Анастасія Левицька (А.Л.): Я депортована з містечка Сенява. Але до Сеняви ми мешкали у Теплицях, де я і народилася 1931 року.

Інтерв’юер (І.): А скажіть, будь ласка, ваше повне ім’я.

А.Л.: Левицька Анастасія Михайлівна (Воробель).

І.: Це з дому Воробель?

А.Л.: З дому Воробель.

І.: Тобто ви жили спершу в Теплицях, потім в місто перебралися?

А.Л.: Так, перебралися. А чому ми перебралися? 1939 рік, я дуже добре пам’ятаю, як в село Теплиці в’їхала велика група німецьких воїнів, всі на роверах всі молоді, 20 років, слухайте. Я то дуже запам’ятала. І що почалося? Почалося так. Забрали корови, забрали курей – все забрали, що було тільки. Бо треба ж було військо годувати. А ми лишилися голодні. Мама каже: «На тобі гроші, іди до вуйка (там такий старший чоловік мешкав), попроси в нього кілька яєць, бо не маєм що їсти». Нема що їсти. Я пішла з тим кошичком, принесла ті яєчка. А старша сестра, одна і друга, пішли до Сеняви, невеличке селище таке, щоби татові сказати, як ми живемо. І тато каже: «Переїжджайте до мене, до Сеняви. Переїжджайте. Я купив там якусь кімнатку у Сеняві». Бо він займався спочатку господарством таким, що він збудував цегольню. [...]

44-й рік, у нас були німці. В 45-м. Ні, 44-й, кінець 44-го – німці зайшли до Сеняви, вже були в Сеняві, вже йшли назад, втікали. І тато у Сеняві мав крамницю промислову, промислові товари. Багато прийшло пакунків з Кракова – 300 хусток таких американських, як то кажуть, знаєте. То були японські ті хустки. Тато сховав їх на горище, щоби не забрали. Ну, і радянські прийшли уже, радянщина прийшла. Тато купив бочку пива, яйця були, бо люди приносили на товар, знаєте, і він то бив на кухні, пили хлопці пиво. Один придивився до тата. Всі вже пішли воїни дальше, пішли наші, радянські, пішли дальше. Ну, тато думав, що це якісь люди, знаєте, такі...

І.: Порядні.

А.Л.: Порядні. А один лишився, підійшов до тата і каже: «Ану витягай гроші». Тато витягнув гроші, які мав. То було десь до 20 тисяч. Забрав годинник у нього. Забрав ручку, називали в нас вічна ручка.

М1.: Авторучка.

А.Л.: Ні, «вічна» казали. Ну, і, слухайте, хоче в нього стріляти, витягнув свій револьвер. А тато побачив, що є коридор, і в той коридор і в поле, біг в поле. А він за ним. Стрілив раз, а попав у рукав, не зачепив тіла. Стріляє ще раз – попав у бік. Тато падає в борозну. Бо тоді в нас така була земля, що були борозни. Тато падає в ту борозну, видно, вже без пам’яти чи що, а той за ним. Став і лорнетом дивиться, де той подівся. Але тато під ногами в нього лежить. Він переступив тата і йде дальше. Там були такі сліди. Пішов дальше, дальше, дальше. Тато встав потихеньку і прийшов до тями. Прийшов, подивився, а будинок наш той в Сеняві був спалений. Радянський льотчик, то я точно знаю, бо я дивилася уверх, то були зірки, кинув на наш будинок, бо то була крамниця, видно. Весь центр, знаєте, в Сеняві був спалений. Спеціально. Бо вони знали, що там, в центрі, завжди є крамниці. І все було спалено до тла, слухайте.[00:05:00]

Тато ледве дещо знайшов, виніс. Ну, і...

Так, що я? Ага. Брат ще був старший, помагав татові. Він кличе сина: «Іване, де ти?» Іван прийшов, тата підняв. А ціла стіна, між іншим, якось завалилась. Тато стояв, і ціла стіна впала на тата і зробила йому рани на шиї. Так. Ми переходимо в інший будинок. Дали нам той будинок, такий теж вже був, не закінчений ще: кімната, кухня. Те, що тато міг зібрати, то зібрав разом з братом. Ага, ще й по воду тато йшов, гасив полум’я. А, а льотчик на нього стріляв, слухайте, і не поранив його. Тільки капелюх був збитий кулями. Так мені шкода, що я того капелюха не взяла з собою.

І.: А як вас агітували тоді переселятися?

А.Л.: Агітували тата переселятися, викликали його на таку раду. А тато каже: «Родився українцем і українцем буду вмирати». То ми чули вже, як тато говорив мамі при столі, ми, діти, слухали, що тато буде казати. Значить, виїжджаємо. Ну, що тут ще можна сказати?

І.: Ну, в Сеняві українців було мало. Так?

А.Л.: Ні, було багато українців. Так, було багато українців. Бо я була особисто на похороні двох братів, яких убили поляки в хаті, одному 24 роки, другому 26 років. Я була на цвинтарі. На цвинтарі теж стріляли поляки в нас. Але, правда, нікого, на щастя, не поранили.

І.: Прийшло багато людей?

А.Л.: Багато людей прийшло. Дуже багато.

І.: Переселятись багато хотіли?

А.Л.: Так.В Сеняві то було багато людей. Я навіть не думала, що так прийде багато. І ми так, знаєте, всі були якось зібрані люди, не боялися, ми йшли. Ну, звичайно, переживали, плакали. Бо такі хлопці молоді, гарні загинули.

І.: А на переселення багато людей хотіли виїжджати, українців?

А.Л.: На переселення не хотіли виїжджати.Ми теж не хотіли виїжджати. Бо ми люди були такі, знаєте, трохи багаті. Було поля багато. Ну, і цегольню тато мав спочатку, 36-й рік. Спалили.

І.: Що вас змусило виїхати? Що вас підштовхнуло, що треба їхати?

А.Л.: Підштовхнуло, бо сказали нам виїхати, а як ні, каже, то будете на іншому світі.

І.: Це хто сказав?

А.Л.: Ну, з польських, з польських тих...

І.: Поляки?

А.Л.: Поляки.

І.: Чи переселенські комісії?

А.Л.: Ну, і там комісія якась, видно, була в Теплицях... в Сеняві.

І.: Це в якому році вони сказали?

А.Л.: Це був уже 45-й рік, початок 45-го року.

І.: Ну, і як? Вас теж в якийсь табір чи просто-напросто посадили в машину і вивезли кудись?

А.Л.: Ні, в машину нас не садили. Тато договорився ще з сусідом, він дав коня і в нас був кінь в селі, поблизу Сеняви був кінь і було дві корови. То так ми лишили тому господареві. З ним змовився, знаєте, той дав віз, коня і ми дали коня. І то, що ми могли взяти, що найголовніше, то ми взяли. А так – ні. Вони забрали все, що було в шафі, забрали що було в магазині, ще що лишилося, знаєте. Все те забрали.

І.: І куди поїхали тою підводою?

А.Л.: Підводою поїхали поляки там до себе, десь в село ще.

І.: Ні. Ви.

А.Л.: А ми поїхали до Ярослава. До Ярослава ми їхали не сидячи, ми всі лежали отак вздовж: шестеро дітей, їх двоє і ще сусід.

І.: Щоб ніхто не стрілив?

А.Л.: Так, щоби не стріляли і щоби, ну, не мали такого, знаєте, апетиту. Ага, людей багато їде. Всьо було так, знаєте сховано. По боках там були такі дошки, знаєте, по боках воза, що не було видно хто їде. Ну, і ми приїхали до Ярослава, зупинилися на вокзалі. І стріляли нам, по ночах стріляли. Якби там стояв хтось... Тато зробив таку будку з того, що міг. Якби там хтось стояв, то точно би вбили когось. А то вони пошкодили дерево тільки, те, що було кругом того.

І.: Ну, це було в рамках того табору, де всі були українці?

А.Л.: Так, всі були українці.

І.: Всі були українці, і в вас хтось вночі стріляв?

А.Л.: Так, так, то вже збоку стріляли. Так, збоку. Точно не знаю, поляки.

І.: Як довго ви там були?[00:10:00]

А.Л.: Ну, були, певно, зо два тижні.

І.: Як вам там жилося? Ви мали що їсти?

А.Л.: Дуже погано жилося. Їсти не було що. Шукали, тато ходив сюди-туди, брат ходив. Він же старший був, вже й сестра була така, досить вже старша. Я мала 12 років, то так придивлялася до всього, але дуже я боялася. Дощі падали. На нас падали дощі. В тій буді там всі не поміщалися, бо то мала буда була.То так як хто міг. І везли нас уже в таких товарних вагонах. Так. Були коні в тім вагоні і були корови.

І.: Ну, але ваші коні і корови лишилися полякам тим. Так?

А.Л.: У Перемишлі, була зупинка у Перемишлі. А чому зупинка була у Перемишлі? Тому що вже треба було знати, хто куди має їхати: чи то на Тернопіль, чи на Львів, знаєте? І в Перемишлі батько залишив сина, сховав, там в знайомих. Він скоренько поїхав там до знайомих, забрав брата, сина свого, значить, сіли і їдемо. Дивимося, а корів нема, ні коней нема. Бо ще були вагони окремо з коровами і з кіньми. То то відпустили, так, відчепили поляки і лишили собі. А ми їдемо без нічого, нічого не маємо. Їдемо через Тернопіль – одні комин стирчать. Їдемо, до Чорткова доїхали – нас зняли в Чорткові. Одну нашу родину. Вісім чоловік. Завезли... Ніхто нікого не завозив. Ми стоїмо, думаємо, може, нас хтось зустріне або що.

І.: Почекайте, вашого того брата як звали?

А.Л.: Іван.

І.: І що, він так і залишився в Польщі?

А.Л.: Ні, тато забрав його, забрав. Так. Під’їхав возом, під’їхав возом до тюрми, він в тюрмі сидів.

І.: То забрав.

А.Л.: А як були поляки у нас, то питали за Івана: «А де ваш син?» Тато каже: «В Перемишлі». Але більше нічого не казали. Тільки всьо винесли з хати на віз свій, вони мали свої вози, на той віз вони всьо вивезли, що ми мали, що мали вивезти, а ми лишилися то, що на собі.

І.: А скільки вас часу везли? Скільки ви в поїзді були?

А.Л.: Ну, я не знаю, там, тиждень, певно.

І.: Тиждень.

А.Л.: Так. Ми були в Тернополі – ми стояли трохи. Потім в Чорткові трохи стояли.

І.: То ви поки доїхали від початку подорожі за той тиждень, то у вас нічого й не лишилось, я так розумію, все покрали.

А.Л.: Так. Все. Абсолютно. Нічого не було. Ну, і що там ще сказати вам?

І.: А в яких ви умовах їхали в тому поїзді, розкажіть? Скільки у вас там було сімей в вагоні?

А.Л.: Це було дві сім’ї нас було. З однієї сторони були ми, значить, мали якусь там таку піч, знаєте, то ми там палили, щось варили. А з другої сторони були: у нас було дві корови і в тої жінки корова, здається – три. То нас вже не відчіпляли, бо ми були там. Ми там були, знаєте. А там, де не було людей, що були тільки корови і коні, там поляки відчепили. Ті вагони відчепили, собі лишили. У Перемишлі, у Перемишлі.

І.: Ясно. І де вас розмістили у Чорткові?

А.Л.: У Чорткові нас розмістили в такій хатчині мурованій, але недоробленій, знаєте, ще треба було доробити там кімнату, потинькувати то всьо. Стайня була страшна, розвалена майже. І дивіться як везе. Тато займався цеглою, мав цегольню, але спалили йому в Теплицях, була гарна цегольня. А тут ми жили коло цегольні теж. […]

Люди так нічого. Ну, хто там коло нас мешкав? Теж переселенці. Так що нічого.

І.: Так що були всі свої.

А.Л.: Але в школі, на роботі до нас відносилися погано. Погано.

І.: В чому це проявлялося?

А.Л.: Проявлялося, що вони не бачили нашої роботи, і не хотіли бачити, слухайте. Не хотіли бачити просто. От дивіться, наприклад, я підготувала танець на олімпіаду «Господарочка». Директор не дивився. Завуч не дивилася, що там зі мною роблять. Тільки той музикант мені трохи підігравав. Прийшли ми на виступ уже, виступили, виступили добре. [00:15:00]

Дана Петрівна, така наша дуже патріотка, з переселенців теж, підходить до мене і каже: «Слухайте, а хто готував цей танець?» Я кажу: «Та я готувала». –«А чому нема прізвища там, де програму здавали? Мого прізвища там нема». Я кажу: «Чоловік готував, щоб гарно виступити, город там був, паркан, малював то всьо». А я знову зайнялася, бо я трошки розумілася на музиці, на нотах, колись трошки вчилася на фортеп’яні. Ну, і слухайте, я кажу: «То я готувала». –«Ну, а чого нема прізвища?» Я кажу, отаке відношення. То весь час так.

Тепер, дивіться, я підготувала дітей до радянського свята армії. Діти прекрасно всі були одіті, по-військовому, слухайте, мами, батьки старалися, шаблі дерев’яні приготували, слухайте, шапки пошили, прекрасна пісня була, і зробили навіть коня живого, і ми зайняли перше місце. Завуча на цій виставі не було. Ми стоїмо на подвір’ї, приходить заучка. А військові були судді, військові судили. Ми зайняли перше місце. Приходить заучка: «Яке місце?» А діти: «Перше». –«Як? Перше місце? Ні. Першого місця ви не будете мати. Перше місце ми даємо цій пані (ну, не казала «пані»), Вірі Гнатівні даємо перше місце. Ви підете на міський огляд», – так сказала. «Ви підете на міський огляд. А ви не підете». Боже, ми зажурилися. Що таке? Оце май таке відношення.

І.: А як вас називали? Якесь було прізвисько?

А.Л.: Дуже погано. Сама заучка. Сама заучка мене називала дуже погано.

І.: Як?

А.Л.: [Пошепки] Змія. [Сміються]

І.: А як переселенців називали там?

А.Л.: Лемки.

І.: Тільки лемки?

А.Л.: Так. То всіх називали лемки.

І.: А в Чорткові, як ви трохи там були, теж було таке ставлення?

А.Л.: В Чорткові– ні. То був завод зразу біля нас. Не було там сусідів ніяких, аж трошки дальше були сусіди. То була там стайня стояла, а після стайні вже завод був. От. Ну, так. Якось так нічого. Я ходила в шостий клас, не розуміла російської мови, диктант написала на одиницю. Бо всі російські слова «тірє», «запятая», вона як казала, бо то шостий клас ще, ще не вивчали синтаксису, то вона підказувала, а я словами писала, а вона мені поставила одиницю. [Сміється] Ну, та най буде.

І.: А ще скажіть, як вивозили вас, то там, я так зрозумів, що до поляків дуже негативно ставились, і поляки вас і вбивали, і підганяли, і били. А росіяни, виходить, що захищали в якомусь смислі?

Ж1: Ну, в окремих випадках.

А.Л.: Ні.

І.: Ну, як би ви до них зверталися, щоб ті не били. Я багато чув таких історій.

А.Л.: Ні, ні, ми не зверталися, бо не було нікого. Не було. Росіян не було коло нас. Аж той, що коло тата, все обідрав його, знаєте. То ми цього не забудемо. Тато як розповідав, то нам волосся дибом ставало, слухайте. Як так, переступити тата і піти дальше? Подумайте, це дійсно Божа сила.

І.: А в Ярославі на вокзалі, ви казали, що на станції на вас нападали, там геть нікого не було, хто би міг захистити? Чи з комісії тої переселенської, чи ще когось.

А.Л.: Може, й були, слухайте. Але я знаю, що ми всі ховалися, вночі ми старалися так більше до землі, знаєте, аби нікого не зачепило. Ну, куля зачепила, я вам казала, дошку. Там, де тато робив то ту будку.

І.: А як багато там людей було?

А.Л.: Багато було людей.

І.: Кілька сотень, кілька тисяч?

А.Л.: Ні. Кілька, ну, я знаю, сотень, певно, було. Так. Вздовж, так от люди сиділи вздовж. То я тепер їздила... [...]

А тепер одні кущі, нема ні одної хати. Ні одної. Навіть наша хата, що була нова, не втримали, всьо згоріло.

І.: А скажіть іще наостанок нам, розкажіть про УПА: як ви до них ставилися, що вони робили.

А.Л.: А ми навіть не чули УПА. Ми не чули УПА. Нам про УПА нічого не говорили.

І.: Ви не чули про УПА геть нічого?

І.2: Крайнє прикордоння. Це дальше, ніж Жешув.

А.Л.: Ні. До Жешова (Ряшів по-українськи) нам було 30 кілометрів. [00:20:00]І до Перемишла нам було з Ярослава теж 30 кілометрів.

І.: І що, не чули, що десь там в лісах...?

А.Л.: Може, тато й чув, знаєте, але діти.

Ж1.: В Дубровиці більше чули за УПА.

А.Л.: В Дубровиці, певно, там, так. Наше село було дуже велике. А повністю згоріло. [...]

...вбили священника при престолі.

І.: Прямо в церкві?

А.Л.: В церкві прямо. Зажурилася родина. Що робити? Післали сина, десь так 12-13 років, бо я з ним до школи ходила. Він пішов до тата, дивиться: тато лежить мертвий, і його вбили там. При престолі. Так. Ну, і ще діти приїжджали без носів, без язиків, приїжджали до лікаря, а їх відсилали до Перемишля, їх відсилали до Перемишля рятувати.