Інтерв’юер (І.): Представтеся, будь ласка, повністю.

Олексій Лиско (О.Л.): Я народився в селі Бонарівці 10 липня 1937-го року.

І.: І звати вас як?

О.Л.: Олексій звати.

І.: Прізвище?

О.Л.: Лиско.

І.: Ну, от, власне, чого питаю? Мені здавалося, що бонарів’яни, Красне і так далі, що вони мають на -ко, тобто ніби як українське прізвище, але говірка була ближче до лемків. Так?

О.Л.: Так. В нас дуже була близька з словаками.

І.: Так?

О.Л.: З словацької мови.

І.: Цікаво. І ви не втратили цю говірку, можете?

О.Л.: Ні. Можу, пам’ятаю, пам’ятаю дуже. Я в Снятині жонатий, моя дружина, вона народилася тут, але родичі з Бонарівки. Вона в 46-му році. І ми собі в хаті часто говоримо по-своєму.

І.: Супер. А розкажіть, будь ласка, як то жилося під поляками вам? Особливо про 42-43-й рік, перед переселенням.

О.Л.: Тоді якраз, як почалася війна, 42-43-й рік, польські банди нападали на наше село.

І.: А ви не знаєте, які саме банди?

О.Л.: Які банди – я не знаю. Но я знаю, що вони ховалися в лісах, і навіть Гестапо боялося туди зайти, в той ліс. Вони були озброєні і нападали на українські села, і на наше село.

І.: А захистити вас нікому було?

О.Л.: Поки що тоді нікому було нас захистити. Люди і зброї не мали. Вони просто збиралися, кричали, лякали тих поляків і всьо. Я пам’ятаю, був такий один випадок отоді, що вбили Петра Солтиса. Тато мій ходив дежурити вночі. Спеціально була команда людей, збиралися, вони собі ділилися, на початок села, на початку села були, в середині села і в горішньому куті села. І давали одні другим знати. От. І розказували: в першій хаті почали пси гавкати. Потому чують: в следуючій хаті. І потому вони напали на хату Федора Коваля і там почали грабити. А люди почали збиратися, почали кричати, і той Петро Солтис підійшов досить близько до тої хати, а там була річка і під річкою був мур такий, що... підмурівка така була, щоб вода не підбирала, бо то попри саму дорогу, щоб вода дороги не змила. А той поляк з гвинтівкою засів собі і там сидів. І цей Петро підійшов і сховався за вільху. Ну, вільха була така десь, може, 30-40 сантиметрів. І він стрілив у ту вільху, куля пройшла через вільху і просто попала йому в серце. Я навіть пам’ятаю, ми ходили дивитися на то місце, де його вбили. І тато завжди рано приходив і завжди питав його, що там було. І він каже: були бандити в Федора Коваля і вбили цього Петра Солтиса. Бо я знаю, ну, він до нас приходив, той Солтис, я його особисто знав.

І.: Солтис – це прізвище чи посада?

О.Л.: Прізвище, прізвище. Його брат Тут жив в Залуччі. І в горішньому куті вбили одну дівчину. Моя мама, ну, брат мамин, він жив, це перша хата була в Бонарівці. І там три рази на них нападали. Одного разу вкрали свиню вночі. Другий раз бика вкрали. А третій раз добралися до хати, обдурили, що це якийсь там знайомий з горішнього кута, сказали: «Це Микола. Що ти, мене не пізнаєш?» Той відкриває двері, вони зайшли до хати, всіх загнали в одну кімнату, поклали на підлогу і забрали все, що було. От.[00:05:00]

І.: А ваша сім’я особисто постраждала від цих нападів?

О.Л.: Моя сім’я не постраждала. Тому що на мене два рази нападали, наробили крику, і вони повтікали. От. А от у Голея Івана корову украли. Це в сусідстві було. А так вже пізніше, то і на магазин, на кооператив украли, напали, забрали все.

І.: Оце все десь 43-й рік?

О.Л.: Так-так, це 43-й рік. А пізніше, як вже радянська влада настала, як...

І.: Прийшов фронт сюди.

О.Л.: Пішов фронт. Вони вийшли з лісу і представилися, що вони польські партизани. [Сміється] Розумієте?

І.: І воювали з німецькими загарбниками.

О.Л.: Що тут воювали з німецькими загарбниками. От. А тоді, як вже фронт посунувся, приїхала до нас комісія, зібрали збори і, значить, об’явили, сказали, що будемо переселяти.

І.: Можна детальніше трошки? Коли це було?

О.Л.: А це вже був 45-й рік.

І.: Уже 45-й.

О.Л.: Це 45-й.

І.: Бо вони прийшли в 44-му, восени уже ви знали, що є така можливість переселитися. Так?

О.Л.: Так, так.

І.: Ви знали, але не хотіли переїжджати.

О.Л.: Перший раз відказалися.

І.: А як вони вас: агітували чи як воно відбувалося?

О.Л.: Ну, зібрали збори, до читальні всіх людей і сказали, що будем вас переселяти в Україну.

І.: А хто це сказав? Хто цей він?

О.Л.: Комісія радянська вже прийшла.

І.: Російською мовою.

О.Л.: Так, так, так.

І.: А ви розуміли там російську мову?

О.Л.: Розуміли російську. Вони могли по-українськи говорити.

І.: А скажіть, вони як з вами, приязно спілкувалися чи так наказово?

О.Л.: Ні-ні, спочатку приємно, все було нормально, гарно. Але люди запитали: це примусово чи не примусово? А той представник сказав: це не примусово, але обов’язково. [Сміються] А люди не знали, що це є то саме.

І.: А не пам’ятаєте, як звали того уповноваженого?

О.Л.: Ні-ні, цього я не знаю, цього я не знаю. І спочатку відказалися. А тоді почали польські банди такі, Крайова Армія, заїхали в село і почали грабити все, що потрібно. А це, видно, була домовленість така в них.

І.: Це вони були грабили ще і в 44-му? Фронт далі пішов, і ці знову почали. Так?

О.Л.: Так, так, так. І тоді наші люди зрозуміли, що добра не буде, нам треба обов’язково виїжджати, поки не пізно.

І.: А ви пам’ятаєте ці напади?

О.Л.: Пам’ятаю.

І.: Вам було, виходить, сім десь років.

О.Л.: Вісім років.

І.: Що пам’ятається вам?

О.Л.: Прошу?

І.: А вам що запам’яталося з тих нападів?

О.Л.: Ну, тато ходив розказував, нас вночі тато всіх забирав серед ночі, і був такий підвал, і нас туди, сонних, забирав. Там двері були дуже сильні, з дубових колод таких. Там в’язку соломи закладали на двері, щоб куля не пробила. Там тільки взривчаткою можна було ці двері зірвати.

І.: А вас скільки було?

О.Л.: Нас було троє дітей, мама, дід і тато.

І.: Ви самий молодший були. Так?

О.Л.: Ні, я був середній. Сестра з 35-го року, я 37-го, а брат з 43-го.

І.: То це брату рік був. Чи рік, чи два.

О.Л.: Прошу?

І.: Брату був чи рік, чи два.

О.Л.: Так. Він маленький був. Він ще був маленький.

О.Л.: І тато серед ночі приходив нас і забирав.

І.: А він як, він чув, що десь хтось дзвонить, чи як?

О.Л.: Так. Та там вже чув, що є небезпека, що там люди давали знати, сигнали різні давали.

І.: А які у вас сигнали в селі були?

О.Л.: Ракети пускали, мали ракетниці. І де появилися – пускали ракети. А там люди і на дворі дежурили, і решта... Дехто на дворі дежурив, дивився, а решта собі там в кімнаті сиділи і чекали.

І.: То ви закривалися за тими дубовими дверима?

О.Л.: Так. Ми собі там закривались, і поки тато не прийшов, ми звідти не виходили.

І.: А, він вас закривав, а сам ішов?

О.Л.: Так, а сам ішов. Бо тоді вже, як нас... Ага, [00:10:00]

перед тим люди поговорили між собою, перепросили ту комісію, вона приїхала і сказала: «Тепер ви наші, ми вас будемо захищати». Видали зброю трофейну.

І.: Українцям видали?

О.Л.: Українцям. Росіяни видали нам зброю, хто не має. А хто має, бо то фронт ішов і люди свою мали. А пізніше, як будете виїжджати, в Кросні здасте в службову комендатуру. І всьо.

І.: І так ваш батько отримав зброю. Так?

О.Л.: Так. Батько мав карабін. Я пам’ятаю. І так ходили охороняли.

І.: То я так думаю, що ви з симпатією ставилися до росіян тоді.

О.Л.: Прошу?

І.: Я так розумію, що...

О.Л.: З якою симпатією? Як сказали, що нам треба вибиратися, то хто це...? Яка це...?

І.: Ні, ну, так виходить, що вони прийшли і ніби як захищали вас.

О.Л.: Вони тоді вже сказали, що будем вас захищати. Але, каже, ви мусите самі трохи захищатися. Тому що гарнізон був десь на чотири чи на п’ять сіл один. І то треба було щось чотири кілометри добиратися туда і так далі. От.

І.: А УПА?

О.Л.: УПА там, може, й було УПА, але тоді в нас там ще...

І.: Але ви чули, що десь таке є, така організація?

О.Л.: Чули, чули, знали.

І.: І як ви до них ставилися?

О.Л.: Ну, та прихильно, звичайно. Ну, а як же? [...]

То 45-й рік.

І.: То початок 45-го?

О.Л.: Так, так.

І.: Ви трохи захищались, десь місяць, і тоді ви вирішили що треба їхати.

О.Л.: Там було, по-моєму, десь в травні ми... 9 травня, як війна кінчилась, ми були у Кросні на пересильному пункті, на вокзалі. Я то пам’ятаю.

І.: А як саме виселення було, розкажіть по порядку. Як ви з хати забирали, чи встигли щось забрати?

О.Л.: Нам дозволили, бо ми всі вирішили цілим селом. Як їдем всі, то всі, а як ні, то всі остаємся. І вирішили, що всі виїжджаємо. Кожний день давали машину, вона робила по дві ходки до Кросна. Одну сім’ю брали на машину, по дві сім’ї вивозили. А решта мали собі свої фіри, коні, хто що мав і так їздили до Кросна. Там були, по-моєму, три ешелони, трьома ешелонами нас відвозили.

І.: То почергово?

О.Л.: Так, почергово.

І.: Багато ви змогли забрати з собою?

О.Л.: Прошу?

І.: Ви багато забрали?

О.Л.: Пульман. Чотири сім’ї. Ну, що там можна забрати? Правда, худобу забрали. Хто мав корови, коні.

І.: Як їхали до станції, нападав на вас хтось?

О.Л.: На станції...

І.: До станції, в дорозі до станції.

О.Л.: Ні, такого...

І.: Бо я чув, що й таке було.

О.Л.: Було. Я пам’ятаю, як ми... Бо ми їхали і вХітчинівже коні ослабли, і ми там заночували. Там був якийсь цегельний завод, така стодола була велика, що там, видно, цеглу тримали. Ми там заїхали, а по дорозі ішла якась банда польська і почали стріляти. Але за кимось то. Бо ми сиділи тихенько і...

І.: А вас хтось конвоював? Якось же було?

О.Л.: Ні-ні-ні.

І.: Самі все.

О.Л.: Самі ми їхали. Бо ми ніби добровільно виїхали.

І.: На яку ви станцію йшли?

О.Л.: На Кросно, так, з Кросна нас...

І.: Скільки ви там чекали поїзд?

О.Л.: Там, бувало, і, не знаю, декілька тижнів, і до місяця навіть тримали. То залежало...

І.: А ви конкретно, ваша сім’я, ви скільки чекали?

О.Л.: Я не пам’ятаю. Ну, було не менше за три тижні.

І.: В яких умовах?

О.Л.: Умови були дуже погані. Але тато знайшов там десь недалеко від станції польську сім’ю, Там хата була велика, і цей Максим Станчак, що був на [нрзб, 00:14:49], і ми от в цій хаті, ну, звичайно, там тато заплатив їм, і ми там собі побули.

І.: Поляки вас прийняли. Так?

О.Л.: Так, так.

І.: За гроші.[00:15:00]

О.Л.: В Кросні. А переважно там на вокзалі. Там були люди, які в приміщенні, і там так всі на купі тако люди жили.

І.: Не пам’ятаєте, той табір який мав вигляд ваш? Ну, ото як люди чекали, як вони там були.

О.Л.: Ну, та величезний зал, і там купа людей собі.

І.: А корови?А то все де було?

О.Л.: Прошу?

І.: А оті всі корови, коні?

О.Л.: А корови – то десь там в іншому місці вони собі там тримали.

І.: А там якась була хоч охорона чи були напади на вас?

О.Л.: Я не пам’ятаю. На наших бонарів’ян там, по-моєму, нападів не було. Не було такого. [...]

На сусідні села в цей час нападали поляки і вночі палили хати і вбивали, хто попав в руки – всіх убивали. І деякі люди тікали в наше село і разом з нами виїжджали сюди, на Україну.

І.: Ваше село було, здається, чи не найбільше в тій околиці.

О.Л.: Так, так, так. В нас тільки один поляк в селі був.

І.: А як ви до нього ставились, коли були напади ці? Чи він пішов з бандою?

О.Л.: Ні, ні, він дуже прихильно ставився до нас. І потому, як з Німеччини поверталися люди, бо багато людей було в Німеччині, молодих.

І.: Остарбайтери, угу.

О.Л.: І поверталися. То вони в нього переховувалися. Бо на них польські банди полювали.

І.: А розкажіть трошки про позитивний оцей момент, про поляка? Як він там переховував? Скільки це було людей? Не знаєте?

О.Л.: Як цей поляк, як він...?

І.: Як допомагав українцям.

О.Л.: Ну, та він їх переховував. Він їх переховував. Пам’ятаю, одні розказували, то він їх в стодолі в соломі заховав, і вони прийшли, шукали і не знайшли їх. Ну, я не пам’ятаю, по-моєму, Назар цей розказував чи... Назар, по-моєму.

І.: Тобто були такі поляки, що допомагали?

О.Л.: Так, так.

І.: І при тому всьому між людьми було таке, що і нормально один до одного ставилися.

О.Л.: Ну, то в нас і деякі з поляками женилися.

І.: Розкажіть, будь ласка, як уже там далі дочекались ви поїзд, як ви завантажувались і вивозились.

О.Л.: Ну, заїхали до Хирова.

І.: На кордоні станція.

О.Л.: Хиров такий. Бо там є колія вужча в Польщі, а тут ширша, і нас перегружали на інші вагони. І потому до Станіслава, в Станіславі щось троха стояли, пам’ятаю. І в Коломиї ми троха стояли, деякий час. Тобто, не знаю, добу чи більше. І декілька вагонів нас відправили в Гвіздець. Деякі вагони в Городенку, деякі в Снятин.

І.: А в вас було направлення якесь кудись? Від початку, від комісії. Чи як вони писали?

О.Л.: Я до того не можу сказати.

І.: В таку ту область просто УРСР.

О.Л.: Так. В Станіславську область. То переважно нас усіх...

І.: А хто це визначав, де вам вийти?

О.Л.: А то я не знаю. То, видно, була спеціальна комісія.

М1: Тут між нами бонерів’янин був один такий обласний провідник – Ярослав Пащик. І він в цих краях був. Бо він сюда їздив, цікавився, він в цих краях був, йому сподобалося, і він заселив нас, тобто своє село, заселив нас тут у Кам’янському районі. [...]

І.: Ви пам’ятаєте, скільки ви їхали часу, скільки та вся дорога залізницею зайняла?

О.Л.: Ну, я знаю, це десь...

І.: Там умови, ви не пам’ятаєте, які були?

О.Л.: Умови важкі були. То в дорозі, то дуже важко.

І.: Ви були мала дитина. Я не знаю, пам’ятаєте трошки чи ні, що це за вагон був, як ви їхали з худобою разом.

О.Л.: Ні, ні, худоба була в окремих вагонах. Спочатку в Кросні був вагон не критий, там самі робили дах. А вже в Хирові, то закритий вагон дали.

І.: То ви мали що, всі речі переносити з вагону вагон?

О.Л.: Так, все повністю перегружались, бо тут зовсім інша колія. От. Але вагон був такий, нас причепили, декілька вагонів, до пасажирського поїзда. [00:20:00]

А той як дав швидкість, то здавалося, що ті вагони рознесе. Ми там так тремтіли, що... От. І привезли нас до Гвіздця,і люди ходили по селах, шукали.

І.: Але, ви бачите, ви всі чогось, ми кого не питаємо – всі пропускають цей поїзд. [...]

О.Л.: Ну, то як? [Сміється] Мали в вагонах. Там і діти були. Мали горшки там собі, що треба було. Як десь поїзд став, то виходили на деякий час, отак. По дорозі викидали. Це біда була. Але ми витримали. Я пам’ятаю, станція Узгір’я, така була. Там бандерівці зірвали міст на ріці Сян. І нас там, по-моєму зо дві чи три доби тримали на тій станції, поки міст відремонтували.

І.: Узгір’я чи Загір’я?

О.Л.: Я щось точно...

І.: Мені здається, Загір’я.

О.Л.: Здається, Загір’я. От. І там нас тримали, ми ходили в річку купалися, милися.

І.: Купалися.

О.Л.: Ну, та треба було трохи.

І.: То вам упівці, бачте, послугу зробили, виходить.

О.Л.: Ну, та ніби так. Бо то і повернути нас назад не могли, а ми ще декілька днів довше трималися, бідували на дорозі.

І.: Поки міст поремонтували. Так?

О.Л.: Так, так.

І.: Ясно.

О.Л.: А потом уже в Гвіздці люди розійшлися по селах. Там село Сороки, Виноград, Кулачківці, Слобідка, Росохач, Джурків. Ну, ми, нас 11 сімей, поселилися в селі Джурків. Це сім кілометрів від Гвіздця. Це був колись Гвіздецький район. А потому деякі переїхали на [нрзб, 00:22:18]сюди, деякі – село Глибока. Ми приїхали в село Глибоку, а там осталися тільки дві сім’ї –Чорнорицький Степан і Солтисів Микола. Ну, там їхні діти поженилися, дочки, і вони вже там лишилися до кінця. [...]

І.: Приїхали. Як ви хати шукали? Хто вам їх дав чи як?

О.Л.: Прийшли в сільраду в Джуркові, а там уже ходив представник, показував, де є польські хати, і люди собі вибирали.

І.: А на вокзалі хтось там був, вас зустрів якось?

О.Л.: Та щось, видно, там...

І.: Якийсь представник влади.

О.Л.: Хтось мусив там бути. Ну, я то не пам’ятаю. Бо ми декілька днів жили в Гвіздці на вокзалі, там зробили собі будки такі.

І.: А.

О.Л.: Так. І ми собі там жили. Поки знайшли хати по селах, то ми там собі жили декілька днів.

І.: А поки тато там ходив в сільраду і намагався вибити щось?

О.Л.: Так. А потому вже, як тато знайшов, ми забрали все на фіри і приїхали до Джуркова.

І.: Ви так сказали про хату, як наче у вас там був вибір, що ви могли ходити, вибирати яку хочеш.

О.Л.: Та то щось було таке. Але ти такі хати...

І.: Це поляки після себе лишили?

О.Л.: Злодії прийшли. Як хата стояла? Каркас, слуп такий зроблений, там такі палі поприбивали і глиною, місили з соломою глину і так стіни вимурували і всьо. А потому злодії руками розібрали ту стіну, залізли в другу хату (там було дві кімнати, коридорчик і дві кімнати) і з кімнати вибрали все, що могли винести, що їм потрібно було.

І.: А по дорозі у вас нічого не вкрали, не загубили?

О.Л.: По дорозі – ні. А там на місці нас обікрали п’ять разів за два роки. Ми там два роки прожили – п’ять разів нас обікрали. А пізніше тато, значить, бо ми їздили в Глибоку, там є родина велика, там, в Глибокій, приїхало 10 фір, [00:25:00]

забрали все на фіри, що було, і відразу в один день переїхали в Глибоку.

І.: Це ще колективізації не було, поки ви їздили?

О.Л.: Ні-ні, тоді ще не було. Колективізація вже була, як ми були в Глибокій.

І.: А «енкаведисти» до вас навідувались, перевіряли, чи ви з УПА не співпрацювали часом?

О.Л.: Вони не то, що перевіряли, вони все знали наперед. То в 50-му році тата як забрали, то я навіть не знаю, де він похоронений.

І.: Ну, то вже пізніше, так.

О.Л.: Джезказган. Казахстан. Це лагер Кенгір. Там він в 54-му році помер.

І.: Так, я не знаю, у вас не було за що вчепитися, ви таке дуже мирне населення, і реально зв’язків з націоналістами не було.

О.Л.: Ні, там в нас була націоналістична організація.

І.: Там чи вже тут, коли приїхали?

О.Л.: Там, там. Там було товариство «Луг». От. Так що...

І.: А я ще хотів спитати, ви коли виїжджали, ви робили якісь...? [...]

О.Л.: …лист, там все описано.

І.: І що, вам компенсували?

О.Л.: Та то ж копійки дали. Та що там? В мене було шість… сім гектарів орної землі, шість гектарів лісу, гектар саду.

І.: А тут було?

О.Л.: А тут, ну, дали пару гектарів там. А хата така в Джуркові, ну, я вам казав, розвалюха така. А в Глибокій, то тато побудував нову хату, таку невелику, і ми собі там... Але не встиг її закінчити. Одну кімнату тільки закінчив, а друга кімната була така, що снігом віяло по ній. І ми бідували дуже.

І.: А велика була родина ваша?

О.Л.: Бабка померла у Польщі. А тут нас було тато, мама, троє дітей і дід був.

І.: А як же ви малесенького свого братика довезли?

О.Л.: Прошу?

І.: У вас же ж братик був, то йому був рік. Так? Щось плюс-мінус.

О.Л.: Два роки. Олег.

І.: А як він то все переніс в тому поїзді?

О.Л.: А переніс. Дитина як дитина. Він то не...

І.: А мама як перенесла?

О.Л.: Ох! Мама. Як ми приїхали, зайшли в ту хату, подивилися, вона чуть в обморок не впала. В нас була величезна хата, величезна господарка там. Та що там говорити? Пасіка.

І.: Пасіку не забирали ви?

О.Л.: Тато в ящик взяв один рій бджіл, і це привезли.

І.: І він не втік потім, той рій?

О.Л.: Ні, ні, ні, не втік. Він всьо тут зробив так.

І.: А як вас сприймали тут місцеві люди?

О.Л.: Як? Обзивали.

І.: Як?

О.Л.: Як? Смердячі лемки, вошиві, дурні і як тільки хочете, так нас обзивали.

І.: Бо ми і це збираємо: як називали.

О.Л.: Обзивали нас. Потому, як ми вже познайомились з людьми, там були по сусідству три такі ґазди, такі, ну, солідні, розумніші такі, грамотні троха, то потому, як ми виїжджали... [...]

Але дід його не відпустив, тому що була велика господарка і треба було працювати. А тато дуже хотів вчитися. Ну, ми бідно не жили. Тато з дідом були найкращі столярі. Крім того, тато керував церковним хором, був музикант, хором в читальні. Перед війною був у Львові фестиваль Галичини, і на цьому фестивалі цей хор зайняв друге місце.

І.: Тобто ви маєте знати і пісні, і якісь приказки, прислів’я ваші?

О.Л.: Знаю. Я ті всі пісні, як там співали, я дотепер пам’ятаю. Ну, я 61 рік віддав музичній школі.

І.: А яка у вас така була найбільш, так би мовити, популярна пісня, що співали в селі?

О.Л.: Дуже багато популярних.

І.: Ні, ну, сама популярна сільська пісня.[00:30:00]

О.Л.: Є. [Співає] «Карі очі, чорні брови, не забуду вас ніколи. І у сні я вас бачу, ви смієтесь, а я плачу. Очі, ви чарівно глибокі, ви мої одинокі. Ох як я люблю вас».

І.:  «Оріхове сіделечко».

О.Л.: «Оріхове сіделечко ікінь вороненький, десь поїхав з цього села козак молоденький». Це весільна така пісня. Як їхали до шлюбу, то там люди співали.

І.: А може, були якісь пісні, ви ж фахівець в тому, які були саме про переселенців, саме про цей час, може, було щось?

О.Л.: Є пісня, яку написав пан Микола.

І.: Але то вже зараз.

О.Л.: Так.

І.: А щоби тоді?

О.Л.: А тоді, тоді не було. Тому що ми не знали, що ми будем їхати.

І.: А після того як приїхали, не було щось такого, що люди між собою десь там збиралися переселені?

О.Л.: Та то ні, такого щось не було. А тепер от пан Микола написав, я можу заспівати.

І.: Прошу.

О.Л.: Тільки я всі куплети зараз не пам’ятаю, один я заспіваю.

І.: Ну, один, так.

О.Л.: [Співає] «Над Сяном-рікою ліси почорніли,

Вмирало Надсяння на наших очах.

Бо тут українці знущання терпіли,

Грузились в вагони, краяни в сльозах.

Тут наше Надсяння, моя Батьківщина,

Краса неповторна нам сниться ночами.

Гаї пречудові і рідна стежина

Веде нас до Сяну трудними ногами».

Є про Бонарівку, він написав пісню.

І.: А може, ви пам’ятаєте якісь... Ну, ми спитали, чи вас там називали, прізвиська якісь, то ви казали, а може, якісь були прислів’я, приказки, щось такого, або про вас, які складали місцеві люди, або ви самі складали про... [...]

О.Л.: Було й так, було.

І.: А що було? Може, згадаєте щось?

О.Л.: «Раз, два, три, чотири, прийшли лемки на квартиру. Чай п’ють, воші б’ють, поза хатою собі йдуть». [Сміються]

І.: А давайте ви кажіть так, як є.

О.Л.: Ми полякам співали там, бо то є польський гімн «ЄщеПольска...», а ми співали їм «Єще Польска нєзгінєла, алєзгінєть мусі. Єще поляк русінові боти чистить мусіть».[Сміються]

І.: Це нам сьогодні співали в Коломиї жінки.

О.Л.: І це співали?

І.: Так.

О.Л.: Ага, бачте.

М1: Ну, є ще (як то?): «Поляки…, а жиди– до дупи, а ми хлопці-українці, тримаймося купи». [Сміються]

О.Л.: Ну, та все співали.

І.2: Поляки – до сраки, а жиди – до дупи, а ми хлопці-українці, тримаймося купи. Просто потім будеш собі згадувать і не згадаєш.

І.: То що, заспіваєте оце про поляків і жидів?

О.Л.: Так уже співали.

І.: Чи розкажете так?

О.Л.: Ну, нас називали «сцєкві русіни». Це «скажений». «Сцєкві» то є «скажені», «скажені русини».

І.: Там місцеві поляки так називали вас?

О.Л.: Так, так. Пам’ятаю, такий момент був. Хтось з наших там поїхав на базар, і зараз коло нього фіра польська стоїть, і малий пацан питає тата: «А цо то за єдин?» –«А то є «сцєкві русін». –«То той русін, що слому їсть?» Ну, той назвав нас «бидло». То й питає тата, чи він солому їсть. [Сміється]

І.: Як ви думаєте, це коли почалося таке, що поляки з українцями настільки почали не...?

О.Л.: Ну, це здавна вони ненавиділи українців.

І.: Ні, те, що ненавиділи, то так. Але, там, і женилися, і то, і то.

О.Л.: Та женилися.

І.: А потім почалися отакі якісь речі.[00:35:00]

О.Л.: Так.

І.: То вони десь коли, як ви думаєте, почалися? І яка була причина того?

О.Л.: А я знаю? Та то вони вже розперезалися там. Вони старалися знищити. Українець не мав права десь вчитися в якійсь вищій школі, як він не прийняв підданство, не перейшов на...

І.: А вам не пропонували прийняти польське підданство і лишитись там?

О.Л.: Ну, то там всім пропонували. Ми не піддавались. У нас була греко-католицька церква. Вони хотіли зробити таке, і хотіли, на польській мові щоб в школах викладали. А в нас викладали на українській мові. В мене там ще є буквар на українській мові. Але польську мову ми вивчали окремо, починаючи з другого класу.

І.: Ясно.

О.Л.: То я пам’ятаю ще один вірш такий на польській мові: [польською] «[нрзб, 00:36:13]А кугутик на потікуспєва собі кукуріку». То я ще пам’ятає оцей польський віршик.