Юрій Грицеляк (Ю.Г.): Я Юрій Грицеляк.

Інтерв’юер (І.): Де і коли народилися?

Ю.Г.: Народився 16 квітня1932 року в місті Перемишлі, де я проживав до 1946 року. Вважаю своїм родинним місцем.

І.: Ваш тато, мені сказали, був при митрополиті Коциловському.

Ю.Г.: Не при митрополиті, а при єпископі.

І.: Єпископі, так.

Ю.Г.: Був канцлером єпископської консисторії, називалося.

І.: Розкажіть, будь ласка, як було ваше життя до переселення, що змусило переселятися або хто змусив переселятися, ну, і далі як відбувалось саме переселення.

Ю.Г.: То дуже складне.

І.: У нас є година. Так що можете розказати.

Ю.Г.: Як воно було при Польщі одно, потім до нас прийшли німці і границя стала по Сяну, нас виселили з будинку, де ми жили. Будинок був такий, робили ремонт під сучасний: каналізацію, всьо таке зробили сучасне. А нас звідтам виселили в такий будинок сирий, капітула називалося. Це коло церкви Івана Хрестителя бувший монастир, і так чотирикутної будови, і в тому ми жили. Там було дуже важко жити, бо то було, ну, не нормально для життя.

І.: Ага, тобто у вас, власне, в 39-му році це сталося.

Ю.Г.: Ні, не в 39-му, в 41-му.

І.: В 41-му. Тоді, коли напали на Радянський Союз.

Ю.Г.: Ні, напевно, не в 41-му. Я вже плутаю. В 40-му році, десь так.

І.: Ви жили з радянської сторони кордону?

Ю.Г.: Так-так, ми з радянської сюди. То якраз то всьо радянське ми відчули. По-перше, мого брата арештували. Він мав 17 років.

І.: І за що його арештували?

Ю.Г.: За що арештували? Ну, він занимався радіолюбительством.

І.: Ага.

Ю.Г.: І, ну, ясна річ, мав якийсь причандали, що робив ті радіоприймачі. Тобто на той час то було нове, ніхто ще того не знав.

І.: І його сприйняли за шпіона. Так?

Ю.Г.: І його за шпіона, так. Але шпіона нібито українських буржуазних націоналістів.

І.: І що з ним сталося?

Ю.Г.: Його тримали в тюрмі. Де тримали –я не знаю. Але у Львові був на суді 59-ти. Був такий суд у Львові. То він на тому суді був, і там на тім суді він ніби доказав, що він не має відношення до того.

І.: Навіть так.

Ю.Г.: І його десь віднесли на інший, ну, самостійного провадження, в справу виділили. І пізніше його лиш розстріляли чи замучили на допитах. То я того не знаю.

І.: І більше не вернувся.

Ю.Г.: Ну, та ясна річ, не вернувся. Але так пропав тоді і документа не відомо. [...]

Ну, за німецької окупації було також складне, але було трошки більш позитивне.

І.: В чому? Для релігійного життя, для українців?[00:05:00]

Ю.Г.: Ну, для українців, для релігійного життя то було таке, що можна витримати. Але німці виловлювали жидів, по-перше. Пізніше виловлювали тих, що якісь були замішані...

І.: З комуністами.

Ю.Г.: Комуністи або... Бо вони ж не говорили по-нашому, то так: вхопили людину, забрали і всьо.

І.: Ваш тато, в чому його були функції, де він працював?

Ю.Г.: Ну, він керував...

І.: Канцелярією?

Ю.Г.: Канцелярією на дієцезії. Він був супроводжував єпископа всюди, куди він ходив. І так, що я батька фактично не бачив, бо він цілими днями був там, в палаті єпископа.

І.: А ви єпископа пам’ятаєте добре?

Ю.Г.: Пам’ятаю.

І.: Що це була за людина? Як ви його опишете?

Ю.Г.: Ну, та був старий, з бородою сивою. Він мав великий авторитет там, в Перемишлі. І він на ту цілу дієцезію мав вплив. [...]

Та так, його дуже шанували.

І.: Вас окремо як би виселяли від єпископа чи в той самий час, коли його брутально кинули на машину і вивезли? Чи вашу родину окремо виселили?

Ю.Г.: Родину окремо виселили. Але в той самий час.

І.: В той самий час.

Ю.Г.: Угу.

І.: Тобто всі працівники єпископату ще працювали до того моменту?

Ю.Г.: Так.

І.: Чому так було?

Ю.Г.: А, то мова йшла про переселення. Польський уряд прийняв рішення переселити українців.

І.: Так.

Ю.Г.: А українці опиралися, не хотіли переселятися і тікали в ліс.

І.: Ну, і плюс, я знаю, що сам єпископ намовляв не виселятися. Так?

Ю.Г.: Єпископ не намовляв. Ну, та, певно, він казав: ми тут родилися, ми тут повинні померти. Та і все. [...]

І.: Єпископа викинули в Радянський Союз раніше, ніж вас, чи вас першим вивезли?

Ю.Г.: В той самий час, в червні 1946 року.

І.: Оце ми трошки проскочили, давайте по порядку. Розкажіть, як прийшли радянські в 44-му році «визволителі», так би мовити, і що почалося і як почалося. І якщо пам’ятаєте, може, роль НКВД чи когось там.

Ю.Г.: Що-що?

І.: Чи пам’ятаєте «енкаведистів» якихось, може, чи щось таке? Ось цей період довиселення.

Ю.Г.: Ну, я був ще дитиною, я того не можу так щось сказати. Ну, все-таки я 14 років мав вже.

І.: Ну, вже так.

Ю.Г.: Прийшли вони, ясна річ, переслідували духовність. Значить, всьо переслідувалися. Ну, але люди ходили до церкви, весь час то було, так і було.

І.: Ну, українці з Перемишля втікали від совєтів на захід?

Ю.Г.: Трохи, хто хотів втікати, той втік.

І.: А вас багато, взагалі, було в Перемишлі українців? Так само десь, як поляків, чи менше?

Ю.Г.: Ні. Поляків було найбільше, на другому місці були жиди, а на третьому українці. А в селах довкола – виключно українці.

І.: Ага. То як далі було, розкажіть, 44-45-й рік, як там радянська влада встановлювалася і комуністична Польща встановлювалась. [00:10:00]

заборонили. І ті люди, що були зв’язані з церквою, з духовністю, ясна річ,

Як то все у вас? Як вас агітували, може?

Ю.Г.: Ну, про агітацію я не можу сказати. Але, ясна річ, що мінялося все і були порядки якісь інші і ми то мусили виконувати. [...]

Про переселення преса була, але преса була виключно польська.

І.: Комуністична.

Ю.Г.: Ну, і комуністична, ясна річ. Ну, то ми того не читали. [Сміється]

І.: А не збереглось у вас часом, ну, так, може, десь щось?

Ю.Г.: Ні.

І.: Не читали принципово?

Ю.Г.: Так.

І.: То давайте тоді вже ближче до самого переселення. Як то воно почалося у вашій сім’ї, як до вас прийшли й агітували?

Ю.Г.: Переселення почалося так, що вони по-доброму виселяли,а потім терор застосували.

І.: Який?

Ю.Г.: Вбивали людей. Вбивали людей просто окремими... Священників, вчителів, таких вбивали. А звичайні люди були малограмотні, і вони вже не знали, як себе поводити.

І.: А то, скажіть, будь ласка, хто вбивав, ви пам’ятаєте?

Ю.Г.: Поляки вбивали.

І.: Військо польське чи УБ? Чи ви не знаєте того?

Ю.Г.: АК, Вольность і нєподлєглость і ще якась. Три.

І.: Батальйони хлопські якісь там чи то вже тоді, мабуть, не було?

Ю.Г.: Батальйони хлопські, так.

І.: Але щодо жителів міста Перемишля були репресії з боку УБ польського? Тобто витягували членів, наприклад, дієцезії і так дальше? Чи застосували проти них терор?

Ю.Г.: Дуже застосували. І так, що стали винищувати просто цілі села. Село Павлокома, 300 з гаком чоловік.

І.: Та. Але в місті самому?

І.2: А розкажіть те, що саме з вами було, що в Перемишлі було.

І.: Чи садили когось в тюрму поляки?

Ю.Г.: О, так садили. Певно, що садили.

І.: Кого садили? Згадайте.

Ю.Г.: Ну, людей наших. Я не знаю кого, але садили. Але то фактично росіяни, москалі. Бо поляки не грали тут ролі, а совєти.

І.: А чи бачили ви якихось «енкаведистів», які би командували УБ чи чули, що російською мовою їм наказують?

Ю.Г.: Ну, та певно, що бачив. Бачив.

І.: Чули, що росіяни наказують полякам, що робити?

Ю.Г.: Ну, та певно, що так.

І.: А розкажіть, може, якусь пам’ятаєте конкретну ситуацію таку, як воно було, що було.

Ю.Г.: Конкретна ситуація. Я скажу про наш випадок. Наш дім, на той час поміщалася в ньому мала семінарія. І там хлопці, щоб не йти до війська на певну смерть, щоби не сідати в тюрму, то ходили вчитися в ту семінарію. Так було дозволено. І на кінець, як там вбивали людей, то наш сторож (то так по-теперішньому – завгосп) зробив такі щити дерев’яні, якими закрили прохід додому, щоби не можна було зайти. І так ми вважали, що ніхто не зайде. І тут серед ночі прийшли до нас і вриваються якісь військові з автоматами, чоловік двадцять: «Відкрийте». Батько каже, що ми не можемо відкрити. [00:15:00]

Як ви з безпеченьства пенсового, то ви прийдіть рано, а тепер вночі ми не можем відкрити. А вони, оказується, внизу на першому поверсі були вікна, що закривалися ґратами, які розсувалися. Ну, то там розламали ту колодку та і всьо, зайшли. Зайшли в будинок, ну, та й, ясна річ, що зробили загальний обшук. Загальний обшук, то я то добре пам’ятаю, шукали в хаті папірці, кожну-кожну дрібничку. То довго тривало. І так перевернули всьо в хаті. І так зробили, ну, ми готові були вже до смерті. Бо так було, мені мама казала, що вже помолився і всьо, вже готуйся, бо нема виходу. Що я і зробив. А вони на горі тих питомців геть усіх... Ну, значить, питомці – то ті, що вчилися в духовній семінарії. Ну, питомці. То питомці десь повтікали на дах і по даху на другий будинок, на третій, а там з третього перепад був високий, перший поверх, і то неможливо було там вже нікуди тікати. [...]

І.: А ви кажете, що там були російськомовні з ними. Так? З цими «убеками».

Ю.Г.: Безумовно.

І.: Ви чули, що російською мовою?

Ю.Г.: Безумовно. Російською мовою. А командувала тою, ну, я не знаю як сказати, бандою чи як, жінка.

І.: Росіянка?

Ю.Г.: Якась жінка. То вони були поляки з Росії, чи вони були десь з Росії і пізніше так, що ми напів поляки, пів росіяни.

І.: Ну, польською говорили вони чи якою?

Ю.Г.: Між собою говорили і по-польськи, і по-російськи. [...]

Накінець відійшли від нас вони. Всьо перевернули в хаті, тих побили питомців і відійшли.

І.: Щось забрали?

Ю.Г.: Ні.

І.: Нічого не забрали?

Ю.Г.: Не забрали.

І.: Вас не били, вашу сім’ю?

Ю.Г.: Ні.

І.: І пішли собі. А потім як розвивалася події? Це вже ж 46-й рік. Це десь прямо перед виселенням недалеко. Так?

Ю.Г.: Ну, так. Ну, я вже не пам’ятаю, коли то було, в 46-му чи в котрому. А виселення відбулося в 46-му в червні місяці, то я пам’ятаю.

І.: То ви майже самі останні були.

Ю.Г.: Так, так. Бо вже людей повиселяли, людей не стало, людей не було. А хто лишився, то ховався, десь мусив нелегально жити. Ну, то ясна річ, то таке тимчасове, все одно потім зловили та й забрали.

В мене тітка, татова сестра, сестри були з села Крамарівка. Крамарівка – то є на грані з польським, з Польщею, там вже говорили так, напів польською. І там тітку мою, вона була жінкою дяка, і її арештували, і сиділа в тюрмі десь в Переворську чи де там[00:20:00]

і пізніше розказувала про то, як то було. Бо там людей розстрілювали, прямо розстрілювали хлопців, прямо підряд. Так ганяли цілою купою туди-сюди, говорять, говорять, а потім на розстріл, на розстріл. А її тримали в тюрмі, щоби вона прибирала. Бо вона неграмотна жінка була, а прибирала і всьо, і всьо то бачила.

І.: І що вона розказувала?

Ю.Г.: Ну, та й розказувала, що про таке знущання страшне.

І.: Над нашими людьми.

Ю.Г.: Над нашими людьми, безумовно.

І.: А що робили з ними? І за що? І в чому звинувачували в першу чергу?

Ю.Г.: Ну, то ті хлопці, що попали, що в лісі були, ховалися в ліс або не хотіли йти в армію. Бо вони забирали в армію і на фронт, а люди не йшли в армію. [...]

І.: То, власне, про день виселення. Як це сталося?

Ю.Г.: До нас прийшли, окружили будинок армія/не армія – то були ті, солдати з училища військового, військового училища. Ну, а УБ то, безумовно, тим керувало. І сказали нам забиратися. Батько казав: «Я не хочу їхати». –«Забирайтеся і всьо». Ну, батько нічого не робив. Вони тоді кажуть: «Дві години[нрзб, 00:22:12]». І мама більш тверезо мисляча. Ну, треба ж десь мати чим їсти і так дальше. То вона стала то збирати речі. Ну, що? Машину підігнали під балкон, виносили речі і так розтрясали, кидали на машину.

І.: Викидали з сумок?

Ю.Г.: Як?

І.: Викидали з торбів просто на цей?

Ю.Г.: На машину і всьо. Ми кидали такі, ну, лахи, що було. Люди позбирались на вулиці і реготали, розумієте.

І.: Поляки.

Ю.Г.: Так. Їм то потішно було. А в нас там перед вікном така шкарпа є, і там догори йшла вулиця, що йшлася до церкви Іоанна Хрестителя. І вони на тій шкарпі сиділи. Ну, і мама трошки назбирала якісь речі, взяла що воно може представити якусь цінність: взяла килими, збирала білизну, одяг, такі во речі. Є такі коші. Такі, як скриня, але то коші.

І.: Плетені.

Ю.Г.: Такі плетені, так. І то ми збирали. Ну, що? Мала машина – полуторка. То там скільки то назбиралося?

І.: Книги як, виносили чи ні?

Ю.Г.: Як?

І.: Книги забирали чи ні?

Ю.Г.: Всьо лишилося. Книги лишилися, фотографії лишилися. Забрали тільки необхідні речі: одяг, білизну і тарілки, ті, кухонні причандали. І всьо. І тата й маму взяли за руки, за ноги, на машину викинули, мене і собаку мою. [Посміхається] Бо я собаку мав.

І.: У вас собака був?

Ю.Г.: Так. І повезли на станцію. То недалеко було від нас, та станція.[00:25:00]

І.: Тобто вас прямо в Україну машиною не повезли?

Ю.Г.: Ні. Повезли на станцію. На станції стояло три вагони. І нас в один з тих вагонів. Вагони малі. Я не знаю скільки то, але такі, найменші вагони, маленькі. І нас в той вагон один запхали, нам то помістили. А в другий помістили ще священників: отця Ришитила, отця Кузнича.

І.: То спеціально оце для релігійних діячів?

Ю.Г.: Так, так. І Григорія Лакоту.

І.2: Лакоту, да, я знаю, маю його спомин.

Ю.Г.: І нас повезли, висадили з машини і всьо, закрили вагон і все. І ми вже там сиділи. А прийшла ніч, то вже там мусили ночувати. Туалету не було, відро тільки.

І.: Пити було що? Вода.

Ю.Г.: Пити приносили там воду що таку, просто воду, була.

І.: В сенсі, що можна було вийти з вагону?

Ю.Г.: Ні, вже не можна було вийти.

І.2: А хто ж вам приносив воду?

Ю.Г.: Ну, мабуть, ті...

І.2: Якісь солдати чи хто?

Ю.Г.: Якісь солдати, якісь солдати. І тих отців чи священників також привезли, але так же, як... То я знаю вже з розповідей батькових. Бо я того не бачив, бо я був закритий в тому вагоні. І так нас лишили ночувати там же під конвоєм. А на другий день прийшли, поставили стіл і стали оформляти документи. І то оформляли два офіцери, один з рогатівкою червоною довкола, а другий з чорною. То один по-польськи говорив, а другий по-російськи говорив. Папери ті оформляли так, олівцем, креткою, прізвище перекрутили, написали не Грицеляк, а Херциляк. Рік народження в батька щось помилилися на два роки. Ну, таке, для сміху так написали. Ну, і підпишіть. Не хочете підписати? То вони самі підписали. Всьо. Ну, і так нас залишили до кінця дня, а пізніше зачепили нас до якогось поїзда і повезли до Львова. Я вже то не знаю, бо я вже заснув, бо був все-таки змучений такий.

І.: Але собака далі був з вами?

Ю.Г.: Собака була з нами.

І.: І до Львова коли ви приїхали?

Ю.Г.: Ми приїхали до Львова на другий день. Приїхали до Львова, стали ми тільки десь коло Городка, сказали вийти на двір по потребі. То ми вийшли там, причому так, на місці, де люди нікуди ніхто не...

І.: Тобто стидалися перед людьми?

Ю.Г.: Що? Ні, там в полі. То таке було... [...]

...і знов приїхали до самого Львова. Вигрузили нас на... ну, то тепер є вулиця, де є привокзальна...

І.: Де приміський вокзал?

Ю.Г.: Приміський вокзал.[00:30:00]

І.: На Городоцькій?

Ю.Г.: Але там був тупік і стояли вагони, і нас туда загнали, в той тупік. Там того ще збудованого не було. І так тримали нас щось зо два тижні там. Ну, і накінець тато якось договорився з тими конвоїрами. За горілку, десь мав якусь горілку, пляшку горілки і дав, і вони випустили батька, і батько поїхав в міськраду, доказувати, що дайте якось же жити. Вони написали: Винники. Винники– то далеко було, 8 кілометрів. Доїхати було трудно тоді, бо не було чим. Попутнім транспортом. І батько прийшові, не знаю, якось там договорилися, що випустили нас і ми пішли на квартиру батькового якогось земляка з села батько з Барича, а то Сосничі.

І.: А речі всі лишили в поїзді?

Ю.Г.: Ні-ні, ми забрали речі, і ми туди до нього пішли. А то в ті будинки такі залізничників. [...]

За два тижні, мабуть.

І.: Через два тижні.

Ю.Г.: Так, так. А в нас приїхав якраз брат тата. Брат переселений був уже в Тернопільську область, і він з Тернопільської області приїхав до нас. А вони кажуть: паспорт, і йому кажуть, що так то, так то, що ви нарушили порядок, ну, одним словом, ми вас арештовуємо.

І.: Того брата?

Ю.Г.: Так. А він каже: «Та я не Микола, я Гнат». [Сміється] То вони тоді вже знов татові то саме прочитали, типу, ну, офіційну заяву, і забрали.

І.: По-російськи? Це російською читали чи не пам’ятаєте?

Ю.Г.: Я не пам’ятаю.

І.2: Так кого забрали: батька чи брата?

Ю.Г.: Батька, батька. А брата відпустили. Батька забрали. І так забрали, що я вже не бачив 10 років. Ну, бо тато сидів 6 років і 3 роки на висилці був. А потім мене посадили, і так я вже не бачив.

І.: Вас потім посадили?

Ю.Г.: Так.

І.: А вас за що посадили?

Ю.Г.: А мене посадили за що? Ну, то я до того дійду. Батька забрали. Пізніше мама якось довідалася, що будуть відвозити його, і я вийшов на вулицю, де вулиця Лонцького, та тюрма де є, і там є така шкарпа також згори, то я там сидів на тій шкарпі. То виїхала машина, і батько сидів. Здається, ще хтось сидів, просто сидів в кузові. І такі, що тільки помахали і всьо. І всьо. І більше я батька не побачив.

І.: Ніколи чи це ви кажете через 10 років побачили його знову?

Ю.Г.: Ну, то вже так.

І.: Вернувся він.

Ю.Г.: Так. Вернувся він скоріше, через...

І.2: Через 9, ви кажете: 6 плюс 3.

І.: Ну, а вас чого посадили?

Ю.Г.: А мене чого посадили? Ну, я сидів, в мене було таке, що я не розумів, що відбувається.