Інтерв’юер (І.): В 44-му – досить рано, в принципі. Ваша родина сама вирішила їхати?

Єфросинія Москалець (Є.М.): Ні-ні, примусово. Вот. Я цього, подробностєй, не знаю. Я знаю тільки, що мама готувалася, мені таку шубку пошила і муфту, і, в общем, так, ходила підробляла, щоб заробити щось на… Бо тата забрали в Німеччину десь на шахти чи куди там, не знаю. От. І мама залишилася з нами з братом меншим. Від мене старший, середній, я сама менша. А старший брат згубився. Не знаю, як він там… Когось там проводжав. Бо він в нас дуже рано почав працювати, ще хлопчиком там десь, в когось там. І він проводжав цього господаря кудись. Той господар виїжджав і сказав: «Ти мене проведеш, поможеш мені десь там до кудись». Він поїхав і там десь. То він, може, краще розкаже. Я то не знаю. Ну, так, наскільки я знаю, скільки від мами, там, чула, що він… вони десь… Почалася бомбьожка, і той господар з сім’єю стали, ну, в цьому… Де ховаються від бомб?

І.: Льох, погріб.

Є.М.: Ну, да, десь там спеціальний. І вони встали і в куток зі своєю сім’єю. Сергій до них, хотів з ними стояти. Вони: нє-нє-нє, ти йди звідсіля, ми тут самі. Ну, він одненький. Що ж йому було, 14 років? І він пішов, в другий куток став. І тут бомба впала, і там, де ті люди були, завалило, а він де стояв, то його отак впала стеля чи що там, впала і так його закрила, що він в такому кутку залишився. Ну. Він там злякався, плакав, те, те, а потім вже побачив, каже, як би так голкою хтось дирку зробив і сонце, і він почав розгортати, і так він вийшов з того.

А тут якраз пора нам вже виїжджати, мама шукає його, пішла. Пішла мама, іде від воїнської часті до воїнської часті, іде і все питає, чи не бачили хлопчика такого. І так ішла довго. Вже совєти прийшли, радянська армія прийшла. І каже якийсь офіцер чи хто він, каже: «Мамаша, у тебя єщьо дєті єсть?» Каже: «Є». – «Сколько?» – «Двоє». – «Так возвращайся. І тєхпотєряєш». І вона вернулася. Ну, і так ми… Я так докладно не пам’ятаю, чогось воно стерлося з пам’яті, але знаю, що перед тим як ми з подружками ходили, гуляли, прощалися по тротуару там, а потім вже як їхали, вагони були…

І.: Тільки ви ж не сказали звідки.

Є.М.: Томашів-Любельський, Польща.

І.: Саме містечко.

Є.М.: Воно недалеко від Львова, від Рави-Руської. Бо ми потім жили в Раві. То ми вже в вагоні, я пам’ятаю… Ну, такі вагони – худобу возять, такі вагони були. І там якісь дошки були так попід стіною. Людей багато було напхано. От. Ну, там були сім’ї з мужчинами. А ми ж… То, ну, там така печурка була залізна, і там їсти готували.

І.: В самому вагоні?

Є.М.: Да, в тому вагоні. І там ми ж сиділи, ми ж нікуди не виходили. Такі двері були, вони такі широкі, ну, як ото відсовувалися. Я пам’ятаю, що я сиділа, в тих дверях сиділа [00:05:00]

і слухала пісню, співали ті люди «Галя молодая, прив’язали Галю до сосни косою». Знаєте таку пісню? От. То я так собі думаю: чого її прив’язали? І чогось так шкода було ту Галю. От. Ну, а спали де? Я не знаю. Я пам’ятаю, що я якось під лавою тою. Якась солома чи що, і я там, пам’ятаю, ніби я там була, спала.

І.: Це вам сім рочків було. Так?

Є.М.: Сім. От. А мама поїхала. Мама ще собі, в нас були кози, мама дві кози з собою взяла, обидві .... От. І там для худоби був якийсь окремий вагон. Люди їхали багаті, то заможні люди були. От. То їхали з худобою, з кіньми. Я за корови не знаю.

І.: Прямо в вагоні з вами були всі ці коні?

Є.М.: Не в нашому вагоні. Окремий вагон був для худоби і для корму там. Ну, щось там приготували.

І.: А люди були тільки з Томашева чи з околиць теж?

Є.М.: З навколо.

І.: Любича-Королівська.

Є.М.: Прошу?

І.: Любича-Королівська село.

Є.М.: Не знаю такого. [...]

І.: Як довго ви їхали?

Є.М.: Їхали довго. Їхали довго. Їхали довго. От. Зима була вже. Десь грудень місяць чи що. Завезли нас в тупік. Уже дальше не було рейок, і нас вигрузили в полі. Люди там влаштувалися. Ну, мама тоже, там такий кофр в неї був. І загородилася. І ті кози. І постелили там якусь солому чи що, не знаю, а потім перина, і ми так спали на перині під відкритим небом. Так тиждень ми сиділи.

І.: Це посеред поля чи що?

Є.М.: Посеред поля.

І.: Але це ще в Польщі. Так?

Є.М.: Прошу? Ні-ні, то вже була Запорізька область.

І.: А, вас в Запорізьку область привезли?

Є.М.: В Запорожжя, да. В Запорізьку область нас завезли. Ну, і там всі... ну, я така промерзла. Мама, там десь хата була, бачила, що топиться. Але такі люди ходили, що крали, знаєте, що треба було пильнувати, не спати, бо ж ходили і крали речі.

І.: Що, у своїх крали чи місцеві?

Є.М.: Ні-ні, це вже місцеві тут тих людей. Там жінка одна була з хлопчиком, і мама каже, що візьміть, відсипала муки, бо мама собі десь заробила мішок муки, відсипала муки в торбинку і каже: занесіть цій жінці, ну, хазяйці, де хата, щоб мене взяла і посадила десь ближче до печки, щоб я відігрілася. От. Ну, ця взяла жінка, пішла з цим хлопчиком. То вона свого хлопчика під печку, а мене під двері, сиділа там. Ну, у всякому разі, вона віддала ту муку як свою, не так, що... Ну, це таке. Ну, отак. А потім десь через тиждень чи що приїхали...

І.: Так а ви, я вибачаюсь, ви цей тиждень там жили в цій хаті?

Є.М.: Ні, я тільки погрілася там.

І.: Погрілись і вас вигнали назад на вулицю чи як?

Є.М.: Ну, да. То ж там людей багато було, грілося в хаті тій. І знову, потім десь так через тиждень приїхала підвода, не одна, а багато підвод приїхало, і нас розвезли.

І.: По колгоспах?

Є.М.: Да.Село Бурчак. Пам’ятаю назву. Село Бурчак Михайлівського району Запорізької області. Ну, і там до хазяйки (Піхота фамілія), до хазяйки в другу половину хати. Ну, як половину? Кімнати. В сіни заходиш, зліва одні двері в кімнату,справа вже там жила хазяйка, а тут пуста кімната була. От. Ну, а в дворі така скирда сіна чи соломи, велика така скирда. І, пам’ятаю, та хазяйка показувала там такий рогач, щоб в солому ту пхати й витягувати. Ну, топили соломою. Там же ж...

І.: Дерев нема.[00:10:00]

Є.М.: Дров нема. То спочатку дозволила брати, а потім десь селищна рада чи не знаю хто там сказали, щоб мама здала паспорт. А мама не захотіла здавати, казала, ну, десь вона чула, що якщо здаш паспорт, то вже не маєш права виїхати з того села. То мама не стала здавати.

І.: Паспорт чи оцей евакуаційний листок?

Є.М.: Ну, не знаю. Якийсь документ, що маєш право, можеш потім виїхати. То ж ми не якісь, просто переселенці. От. То ці документи мама не здала. То селищна рада сказала, щоб не давали нам цього...

І.: Сіна того.

Є.М.: Соломи тої. То ми сиділи в хаті – в нас замерзала вода в відрі, і всі вдіті були. Ну, в общем, мерзли, дуже мерзли, промерзали. Мабуть, через те то мені тепер вже так пальці. От. Та й таке. Ну, а потім весна стала, то ми ходили з дітьми якісь горішки збирати, викопувати з землі.

І.: Ховрахів виливати.

Є.М.: Горішки. Якась трава така, корінь такий, потовщення отак кореня.

І.: Топінамбур чи що?

Є.М.: Ні, не те, що картоплина там, а просто корінь, він такий... Ну, такий корінь є, що товсте, тоненьке, знов товсте, такий от, потовщення. То ті горішки копали. Ну, і я з ними копала, виривала, наїлася та потім вмерла, чуть не вмерла. [Сміється]

І.: Може, то арахіс?

Є.М.: Дуже отравилася. Ну, дуже тяжко хворіла. Ну, а потім ще що? Ну, спасало нас, що мама міняла, ходила міняла на кружку кукурудзи речі, які в нас ще можна було. От. То прийшла потім, такий млинок був, і ту кукурудзу роздирали і так варила. Ну, і ще нас спасало, що кози вже були котилися.

І.: Молоко було.

Є.М.: І було молоко.

І.: То ті кози, що ви ще везли з Польщі, що ночували з вами в степу, на холоді?

Є.М.: Да.

І.: То вони повиживали. Так?

Є.М.: Да. І скотилися. То вже мама віддала хазяйці там одне козеня.

І.: А що ви кажете «хазяйці»? Хазяйка – це хто? Це хата, до якої вас підселили?

Є.М.: Да, да. Піхота фамілія їхня.

І.: А як вона сприймала те, що до неї підселяють?

Є.М.: Ну, не знаю я.

І.: Чи в неї вибору не було просто?

Є.М.: Ну, в неї була пуста кімната. Значить, до неї сільрада направила нас. От. Ну, що там ще сказати?

І.: А як ви довго там були?

Є.М.: До весни. Це було грудень десь, як ми приїхали. А весною, да... Сергій, я не знаю, як він взнав. Він вернувся – нас нема там в Томашеві, в Польщі. І я не знаю, як він взнав, де ми є, де нас переселили. І мама отримує листа: «Мама, вишли мені метрику». Ну, паспорт треба робити. Вишли метрику. Вже з Рави-Руської. І мама вислала ту метрику, він її не отримав. Ну, не знаю, не отримав. Тоді вже весна, вже День Перемоги. Пам’ятаю, діти всі, хлопці підкидають шапки вверх: «Побєда! Побєда! Побєда!» Ну, то вже ми Перемогу ще там в селі були. А потім вже якось мама зібралася, уже знає куди їхати, що в Раві-Руській. Сергій з Рави – значить, десь туди. І їхали ми...

І.: Тобто це, мабуть, уже був червень, як ви їхали? Якщо після Дня Перемоги.

Є.М.: Ну, десь так. Ну, я не знаю точно, який місяць, ну, вже було тепло, не було холодно. От. Поїхали ми назад. Станція Сінєльніково. І там пересадка. Треба було десь пересаджуватися. Мама з Іваном, Іван старший, з 34-го року, а я з 37-го, [00:15:00]

а старший брат з 30-го року, і мама каже... Да. Боже, що я гублю думку?

І.: В Сінельніково їхали.

Є.М.: Так. Ага. І вийшла мама, тлумак самий великий, самий тяжкий несе там з речами. Вже ж такий скарб самий, що вже там не продала, не поміняла, то вже саме таке, що потрібно для життя, несла. Там машина швейна була ручна і таке всяке щось там, що треба. А Іван ніс дві подушки і перину і сумку з харчами. А мене затолкали в поїзді в туалет. Люди висаджалися, ну, всі спішать, мала там путається під ногами. Ну, в общем, затолкали якось там, що я попала в туалет сам. Я дуже кричала, репетувала. Думаю, зараз поїзд поїде, мами нема, і я, в общем, всьо. І кричала дуже. Мама, чую: «Доньцю, доньцю, зараз, зараз, зараз, почекай, зараз, зараз, доньцю, зараз». А я цей... Ну, приходить мама, мене взяла, приходить до Івана: «Ваня, а де речі?»Вкрали. Обікрали. Ну, цей, що мама несла, самий скарб такий. А Іван, що залишився, на двох подушках і перині сидів, і в руках сумку з речами тримав, оце і осталося, а те все вкрали.

І.: Це все, що в вас, виходить, що ви довезли до Рави-Руської?

Є.М.: То тільки ті подушки й перину. І все. І сумку з харчами. Ну з харчами – вже, мабуть, там і харчів не було. [Сміється] Ну, і дальше. Десь пересадка, десь в інший поїзд треба йти. А це вже ніч на дворі. То ж тоді, як в Сінєльніково, то ми вночі роз... От. І мама несе то вже цей, і я за нею йду. Попід вагонами пройти треба. Мама каже: «Зараз під вагонами зігнися і цей...» Я зігнулася, а я вже спала, ішла сонна і йшла на чотирьох, стаю на чотири і лізу під вагонами. Лізу, лізу, лізу. Мама обертається і каже: «Вже нема вагонів, вставай». [Сміються] А я на чотирьох повзу. Ось таке.

І.: А далі як виїхали?

Є.М.: А далі? Далі заїхали ми, я вже не пам’ятаю як, ну, ми заїхали до Львова. Коло Львова, там... А як же ж то містечко? Боже.

І.: Сокільники?

Є.М.: Коло Львова містечко. Забула.

І.: Красне?

Є.М.: Ні.

І.: Винники.

Є.М.: І цей, і мама взнала, що там живе наша знайома. А знайома така, ну, ще там з Польщі, але вона, вже як радянська армія була в Польщі, та жінка приїхала до мами і каже... Щирець. Згадала. Щирець. З дочкою приїхала. Дочка щось заслабла, щось в неї в грудях, щось там нариває чи що. І вона приїхала, щоб мама помогла їй. Ну, а мама знала російську мову, бо вона в молодості так само, така доля була, вона... За ними фронт ішов, і бєженциперед фронтом, і так аж в Росію при цей... І там вона робила на желізній дорозі спочатку, а потім її мобілізували в воєнний передвіжний госпіталь. От. То вона там робила, знімала тих ранених до госпіталя з поїзда і... Ну, і потім при операції вона була коло того доктора, помагала йому. Ну, а була смишльона, не треба було їй довго казати, вона розуміла, що там, подавала йому інструменти операційні. Ну, а він каже: «Марія, тєбє надо учіться. Ти очєнь способная. Тєбє надо учіться». [00:20:00]

Ну, і її на курси медсестьор красних там відправили, вона там цей. Ну, вона там жила і знала російську мову, бо там спілкувалася з тими в молодості.

І до того. Ця жінка прийшла, і мама до доктора пішла, до воєнного госпіталя пішла, до воєнних і просила, щоб до доктора. Не пускали її, але вона якось там вмовила і пустили її до того доктора. Доктор подивився, поміг тій дівчині. І так вона вже знає, що ця жінка живе в Щирці. І вона нас приїхала і попросила, щоб ми лишилися в неї на пару днів, а вона поїде в Раву-Руську шукати Сергія. Вона лишила в тої жінки, а жінка каже, що, мол, якщо не приїдете, я їх здам в дєтдом. Отут наш дєтдом. Ну, коротше, ми були в тої жіночки з Іваном. Потім мама приїхала і вже знайшла Сергія. А знайшла Сергія в Раві: іде, а тоді, знаєте, якісь стрільці були чи якось, не стрільці, а хлопці такі, що людей спиняли і нема документів – то десь відправляли кудись там. Стрибки, стрибки.

І.: Стрибки.

Є.М.: І мама йде по вулиці, дивиться: монтьор сидить на стовпі, електромонтьор щось там робить. От. А в мами така хустка була, називалася заводівка. Це така була мода тоді: пальто, а зверху хусткою ще цей, великою такою. І ця хустка була червона і зелена клєтка, такі от. Ну, мама іде, коли оглядається – хлопець злазить зі стовпа. Ще раз оглядається – він іде за нею. Вона злякалася, почала швидко йти, він тоже. Вона тоді в якийсь двір, а він: «Мамо!» А то Сергій був на стовпі, монтрьором робив, 17 років ще не було, 16, а вже він робив монтьором. І цей... і отак вони знайшлися. Оказується, що і тато там жив, в Раві-Руській, що Сергій, що тато приїхав, прийшов на базар, в Раві-Руській зустрів своїх людей, а один каже: «Слухай, Міхел, твій хлопець тут старший є». І так вони знайшлися, вже разом жили, і тут мама приїхала.Ну, в общем, поїхала за нами, приїхали, то ми так в Раві-Руській і були, жили до 49-го року. А в 49-му тато, я не знаю як він там, що він в Дрогобичі був на роботі, в радіоузлі робив. От. І тоді ми приїхали туди. Там квартира вже нам, була така квартира, що людей виселили в Сибір, хата пуста була. То ми там жили. От. Ну, то вже в школу пішла... я пішла в школу пізно, в 9 років, вже як ми вернулися туди. Там мама... Я не знаю, чого вона туди там не віддала в школу. То вже було, мабуть, пізно, бо то вже була зима, як ми приїхали. Ну, а ми там до весни були, то так і вийшло. Приїхали, то потім же знов не було в чому вдітися. Поки щось там придбали. Та й таке. Отаке життя.

І.: А ми з вами трошки пропустили саму передісторію, самий-самий початок, ще до того як вас виселили. Як вам жилося там, в Польщі, разом з поляками? Чи були напади на ваші…?

Є.М.: Да. Було, да. Це під час війни поляки... Мама пішла зі мною в церкву. А в церкві 11 трун, [00:25:00]

від великої до самої манюньої – цілу сім’ю поляки вирізали. І в церкві, я пам’ятаю, що... Ой, фамілію знала, як їх, тих людей, вже й забула. От. І вирізали. І ходили, до всіх українців вони ходили і... Ну, щоб переписатися на поляків, ну, взяти віру польську, католицьку або... Ну, то я так знаю ніби, може, то й не так все було, ну, так, так я розумію. От. То хто перейшов на поляків, ті залишилися, хто віру поміняв. От. То Сергій оце і внук Ігор... А ви його знаєте?

І.: Так.

Є.М.: От. Їздив брат з тим Ігорем в Польщу, то там шукали, то тих Розкладаїв знайшли, але вони всі поляки вже, тепер вже вони...

І.: Попольщились.

Є.М.: Якась родина десь далека, але він каже: поляки вже вони.

І.: А, та частина родини перейшла в католицизм. Так?

Є.М.: Да. То я що ще хотіла сказати? Ага. І що бомбьожка, починалася бомбьожка. Мама відкривала вікно, щоб не вилетіли шибки, відкривала цю... Ну, то заглядали, ну, то ті, злодії всякі шукали там, що поживитися. А так, то приходили до нас, але мама все з нами на луг, ксьондза лонка (лонка – це луг, ксьондза – священника польського). І на ту ксьондза лонкуми ходили, там пересиджували, поки бомбьожка, покий цей. І так декілька разів тікали. А потім мама каже: «Щомає бути, то й буде. Якщо гинути, то всім разом, щоб не лишилися сироти самі». То розстеляла перину по підлозі, накривала нас периною. Я тільки питала: «А бомба не дістане?» Каже: «Ні, вона запутається в пір’ї [сміється] і не дістане». І так ми цей...

І.: Це була бомбьожка. А коли саме переселення почалось, то як вас, заставляли чи ви вже самі тікали, чи як воно було?

Є.М.: Я не знаю, як то було. А, українців, всі українці мали виїхати з Польщі.

І.: Це вам хто сказав?

Є.М.: Ну, влада совєцка, яка там прийшла. І всім українцям треба на Велику Україну, їдем на Велику Україну. То я так знала, що Велика Україна. От.

І.: То ви й не заперечували, зібрались та й поїхали. Так?

Є.М.: А я то вже не скажу вам, чи заперечували, чи не заперечували. Я тільки знаю, що в нас там була своя хата, нова. Ще себе пам’ятаю, не знаю, скільки мені було, два роки чи скільки, ну, я була маленька, пам’ятаю, я вийшла з хати на поріг, а поріг ще був з дошок, ще свіжий, білі дошки ще, не мальована, стала, сонце світило, і до мене скакала собачка така невеличка. Собака там скакала до мене. Вдома нікого не було. То Сергій каже, що я не маю пам’ятати, то мені тільки два роки було. Але я пам’ятаю таке. А потім що було, вже дальше старша, то я вже не пам’ятаю. Так що щось таки вихватила з цього. А так, то українців вбивали, вбивали і катували там. Ну, а тут ми приїхали, то тут тоже кажуть, що українці поляків тут забивали, то я не знаю.

І.: А ви як переїхали в Запорізьку область, то вас там як сприйняли ті люди, які були місцеві? Вас, переселенців. Спокійно до вас ставились чи так?

Є.М.: Ну, спокійно, нормально. Я знаю? Ну, нічого, я не знаю. Тільки що наша коза, наше козенятко не мало права скакати по їхньому сараї. А їхнє козенят, те, що від нас, то мало сказати.[Сміється] По сараї вони ж там. Я тільки це запам’ятала, що «хай ваше не скаче в нашому сараї». От. А так, люди як люди.

Біда була, дуже голодно. [00:30:00]

Мама муки привезла той мішечок, мішок. Іван старший був. А мама пішла, ходила на те міняння, то вона за день не верталася, я так думаю. Бо мами не було. А Іван взяв муки, замісив тісто, а прийшли ті сусідські діти, ну, хазяйськині діти, там одна дівчина була велика, а друга була така, як я, і почала робити, розкачує. І: «Я зараз виріжу то, виріжу то». Вона вирізає, вирізає, а ці лишки в рот і... [Сміється] Іван каже: «Не треба вирізати». А я кажу: «Треба-треба. Мені подобається, як вона вирізає». То самі голодні, знаєте, тоже вони голодні. І ми голодні. Всі голодні були.

І.: Сире тісто їли?

Є.М.: Прошу?

І.: Сире тісто їли? Чи як? Не зрозумів я, що там ви вирізали.

І.2: Вирізали шматочки і що, сире тісто їли?

Є.М.: Ну. Ну, отак.

І.: А на поїзд треба було якісь гроші мати, щоби потрапити, як ви поїхали?

Є.М.: Ну, та так. Хто ж тебе даром повезе? Якщо назад їхали. А туди, то як туди. А назад вже їхали.

І.: А якісь знайомі вашої родини з Томашева з вами їхали чи порозкидали людей в різні місця?

Є.М.: А, от ще було. Наша родина вся виїхала. Але ми їхали не в одному поїзді. А може, в одному в різних вагонах, я не скажу вам. Бо як нас висадили в тому селі, висадили в тому Бурчаку, а других десь окремо поселили, повисаджували, в інших селах. І мама якось пішла, поїхали на базар, щоб шукати людей своїх, щоб, може, поможуть, бо вони ж багаті, поїхали з кіньми, з збіжжям, ну, зовсім багато повезли. Ті люди, що їхали з села, то вони багато. Що ми поїхали з міста? Що ми мали? Мама якийсь там, кажу, мішечок муки заробила десь, щось робила: картоплю копала чи що, не знаю. Я тільки знаю: картоплю як вона копала, то я була. Але то були німці. Бо ходив німець з вінтовкою, так собі марширував, поки мама копала картоплю, І все підганяв: шнель, шнель, шнель, шнель. От.

І.: І що, найшла людей?

Є.М.: І поїхала вона на той базар зі мною. Я не знаю, як я згубилася. Людей було дуже багато, коней багато, людей дуже багато, великий ярмарок був. І вона пішла і мене згубила: мама, мама, нема мами, я реву. Мене люди поставили на фіру, на цей, щоби бачила мене мама, і рішили, що мене мати покинула люди, що покинула і... А я там, ну, поки мама побачила мене, що мене нема, вернулася, знайшла рьову. От. То вона ходила людей своїх шукала знайомих. То знайшла, але казала, що дуже розчарувалася, бо всім було, ну, що їм тоже було погано, і вони не могли нічим помогти. Вона так хотіла якоїсь допомоги. То так вона й не отримала. Тільки знаю, що вона трошки обіжена була, що... Ну, отак. А, чи рідня поїхала. Поїхали, всі поїхали. Потім переїхали вже так: одні в Тернополі, це татова родина в Тернополі поселилися, другі в Дубно, мамина родина, а ми вже ото Рава-Руська, Дрогобич і все.

І.: А тут як ви опинились?

І.2: Сергій жив у Луцьку?

Є.М.: Да, в Луцьку. [...]Йому 90 років вже от буде. [00:35:00]

28 лютого йому буде 90 років. А що ви спитали?

І.: Як ви тут опинилися?

Є.М.: Як тут? А тут, в Дрогобичі я поступила в музичне училище. Після закінчення мене направили... Дай-но мені книжку мою. Направили мене в Сарни на роботу, музична школа там відкривалася. То ми з чоловіком, з чоловіком ми кінчали разом училище...

І.: Тут більше.

Є.М.: Ну, то таке щось мене осінило, в 60 років щось почала я що-небудь. [Сміється] То собаки мене навчили.

І.: Хто?

Є.М.: Да. В мене сучка була Ліза, і вона чотирьох щенят навела, а я думала: як мені їм дати так, щоб їм було так добре, як Лізі зі мною? Іду лісом і мені вірші кладуться, кладуться, кладуться, кладуться. Я не вірю сама собі, бо ніколи нічого не вміла скласти. І на другий день, і на третій я прийшла до Саші і кажу: «Мені таке, таке й таке». А він каже: «А чого ти не записала?» Кажу: «Ну, як я запишу? На піску?» Але останній раз ішла і тільки повторяла одну строчку. Це в мене по ходу творення, оце так в мене по ходу. Оце про першу собачку. Я розказала вже. Ага, як я очутилася в Сарнах. Жили ми 8 років там, відкрили школу з чоловіком. [...]

І.: Якісь цікаві моменти з того періоду, як ви були в Запорізькій області оті три місяці чи чотири скільки там були, чи п’ять? Як вам жилося, може, розкажете трошки детальніше?

І.2: Маму не заганяли в колгосп, щоб вона працювала?

Є.М.: Ну, вона не була колгосницею. Нас просто лишили всіх прав, ми не мали ні на що права. Ну, ми там довго не були. Ми ж від грудня до травня-червня, десь так.

І.: А що ви маєте на увазі, що не було в вас ніяких прав? Дали ж вам пів сараю для козенят?

Є.М.: Власті не давали. Оце ми що жили в хазяйки і все. Але ми не мали, ну, там як, може, колгосп щось людям давав, помагав, може, цей. Ну, нам ніхто нічого не помагав.

І.: А ви самі де добували що їсти і так далі?

І.2: Мама десь підпрацьовувала?

Є.М.: Тож кажу вам, що мама ходила міняла на кружку кукурудзи, міняла ті речі, які в нас були. От. Вона йшла і міняла речі на харчі. От.

І.: Ну, то ж до безконечності не можна було робити.

І.2: Так. Оце я маю на увазі.

І.: Чи десь вона підпрацьовувала?

І.2: Це ж 4-5 місяців. Це скільки в вас речей мало би буть, щоб на ту їжу міняти?

Є.М.: Ну, щось з собою ми мали. Я не знаю. Я цього не знаю.

І.2: Як ви викручувалися?

Є.М.: Я знаю, що молоко – то в мене аж молочні прищі були по тілу, що не було нічого, тільки кози. Якби не кози, то ми пропали б зовсім. От. Навіть собачка, і та... Там собачка була в хазяйки, то там мама хлюпне трошки їй молочка, вона тоді вип’є і тоді за миску бере в зуби і йде дальше за мамою. [...] Собака. От. А тоді навіть такополощить кружку з молока, виллє то, і вона то тоже.

І.: А ще таке питання просте: там якою мовою говорили?

Є.М.: Українською.

І.: Українською все-таки.

Є.М.: Да. І дома, і цей...

І.: В Запорізькій області я маю на увазі.

Є.М.: А, в Запорізькій? По-українськи, так, як зараз. Ну, там, я не знаю, як вони там на нас казали. Може, полячки, може, казали. Я не знаю. Я не пам’ятаю.

І.: А якась міліція чи «енкаведисти» до вас же ж, мабуть, приходили?

Є.М.: Ні.

І.: Ніхто нічого вас не контролював, не слідкував?Бо нам розказували деякі люди, що вони як верталися назад, на Західну Україну, теж з Запорізької області, [00:40:00]

то тікали якимись такими обхідними шляхами, щоб не дай Бог не попастися нікому на очі, щоб їх не піймали. А ви собі, виходить, сіли в поїзд і поїхали.

І.2: Ну, бо мама не була в колгоспі, получається.

І.: Через це?

І.2: Да.

Є.М.: Не знаю.

І.2: А село велике було, взагалі, те? Цей Бурдим, чи як його.

Є.М.: Я не знаю. Знаю свою хату. Я не знаю, яке село. Я по хатах не ходила, не маю поняття.

І.: Як ви кажете? Бурдак?

Є.М.: Бурчак село. [...]

І.: І вас приймали за акторів на Запоріжжі?

Є.М.: За акторів?

І.: Ну, коли в церкву йшли.

Є.М.: А, то мене мама вділа в українській стрій: віночок, лєнти, вишита сорочечка і спідничка, запаска. Ну, в мене таке було вдома там. Мама вділа мене і ми йшли в якесь містечко, в якесь місто, але я не знаю, що то було. Ми пішки йшли з села туди.

І.: Михайлівка це, мабуть?

Є.М.: То я не знаю. Не знаю. Тільки знаю, що там церква була, розбита церква. І мені було дуже шкода, що розбили церкву і там, ну, таке. Отаке щось. А куди ми йшли, чого ми йшли – я не знаю. Ну, а люди думали, оглядалися, думали, що якісь артисти. Ну, що вдіта так – тільки на сцену ж так виходять. В нас то там мама вдівала мене то до церкви чи ще отако.

І.: А то що: просто віночок і сорочка вишита?

Є.М.: Ну, так, український стрій: ну, сорочечка, спідничка, запасочка така. Ну, так як має бути українське. То так мама мені таке придбала десь колись, то я так ішла.

І.2: З бойків теж сміялися. [...]

І.: Молитви. Ну, коли гроза була, молитви читали?

Є.М.: А, то я й таке тобі розказувала?

І.2: А розкажіть нам теж.

Є.М.: Ми десь були. Не знаю, десь були. Де ми були? Десь на полі чи де, я навіть не знаю, де ми були. Ну, ішли, а тут гроза, молнія, грім. А я знала всі молитви. Нас мама, ну, ми завжди ставали на коліна, бо в нас так на вікно і тут дві ікони з двох сторін вікна, і ми ставали та й молилися. І так якась молитва від грози, якась окрема. Я вже тепер не знаю її. От. То я іду, хрещуся і говорю ту молитву, собі під носа. А жінки йдуть трошки ззаді і слухають. Я не знала, що вони слухають. А потім рівняються і кажуть: «Вона молитву читає, вона молиться». Ну, то є таке.

І.: Ну, просто дітей виховували вже там в атеїзмі і в піонєрах, а тут дитина іде і молиться. То для них це вже було дивно.

І.2: Шокували місцевих своєю набожністю.

Є.М.: Що?

І.2: Та нічого. Кажу, що шокували місцеве населення ви.

Є.М.: А, так.

І.: То костюмами українськими, то молитвами. То вони не знали, хто ви такі, що це за артисти приїхали.

Є.М.: Поляки. Там «поляки», а приїхали в Дрогобич – там знов: «заходнячка, заходнячка» на мене. «Ну, ви такі сходняки», – кажу. [Сміється] В Дрогобичі.

І.: В Дрогобичі вас називали?

Є.М.: Заходняки. Да.

І.: Нічого собі.

І.2: Нове слово.

І.: Нове слово, так. [...]

Є.М.: Біда насунула на нас.

Іде боротись Батьківщина

Із ворогом в лихий цей час.

Йдуть воювати за свободу

Найкращі з кращих же синів.

І гине цвіт землі й народу

У праведній у цій борні.

Вернуть країну свою рідну,

Що цар московський відкусив.

За землю цю Святу, дорідну,

Щоб путін-злодій заплатив.

За знищені міста і села,

За сльози діток, матерів,

За ті поля, колись веселі,

За тих людей, що він згубив.

Та час розплати все ж настане,

Настане ще така пора,

Що путін і його бандити

Покарані будуть сповна.

Народе мій, вставай, проснися,

Стань як один у цій борні,

І вражій всій оцій навалі

Ми голосно всі скажем: «Ні!»

Надія є, що покоління,[00:45:00]

Яке зросло в останній час,

Підняти зможе Україну

І буде гордістю для нас.

Я вірю, наша Україна

Постане ще у всій красі,

Багата буде і успішна,

І будемо щасливі всі.

І.: Чудово.

Є.М.: Ну, отакий. Я просила Ігоря, щоб він сказав.

І.: Це ви в молодості на обкладинці? Красива.Хто ваш улюблений композитор?

Є.М.: Композитор?Чайковський. [Сміється]

І.: Чайковський? А який твір любите саме?

Є.М.: Ой, в його вся музика така, що мене піднімає високо.

І.: Піднімає високо.

Є.М.: Так.

І.: А до Баха як ви ставитесь?

Є.М.: Бах? Ну, серйозний. Але треба його розуміти.

І.: То дуже важка музика.

Є.М.: Да.

І.: Ну, важка в плані...

Є.М.: Ну, але така, глибока.

І.: Дуже. Я з російських, то я люблю Римського-Корсакова.

Є.М.: Та всі композитори дуже хороші. І взагалі ці всі класики– дуже, дуже музика в них багата. [...]

І.: ...в Польщі співали?

Є.М.: В Польщі?

І.: Що, може, батьки співали? Чи в поїзді, може, щось співали?

Є.М.: Ну, я знаю, мама співала російські романси. Вона тоді в Росії як була, то там романси вона співала.

І.: А в поїзді що дівчата співали? Ви казали, що про Галю цю.

Є.М.: Ну, да. Оце такі співали, да.

І.: А якісь такі, що ми, може, не знаємо пісні, що там були такі якісь місцеві або присвячені саме переселенню?

Є.М.: Ні.

І.: Не було такого.

Є.М.: Не було такого. Але пісні були. Я знаю, з Наталки Полтавки. Це тьотки мої, вони такі як Сергій, з такого року, ці, що в Дубні, вони вже повмирали. Я пам’ятаю, що вони ставили п’єсу «Наталка Полтавка». Ну, такі українські пісні, які є і тепер. Оці українські народні пісні всі співали.

І.: Тобто у вас там фольклор був практично такий самий?

Є.М.: Всі співали. Ну, бо, бачите, ми жили... Наша хата, я казала там, що я стояла, то там нова хата. Потім чогось її чи в війну, чи що, покинули ту хату, покинули все, що було у дворі, і в Томашів перебралися. І ніби в Томашеві ще хату купили, і ще хата. Але я її не знаю. Сергій казав, що цей... А потім ото оту квартиру, де ми жили, що я знаю добре ту квартиру, там в нас однокімнатна була. Заходиш, такий коридор довгий і квартири направо, наліво. То в нас одна... [...]

Ну, то ж я їх не знаю, то тато привіз. Це він з Німеччини привіз чи що. Це, я не знаю, якісь колєги його. Я не знаю.

І.: А цей, що вище?

Є.М.: А це Сергій. Ну, ще хлопчиком, мама там костюм йому такий пошила. От.

І.: А якого він року?

Є.М.: 30-го. Це той, що в Луцьку живе. От. Це його жінка.

І.: А він як виїхав? Він же ж не з вами виїхав? Він якось окремо собі виїхав?

Є.М.: А я вам казала, що він згубився.

І.: Коли бомбардували, то його присипало, він тоді...

Є.М.: Да.

І.: А, і ви, виходить, аж через... знайшли його.

Є.М.: Ну, через пару років. Він тоді метрику в мами просив: «Вишли мені метрику» (з Рави-Руської туди в Бурчак). Ну, тут Сергій жениться.

І.: А то який рік вже? 48-й. Так? А це?

Є.М.: А це мій тато. А то я в бібліотеку йду, стала під стіною, мене сфотографували. [00:50:00][…]

Є.М.: Я була в Донбасі.

І.: На Донбасі.

Є.М.: І там друга невістка, з Чехії переселенка. Я з Польщі, а друга невістка з Чехії, і вона з мамою.

І.: З Чехії чи з Словаччини, з Пряшівщини?

Є.М.: Десь так. Я ж не скажу вам. І вона мамі хату купляла там в селі. Бо вона їй так принижувала, моя свекруха. То все «бабо», «бабо» – так якось до неї. Ну, а вона ж хазяйка, знаєте, вони дуже багаті були, вони як приїхали, вона себе завжди відчувала хазяйкою, а тут вона така... І дочка рішила купити її хату там в селі. Таку, стареньку, як там мазанка, як ті всі. І я пішла подивитися. І зайшла в хату, а в коридорі в куточку щось там стоїть і на ньому лежить ікона. Наша. Я знаю, що це наша ікона (та, що вкрали). Бо десь недалеко там вкрали, у нас там в Сінєльнєльніково, десь там ближче до Донбаса. Ну, я так собі думаю, може й ні. Але наша ікона одна тільки була. І я її так хотіла забрати, так хотіла забрати, але не посміла. Думаю, ще скажуть, що вкрала. Ну, там ті люди, що жили, то вже воно виставилося як непотрібне. От. Але якось не посміла я взяти ту ікону.

І.: А це вже який рік був?

Є.М.: Прошу?

І.: Це який, кажу, вже рік був?

Є.М.: То вже в мене діти були. То вже тепер. [...]

І.: Сказали, що чому пізнали, що це ваша, бо вона, ну, мала якісь...

Є.М.: Все, ті всі квіти, целюлоїдні чи які, там такі...

М1: Можна припустити, звичайно, що це просто були такі ікони у всіх переселенців. Але, в принципі, сюжет красивий.

Є.М.: Не переселенців. Це...

М1: Ні, ну, що десь... Тобто з західної, звідси, з Томашева десь та ікона, і от вони втратили в 44-му році, в цьому Сінельниково втратили, а потім через 15 років в якійсь хаті бабуся йде дивитися і бачить, що виставлена ця ікона. Бабуся ж говорить, що хотіла взяти. А потім ти ще ж вернулася все-таки. Правда? Наважилася, вернулась, а її вже не було там.

Є.М.: Не пам’ятаю.

М1.: Чи вже коли купили ту хату, ти прийшла, її вже не було.

Є.М.: Не пам’ятаю, що далі було. Я тільки знаю, що мені до цього часу... Я мамі розказала, а мама каже: «А чого ж ти не взяла?» Я кажу: «Якось не посміла».

І.: То ж не моє начебто. Так?