Галина Кирикилиця (Л.К.): Я Кирикилиця Галина Іванівна, з дому – Митюх. Народилася 25 березня 37-го року в селі Сагринь. Якщо вони були приїжджі в наше село, то я місцева, пережила все від початку до самого кінця.

Інтерв’юер (І.): Розкажіть, будь ласка.

Г.К.: Розказувати, як воно проходило, не буду. Тільки розкажу, вас цікавить тільки як вивозили.

І.: Ні, розкажіть що пам’ятаєте.

І.2: Просто я так розумію, що ви з кимось залишилися там. Ну, ви були маленькою дівчинкою.

Г.К.: Я була маленькою, тато, мама і бабця була.

І.: І всі врятувались.

Г.К.: Всі врятувалися. Врятувалася я, мама і бабця, із-за того що мама дуже добре вміла говорити по-польськи і була подібна на одну жінку з поляків. І поляки просто підійшли, один підійшов, ми, як горіло, втекли на поле. І розкинула мама копичку гною і в тому гноєві, значить, полягали ми всі троє. Вони йшли такими цепами. Один цеп іде – розстрілюють всіх підряд, кого попадають. Другий цеп. Вони окружили все село, все горіло, палили, і вони згущувалися, а потім пішли вже в це. Ми втікали тіпа з села в ліс, а з лісу вони також ішли. Ну, коли вони підійшли вже до нас і каже поляк: «[нрзб, 00:01:44]єщє тут лєжє. Добій». А мама піднімається і каже: «Панове, єстем полька». –«А чего ж тут пшишла?» Мама каже: «[нрзб, 00:01:58]». А він каже: «Пані мінєзна?» А мама пізнала, поляк був з нашого села, і вона його дуже добре знала. А мама каже: «Нє, нєзнам». –«А я пані знам». Наші будинки, там польські будинки стояли, це були наші родичі. Він ще сказав, що «[нрзб, 00:02:30]».

І.: Тобто таки сприйняв, що вона полька?

Г.К.: Так. І він переплутав її з такою полькою, похожою на маму. І каже: «Ну, леж тут». А мама каже: «Цо нам повєдать, як пшийдуть другі?» –«Повець же праве кшидло обмінело, нєхобмінєлєве». І ми лежали. Приходять другі. Знов там, значить, начинають, тіпа, стріляти. Мама піднімається і каже: «Праве кшидло обмінело, нєхобмінєлєве».

І.: Праве крило наступу.

Ж1: Праве крило вас минуло, хай і ліве вас минає. Ви перекладайте.

І.: Ні-ні, я тільки це не зрозумів, те все зрозумів.

Г.К.: Праве крило обминуло, нєхобмінєлєве. Ну, і так вони пішли, значить, дальше, обминули нас, ми залишилися всі троє на полі. Кроме нас, більше нікого майже не, всі були побиті. Кругом. Долежали ми уже до ранку. Долежали до ранку, мама піднімається, дивиться – ніде нікого, тільки одні трупи лежать. Бо всі втікали в ліс. Це було спасіння, з села втекти в ліс. А з лісу вони йшли і всіх вбили. Коли ми піднялися, ще було темнувато, почали іти, доходимо, ну, долинка така, лежать люди, і мама каже: «Може, то вони затаїлися чи що, що так лежать». Ми вертаємося назад в те саме місце. А коли добре розвиднілося, вже стало тихо, вони вже всі ушли, і ми йдемо вже до села, і ми дійшли до того, значить, місця, звідки ми вернулися, там лежала мамина мама і мамин тато, побиті. Ну, коли ми йшли, значить, підходили в село, побитих багато, в селі все погоріло, і ми прийшли на своє місце, річечка така маленька була, то не була вода, тільки кров ішла в тій річці. Прийшли на своє подвірко – нема ніде нічого. А коли ми ще лежали на полі... В нас була дуже велика хата, крита бляхою такою, і вони в цій нашій хаті, значить, святкували побєду, що побили вже всіх. [00:05:00]

І хата стояла, стояла і стояла. Пізніше моя бабця подивилася і каже: «Дивися, уже наша праця іде з димом». І вони в кінці, як вже пообідали, пили там, всьо, і підпалили. І все воно... Тільки бляха сіла і накрило всьо і ніде нічого немає.

Коли ми прийшли, значить, в двір, за мамою входить кінь. Кінь входить. Весь обпечений. Хлів згорів, все лежить: корови, свині, ще один кінь, а цей один кінь обірвався. І він маму то пізнав, бо ж це... І так він ходить і так за мамою прямо слідом. І так він остався.

Тата нашого не було, бо він тоді чергував, він тоже був в тій боївці. І не було, він прийшов аж на треті сутки. Ну, і нема ніде нічого, сходяться хто де живий, хто виліз із погреба, хто звідки. Біля нас сусіди були в схроні. Побили їх всіх, осталася тільки одна ранена дочка, а її дочку забили перед нею і сходяться вже хто тільки де звідки вижив. І ми зібралися і поїхали в Грубешов. Поїхали в Грубешов і там в тому синдикаті, чи як то воно, були там всі поз’їжджалися з усіх сіл, такі палені, биті всі, і всі були там. Тато прийшов на треті сутки.

Ну, після того вже начали їздити туди, в Сагринь, трохи того города садити, трошки щось робити, трошки порядкувати. І в нас такий мурований був колись казали шпихлір, ну, тіпалєтньої кухні, тільки що туди зерно зсипали. Нема де притулитися. А ще скільки разів втікали, били нас і цейво. Нас з мамою знайшли в скирті соломи, як ми сховалися колись, витягнули, завели, тіпа хотіли вже розстріляти і не розстріляли, щось їм помішало. Один раз вивели нас отам, де Галина Андріївна чи... Забула. Антонівна. Розказувала, де вони жили. Там був пусторунок. І під ту стіну муровану нас поставили стріляти вже. Кого піймали там в селі, значить, і поставили стріляти: я, мама й бабця. Я в середині, тримають мене за руки, і я до мами кажу: «Мамо, ми вже не будем жити?» Мама каже: «Ні». І тут якраз... там є Тишовце, з Тишовець понад тою хатою їде машина солдатів, уже російських цих. І вони як побачили, і так... Він хотів вистрілити, і в нього щось заїло, начав справляти там. І ті солдати як під’їхали, вони розбіглися, повтікали, ми на ту машину почіплялися, і ми поїхали знов до Грубешова. Ну, а після того тато вже з того шпихліра, як то кажуть, вибив вікно, зробив, змурував грубу сам, поставив там цейво, привів в порядок, вже будем жити тут.

Поїхав він до Грубешова. Немає ніде нічого, вроді, тишина. Це вже було так зимою. Під’їжджає дві машини грузові, і біжать солдати. Мама каже: «Ідуть, значить, солдати. Що, – каже, – будуть нас стріляти, вже ці?» Але заходять до хати: «Собірайся».–«Як собірайся? Куди собірайся?» – «Собірайсь, вивозять». – «Так нема хазяїна». Нічого вони не знають. Мама начала плакати. Бабця начала плакати. Вони начали самі зв’язувати там що в хаті було, які тлумаки. І тоді вже ми начали зв’язувати, кидати на машину.

І.: Російською говорили всі. Так?

Г.К.: Ну, російською, так. Кидати, значить, на машину, погрузили. І корова ще була і той кінь. Того коня вже, значить, йому зажило, і того коня вони погрузили, всьо. І на другу машину. Дві машини було. І нас завезли в Вербковіце на станцію.

І.: Куди?

Г.К.: В Вербковіце.

І.: В Вербковичі.

Г.К.: В Вербковичі, да. Коли ми, значить, уже нас скинули там на станції, мамина сестра ще рядом жила, тоже її погрузили, ну, всіх з села, хто там ще залишився, всі...

І.: А скільки там людей вже було на той момент, в селі?

Г.К.: В селі було дуже мало людей.

І.: Оце ж я думаю.

Г.К.: Мало сімей було. Тому що в нашому селі вибили більше тисячі людей з цими приїжджими. З наших тільки, сагриньських цих, то було десь 800 з чим-то. Всіх майже. [00:10:00]

Вивезли туди в Вербковіце, скинули на пероні.

І.: Тільки скажіть ще, це вже який рік і місяць був?

Г.К.: Це я не знаю. Це було, певно, 45-й рік, десь перед Новим роком.

І.: То це вже майже 46-й?

І.2: Кінець 44-го?

І.: Може, кінець 44-го?

Ж1: Галю, 45-й початок.Це 25 березня нас вивозили, вже з Модриня. І з Сагриня так само.

Г.К.: Бо ми на Новий рік уже заїхали в Миколаїв, нас завезли. Зимою.

Ж1: То вже значить, в 46-му.

Г.К.: В 46-му. Це був 45-й рік, так, напевно.

І.: Значить, кінець 45-го – початок 46-го. Зима.

Г.К.: Так. Ну, і завезли нас, значить, погрузили, скинули нас. Тата нема. Тато приїхав в село – пусто. Двері відкриті ніде нічого нема й нікого нема. Ну, і там десь, видно, поляки, які ще де були чи щось, підказали, що повивозили у Вербковичі. Приїхав тато у Вербковичі, і ми так... Ну, багато там сімей було, бо ще з других сіл, з інших сіл позвозили, на цілий потяг щоб грузити. Після того нас, значить, погрузили, видали нам...

І.: Скільки ви там чекали, на станції?

Г.К.: Ну, певно неділі зо дві сиділи на станції.

І.: Теж жили під цими, щось там придумували посеред поля?

Г.К.: Так, так. Посеред цього там. Ну, і нам видавали такі евакуаційні листи і записували, що ще там залишилося. Там залишилося, значить, в нас зерно, картопля, що там ще залишилося. Це, вони казали, все піде на армію. І так воно й було. Бо вони, видно, позабирали. Ну, і погрузили нас в цей поїзд, у вагон. У вагоні з однієї сторони були корови, коні, там, що було в кого, що хто брав. З другої сторони там – 3-4 сім’ї, скільки там влізло. І везли.

І.: Разом з худобою в одному вагоні?

Г.К.: Так, так, так, разом з худобою. Без нічого. Зупинялися на станції, щоб десь води набрати чи щось цейво. І так ми їхали, значить, завезли нас у Вознесенськ Миколаївської області і згрузили там на пероні на вокзалі.

І.: А скільки десь їхали ви в тому?

Г.К.: Десь, я знаю, мені здається, казали, що до місяця їхали, неділі дві чи три їхали. А поки ми поселилися туди в село, то майже місяць пройшло. Зима, сніг, все. І згрузили нас там, і пізніше нас розвозили всіх по селах. Нас завезли в село Новогригорівка Миколаївської області Вознесенського району, і там дали нам німецькі хати були пусті. Дали нам там ту німецьку хату, і там ми, значить, жили. Там ті люди нам помагали, бо ж палити не було чим, там же ж нема ні газу, то помагали ті вже в тому селі нам, зносили чим палити. Соломою більшість палили. Ну, і так були там ціле літо, працювали, тато працював садівником, поставили його. В тому селі майже були тільки одні інваліди-мужчини, і одні жінки. Мама працювала десь на якійсь ланці в колгоспі, бабця тоже.

І.: Як до вас ставились місцеві люди?

Г.К.: Ну, там так, нормально вони ставились, оці місцеві люди. Ми незалежні від них були, тому що хату нам дали, городи нам там дали та і все.

І.: А їх так само привезли в цю німецьку колонію чи це були місцеві?

Г.К.: Це місцеві. Німців виселили звідти, а, значить, нам дали ці місцеві ціво.

І.: Якось вас називали специфічно вони?

Г.К.: Ні. Там ніхто нічого не називав. Вони так якось відносилися дуже добре до нас, нічого там ніякого не говорили. Ну, і так ми жили. Пізніше, значить, як бабця казала, то ж колись ми були вивезені аж в Оренбург, каже, і мала квіта (ну, квитанцію мала, ще якийсь податок платили), через границю впускали, і каже: «І тепер будем їхати». Ну, і заворушилися їхати. Як їхати? Чим їхати? А була ще татова двоюрідна сестра з нами. І мамина рідна сестра була, вона сама. А та сестра була з дітьми, татова двоюрідна. Вона мала рідного брата в Ківерецький район, село Діброва. [00:15:00]

Він виїхав в 39 році сюди. І вона, значить, написала йому листа, і він прислав їй запрошення. Прислав він їй запрошення на неї і на діти, значить, бо вона була без чоловіка, її чоловіка вбили ще раніше, ніж Сагринь спалили, вона була сама. І порадилися, значить, і на те одне запрошення мама взяла мене, і ми з мамою їхали на те запрошення сюди, на Волинь.

Тато купив коня і корова, запрягли коня і корову в підводу і з бабцею погрузили те все, що мали, майно. А що в нас було, як в нас все згоріло, ми осталося тільки в одних, як то кажуть, як втекли і всьо? Правда, ще перед тим якось були такі часи, то тато закопав сундука, і той сундук остався, то там були деякі документи, дещо таке було, осталося. Отого сундука поставили на ту підводу. І ми поїхали тіпа поїздами. А поїздами якими? Товарним. Домовлялися, значить, там вже мама ходила і та тітка ходила, домовлялися. Якийсь стоїть там поїзд товарний – домовляються, і ми сідаємо в любий вагон і від станції до станції, від станції до станції. Доїхали до Києва. В Києві, пам’ятаю, пішли вони десь там, не знаю, куди мама з тою тіткою пішла, і там таке було, крали прямо страшне, з рук виривали, колись таке було, що як щось тримає таке, їм сподобається, такі були злодії. Ну, і мама мені сказала, каже: «Як хтось буде підходити близько, то ти кричи, скільки можеш». А я вже начала кричати, як хтось мимо мене навіть іде. [Сміється] Не то, що до мене йде, а мимо йде – я вже кричу. І всі звертають увагу, вже нічого не вкраде. Ну, і так ми добралися сюди, до Ківерець і з Ківерець, значить, на Діброву. Я з мамою.

Тато з бабцею їхали майже два місяці тим конем і коровою. Була ще в нас свиня. Завели там, значить, свиню в тій Новогригоровкі. Нема її куди діти, ті сусіди не хочуть. Ну, оставляють сусідам якимось. Оставили, значить, ту свиню з сусідам. То через 10 кілометрів нас свиня нагнала та. Їх. Тата з мамою. Вона привикла стояти з коровою, і вона догнала їх. І так вона прийшла аж на Волинь. Як собака.

І.: Сала менше стало у свині.

Г.К.: Як собака. Каже, їсти їй нема що давати. Корову видоять і цього. Але ж корова тягне ту підводу. Тоже ж там не дуже візьмеш з неї. То вона, каже, як піде по дворах, каже, а люди банки з молоком ставили в відро, щоб сметана відійшла. Холодільніків же не було. Каже, поперекидає ті банки, нап’ється. І так вона прийшла. Ніхто, каже, за нею не дивився, ніхто її не кликав і ніде нічого ніякого.

Ну, коли ми приїхали сюди вже на Діброву, там вже всі поз’їжджалися, приїхала сестра з дітьми, приїхали ми. Тому братові тоже вже обуза. Начала мама шукати квартиру десь, у когось примоститися. Найшли в селі Вишнів Ківерцівського району в одного, Цитар прізвище його було, дід з бабою. Була хата, тільки, значить, половину він викінчив, а половину, значить, була не закінчена. Ну, побудована, тільки там не було ні щікатурки, ні грубки, не було нічого. І той дід каже: «Якщо приїде ваш чоловік і доведе до ума ту кімнату, то перебирайтеся». Приїхав тато через тих два місяці. [...]

Значить, до цього часу та хатина осталася. Так вони повмирали вже, відійшли, а я ще навідуюсь в ту хатину на тому польському. Там ще двоє забужанів побудувалося біля нас. І то було тако: того не зачіпай, того ні, іди на польське. А як виросли такі дерева великі і яблуні там начали родити, приходять з села і рвуть. [00:20:00]

А бабця була і каже: «Що ж ви йдете рвете, – каже, – і не питайтеся?» –«А то не твоє, то польське». То не твоє, то польське– завжди так було. Ну, і називали «забужани», і всяко. Ну, і отак ми опинилися на Волині.