Леонід Квітковський (Л.К.): Квітковський Леонід Народився в селі Голя Володавського повіту Люблінської області 1929 року 4 лютого.

Інтерв’юер (І.): Недавно був день народження.

Л.К.: Недавно був. Відбувся вже перший рік старості. Вже 90 років пройшло. То ще було так чи ні, а тепер вже став старий. Перший рік старості, виходить, так ми тут жартували.

І.: Розкажіть, будь ласка, як ваше дитинство проходило і які були стосунки з поляками.

Л.К.: Ну, перше, треба сказати, звідки взялися поляки в нас. Там з 1380 року, коли вже Холмщина підійшла під владу Великого князівства Литовського і при об’єднанні Польщі з Литвою… […]

…в їхньому середовищі були такі вкраплення польські. І оці вкраплення поступово ішли багато років до 1800-х десь роках, ну, там, 9-10-й рік. Після, коли Польщу розділили, частина Польщі, в тому числі Холмщина, попала під владу, лишилася так ніби під владою Польщі, яка мама спеціальний зв’язок з Росією. І от з того часу почалося інтенсивне ополячування українського населення. […]

Я от пішов в школу десь в 1936 році. В нас була польська школа, українських не було шкіл, все були польські. Ну, вчили нас так по програмі такої початкової школи. В 39-му році почалась війна.

І.: Я перепрошую, можна уточнити?

Л.К.: Так.

І.: Як до вас ставилися вчителі польські?

Л.К.: Вчителі? Як до всіх.

І.: Не було такого?

Л.К.: Не було.

І.: А більшість українських дітей було чи польських?

Л.К.: Ні, українці. У нас в групі в школі був один учитель на чотири класи, так би мовити. І це було десь так 80 процентів – то були українці, було щось 5 процентів євреїв і процентів 10 поляків, які там були на той час. І для цього, щоби там було порядок, то все в школі вивчалася розмова на польській мові. Але на перервах ми вибігали на подвір’я і всі говорили українською мовою. Навіть деякі євреї також говорили українською мовою. Так що особливо в нас не відчувалося так, як в других місцях Холмщини було.

І.: А ви сказали«євреї навіть говорили». А так вони зазвичай якою мовою говорили?

Л.К.: Зазвичай польською.І от 39-й рік, початок війни, ще перед тим, 38-й рік, коли православні церкви розрушали поляки, нищили церкви православні. Люди казали, що поляки щось незрозуміле творять, вони спеціально хотятьнас посварити з поляками, українців з поляками. Бо по що то валити ті церкви, нищити православні церкви? Почалася в 39-му війна, наступ, вже підготовка до війни. Ну, все, вже пахло війною. Всі селяни і все місцеве населення, відчувалося, що в повітрі йде війна, буде. [00:05:00]

Всякі були там розмови. Поляки дуже бравурно то захищали свої інтереси, казали, що ми не боїмося, нас Англія, Франція підтримає, і ми німців не боїмося. [...]

Ну, та всякі були події такі місцевого значення, різне було. У всякому разі, границя стала по Бугу, на Бузі. І деякий час, з місяць часу вона ще була відкрита. Ці люди, які були якось так прокомуністично налаштовані, але, може, навіть і не прокомуністично налаштовані, але вважали, що тут, в Росії, буде краще і буде більший доступ до навчання.

Значить, переїхали в цей час на територію, зайняту радянськими військами, це в Рівному десь. Декілька чоловік із нашого села поїхало туди. Але познайомилися з ситуацією, що там творилося, вони зимою вернулися назад. Як німці? Німці ставилися лояльно. Але вони, наприклад, зберегли всю польську адміністрацію, яка була там до війни, і поліцію польську, в сусідньому там селі поліцію всі називали «гранатова» поліція. Вони мали гранатову форму всі.

І.: Темно-синя.

Л.К.: Темно-синя форма. І вони зберегли. І вони служили німцям і своїм польським організаціям. Тому що багато поляків, військових, які мали зв’язки, і не військових, то Армія Крайова пішла в підпілля. Але вони сиділи тихо, ніяк там не проявляли інтересу. І німці відносилися досить лояльно до населення українського, українська школа відкрилася, початкова, звичайно, і було там заведено деякі «контигенти» (так, як вони казали), збирали там зерно і все. [...]

Перейшла в наступ Червона Армія, і до нас в 44-му році прийшли радянські війська і відразу почалася розмова про переселення. І от тоді почалися, і перед тим дещо, і вже фронт почав рухатись сюди, на захід, і тоді все почалося, поляки почали проявляти свою активність: і Армія Крайова, Батальйони хлопські, і другі організації. І разом з тим розвинулися бандитські угруповання, грабункові. І от вони почали українців...

І.: Ваше село атакували?

Л.К.: Так. Значить, вони також там по ночам приїжджали, забирали, грабували. І були і вбивства. Тому коли було сказано, що то є переселення, люди, ну, рішили, що треба виїжджати, бо вже там життя немає.

І.: А ви цих нападів не пам’ятаєте?

Л.К.: Ну, чого ж не пам’ятаю? Пам’ятаю. Я ж був свідком того.

І.: Це вам уже скільки на той момент було років?

Л.К.: Ну, та вже був 29-го, а то 44-й. 15 років. Я багато знав, а усвідомив я тепер всю глибину тої ситуації. Факти, що були: там напали, там вбили.

І.: А на вашу сім’ю не...?

Л.К.: На нашу сім’ю не було якогось такого особливого нападу. Але не раз треба було десь краще піти з хати.

І.: А куди ж іти?[00:10:00]

Л.К.: Ну, десь в поле, в якийсь лісовий масив. Ну, одним словом, коли почалася війна, то кожний собі там повикопував такі бліндажі, значить, схрони замасковані, туди збиралися на ніч.

І.: А УПА було активне у вас там?

Л.К.: Тоді ще не було активне УПА. УПА почалося вже активне після нашого поїзду. Ми в 44-му... в 45-му році виїхали.

І.: Коли саме?

Л.К.: На Старий новий рік виїхали, і нас відправили в Донецьку область. А чому в Донецьку? Справа в тому, що коли почалося це питання вже переселення, до нас приїхав голова радгоспу з Дніпропетровщини, і він агітував до себе на Дніпропетровську область. Такий був Тарасов.

І.: Розкажіть, як агітував. Збирали людей на площі?

Л.К.: Ні, по хатам ходили. Селяни збиралися. Ну, і селяни... Але селяни вже орієнтувалися, що таке Радянський Союз, знали що то є. Але тут вже зрозуміли, що життя тут не буде, треба буде звідси виїхати. Тільки коли і як, при яких умовах? І тоді вони слухали, по хатах збиралися, я знаю, навіть у хаті в нас була... він був, деякий час жив. І там були розмови. Йому задавали питання: дайте ми поїдемо подивимося, як там є на Україні, щоб ми знали, що з собою брати. Селяни також мали свій особливий підхід до такої розмови. Подивимося, що там є, що треба взяти з собою. А йому кажуть, а він каже, що то складно, то не можна. А один, який був з ним, військовий, якийсь лейтенант, такий веселий мужчина, він так сусідові, що сидів поряд, каже: «Пошли, пошли, вони поїдуть подивляться, і ніхто не захоче їхати». Жартували навіть ті, що в його оточенні були. Отак пішла агітація. Ну, і так і так, виїжджати прийдеться. Хто готовий вже до того виїзду, то виїжджайте. І от з нашого села, якраз це Старий новий рік 45-го року, виїхало щось 6 родин. Ну, до Парчева нас на станцію залізнодорожну, навантажили, поїхали до Холма, там ще довантажили і поїхали на цей...

І.: Одне уточнення хотів. А якою мовою агітував вас цей з Дніпропетровщини?

Л.К.: Якою мовою? Я собі не пригадую. Ну, але він то...

І.: А ви розуміли російську там?

Л.К.: Ну, та розуміли.

І.: Розуміли. Так?

Л.К.: Розуміли. [...]

І верталися. Куди ж вертатися? Значить, можна було вертатися на Волинь або в Галичину. Справа в тому, що у нас були контакти, культурні контакти, зі Львовом, з Галичиною. І тому знали, що тут є вузи, є де навчатися, ближче до кордону, тут свої вже, ми спілкувалися раніше з Галичиною і з Волинню. Але з Галичиною більше, бо тут більше було навчальних закладів, і тут ще тоді, за Польщі, багато людей вчилося тут, в Галичині, у Львові. Ну, і так ми попали, наша сім’я попала...[00:15:00]

І.: Можна було вертатися. Це ваш внутрішній вибір був «можна було вертатися»? Бо ж не сильно дозволяли вам там вертатися?

Л.К.: Ні. Ну, як? Верталися як хто міг. Хто поїздом, як можна було. Хто фірою, хто так, різними другими такими способами, хто пішки, навіть було. І отак помаленьку то всьо верталося, і то все стягалося зі всієї України. От холмщани в нашому товаристві були і в Запорізькій області. [...]

І.: ...вперед їхали місяць, три тижні, чотири тижні. І пропускають, і не дають деталей цього переїзду. Але 3-4 тижні в товарному вагоні – це ж трохи важко. Там є, мабуть, що розказати про те. Розкажіть, вас скільки було, сім’я у вас?

Л.К.: Три чоловіки.

І.: Мама, тато, ви. Так?

Л.К.: І я. Так.

І.: А вивезли з собою, мабуть, якісь тварини, якесь збіжжя, якесь щось?

Л.К.: Ні, ну, щось, корову, здається, везли.

І.: Вулики були?

Л.К.: Вулики– ні, не везли. Ну, якусь там необхідну домашню утварь, посуду, там щось, посуд. Ну, таке от.

І.: Скільки часу їхали?

Л.К.: Скільки часу ми їхали? Ну, та дайте пригадати, так я не можу. Значить, на Новий рік ми виїхали, а приїхали в Дніпропетровську область, нас поселили 25 кілометрів від Дніпропетровська –Кархутори, таке було велике село.

І.: Німецька колонія колишня?

Л.К.: Ні. То було українське село. Багато було розкуркулених там. Розказували, як то все колгоспи будувалися.

І.: А коли ж ви туди доїхали все-таки?

Л.К.: Доїхали?

І.: На ваш день народження чи пізніше?

Л.К.: А я щось так не пам’ятаю, як воно було.

І.: Ну, день народження в поїзді святкували?

Л.К.: Ні. Тоді не було як святкувати, про це не говорили. Ну, чекайте. Ну, 18-те – то ми виїхали, то так. Ну, в Києві там ми були. Ну, тижні два ми їхали.

І.: Це небагато.

Л.К.: Ще тоді небагато їхали. Бо то перші були ці, так що то небагато їхали. Ну, зима була. Ми приїхали, то ще була зима.

І.: А як ви там? Там було, як вам нагрітись, в тому вагоні?

Л.К.: Я щось не пам’ятаю, щоб там щось було грітися.

І.: Зима, холод.

Л.К.: Зима, холод було. Ну, може, якась і була там буржуйка, як називали її. То я вже щось...

І.: Не пам’ятаєте. Так?

Л.К.: Таке мені і не запам’яталося з тих часів.[...]

На станції ми чекали днів три.

І.: А в яких умовах?

Л.К.: Ну, в поїзді сиділи дальше в тих вагонах, в яких ми приїхали.

І.: Це в Холмі?

Л.К.: Ні, в Дніпропетровську.

І.: Ні, я мав на увазі перед відправкою.

Л.К.: Ні, ну, коли нас погрузили в вагони там на польській території, то ми десь так, ну, може, добу постояли. Довго – ні. Відразу ми поїхали до Холма.

І.: А в Холмі тоді скільки часу?

Л.К.: Ну, то днів два чекали. Там причепили ще вагони.

І.: І ви жили там в вагоні?

Л.К.: В вагоні, в вагоні. Ну, і потім поїхали вже дальше туди.

І.: На Дніпропетровщині були рік. Скажіть, будь ласка, а як вас там сприймали люди місцеві?

Л.К.: Ну, як сприймали? Ну, по-різному було. Одні казали: «Чого ви то приїхали?»

І.: Українською мовою теж. Так?

Л.К.: Українською мовою. Значить, каже, я от запам’ятав ще такий випадок, жінка каже, коли їхали вже, везли нас з поїзда на те село, то стояли жінки й дивилися, кажуть: «Полячки приїхали».[00:20:00]

І.: «Полячки» називали вас?

Л.К.: Так. Питали, бачили, які коні там в людей були, фірманки, і вони, казала одна жінка, то я чув сам в одному селі, вона каже: «І чого ви сюди приїхали? Ми то теж колись були господарями, а зараз старцями стали». От таку фразу, мені запам’яталося. Вони, може, ще щось говорили, ну, але... [...]

І.: А коли ви прийшли сюди, на Західну Україну знов звідти, то тут як вас сприймали місцеві люди?

Л.К.: Як вам сказати? Ми прийшли сюди і старалися розчинитися в тому суспільстві, яке там є. Значить, особливо ми там не вимагали для себе якихось умов, старалися якось прилаштуватися так, щоби... Про це ніхто не говорив, що я от переселенець, я щось там маю щось то...

І.: А ви тут одразу потрапили у Львів?

Л.К.: Так.

І.: В місто одразу?

Л.К.: Так. [...]Була хата, прізвище забув, значить, то був розкуркулений він, властиво, то не розкуркулений, бо він господар, був багатий господар, він покинув то все, поїхав в Дніпропетровськ на роботу. І оці всі голодомори, він то прожив як міський житель. І в нього хата була велика, сіни і направо, наліво хата. І от одна частина тої хати вони віддали для нашого проживання там. І вони, ну, відносилися дуже так лояльно, нічого особливо такого. Але я розказував, як то все було. [...]

Один епізод. Гарна вона жіночка була, молода ще. І хтось там їй каже: «Чого ти собі замуж не виходиш? Чоловік пропав на фронті, загинув. Що, нема там якихось сватів, щоб до тебе, не сватається ніхто?» А вона каже: «Та є там, – говорить, – але він мені «што да што», а мені як ніж в серце». Це як вона відносилась до російської мови.

І.: На Дніпропетровщині.

Л.К.: На Дніпропетровщині. От такі були. Більше того, ще один такий епізод, якщо, може, то вас цікавить. Потім ми в другому селі там мешкали, і тоже велика була кімната. Значить, господарі були, одна кімната – займала учителька початкових класів в початковій тій школі, семилітній школі, і наша кімната. Но наша кімната була прохідна. А її чоловік, вчитель також, в часі попав у полон, потім якось він з полону вибрався і знову в армії був. І коли я там з собою якісь книжки мав, і запам’ятав ту книжку «В запалі боротьби» Мосендза, була така книжка, тут в Галичині видана.

І.: Леоніда Мосендза. Так?

Л.К.: Так. І вона побачила ту книжку і каже: «Можна почитати?» Ну, я кажу: «Прошу дуже». Вона почитала ту книжку і потім питається: «А ще в тебе є якісь книжки?» В мене щось там також було з забороненого. Я просто не розумів, що то не можна мати таку літературу. І я їй дав. І от кінчилась війна вже, чоловік вертається з фронту. [00:25:00]

І то я також був свідком того. Вночі він заходить, ми там всі спали, розбудив. Вона знала, що він вертається, і вона вискакує з своєї кімнати, двері тут відкриваються, він входить, і от перші слова її були: «Тільки мені тут не штокай». Мені просто так здивувалося, що так. А потім щось при розмові вона казала: «Якби я була в Галичині, то я би була в УПА». Отак потім, почитавши оцю літературу.

І.: Це вчителька з Дніпропетровщини.

Л.К.: З Дніпропетровщини. Ну, от такі епізоди окремі. [...]Коли то утворилось ще в 39-му році, утворилися українські школи, з українською мовою навчання, ну, і в Холмі утворилися два такі, ну, якщо тепер кажуть, ліцеї. Це гімназія українська і технічна школа українською мовою навчання. Ну, там зібралися, гімназія то в основному були ті ровесники, які відповідали тим рокам і ті класи, які там були. А от в технічній школі, то там були різні. Там були люди, от у мене в групі був чоловік, мужчина, десь з Варшави приїхав, з 22-го року, якийсь був з 25-го року. Чому? Тому що не ходили, боялися, що німці заберуть їх на роботу до Німеччини. А ті, що вчилися, ну, то там можна було почекати деякий час, що з того буде дальше. Ну, там різні були люди, інженери навіть були такі, не закінчені ще, вчилися, ще раз вчилися.

І.: Це викладачі були з Галичини у вас?

Л.К.: Ні, не тільки. Були і з Волині. Навіть більше, там було два викладачі, які попали в концтабір німецький і їх звідтам якось викупили, їх відпустили. Ну, ясна річ, що тих учнів було дуже багато, більше, ніж, там, бо ніби потім німці скоротили гімназії, об’єм учнів. Всі хотіли до школи. [...]

І.: Вижили в такій області, довкола якої, поруч з якою було досить багато німецьких концентраційних таборів і навіть таборів смерті, недалеко від вас були.

Л.К.: Так. Собібор.

І.: Так. Чи ви в той час знали про них, що там відбувається? І чи, може, якісь люди з вашого села, з сусідніх сіл працювали там або, навпаки, чи їх туди ув’язнювали? Наскільки це вас торкалося в той час?

Л.К.: Знати то ми знали, що там робиться, в тих таборах. І Собібор, і Майданек біля Любліна. Ну, а чи...? Ну, були якісь одиничні, що із нашого місцевого населення німці туди також заключали. Так що були такі.

І.: Ясно. Знали ви, що там робиться.

Л.К.: Знали, знали.

І.: І що то за дим іде звідти. Так?

Л.К.: Так. От я такий епізод тоже. [...] Я до свого села з Холма їхав поїздом до Володави. Ну, а там вже як попало. І от на стації в Собіборі, там була зупинка, якраз прийшов якийсь, ну, транспорт євреїв.[00:30:00]

І.: Ви бачили на свої очі?

Л.К.: Так. І так в лісі був концтабір той і ті печі, де їх там палили, нищили і палили. Видно було тільки димарі звідси. І от на стації один мужчина в такому плащі, високий такий, метри на два, може, єврей з дитячою коляскою, через вікно я бачив, там вони стають і він[нрзб, 00:30:35].

І.: До німця.

Л.К.: Звертався до німця цього, так. То було таке, то я бачив. І їх так то в ліс туди відпровадили, і наш поїзд поїхав дальше. [...]

Обслуговували Собібор, дуже багато було, які там, то були рускі полонені, якісь чучмеки. Ну, я не знаю, якісь національні меншини. Там їх було багато.

І.: Не рускі, а якісь з того... з Азії?

Л.К.: З якимсь обличчям азійським, якимсь таким. Але з російського концтабору його взяли там для обслуговування того. Воєнноплєнний російський. [...]

І.: Ну, і наостанок. Якщо ви знали, що там твориться, то як до німці вставилися?

Л.К.: Прошу?

І.: Як ставилися до німців ви, коли дізнавалися, що там твориться, в тих таборах?

Л.К.: Ні, ну, то вже було ясно, що німці нам не друзі. Як тільки почалася вже війна 41-го року, я ж кажу, що німці просто вже були, ясна річ, що то не наші друзі.