Володимир Ковалюк (В.К.): Володимир Ковалюк, родився 1940 року, Холмщина, Володівський повід, село Старий Оріхів. Я, щоб не затримувати, розкажу два-три таких випадки, які мені розказували батьки, тому що я ще був такий, виїхали, то шостий рік був. Один з таких випадків, після...

Інтерв’юер (І.):  Почекайте, коли ви виїхали?

В.К.: В 1946-му. Одні з останніх.

І.: Коли саме?

В.К.: Скажу. Один з таких випадків. Німці Польщу розбили за дві неділі. В цей час на Холмщині, можна сказати, бурно почала розвиватись українська культура, література, мова, школи. Наше село невелике, десь так до 100 номерів Старий Оріхів. Була польська школа, коли німці прийшли, зробили українську школу. Появились вчителі, ну, видно, були зв'язки з Україною такі. Видно, що втікали від комуністів Радянського Союзу. Левчук такий з Полтавщини був. Вчив мою сестру, вона на 10 років старша. Зі Львова була така вчителька Похмарська. І ось сестра розказує, десь вони вже в третьому класі. Школа була з однієї сторони села українська, польська з іншої. Вони зустрічаються з польською вчителькою, що вона їх вчила до цього, коли була тільки польська школа. Вони проходять мимо і не здороваються. Цій полячці надоїло, вона стає і говорить, - що ви собі думаєте, я вас вчила, треба ж здороватися якось. Ну, і діти заходять в українську школу, питаються, вчительки, - що нам робити? Вчителька Польщі так каже. Ті в школі їм сказали. Другий раз вони йдуть. Знову полячка, ця на зустріч, вчителька. Вони нічого не говорять. - Чого ж ви не здороваєтеся зі мною? А той старший хлопець там був, і двоє дівчат, та каже, - ті часи минули, коли ми спину на вас гнули, - і пішли. Вона каже, стала, так і стояла, дивилась за нами.Ну, ще один такий випадок. Жили ми в селі більш-менш заможно, більше українці. Було вже чути, що не так все добре ті, що поїхали на Україну. Батько не дуже хотів їхати. І в сусіднє село заходить до свого товариша і говорить, - ну, що ж мені робити, їхати чи не їхати? А той, каже, знімає сорочку, показує, спина синя. Каже, от тебе, як поляки, піймають. От так тобі нарисують, ти не будеш питатись. Ну, і батько вернувся, давай збиратись вже. Збирались. Коли вивозили, нас вивозили до Володови, на станцію, через ліс. Там в цей час багато грабувало, особливо поляки. Ну, і батько там все, що міг, забирали на фіри. Дозволяли брати, брав коня, корову, там, реманент. Два мішки жита, у нас пшениця теж, північ Холмщини, Підляшшя, не росла, два мішки пшениці по 100 центнерів, віддав полякові. І каже, ну, тобі краще, ти завезеш в Володову, і там мені віддаси. Ну, і приїхали вже, коли виселились, приїхали в Володову, того поляка не було. Але після цього вже, як батько не схотів їхати в Польщу, той поляк приходив в наше село і розказував, каже, - якби ті часи вернулись, я б в два рази більше віддав. Ну, йому було так совісно, що він так зробив. Каже, - чому я так зробив, не знаю.Ну, і окружили вже в 46-му, то кінець травня, [00:05:00]

початок червня, окружили село, дві години на збори, і поїхали ми.

І.: А можете трошки детальніше. У нас 46-го року ще не було. Хто приїхав, військо польське?

В.К.: Вже військо польське. Військо польське. То бандити били. От там відправляли вночі. А то, звичайно, окружили село і вперед їхати. Поляки місцеві допомагали, їхали, щоб нас не грабили по дорозі. Нас збирали, цілий состав, у Володові, і тоді нас погрузили. Ми поїхали, якою дорогою я не знаю, доїхали до Ковеля. І тут в Ковелі кажуть, що поїдете туди, на Київщину, на Олевськ. А вже народ був такий більш сміливий, і переселенці стали противитися, що ви нас виганяєте з боліт, ми в болото не поїдемо. І так пройшло пару днів, десь вночі там порадилися і кажуть, - не хочете в болото, поїдете в гори. І нас відправили у Львів. Цілий состав нас виселили на Перцинківці. Ми жили просто під відкритим небом і ходили в район Пустомити, де польські хати, там давали нам хати. Ми оказалися на польській хаті, на Поршні. Там вже були українці заселені, але прийшов батько, каже, що тут освободили нам місце. Ну і такий ще випадок, що в цей час, в 1946 році, Львів був розбитий, розрушено все. Я вже пам'ятаю, біля Перцинківці приходили на роботу просити. Там якийсь завод фарби, завод шкіряний, по-моєму. Мама каже, - ні, ми тут не останемося. Ми не будемо жити з кошичка. Ми хочемо їхати в село, в такому досі. Коротенько.