Микола Голей (М.Г.): Я Микола Голей, народився в Бонарівці 1939 року в сім’ї селянина, хлібороба, як і всі. Бо в нас в основному село було хліборобів, землеробів. Сім’я наша мала 8 гектарів поля і 4 гектари лісу. Це була дуже така, ну, не то, що аж заможна, ну, середня сім’я. Тому що дідо був в Америці, а коли приїхав з Америки, накупив поля, лісу, а потім думав то всьо обробляти, але він помер, а тато лишилися самі, бо його брати виїхали всі три в Америку, і тато лишився самий і мусив то всьо обробляти. Мав одну кобилу, дві корови. Ну, але коровами не робили. В основному кінь був, кобила чорна, Кара називалася. І з сусідом Федором там вони впрягалися і орали, помагали один другому як могли. Ось.

А коли вже прийшла, оце повідомили нам, оце як пан Олексій казав, прийшла комісія, повідомили нам, що будуть переселяти, отоді вже постало питання, так уже люди стали нервуватися, тривожитися, бо ніхто не вірив цьому. Ну, як так? Лишити свої домівки, своїх пращурів на цвинтарі і всьо своє. Ніхто ніколи не виселяв нас, не турбував, а це раз – і виселяти десь в радянську Україну. І люди не послухали, люди відказали, відмовилися. Але не було куда діватися. Тому що поляки стали щораз, то більше нападати на наші села. Власне, наша Бонарівка була сто процентів, населення було українське.

Інтерв’юер (І.): Крім одного поляка.

М.Г.: Так.Один поляк був і один єврей. Але потім той єврей забрався. Бо в церкві прийняли книгу тверезості, і там всі люди присягалися, що не будуть пити, і той єврей виїхав, бо мав корчму, йому не було що робити вже в селі. Банда польська нападала раньше ще і не давали спокою. Особливо коли вже у 44-м році Армію Крайову розігнали, розігнали то вони собі, а зброя то лишилася у них на руках, і вони створили банди страшні. То вони там ходили, грабували. Ну, в нас уже пан Олесь розказував, що там стріляли і так дальше.Я добре пам’ятаю, як нас мама клала під вікном спати уночі, клала під вікном, щоб у разі, як будуть стріляти через вікно, щоб нас не зачепило. А потім знову тоже, коли вже в 44-м році, коли тата забрали вже на фронт з кобилою, з фірою, підвозити, я знаю, що там, патрони чи ранених, чи що, то його не було місяць, то тоже було дуже тяжко. Ми дійсно там спали під вікном постійно. Мама боялася страшно. Але на нашім подвір’ї, можна сказати, там по сусідству жив Коваль. Як він називався? Методій. Коваль жив, і він чогось заносив, бо то якось було зручніше, на наше подвір’я, там було величезне подвір’я, там стояло ковадло. А люди збирали порох. Бо то війна була, порох був такий, як фасуля. Завеликий, загрубий, такий, як фасуля. Ось. І збирали той порох, приносили, а пару ґаздів коло того ковадла, млот і клали на ковадло той порох і млотом були зверху, то був такий точно як вистріл з карабіна. І поляки це думали, що це тут люди озброєні і не дуже насмілювалися йти.

І.: А, то ви їх так обманювали. Так?

М.Г.: Так, так. Це такий був захист-обман вроді б то.

І.: Вогонь такий.

М.Г.: Так, так. [00:05:00]

Ну, і дійсно грабували, по селах грабували. Але в нас було дуже дружне село. Тому що в нас були самі українці. А сусідні села, бо у тих сусідніх селах було вже так наполовину: українці, поляки, євреї, таке. От. І у них було менше українців, вони більше страждали. Бо, ну, не мали такої дружби, не мало такого захисту. Ось. І в одному селі, там навіть сильно, було щось 70 родин українців, село Гузянка, і в тім в селі одної ночі вирізали 70 чоловік. Одної ночі вирізали 70 чоловік. І той бідний Радзиняк з жінкою і з двома хлопцями, з дітьми,прибіг до нас в Бонарівку серед ночі і вже просився тут у нас його захистити. І дійсно ми тут його захистили, наші люди. І він так з нами і виїхав сюда і поселився разом з нами тут, в Залуччі.

І.: А скільки тому хлопцю років було?

М.Г.: Кому?

І.: Ну, цей, що прибіг до вас, що ви його захистили.

М.Г.: А, я не знаю, скільки йому років. Певно, років 40, бо хлопчики два були маленькі ще.

І.: Я думав, що то якийсь прибіг маленький хлопчик.

М.Г.: Ні-ні. Ґазда з жінкою прибігли, з двома синами такими, ну, десь років 10-12, отако. І з нами виїхали сюда.

І.: У вас хата не з краю села була?

М.Г.: Ні. Моя хата, наша хата, вірніше, була в центрі села.

І.: То ви чули, як там десь попереджували?

М.Г.: Все чули, все були в курсі справи. І наша хата ще й дотепер там стоїть, полячка живе з сім’єю своєю. Бо побудували на подвір’ї нову хату, двохповерхову. А коли я був тепер у 13-му році, от в 11-му був, в 13-му, хата двохповерхова, я питаю полячки: «А чому ви тут не живете, в новій хаті, а в старій хаті?» –«А нам тут зручніше. Тепло зимою, зручно». [Сміється] То я зайшов дійсно до своєї хати. Як перший раз був, то я не знав, я просто бігав по подвір’ю, як не знаю хто. Я не знав, куда перший раз бігти, що робити, що цілувати, чим займатися. Оббіг довкола хати, то на горб вибіг там до... де був той, Юрко Горбак жив. Туда на горб вибіг, бо там ми дітьми гралися часто, сходилися туда, там гралися. А полька дивиться: що таке, що це, чи він з розуму з’їхав, чи що, бігає довкола хати? Та й за мною. Та й за мною. Куда я, туда вона. Але я плакав, правда, розплакався. Я плакав, не знав, що робити. А вона за мною. Нарешті я трошки вгамувався і кажу: «Пані, так і так, що я ніби в цій хаті родився». –«А як це так ти родився тут? (Скільки то було тоді?) 68 років пройшло, ніхто не навідувався до цеї хати, а тепер раптово з’явився».

І.: Якийсь шарлатан прийшов.

М.Г.: Так. Ну, звичайно. Тому що вона не знала наших порядків, що це була фактично зона в Радянському Союзі, нікого не випускали за кордон. Ну, ми так поспілкувалися трошки, я мусив дати їй всі дані свої, тата, маму. Каже: «Я буду перевіряти в Стрижеві, в районі». –«Прошу, перевіряйте». Ось. Потім другий раз ми приїхали, то вже нас зустріла приємно так, вже вона знала, переконана була, що ми вже тут родилися. Бо я вже приїхав з сім’єю своєю, котрі тут родилися вже. То ми там погостювали.

І.: Вона боялася, що ви в неї заберете хату?

М.Г.: Прошу?

І.: Боялася, що ви у неї хату заберете?

М.Г.: Так. Напевно, що перший раз боялася, так. Я зайшов до хати. Боже, як я зрадів, як я плакав, як на стіні побачив два образи таких, що вони лишили, а третій образ там матінка Божа годує груддю Ісуса Христа, сина ніби, Ісуса Христа годує груддю.

І.: Ще ті ваші?

М.Г.: Так. Там, в Бонарівці.

І.: Ще ті ваші ікони в неї на стінах лишились?

М.Г.: Так. І представте, через стільки років, купу років, і чи образи так і лишились на стіні. Я їх запам’ятав і так і впізнав. І висять, і до сьогодні висять.

І.: Не забрали?

М.Г.: Ні, ніхто не забирав. І так вони й висять. Ну, я переконався в тому, що це... То я нашу хату пам’ятав, і подвір’я, і коло хати, геть всьо. Село я повністю не пам’ятав, бо мені йшов сьомий рік. Село я не пам’ятав. Але тут, коло хати – то було в мене перед очах кожний раз, як фотографія. [00:10:00]

І зайшов по всіх кімнатах. Вона вже нічого не казала. Зайшов я по всіх кімнатах. Там бачив дату будови цієї хати. Ну, і так, що ми там побули трошки так в гостях. [...]

Як нас виселяли – це тоже я пам’ятаю. Виселяли нас – це в квітні місяці.

І.: 45-го.

М.Г.: Так, 45-го року. В квітні місяці. Але привезли в Коросно, туда, на станцію, як привезли? Сказали... Ще вернуся трошки назад. Коли виселяли, ми не хотіли їхати, сопротивлялися. Аж потім вже, коли нам не було вихода їхати, то вже таки пішла комісія, і Ярослав Пащик, от, власне, він керував, можна сказати, тим виїздом, склав список всіх громадян, населення буквально за дві години. Всі дивувалися, з комісії дивувалися: як так, за дві години він міг скласти? А він мав вищу освіту, тоді йому це легко вдалося. Ну, одним словом, склали список і поїхали. Погрузили всьо на фіру. Я знаю, що тато грузилися на фіру, і фірою, корову причепили взаді до фіри, а стайні... Ну, це, що стайні забрали. Кобилу запрягли у віз. Кролів, купа кролів лишилося, таких ангорів, я бачу, як сьогодні.

І.: Кого?

М.Г.: Ангорів, кролів. Свинка така більшенька. То всьо лишили, тому що не було куда брати. То на фіру брали. І так ми помаленьку заїхали ще до церкви. Та то не тільки наша сім’я, а багато родин тими фірами їхали. Зайшли до церкви, там помолилися і виїхали з церкви і поїхали на Коросно.

Там, на Коросні, пляц був такий біля вокзалу, був такий величенький пляц. І там вагонів щось не давали, обіцяли завтра, а завтра знов на завтра, і так кожен день, з дня на день. І час ішов, а ми там стояли, певно, зо два тижні, як не більше. Я дуже добре пам’ятаю, бо в нас була така залізна плитка чогось. Я не знаю, де тато дістали ту плитку. Склепали, самі ґазди клепали з бляхи, бо то бляха валялася скрізь. Така залізна плитка, на тій плитці мама щось там варила спочатку, коли ще було там що взяти. Взяли з собою якусь крупу там трошки, картоплі, таке во, щось на воді просто варили. Але була тяжка справа з худобою. Тому що корови треба було годувати. […]

Ось. І я дуже добре пам’ятаю, як ми ті корови гонили на то летовище, коней гонили. Коней вже гонили ґазди, бо то вже страшно нам було, дітям, гонити. А корови пасли на летовищі. Там недалеко від того пляцу було, біля вокзалу. Ну, і так пройшло за два тижні. Варили їсти під сонцем, під фірами спали. Хто як де спав. Під сонцем. Бо то вже було, можна сказати, так, літо, тепленько.

Погрузили в вагони. В вагони грузили, ну, так, нашвидкуруч тоже. Бо люди, як то натовпом тим, підганяли нас. Бо, я пам’ятаю дуже добре, був у нас представник, начальник ешелону. Ну, він росіянин. Бо він був так як віз нас сюда, на Україну, то підганяв, то люди лізли в ті вагони, худобу пхали, ґвалт, крики, худоба кричить, діти плачуть.

І.: А цей росіянин, що він вам кричав?

М.Г.: Він був член, видно, тої комісії, представник, щоб нас депортувати сюда, переселити.

І.: Ну, що, він вас ганяв якось грубо з вами вів чи так?

М.Г.: Ні. Не те, що грубо, ну, заганяв швидко в вагони, підганяв нас, щоб ми скоріше погрузилися. [00:15:00]

В основному в Залуччя поїхали, багато людей поїхало. Там поїхало щось біля 30 сімей. І так ходили, ґазди ходили селами, шукали якусь хату, де поляки виїхали, то хата була вільна, і заходили наші ґазди. От. А уже в Залуччі скінчилося село, вже Княже починається, а лишилося ще два ґазди – тато і Мамчак. Ось. І тато взяли одну хату, а Мамчикові надали другу хату. Мамчика хата була вільна, но то дуже була стара, дуже, просто вже така розвалюха була, що дуже страшна. І одна кімната була велика. Як там було холодно. Діти маленькі. То я навіть не хочу згадувати.

А нам дали цю хату. Там жила полька Дроздровська, і вона мала виїжджати, але вона не хотіла виїжджати. Бо тут порядки не такі були, як там. Поляки нас виганяли, примусово, заставляли, страшили, били, вбивали, палили і так дальше. А тут вона собі сиділа, ніхто її так не примушував, і каже: «Я не хочу виїжджати». А тато з мамою, ну, сказали, що так і так, от представник з нами був, оце ваша хата буде і все. «Я не буду виїжджати поки що». І тато з мамою вигрузили на призьбу і в стодолу (призьба, правда, була широка така, певно, з півтора метра) свої манатки. І в стодолу. І так ми жили ціле літо. Полька до хати не пускала.

І.: А що ви робили? Отако жили поруч?

М.Г.: Отак жили на дворі, на призьбі і в стодолі. По приїзду ніби у Княже нам дали, правда, гектар поля там на полі. Гектар поля дали. Ну, і треба, то вже було 2 червня, ми приїхали 2 червня…

І.: Корова, кінь де товклися?

М.Г.: Прошу?

І.: Корова з конем де товклися?

М.Г.: Там же.

І.: Надворі?

М.Г.: Там же надворі. А де ж інакше? В стайні вона тримала. Вона не тримала корову, а тримала свині, кури, таке во. Але корови не тримала вона.

І.: Вона не пускала вашу худобу?

М.Г.: Не пускала. Всьо на дворі стоїть. Але таки після… вже три місяці літо. Тато з мамою, я кажу, ночували ми всі на дворі. Треба було рано встати, бігти на поле, з поля, щось варити. П’єцок той залізний привезли, я кажу, з собою, то на тім залізнім п’єцку на подвір’ї там щось варили. Одним словом, до хати не пускає. Аж через три місяці під осінь вона дала згоду, що вона виїде в Польщу. І тато їй помогли погрузити майно на фіру свою, свою кобилу...

І.: На ту, що ви з Польщі привезли. Так?

М.Г.: Так. Ну, а як же? Ми привезли, зібрали назад, то і все. Так. На свою фіру тато її погрузили тут, відвезли на станцію в Снятин, там розгрузили, помогли її посадити на поїзд, у вагон все занесли, а вона тоді поїхала в Польщу. Це не так, як було з нами у Польщі, що нас виганяли за 24 години цейво. А тут вона собі як хотіла, так робила. Ну, менше з тим.

Ми зайшли до хати. Нам здавалося, що вже буде тут дуже добре. То вже як не як, в хаті кухня, в хаті ліжко. То вже ми з сім’єю рахували, що вже добре.Пасли корови на толоці, толока там недалеко була, з дітьми знайомилися місцевими. Нам не так було цікаво, а їм було цікаво, хто приїхав. Вони трошки сміялися з нас, бо в нас наголос другий раз не співпадав з ними. Наприклад, тут кажуть вода, а ми казали вода. Ой! То вже була купа сміху, бо вода та й вода. [Сміється] Ну, але притиралися, приживалися. Вони спочатку нас називали панами. Бо ми дійсно приїхали в тройках, в краватках, в метеликах, а тут цього не було.

І.: То так конкретно вашу сім’ю чи всіх переселенців так панами могли називати?

М.Г.: Так-так, всіх.

І.: Всіх?

М.Г.: Всіх.

І.: Ну, це з Бонарівки.

М.Г.: З Бонарівки, з Бонарівки. Тих, що з Бонарівки приїхали.

І.: Я маю на увазі, що це ще одне прізвисько, так би мовити, для переселенців.

М.Г.: Ні, вони називали нас всякими там «приблуди», таке во, чого ви сюда приїхали. Ну, вони думали, що ми добровільно приїхали сюда, на ці землі. [00:25:00]

Свої господарки там лишили добровільно, а сюда приїхали. То поки ми це роз’яснили всім, поки ми притерлися, то ішов час. Але коли вони зрозуміли, чого ми сюда приїхали і хто, як нас виганяли, то вони зрозуміли, і вже більше не було ніяких там конфліктів між нами. Я пішов зразу до школи в перший клас і так дальше. [...]

Ну, от ми тоді почали говорити до виселення нашої Бонарівки. В тих роках, в 40-х уже роках почалася підпільна організація, там дуже сильна в нас була. І це поляки дуже добре знали і трошки боялися наших хлопців з УПА. Тому що мали вже і зброю, і вміли як захиститися, і дійсно, ми так аж дуже не постраждали, наприклад, як от північна частина Надсяння. От Ярославщина, я маю на увазі, Дубенківщина, власне. От. Так що ми приїхали цей...

Ну, а після того як ми при приїхали, як я вже говорив, як ми приїхали і що тут нас чекало, яке райське життя, і я вже,  – назвав, наприклад, в Глибоку, в селі Глибока найбільше нас поселили. А я почну з того, що наш ешелон перший поселили в Снятинському районі. А вже другий ешелон в Коломийському районі поселили в основному в селі Глибока і Градуч. А третій ешелон – то вже на Городенківщину відправили.

І.: Трошки розкидали вас.

М.Г.: Розкидали. І то багато не розселювали в одно село, щоб не сходилися, а так, по пару сімей.

І.: Принаймні на Донбас вас не везли.

М.Г.: Так. І за Городенківщину я там мало знаю, бо мало було. Але за Глибоку, то я дуже добре знаю, бо там багато моєї родини було і там я часто їздив, ще в дитинстві і після. От ви говорили за церкву. Там дійсно побудована така церква, своїми коштами і свій же архітектор накреслив її, Юрко Кочмарський. Ось. І так, що і назвали Покрови Пресвятої Богородиці – так само, як і в Бонарівці – ту церкву. Ну, дуже гарно виглядає. Як їхати відси з Коломиї на Франківськ, там на висоті, вона там високо виглядає, як дивишся.

І.: А в Бонарівці лишилась церква? Я маю на увазі, чи вона діє як костел?

М.Г.: Діє, діє. Я був. От ми приїхали в 13-му році. В 11-му році я не мав можливості, а в 13-му році приїхав уже з сім’єю. Там ми були три дні: п’ятниця, субота і в неділю рано пішли до церкви. І що цікаво? Машин дуже багато було коло церкви. Так, що аж... Ну, в Бонарівці тепер живе десь коло 50 будинків таких, що поляки живуть. А машин було, напевно, ще раз стільки. Думаю, що таке, що сталося? Заходимо – церква забита людьми, на дворі біля церкви, скрізь людей повно, дітей багато. Ми зайшли до церкви, пропхалися до церкви, бо ж таки як-не-як. То я пропхався до паламаря і сказав йому, що так і так, нас тут є 9 чоловік і хочемо, щоб тут священник ніби дав дозвіл знімати службу Божу, священника і так дальше. Ми мали свою камеру. Паламар каже: «Добре, добре, добре». І я зайшов собі, сів гарно, лави по всій церкві, люди сидять співають. Дяка не було, співали всі люди, поляки. Нарешті вийшов священник на казання, ксьондз вийшов на казання. Почав з того, що як мають старші люди виховувати своїх дітей. Так приємно було слухати. Я хоч мало там розумів так аж польської мови, але все одно я більше догадувався, про що він говорить, і так змістовно, файно, [00:30:00]

дуже мені сподобалося, як він розказував, як родичі мають виховувати своїх дітей. А потім згадав дітей. [...]

...жили раньше в Бонарівці. Представляє. Я несподівано, від несподіванки мені аж сльози покотилися. І згадав, що вони так і так були переселені в 45-му році ніби на радянську Україну, а сьогодні приїхали до нас в гості, і досить файно, схвально нас привітав так. Після служби Божої він... бо після служби Божої ми ніби всі, бонаряни, я особисто став там серед церкви, там, де мене, я собі думаю, що тут мене хрестили серед церкви, я там став на коліна, молився. Священник підійшов до мене, погладив по голові, то я піднявся, почали говорити. От з тим Богданом Голодинським (Богдан Голодинський був зі мною, тоже він родився там, в Бонарівці), і ми почали говорити про то переселення, про те все, як тепер на Україні, і виявляється, що він декого навіть знав тут з наших переселенців. Ось.

І дуже довго говорили, дуже довго він спілкувався з нами, певно, з годину. Потім він нас водив по церкві, пояснював, що це такі образи, це образ такий. Ось. І що інтересно, образ вроді замальований, а в кутку образа лишилося чуть-чуть спеціально тої фарби, що колись був мальований той образ. Спеціально для тої пам’ятки. І так образи всі, розумієте? Це нам було дуже приємно. Потім ще, ага, виніс нам книгу відгуків. Так. Я ще там лишив свій автограф, згадав своїх тих, ну, хто зі мною їхав, записав всіх, підійшов до священника, кажу: так і так, от вам злоті. Ну, будемо казати просто, 40 злотих ми мали, дочка мала 40 злотих. Кажу: «Я вас прошу на слідуючу неділю, ось список, відправити службу за здоров’я цих людей». Ну, не знаю вже, чи він, там, відправляв чи не відправляв, то його справа, але ми заказали, замовили його. [...]

І.:...про фольклор, про приказки, прислів’я, пісеньки, назвиська, які до вас застосовували., щось отаке.

М.Г.:Ну, кожний селянин у нашому селі Бонарівка мав своє вуличне прізвище. От, наприклад, пан Мишко з луки, лука, з лука, він десь там близько на луці жив– з луки. Я був з підберіжка. Були з завали, були з-над потока, були з-за долинки.

І.: А на поляків як ви називали?

М.Г.: На поляків як казали?

І.: Які їм прізвиська придумували, приказки? Ну, крім тих, що вже ми чули.

М.Г.: А, ну, то я не цікавився.

І.: Може, пам’ятаєте якесь?

М.Г.: Ну, я знаю, що це було таке вульгарне: поляки до..., а жиди до... [Сміється]

І.: Але ви кажіть як є. Що ви соромитесь?

М.Г.: Казати як є? Поляки до сраки, а жиди до дупи. А ми, хлопці українці, тримаймося купи. [Сміється] Ну, це вульгарно так. Ну, одним словом… […]

От я ще можу нагадати, що коли польські банди нападали на наше село, а ми жили між селами Жизневом і Годова, такі були села, і вони нам абсолютно нічого не заважали, і ми їм не заважали. Вони навіть приходили до нас в гості, навіть деколи попереджували нас, що ось польська банда планує на вас напасти того, того вечора. Навіть повідомляли нас. Це з Годови.

І.: Поляки вам казали?

М.Г.: Поляки приходили до нас з Годови, з Жизнева, сусідні села наші. Деколи. Ну, було рідко це, але попереджали: дивіться, будуть нападати сьогодні. І це ми вже знали, там вже охорона кожний день, кожної ночі, ходили по селу дві групи, одна група мала долішній кут, друга група горішній кут і охороняли.

І.: А до росіян як ви ставилися?

М.Г.: До росіян? Вже по приїзду?

І.: Взагалі. І до переїзду, і після.

М.Г.: Негативно. Дуже негативно. Але ми то все мовчали.[00:35:00]

І.: А чому ви ставились до них негативно?

М.Г.: Та як чого? Та ж бо це є...

І.: Ви казали, що УПА там сильно не було, знань у вас особливих не було.

М.Г.: Це ж польсько-російська ця... договір був. Як можна було ставитися до них так лагідно, як вони нас фактично вигнали? Це ж вони підписали договір разом з Польською республікою. Але ніхто не говорив нічого. Я тільки знаю, що я був ще малий, то я з татом все ходив до сусіда, бо в той час такий був звичай, що одні до других ходили частенько, не так, як тепер, частенько ходилися, збиралися і постійно згадували, постійно згадували Бонарівку, Бонарівку і Бонарівку. А про росіян – то вже так, боялися щось згадати, аж так насторожено згадували. То негативно ставилися. Ну, тим більше, потім вже почався 48-й рік, як стали судити наших патріотів, на Глибоці в основному стали судити. І знаю, що кожний раз при зустрічі наших людей з Бонарівки десь в якійсь хаті, кожний казав: «От подивитеся, до 50-го року ми обов’язково виїдемо звідси, вернемося назад. До 50-го року. Якщо в 50-м році ми не виїдемо, не вернемося назад, значить, вже ніколи не вернемося». І так і було.До 50-го року нас ніхто відси не відпустив, закрилися кордони, і так ми до Незалежності України. А потім вже стали їхати... [...]

? Олексій Лиско (О.Л.): Колись за радянської влади був такий порядок: хто в селі годував козу, треба було кожного року здавати з неї шкіру. От представник сільської ради пройшов до лемка, питає: «У вас є коза?» –«Є». –«Значить, треба здавати шкіру з неї». –«Питайте козу. Як буде в куфайці ходити – беріть шкіру». [Сміється]

І.: Цікаво.

О.Л.: Коли вже організували колгоспи, один лемок вийшов собі в поле, косить конюшину. Підходить до нього бригадир, питає: «Що це ви тут косите?» –«Будяки». –«Які будяки, як це конюшина?» –«Ну, то як знаш, то чо ся питаш?» [Сміються] [...]

Покликали лемка в партію. Питає його секретар партійної організації: «Товариш Васілій, скажитє, пожалуста, как ви относітєсь к совєтской власті?» –«Ну, та як? Як до своєї жени». –«Ну, а как ти относішся к своєйженє?» –«Кус люб’ю, кус ся бою, а кус ся мі хоче другу». [Сміються]

Поїхав лемко в Іспанію. Приїхав додому, а кум його питає: «Куме, я чув, що сти били в Іспанії». –«Бив». –«А на кориді сти били?» –«Бив». –«Ну, та й що?» –«Та як що? Бик москаля затоптав». –«Ну, які там в Іспанії москалі?» –«Ну, а який ще [нрзб, 00:38:51] так би з червоним прапором ішов на бика?» [Сміються]

Є в Тернопільській області, коло Тернополя таке село Струсів. В Тернополі підходить тато з дочкою до автобуса: «Пане шофер, ви їдете бриз Струсів?» –«Так». –«Беріть мою доньку». –«Ну, та куди візьму, як тут уже місця немає?» –«Беріть на стояка. Вона молода, витримат». [Сміються]

Воєнний приїхав, підходить москаль до одної жінки і каже: «Хазяйка, дай спічки» (бо хотів закурити). Вона каже: «Йой, пане, та я ж стара. Може, вам Христина дасть шпички». [Сміються][00:40:00]

І.: По-лемківськи шпичка – то…

О.Л.: Так.

І.: Клас.

О.Л.: А, ще один. В одній МТСі працював механіком один лемок. А начальник МТСу був Чоботарьов прізвище, москаль. Ну, і той часто там до того лемка придирався. Той лемко одного разу не витримав і каже йому: «Пане Чоботарів, не єбте мені мозги, бо вони вже давно суть поєбані» [Сміються]

І.: Життєві анекдоти. [...]

О.Л.: Такий анекдот. Лемко приїхав з Австралії. То й кум його питає, каже: «Я чув, ви сти били в Австралії». –«Бив». –«Ну, то й щости там виділи?» –«Там бив в зоопарку, видів зебру». –«А що то такоє?» –«А ви коня виділи?» –«Видів». –«То тако, як кінь, тіко має на собі білі паси». –«Ну, і що сти ще виділи?» –«Видів верблюда. Ну, а ви коня виділи?» –«Видів». –«Тако, як кінь, тіко має горби. Видів жирафу. Ну, а ви коня виділи?» –«Видів». – «То тако, як кінь, тіко має довгий карх, шию таку. Видів іще крокодиля». –«А що то такоє?» –«А ви коня виділи?» –«Видів». –«То тако, як кінь, тіконич не подібно на коня». [Сміються] [...]

Ми би не могли вчитися, не могли би досягти того що зараз є. З лемків є дуже багато вчених, професорів, академіків, артистів, музикантів по всіх галузях науки, техніки і культури. Мій тато дуже хотів, щоб ми вчилися. Хоч його забрали, ми дуже тяжко бідували, але я перший поступив в музичне училище в 52-му році. Потому в 53-му році сестра поступила в медінститут. А вже після того як я прийшов з армії, то вже брат поступив в університет. Бо він на 6 років молодший від мене.

А потім по дорозі, Боже, їхали: проїдуть, там, дві-три станції, стають, то заженуть нас в той, як вони казали, тупик. [...]

Наша родина на одній фірі.

І.: На одній фірі.

М.Г.: На одній фірі. Кожний ґазда собі своєю фірою їхав. Ну, а в кого не було, там, коня, то машина була, як пан Олексій розказував, машина була, возили там.

І.: І що, ті фіри тоже пхали в вагон?

М.Г.: Так. Розбирали.

І.: А, розбирали.

І.2:Розбирали фіри в вагон?

М.Г.: Розбирали фіри. Коней – в один вагон, корови – в другий вагон. Фіри, плуги, оце ми везли ту... не молотарку, а...

І.: Віялка, мабуть.

М.Г.: Так. Ну, віяли зерно. Так як, можна сказати, млинок. О, млинок.

І.: Але як то могло поміститись на одній фірі?

М.Г.: Так, так, фіра їхала, як циганська буда. І той млинок, тоже він займав багато місця. І ми поїхали. І це все треба було погрузити. Після погрузки вже в вагон, вже коли рушили, я кажу, вони нас на тупік загонять і там сидимо два-три дні, знов їдемо пару станцій, зновзагонять десь на край станції, знов сидимо. А найгірше було жінкам. Бо то діти, маленькі, крик, плач, треба було їх годувати. І тоже, ті п’єцки зносили на землю, палили, дрова треба було шукати, якесь патиччя, щоб варити їсти. Бо з собою не брали дров. Корови ревіли, треба було виганяти десь там попри дорогу, ту желізну дорогу, десь пасли потрошки, та й коней. Ну, то було страхіття. [...]

Корови загонили в вагон по трапу.

І.: У вас було що підставити?

М.Г.: Ні, не в нас було, а було я не знаю, де той трап був.

І.: Бо нам сьогодні розказували про такий вагон, що там трапу не було. То люди клали плуг під поїзд, щоб поїзд не втік, щоб не міг рушити. То вони щось там якісь дошки.

М.Г.: В нас того не було, ні.

І.: У вас був трап. Так?

М.Г.: Трап був такий, досить сильний. Так що це корови виганяли, заганяли, і на станції, де стояли, там паслись і так дальше.Але, знов-таки, в Хирів приїхали, там дуже довго стояли. Поки приїхали сюда, на станцію Снятин, то цілий місяць їхали. Цілий місяць їхали. Всього-на-всього по автомобільній дорозі 450 кілометрів.

І.: Щось я не зрозумів. Три місяці їхали?

М.Г.: Місяць. Один місяць їхали цих 400.

І.: Можна проїхати на авто за один день.

М.Г.: Та як за один день? За 5-6 годин. 420 кілометрів. Що то таке? До мене. А до вас ближче ще.

І.2: Ближче. 328 кілометрів. [...]

М.Г.: Приїхали, стали надавати хати.

І.: Я вибачаюсь, вас привезли в Снятин. Так?

М.Г.: В Снятин. Бо то з Бонарівки нас три ешелони ішли, з Бонарівки, і ми їхали першим ешелоном. Ну, їхав з нами і дяк, і священник. Так що ми тут заїхали сюда, в Снятинський район, бо я вже казав, що цей Ярослав Пащик, ну, він історик, він краєзнавець, я кажу, він був тоді в 40-х роках провідником обласним, потім пізніше їхав у Вінницю об’являти незалежну Україну в 44-му році. Одним словом, він був...

І.: Ви ще хотіли нам розказати, хто визначав, де хто стає і виходить, хто на якій станції мав виходити.

М.Г.: Ну, то вже заплановано було завчасно. Наприклад, з нами їхав представник з України, будемо так казати, і він знав, напевно, куда нас поселяти. Тому що ми на станцію приїхали...

І.2:Наприклад, в Снятині могли скинути 5 чи 10 сімей, а там дальше в Коломиї.

І.: А, він собі так знав, що в нього план. Бо я от з цим моментом щось не знаю.

М.Г.: Ні, він знав це.

І.: Тобто якийсь «енкаведист»... Ну, не «енкаведист». Коротше, член комісії.

М.Г.: Ну, чи «енкаведист», чи хто він такий був, я не знаю, но він знав, куда ми їдемо. Ми поїхали в Снятин, і в нас тут вигрузили на станції. Одні поїхали десь на Снятин. Одні поїхали в Залуччя. [00:20:00]

І.: По-лемківськи шпичка – то…

О.Л.: Так.

І.: Клас.

О.Л.: А, ще один. В одній МТСі працював механіком один лемок. А начальник МТСу був Чоботарьов прізвище, москаль. Ну, і той часто там до того лемка придирався. Той лемко одного разу не витримав і каже йому: «Пане Чоботарів, не єбте мені мозги, бо вони вже давно суть поєбані» [Сміються]

І.: Життєві анекдоти. [...]

О.Л.: Такий анекдот. Лемко приїхав з Австралії. То й кум його питає, каже: «Я чув, ви сти били в Австралії». –«Бив». –«Ну, то й щости там виділи?» –«Там бив в зоопарку, видів зебру». –«А що то такоє?» –«А ви коня виділи?» –«Видів». –«То тако, як кінь, тіко має на собі білі паси». –«Ну, і що сти ще виділи?» –«Видів верблюда. Ну, а ви коня виділи?» –«Видів». –«Тако, як кінь, тіко має горби. Видів жирафу. Ну, а ви коня виділи?» –«Видів». – «То тако, як кінь, тіко має довгий карх, шию таку. Видів іще крокодиля». –«А що то такоє?» –«А ви коня виділи?» –«Видів». –«То тако, як кінь, тіконич не подібно на коня». [Сміються] [...]

Ми би не могли вчитися, не могли би досягти того що зараз є. З лемків є дуже багато вчених, професорів, академіків, артистів, музикантів по всіх галузях науки, техніки і культури. Мій тато дуже хотів, щоб ми вчилися. Хоч його забрали, ми дуже тяжко бідували, але я перший поступив в музичне училище в 52-му році. Потому в 53-му році сестра поступила в медінститут. А вже після того як я прийшов з армії, то вже брат поступив в університет. Бо він на 6 років молодший від мене.