Зиновія Лаврик (З.Л.): Я Лаврик Зиновія, по-дівочому Кварцяна. Я народилася 12 листопада 38-го року, коли вже навчалася війна з Польщею.

Інтерв’юер (І.): В 39-му.

З.Л.: Ну, в 39-му, а я в кінці 38-го. То майже, майже, майже. Ну, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як горіла Сагринь. Бо дуже було видно полум’я, і я все тата питала, що там горить. Тато каже: то горить Сагринь. Потім, коли нас виселили, нас виселяли через Іваничі, на Волині така станція. Чотири сім’ї, но ми нічого… Тут говорили, що їм дали все брати, а ми нічого не брали. Тільки то, що взяла мама: перину, там щось перевдягнутися і всьо. На станцію, і нас зразу виселили, поїхали ми на Донбас. То була тоді Сталінська область, Олександрійський район. На Донбасі нас поселили в німецьку колонію. В одній хаті жило чотири родини. Дуже гарна там земля. Ну, як? Степ, степ і степ. Всьо. Більше там нічого. Но мамин брат був в армії, і його ранило, і у Львові він лежав в госпіталі. Коли він вийшов з госпіталя, він нас розшукав. Як він розшукав нас на Донбасі – я не знаю. Факт того, що він заказав знов вагон і каже: «Поїхали до Львова, бо то ближче до дому». І ми так осталися у Львові. […]

В мене тато взяв коня, посадив на коня і той кінь зі мною в друге село пішов. [Сміється] Ну, що то таке?

І.: Це там ще?

З.Л.: Та там ще, в Польщі, коли мені було, певно, п’ять років, може, шість, я не знаю скільки. Але то ж не є до історії.

І.: Ну, чому? Це ваш емоційний спогад.

З.Л.: Ну, спогади, як Сагринь, уже рік, то вже було… Сагринь коли? В 44-му.

І.: 44-й рік.

З.Л.: А то вже 45-й був. І там були такі спалахи, і я все тата питала: «Що там ся горить?» А тато каже: «Та то нічого». А то горів фосфор, людські кістки по полі. О. О то я вже… То мені запам’яталось, напевно, на все життя. Бо я такого ж не знала. […]

І.: …щоб у сні побачити. Так?

З.Л.: Так. Ну, я побачила своє село, но воно було спалене. Тепер от як ми їздили, то я заходила туда, дивилася. Ну, нашої хати нема. Бо ще як ми там жили, нас палили. Тільки мені запам’яталось: ліс, серед лісу озеро велике. І я коли тепер поїхала, я кажу: «А де те озеро, є?» Вона каже: «Є. Он другий раз приїдьте – подивитесь».