, бачиш, сам мурує, він не кличе, щоб йому пічку робили. А чоловіки: так, а переселенка які пироги пече? Такі, як ти, що можна кидати камінюкою ним?» Аж потім вони вже оцінили і потім вже було, знаєте, [00:15:00]

за щось таке позитивне, коли хтось одружувався, хтось з місцевих одружувався на переселенці і так далі. Але, ви знаєте, отой «переселенець» і «забужанин» – ну, так, ми переселенці, бо нас переселили, так, ми забужани, бо ми з тої сторони Буга. Але ж вони теж з цієї сторони Буга. То якби ми дивились на них, бони б теж були забужани. Але це було говорено з такою зневагою. А ми сприймали це з таким болем. І чому дуже часто школу кінчали, 10 років вчилися разом і дуже часто не знали, що Марійка теж з-за Буга, а Ніна, Галя теж з-за Буга. Кінчали університети й інститути – багато хто не знав. Я кінчала Львівський університет, то тільки при розмові вже на випускному щось заговорили: «Ти з-за Буга? Ой, Галюню, а звідки ти? А я теж з-за Буга». Тут скільки відпрацювали – теж. І коли вже почали організовувати...

І.: Боялися признатися.

Г.М.: Так. Бо це було якесь клеймо, щось таке зневажливе, ніби ми щось злочинне вчинили за те, що нас вигнали з нашої предковічної холмської землі Данила Галицького, ніби ми щось зробили злого. Ви розумієте? То так страшно це все згадувати.

І.: А чи зрозуміли ви все-таки причину глибинну, яка то причина на те була? Те, що ви сказали, це, мабуть, уже така фактична причина, що ви приїхали, почали господарювати і все інше. То мала би бути якась ще причина на то все.

Г.М.: Ви маєте на увазі...?

І.: Чого ж таке ставлення? Я не можу для себе пояснити, чому таке ставлення.

Г.М.: Чому нас сюди переселили чи чому таке ставлення?

І.: Ні-ні, чому таке ставлення місцевих?

Г.М.: Не знаю. Розумієте, держава в них не забирала ані будівель, ані підселяла їх. Отаке є село Копачівка тут, недалеко від Луцька. Там дуже багато було наших людей – майже всі жили в землянках. Розумієте? Своє житло, яке тут житло було? Землянку рив він, в землянці жив. Чому така зневага? Розумієте, вони боялись, що ми тут щось їхнє заберем.

Ж1: Вони боялись, що ми заберем частину землі в них.

Г.М.: А-а.

Г.М.: Що, може, Польща потім скаже чи Україна скаже: от землю. Так, так.

І.: Це як «понаєхавшиє», то, що щас кажуть.

Г.М.: Хоча, ви знаєте, до того часу, поки на Волині не утворювались колгоспи, то якщо в тому евакуаційному листі було там стільки-то гектарів чи щось, наприклад, ми були в Рожищах, то ми ще щось якусь землю нам частково й давали. Значить, це землю забрали в якогось волиняка і дали нам. Розумієте? Так. Далі вони бачили, що землю забирають. Волиняки господарювати вміють. Починається якась така, ну, маєте собі, маленька сутичка. Властиво, через землю, так. Але потім, як почались колгоспи, і в нас ту землю забрали, і ніхто нам паїв так і не давав. [...]

Вже працювала в школі. Це вже коли утворилось товариство «Холмщина». Вже коли нам дали статус учасника війни, вчителька історії, яка зі мною вчилась і в педучилищі на музичному, і потім закінчила історичний, тільки тут, а я у Львові університет кінчала, як почула, що нам дали статус учасника війни і ми з того якісь там пільги мали до 15-го року, як почалась вже війна російсько-українська, вона мені казала: «Що ви ще хочете, забужани, з тої України? Що ви ще вимагаєте? Що ви зробили для тої перемоги, що вам дають статус учасника війни?» А я їй кажу: «Ганю, ти слабенький історик. Бо коли ми там жили в Польщі, ми сплачували так званий контингент, те, щоб утримувати радянську армію, яка гнала німця аж до самого Берліна, – говорю, – така ти, дорогенька, історик. Якби ти була вчилась у Львові в університеті, певно б, ліпше історію знала, а так ти заслабо її знала, що ми зробили для того. Так що то не з твоєї кишені». Розумієте, вже скільки часу проминуло. Вже нам було по 50 з лишнім, і ще волиняки щось вишуковували, що ми тут щось їхнє взяли. От відповідь на питання, чому воно так ставалося.

І.: Були різні причини.

Г.М.: Так, так, багато.

І.: Знаєте, ще я хотів перепитати? Часто є історія про те, коли люди чекають на поїзд тижнями.

Г.М.: Так. Так ми там і жили, на тому Забужжі.

І.: А розкажіть, як ви жили.

Г.М.: На тому Забужжі ми там і жили. Мабуть, більше, ніж тиждень, ми жили. Ну, робили такі намети. А ми їх називали «буди». Натягували що там мали, якісь покривала, хто що зміг звідти, з дому, привести.

І.: Це все разом з худобою, з усім тим?[00:20:00]

Г.М.: Так, то все було разом в тих будах, по декілька сімей. І от що мені, малій, запам’яталось? А потім знов виявляється, що та Марійка, чия мама казала, що в Сагрині пізнала, що мій тато, що казала: «Зніми ту шапку-мазепинку, бо пізнають хто ти є», виявлялось, що ми ще на тому Забужжі в тих будах жили. Що мені запам’яталося? Робили чоловіки якісь такі скриньки дерев’яні, засипані піском, і виливали з олова ложки. І то мені було цікаво, як ті ложки там робились. Я розказую Марії, а вона мені каже: «Ну, то так, то мій тато ті ложки робив». А потім знов ще такий момент. Ну, окремі епізоди. Ну, п’ять років дитині. Окреме, те, що вражало. Що спали в одній буді. А дітям було цікаво: повибігаєм, ганяєм, бігаєм, сміємося, всі разом бавимся.

І.: Який місяць це був?

Г.М.: Це був травень – червень місяць, бо вже десь в червні ми вже були тут, на Волині. Кінець травня – червень місяць. І потім ще такий момент. Коли під’їхав той поїзд, товарняк, розбитий, побитий товарняк. То так, називається, нас переселяли. Та то виганяли. Товарняки побиті, дошки вибиті, якісь щілини. Я так дивлюсь: що ж то таке приїхало? Якісь дири. Хата / не хата на колесах, щось страшне. Ну, люди як люди. І то в один вагон.

І.: Ви з Хороброва їхали?

Г.М.: З Хороброва на Забужжя. Це біля Сокаля, Забужжя біля Сокаля. Сокаль – це вже Сокальський район по Галичині він був, тепер він Сокальський. І Забужжя, там було таке село. То, властиво, біля Сокаля, не те Забужжя з Хороброва. Наша родина туди попала. А ті приїхали раніше, добиралися на те Забужжя, що там були.

І.: Просто ви кажете травень – червень. То це, виходить, 45-й?

Г.М.: 45-й рік, так. Вже 45-й. Я вже пам’ятаю, як ми жили в тому Хороброві, як наші вже їхали, верталися поранені на підводах вже звідти, з Німеччини їхали. І їхали поранені, в одного забинтована так голова була, і та кров така засохла. А мені, дитині, так страшно було. Це їхали вже радянські, додому вертались. Кінець травня – початок червня, це вже кінець війни було.

І от на тому Забужжі привезли той вагон. Ну, люди як люди, постелили якісь такі дошки і тих корів заводять. А вони ревуть, а вони не хочуть іти. А мужчини пхають тих корів, а ті – ніяк, з тих дощок падають. Так мені було страшно на те все. Отакі дитячі окремі епізоди. Ви кажете: що дитина пам’ятає? Те, що вражає, те пам’ятається довго.

Рівно так само, ще вертаюсь до 43-го року, коли в жовтні мою бабуню четвертували, коли бабуню хоронили. Я того всього так не пам’ятаю, тільки момент: тато взяв мене на руки і каже: «Галю, поцілуй бабуню, ти її більше не побачиш». Розумієте? От окремі епізоди. Все-таки в трьохрічному, в чотирьохрічному віці вони десь спливають. Це те, що дитину найбільше могло вразити, так би мовити. Ну, і я кажу, що нам просто поталанило, що ми попали на Волинь, що керівник того поїзда був мій дядько. Але не всі вийшли.

І.: Ви маєте якісь фотографії. Так?

Г.М.: Так, в мене є тут.