Марія Мігдалевич (М.М.): Я Мігдалевич Марія Романівна. Я уродженка вже Коломиї, але батьки мої переселенці з Ярослава. Батько пішов в українську армію і так переїхав сюда. А мама була сиротою і взяли її чужі люди на виховання, і ці люди переїжджали і так забрали її сюди так само. Обоє вони українці. І мені дуже запам’яталося, тут багато вам всього розказують, то не буду розказувати, але одно запам’яталося мені. Не Великдень, мама кілька раз розповідала, як вони приїхали сюда на Великдень. Які там перейшли то всьо, що… то переселення, то вже вам розказали. Але я хочу зразу за цей Великдень. Як вони приїхали в Заболотів, ніч, каже, дощ іде, освітлення нема ніякого, вагон на метр від землі.

Поки то цю худобу зняли, поїзд тут дав свисток, бо сказали, що тільки півгодини. Ну, що за півгодини можна зробити з худобою? Тут поїзд вже дає гудок, що має від’їжджати. А хтось був мудрий – поставив плуг під поїзд, і поїзд затормозив, і так він дальше не поїхав. І, каже, ми всі понакривалися від того дощу, змерзли зі страху і з холоду, і кажуть...

Інтерв’юер (І.): Кажіть-кажіть, я вас слухаю.

М.М.: Ні, говорять, я не можу, я збиваюся. І, каже, дивимся, починає світати. Ми дивимся: тут гори такі гарні. Пішли чоловіки, взяли, набрали землі в руку, кажуть: «Дивіться, яка тут чорна земля». Але що нам люди тут скажуть? Ну, і сидимо дальше, сидимо і дивимся, здалека ідуть багато людей. Ми думаєм. ну, всьо, вже йдуть нас звідси виганяти, бити. Бо чули так, що деякі люди з вилами ішли на них. І, каже, ми сидимо, сидимо, але ближче живимся, а це йде священик спереду, а за ним ідуть люди.

І.: О, це те, що розказували.

М.М.: Так-так-так. Ну, але я більше, бо так мені запам’яталося то. Ну, і так цей священик підійшов і каже: «Дорогі українці, вітаємо вас на українській землі і вітаємо вас з Великодніми святами». А це був перший день Великодня. І люди мали такі бідненькі кошички, каже, але кожна сім’я була угощена чимось з того кошичка. Чим мали, тим поділилися. Ну, каже, привіталися й пішли. За якусь годину-дві, каже, дивимся: їде вервичка возів, багато возів їде. І кожну родину забрали на віз і до хати. Чия це була заслуга? Порозвозили по хатах, накормили, худобу накормили, худобі дали у стайні.

І, каже, вечором хлопчик прибігає до хати і каже: «Всім до читальні». Хата-читальня така була. Пішли до тої хати читальні, зійшлися, каже, були тоже накриті столи. Ну, бурачки, каже, ну, дуже бідно було. Але так ми забавилися, так ми святкували, що, напевно, ніколи більше так не було весело. Каже, де той страх, той голод, то всьо, що ми перейшли, каже, то всьо забулося. І це мама все згадувала.

І мені так все думаю: а який же то священик був? Мама каже: «Не знаю, який то священик був». І вже мама 10 років як померла, і тато 20 років як помер, а я написала статтю в газету, така в нас є газета «Християнський вісник», і ніхто мені не відізвався на ту статтю. Я це все описала: хто знає, хто той священик? Поїхала в Заболотів. Питаю священників молодих. Молоді священики: «Та я не знаю. Я спішу», «А я то, то, то». Два священика було і казали: «Ми узнаємо, ми вам віддзвонимо». Ніхто не подзвонив. Потім пішла в єпархію і там до якогось священика в секретаріаті. І він підняв книги і найшли ми, що це був Михайло Сулятицький. І тут є його біографія. Оце його портрет і його біографія. І це все я розказала, описала і віддала священику, який в Березові править. І він це всьо прочитав людям. То люди після служби приходили до мене і плакали, і так мені дякували за то, що я найшла. А він був дуже заслуженим священиком. Він колись їхав з Андреєм Шептицьким до Риму. Він був деканом тут на цему... Значить, велику бібліотеку заклав в Заболотові і школу просвітницьку. [...][00:05:00]

Мій чоловік поляк. Але він виріс з мамою тільки, батько їх залишив, і він виріс з мамою. Мама ніколи не сказала, що хтось їх образив з українців. Ніколи. Він себе відчував нормально.