Марія Хоменко (М.Х.): Так, я Хоменко, з дому Мельник, Марія Іванівна.

Інтерв’юер (І.):  Коли народилися?

М.Х.: Народилися в 40-му році, 25 квітня, в селі Модринь, Грубишівського повіту. Мама народилася в селі Ласків, теж Грубишівського повіту. А горіли в селі Сагринь, там нас вбивали. Там вбили мого діда, маминого тата, в мене на очах. І в зв'язку з тим, що таке горе спіткало весь наш Холмський край, і не було спасіння, бо мета поляків була винищити українців, звільнити територію. Ми їм там були не потрібні, були як вороги. І чомусь така доля нашого українського народу, що ми зараз на своїй землі є, наче десь з неба злетіли. У нас немає ні роду, ні племені. Хоча це не так. Але наші друзі в лапках так вважають. І після того, як нас понищили, наші батьки, хто залишився живим, поїхали в Грубишів, а потім ми виїхали у Галичину. І вже там, як розказали, яка в нас доля, то прийшли наші хлопці, як ми їх називали, і погнали поляків з наших земель. І ми повернулися назад.

І тут 1944 рік, прийшла визвольна наша радянська армія, і почалося нове горе, бо вони повернули поляків назад, тих, що наші хлопці прогнали, повернули назад в села, поставили їх поліцаями, і тоді почалося справжнє пекло. Бо і совєти свою справу робили чорну, так, як вони робили тут і на Волині, і переодягалися, і нищили той наш народ нещасний. І поляки десь когось спіткають, українець, значить, і б'ють, і заб'ють. Так забили рідну сестру мого тата вже в 1945 році перед самим виїздом. І коли ми, наші українці, йшли жалітися до влади, тобто вже радянської влади, то вони казали, - поїжджайте к нам, у нас роботи і мєста хватить для всіх. Ну і не було виходу, не було кому скаржитись, не було, де шукати порятунку. І бачили, що нас виб'ють до ноги, бо залишилися одиниці. От в маминому селі, було жителів десь 450, а забили в одну ніч, тоді, 10 березня, 300 людей. І дітей, і старих, і малих, і яких спіткали. Залишилося, тобто, жити, десь 120-130 осіб. І то тільки ті, що або не були в селі, бо повтікали чи в місто, чи в інші села, або ті, що сховалися десь і так чудом, з божою допомогою, залишилися живі. Через те це було виселення нас не добровільне, а примусове. Нас просто силою вивезли зі своєї землі. Тут кажуть, що це було добровільне. Кожен має своє обійстя, кожен має свої будинки, і в будинку. От хай добровільно покинуть і поїдуть в світ за очі. А в нас не тільки ми залишили, а попалили. Мамине село Ласків - не залишилося жодного будинку. І як ми повернулися вже із Галичини, після того, як поляків прогнали, то жили в льосі. І тоді почали знов стягатися і будувати якийсь куток, щоб можна було жити. А тут прийшли і кажуть, забирайтеся. І це було швидко. Забирайте що хто міг. Ну, уявіть собі. Тато на підводу поклав свою кузню. Тато був коваль,[00:05:00]

і знатний коваль на весь куток.

І.: А хто вам сказав забиратися?

М.Х.: НКВД-исти і поляки. Всі разом. Вони спільно працювали.

І.: Евакуаційні комісії, в яких були НКВД-исти.

М.Х.: Так. І вони ж сказали, що - поїжджайте к нам. У нас і мєста, і роботи хватить на всіх. А як поїжджайте, їх не цікавило. Я, кажу, я, бабуся старенька, татова мама, і на підводі мамина машинка, Зінгер, щоб було чимось дороблятися до чогось. І татове начиння. Ковадло навіть тато привіз, і молотки, і що хочеш. Бо тато думав, як це буде жити. Ну і то було 25 березня уже 45-го року нас вивезли в Сокаль. І там на платформі ми стояли два місяці. Аж до трійці в кінці червня. Не пам'ятаю, якого числа. Бо я того не пам'ятаю. Трійця була. Але знаю, що до трійці.

І.: Ви жили на станції?

М.Х.: На станції. Отакі буди поробили циганські. В кого було яке рядно. Які мішки позшивали. Аби дітей врятувати від дощу, від снігу. Бо то, що квітень, травень, була різна погода. Було холодно. Ну і отам тато почав шукати, як же жити. Чи щось треба десь, якогось хліба десь купити. І почав робити ті ложки, про які говорила Галина Антонівна. Я пам'ятаю ті ложки, бо нам було всім дуже цікаво, як то так, що ллють в пісок, а потім виймають, а вона ложка. А вже ми з бабцею, мама, бабця, чистили ті ложки, шліфували і піском, якимось залізом, щоб їх трошки привести до якогось ладу. І так пережили тих два місяці. А потім нас погрузили на товарняки і поїхали. Куди везуть? Ніхто нічого не знав. Правда, нас везли, нас везли довго. І перша зупинка була в Олевську аж, в Житомирській області. І, каже, мама розказує, глянула, а під вагонами бігають діти, і - дайте кусочок хліба. Каже, ми були в шоці. Ми такого не знали, нас ніхто нікого не просив. Всі жили, мали свої поля, мали якийсь достаток. Один одному допомагав і давали собі раду. А тут діти бігають і просять хліба. То були всі дуже настрашені, як то буде все пережити.

В Одеську область, вже після цього не було зупинки, завезли в Одеську область, у Відіопольський район, село Велика Акаржа. Але завезли нас не в саме село зразу, а викинули в полі, фактично. І два тижні ми сиділи на якомусь полустанку, голодні-холодні. А тоді вже почали розподіляти нас по селах. І там були німецькі будівлі, якесь село. Нас завезли в ту Велику Акаржу, помістили в будинок. Тато пішов зразу шукати роботу. Найшов роботу десь в якомусь містечку. І там, перше я пам'ятаю, дитина хоч мала, але такі вражаючі моменти, вони залишаються назавжди. От я пам'ятаю, як діда забили, як він лежав в тому снігу. Я пам'ятаю, як тато виливав ложки. Я пам'ятаю, як ми з мамою вперше, мама мене взяла, дивилися фільм. Там, де тато працював, в цій Одеській області, “Шість годин вечора після війни”. Це був перший фільм, який ми побачили взагалі. Ну і почали хазяйнувати. Мама посадила картоплю, а та картопля зійшла, і не зацвіла, а засохла. Така була суша, така була погода тяжка, [00:10:00]

і наші люди почали хворіти. І побачили, що тут буде кінець. Правда, місцеве населення казало одразу, - о, то приїхали поміщики. Ну, бо кожен привіз, хтось мішечок зерна, хтось мішечок муки якоїсь. Для них то було дивно. І казали, - о, то приїхали поміщики, а ще за ними приїдуть бідні. Бо їм казали, що тут такі нещасні приїдуть. А ми почали працювати. Тато працював ковалем, а мама шила. Тим часом, як почали люди вмирати, а почали до нас приходити вістки із Волині, і почали люди взнавати, писати, що тут такий клімат, як в нас, така ж сама роса на траві, а там нема того нічого в тій Одещині. Люди почали втікати масово сюди. Поліція не пускала. Їхали ночами. Ми, наприклад, їхали через Тирасполь, через Молдову, і тільки ночами. Зібралися шість господарств, шість підвод, і ми так пробиралися. Вдень відпочивали, а вночі знову в дорогу. Дуже важка була дорога. Їхали шість тижнів, а мама пішки з Одеси сюди, на Волинь. Мама вела за шнурок свою корову і корову татового швагера, бо татову сестру забили в 1945 році перед самим виїздом. Отака була наша тяжка дорога. Приїхали на Волинь в село Тертки. Помістили нас там в одну родину. А потім народилася друга сестра, і ми перейшли до других господарів. Дуже хороші господарі були. Правда, вони такі були заможні люди. І трошки на нас так косо дивилися, щоб хоч ми тут що не крали, чи щось не обіжали їх. А потім той господар приїде з поля, мама вибігає, допомагає йому коня розпрягти. Щось там вони роблять. Мама вийде, і тато, і допомагають їм. І той чоловік був дуже здивований. Потім вони в нас і на весіллі гуляли.

І.: Крали у вас щось?

М.Х.: Не тільки крали. Батьки наші не спали. Я то з бабусею в тій буді, на підводі, а тато з мамою під підводою, на землі. І тато, і інші чоловіки, бо ж там у нас було багато сімей, і ходили, чергували. Тому що прилітали, і обкрадали, і що де було, то тягнули. Із підводи, і з-під підводи. То було дуже страшно. Тим більше, що погода була невідповідна. І сніг був в квітні, і дощі, і все. І не сховатися, і не поспати. Бо ж людина мусить відпочивати трошки. А тут мусили чергувати, бо інакше не осталося б нічого.

Правда, нас голова сільради поселив, як ми приїхали, до одних людей. Прізвище Ікон їх було. І там жило дві сестри. А в них було два брата, які були в купах. Ну і за тими дівчатами слідкували. Ну а нас попередили, той голова сільради, що глядіть, як хтось прийде, ви повинні нам повідомити, бо інакше і вас теж вивезуть в селі. Ну а тато, правда, мамі було 24 роки. Тато на 5 років старше. Але ми були люди законопослушні, так як взагалі українці є законопослушні.

І.: Поки не опиняються при владі.

М.Х.: Ну і приходять хлопці в кожушках і просять їсти. Вже в ніч, темно. Покормили їх. Ну і хлопці пішли. А мої батьки сидять і кажуть, що ж то робити? Скажи - буде біда. Не скажи - теж біда. Що ж нам робити?[00:15:00]

Але каже мама, - почекай, ми почекаємо, хай вони далі підуть, а тоді підемо скажемо, як їх не доженуть. Ну пройшла десь, може, година після того. Мама збирається і йде до того голови сільради і має сказати, що були, як вона заходить, під вікно, дивиться, а ті кожушки сидять і п'ють разом з головою сільради. А то були переодягнуті КГБ-істи.

Радянські солдати багато говорили, - поїжджайте к нам, там рай буде. Але були хлопці, які казали, - куди ви їдете? Не виїжджайте, у вас все наладиться, все буде добре. А там, кажуть, весело, куди ви їдете, попереджали.

І.: І то, і то росіяни були?

М.Х.: Ну, як росіяни. Радянська армія.

І.: Мається на увазі російськомовні?

М.Х.: Бачите, зараз не можна говорити, що російськомовні. Були різні народи, але вони всі солдати говорили на російській мові.

І.: Ті, що вас просили виїхати, то, мабуть, з НКВД, а ті, що казали лишатись, то просто собі солдати з України.