Микола Літковець (М.Л.): Я, Літковець Микола Костянтинович, народився 27 квітня 1936 року в селі Бабичі Білограйського повіту Люблінського воєводства, Республіка Польща. В 38-му році батьки продали дрібні ділянки землі, які їм дісталися в спадщину, і купили землю в одному куску в селі Турковичі Грубешівського повіту. Це приблизно 70 кілометрів від села Бабич. В 42-му році я пішов в перший клас української школи. За Польщі українську школу в Турковичах закрили, і тільки з приходом німців в 39-иу році знову в селі почала діяти українська школа. Закінчив перший клас і другого до 9 березня, поки село не спалили, а дальше вже продовжив навчання другого класу аж на Дніпропетровщині.

Напади поляків на українські села розпочалися в 43-му році. До нашого села Турковичі черга дійшла в 44-му році 9 березня. В той же день, як палили сусіднє село Сагринь, яке віддалене від Туркович 4 кілометри. Палили село два дні: перший день, тоді перерва, другий день.

Зараз багато ведеться розмов про протистояння українців і поляків в той період. Корінь зла треба шукати в міжвоєнний період, коли Польща, будуючи монопольську державу, всіляко нищила українство, і в першу чергу питання стояло про релігію. Насильно закривали церкви православні, заганяли до костелів, а хто не йшов до костелу, то в криницю виливали гас, тобто керосин (по місцевому називали «гас»), пороли подушки, перини, били вікна і так далі. Таке і Турковичі не обминуло. І нашу всю сім’ю загнали до костела, не пішла тільки одна батькова мама. То її вбили в першу ж ніч. Розривною кулею. В лице стріляли, а вся тильна сторона голови була розірвана, так, що нам, дітям, попрощатися з бабунею не дали, бо вона була дуже страшна, щоб ми не поперелякувались.

З нетерпінням чекали ми, коли вже прийдуть «наші». Нашими ми вважали радянську армію. В біженстві батьки були теж, в глибині Російської імперії. Батько був на Дніпропетровщині, в Павлограді, а мама в Смоленській області, це на Підмосков’ї. І коли прийшов час, що треба було вже виїжджати на Україну, і нас питали, куди ми хочемо, давали на вибір область, звичайно, Південна Україна тільки була: Миколаївська, Херсонська, Одеська, Запорізька область, Дніпропетровська і частина Донбасу була, то батько, вже пам’ятаючи про багатий край – Дніпропетровщину, записався на Дніпропетровську область. Обов’язково треба було писати заяву, щоб це виглядало, що добровільно ж їдемо. Ну, ось так і ми теж підписались.

44-й рік був страхітливий. Кожен вечір, як стемніє, вийдем на подвір’я всією сім’єю, а нас п’ятеро дітей, найстаршому 15 років, з 26-го року, а найменшому, коли почалась війна 22 червня 41-го року, було чотири дні. І нас п’ятеро дітей, така дрібна дітвора. Ось. [00:05:00]

Так от вийдемо на подвір’я, бо ж боїмось лягти спати, а раптом пожежа – загинемо. Глянемо в одну сторону –зарево на півнеба, в другу сторону – те ж саме, а в третю й четверту – те ж саме. І так кожен вечір.

Інтерв’юер (І.): Це ще поки не виїхали ви?

М.Л.: Поки ще ми не виїхали. І нас було страшно поляки нищили. Нищили нас поляки. Але ось причому поляки воювали тільки з мирним населенням. Якщо відчували якийсь опір або якась була група УПА, яких називали «повстанці»,«бандерівці», то поляки на це село не йшли. На відкритий бій вони не йшли. А на грабунок мирного населення тільки так ішли. І ось одного дня виходимо ввечері, а кругом темно. Що робити? І на другий день теж темно. Що сталось? На третій день в село Турковичі прийшло пів сотні бандерівців з Галичини і поселилися в турковицькому монастирі. І стало тихо-тихо.

Але це тривало недовго. Півсотня ця перемістилася десь дальше і дальше продовжувалось все те саме. Коли фронт ішов, боїв не було, ми нічого не відчули. Тільки від нас через річку Гучва, через кілометрів десь з п’ять був міст. І це дальня наша радянська далекобійна артилерія мала знищити той міст. І один снаряд попав, відхилився десь на наше поле, це метрів 200 від села, вибухнув снаряд. Оце все, що я бачив про наступ радянських військ і про фронт. Більше нічого не було.

Ну, а потім почалась мобілізація... Ну, мобілізація. Агітація на переселення в Радянський Союз. Ось. Радянські війська до нас відносились дуже дружелюбно, дуже уважно. Тільки що кинулись в очі? Прийшли наші і почали арештовувати наших. Тому що бандерівців ми вважали нашими, вони захищали нас від поляків. Ось. Не те, що, там, стояли стіною, но якщо вони десь були тут, бандерівці стояли на постої, то вже поляки на це село не нападали, навіть крайньої клуні не підпалить ніхто. І раптом прийшла радянська армія, наші прийшли і почали арештовувати наших. Ми цього не розуміли. Ми цього не розуміли. І по сьогоднішній день, мої батьки так і померли, і так вони і не знали, чого це раптом наші проти наших? Ми ж їх чекали, виглядали, а тут раптом отака картина. Ну, а прийшов час, попередив, що завтра виїжджаємо, на ранок встаємо – у нас корову вкрали. Бо знали ж поляки, що вже ми записані виїжджати. От. Ну, а все інше погрузили нас студебекери і до Замостя на станцію. Взяли коня, воза, плуг, борони, ну, і все те, що необхідно для сільського господарства.

І.: Багато змогли взяти. Так?

М.Л.: Бо ж там обіцяли, що нам дадуть землю і ми будемо чимось орати, треба ж якось жити. Виїхали ми 30 грудня... листопада, 30 листопада 44-го року. Приїхали в Апостолово Дніпропетровської області на Різдво 45-го року. Нас вивантажили...

І.: А скільки ж це виїхали?

М.Л.: Більше місяця їхали.

І.: А розкажіть трошки, як їхали. І як поїзд чекали – теж оце цікаво.

М.Л.: В Замость нас привезли. Скільки ми чекали – я там не знаю. Але рядно натянули батьки, зробили таку буду, як належить, ми там і ночували. Листопад місяць був якось сухий, маленькі заморозки були. Скільки ми чекали – я цього не пам’ятаю. Погрузили нас на товарні вагони. Вагон забитий повністю. А вже кінь, інвентар, треба ж було коня чимсь кормити. Так? І собі щось на дорогу. То це було вже на окремий вагон. Я там ніколи не був, бо нас, малих, з вагона не випускали. В кутку вагона стояло відро, [00:10:00]

і туди кому треба було, всі ходили: і малі, і великі.

То ми приїхали на Різдво. Нас зразу з поїзда – і в баню. Запам’яталось мені: великий зал бані, холодний. [Сміється] Вода то тепла, а там холодно було. І так, сім’ями: чоловіки, жінки і діти. Почували себе дуже ніяково всі, але помились, бо ж півтора місяця в дорозі були. І нас розселили там же, в Апостолово, по квартирах. Як зараз пам’ятаю, ми попали в сім’ю: вулиця Сількорівська, 35. Запам’яталось. В Апостолово. Місто Апостолове. Люди до нас віднеслись дуже добре. Ну, і перше, що кинулось в очі, – води напитись не можна. Бо вода гірка. Це тепер, якщо чуєте сьогодні по телебаченню передали, що погана вода в Апостолово, тому що забор ведеться із Каховського водосховища, а там якесь забруднення, значить, Апостолово ще й тепер немає своєї води, а бере звідти. І якщо раніше в нас ця, що вода стече із стріхи чи з калюжі, це вважалося брудна вода, то тут люди з-під ринви збирають цю дощову воду і бережуть її, і нам дозволяли пити. І там я продовжив навчання з Різдва десь тижнів, мабуть, з місяць чи зо два. [...]

...схід від Апостолова в колгосп. І там же я на кінець закінчив, в третій школі закінчив другий клас. Ну, батьки в колгосп пішли. Зустріли нас люди дуже дружелюбно. Називали нас поляками. Дивилися на нас, ну, я так розумію, з гіркотою. Тому що перед від’їздом нам запропонували здати все зерно і картоплю, окремо пшениця, жито, гречка, ячмінь, овес – хто що мав, для фронта. А там нам все повернули. А там голод. А ми ж такі заможні.

І.: А вам все віддали?

М.Л.: Все повернули. Що ми здали для фронта – все повернули там. Але люди, звичайно, дивилися, голодні люди, на нас, як на великих багачів. Мабуть, так, як ми зараз дивимося на наших мільйонерів, а може, ще й більше. Ось так. Ну, але ж весь 45-й рік пропрацювали в колгоспі.Заробили дуже мало. Жили з тим, що нам повернули. Потрошку продавали те, що було зерно і так дальше. Ось. Запам’яталось мені. І там я поступив вже в третій клас.

Але знову біда. Палити. В степ треба йти, шукати перекотиполе, бур’ян, щоб було чим палити, солому. А соломи дають мало, тому що треба скотину чимсь кормити. Нам було дуже дивно, що худобу годують соломою. Солома в нас була тільки на підстилку, а корові – сіно, конюшину і так дальше. А там солома, посічуть, помочать водою чи, може, щось ще добавляють і так дальше. Ну, а ми приїхали – колгосп нас прийняв радо, бо привіз батько і плуга, і борону, і воза, і коня. А кінь – це ж було щось. Правда, цей кінь через пів року через виснаження здох. От. Ну, через виснаження. Батько з дому носив йому на ферму їсти, підгодовував коня. Отаке було.

Ну, і на весну 46-го року... Осінню нічого не зійшло, бо суха осінь. На весну спекота хороша. Ну, сильна спекота. І весною ми вибралися сюди, на Волинь.

Ну, як вибиралися? Попутним залізничним транспортом. Тільки в вагони. Одного разу залізли в Кривому Розі в відкриті двері, ну, і туди ми. А там була руда. А то вночі ж було, звичайно. Бо вдень хто там пустить в поїзд? На ранок подивились і один одного не впізнаємо – ми всі, і одяг весь, червоні. [Сміється]Довго трусилися, [00:15:00]

бо ж потім в інший поїзд ніде ж і не сядеш. І так ми приїхали в Ківерці, бо тут були родичі, односельчани, переночували десь ніч чи дві ночі і в Небіжці напросились на квартиру. Це було вже літо. І я накінець в Небіжці закінчив третій клас, який почав в Запорізькому Апостоловському районі. Четвертий клас я від початку до кінця в Кульчині тут же, Ківерцівського району, під Луцьком. П’ятий клас – в Жидичині. Бо там була тільки початкова школа в Кульчині. А вже з шостого по десятий – батьки переїхали в Луцьк. Бо почали робити колгоспи, а в нас землі ніякої. Ось. І переїхали. І надалі я вже закінчив з шостого по десятий клас школу № 1 луцьку.

І.: А в Апостоловському районі люди говорили якою мовою?

М.Л.: Люди говорили: місцева говірка української. Але вже тоді був такий... така якась думка, що якщо ви розмовляєте з українською, то ви селюк, а якщо російською, то ви міський і на голову вище стоїть, так. А ми розмовляли своєю мовою –холмською говіркою.І зараз пам’ятаю, молодь зразу нас так якось прийняла до себе, на вечорниці почали сходитися, ну, і щось така була мова. Так перед тим як зайти в кімнату, треба ж попукати, в розумінні постукати в двері. А ми на Холмщині говорили «попукати в двері». А там, на Дніпропетровщині, «попукати» – це є попукати. [Сміються] Ну, і були такі смішні історії. Ну, в Запорізькому нам дали: глинобитна хата, вузька, довга. А чого вузькі? Тому що дерева ж нема на балки, щоб перекрити. І ось одні двері, маленькі сіни на всю ширину і кімната. А дальше йшли другі двері, то там вже дід з бабою Жукови. Ось. А дальше були ще треті двері, але під час війни щось туди поп... [...]

То ми так п’ятеро дітей, одна кімната, палили соломою, але почували себе дуже незручно, що немає дров. Як так можна соломою? Ну, підпалити можна соломою. А там тільки солома. І в степ всі п’ятеро виходимо збирати перекотиполе і все, що... А іще...

І.: Курай називають перекотиполе.

М.Л.: Ні. Ми ще дивимось, де соняшник ріс, то там оставалися. Бо зрубували шапки, можна було щось набрати соняшника. А якщо кукурудзу на силос зрубували, то якось так, щоби, не знаю, чи, може, того що стовбур знизу жорсткий для силосу, то ми це, що оставалось від зрізаної кукурудзи до низу, якщо його витягнути і обтрусити, то теж можна палити. Оце ми і виходили. Ну, ось так ми і стали тут, на Волині. Волинь, тут вже поляками нас не називали, називали забужанами. Жарти були різні, були й колючі жарти, але в основному дружелюбно зустріли, тому що тут був лозунг «українці – значить, свої».

І.: Які колючі жарти?

М.Л.: Ну, «Забужани – хіба то люди? Подивись в рот – чорне піднебіння в кожного». [Сміється] Був такий анекдот. От. І ще, біда людей єднає, а ми всі як цигани. А люди місцеві як привикли дивитись? Якщо ти маєш землю, ти маєш з чого харчуватись, ти маєш з чого жити. А якщо в тебе землі нема, то ти циган. А якщо циган бродячий, то це, як правило, ну, з чого буде жити? Мусить красти. Хоч ми не крали, бо виховання на Холмщині було, набагато вище мораль, ніж зараз в нас на Україні. Набагато вище. Там вкрасти, чуже взяти було, ну, страшне, а зараз це... Ось. Ну, от, власне кажучи, і місцеве населення на нас трошки дивилося, що щоб їм десь жити, то, може, нашу землю почнуть забирати. Розумієте? Але прийшли колгоспи, всіх зрівняли. [00:20:00]

І причина антагонізму, корінь був ліквідований, тому що всі стали безземельними і так дальше. Ну, вот. І що ще цікаве. Ми безземельні. Наймались де що. Вижити було тяжко. Пам’ятаю, як зараз, після жнив пішла мама до господаря, щоб дозволив нам піти позбирати колоски. Ну, той здивувався: звичайно, йдіть збирайте. Бо на Дніпропетровщині теж ходили – категорично заборонено колоски було збирати. Трактор приоре, а збирати не можна було колосків, не дозволяли. А тут іди збирай. Ну, і це ми так бідували і переживали. А жити якось треба. А землі немає. І тому пішли в науку. І пішли в міста, в промисловість. І от років 10 тому, а може, і всі 15, було таке дослідження, що серед керівників підприємств і установ на Волині відсоток виселенців з Холмщини втричі вищий, ніж відсоток місцевого населення.

І.: Це Михайло Горний писав. Да? «Інтелігенція Холмщини і Підляшшя» книжка. І там дуже багато описано біографій таких людей.

М.Л.: Я не пам’ятаю. Так? Але таке було... [...]

Так і є, ви знаєте. Там, в Холмщині, ну, ви знаєте, що кожне село навіть тут, сусіднє село деякі слова має не такі, як тут, або наголос інший. А там райони іноді були ж від Підляшшя, Холмщина й Підляшшя, вони ж спільно, чи об’єднані, то від Бреста візьміть, а південь Холмщини – це на рівні Сокаля.

І.: На Білгораї.

М.Л.: За СокалемТомашівщина, а тоді Білгорай. А на північ іде навпроти БілгораяЗамость, а навпроти ТомашівщиниГрубешівщина, дальше Холм. Вот. І це Холмщина кінчається. А дальше Володава, і на північ вже іде Підляшшя. То там, я, наприклад, з Білгорая, народився, а вона вже межує із лемками поближче. Ну, а в лемків, Надсяння мається на увазі. Надсяння – то це воно йде схід-захід, а йде Любачівщина і дальше Лемківщина. То я, наприклад, дивлюся, що в нас багато дуже лемківських слів було, і це «пукати» було якраз від лемків. Попукати в двері – постукати в двері.

І.: Ні, ну, це по-польськи:«zapukać do drzwi».

М.Л.: Ні, так там багато польських слів, звичайно, багато польських слів.

І.: А ще скажіть, ви кажете, що ви приїхали туди на місце, і вам як би компенсували те саме, що...

М.Л.: Зерно, що здали, і картоплю. Ну, картоплі ми здали небагато, і вони картоплю не мали чим повертати, бо в них картопля, ну, як...

І.: А я хотів що сказати? І потім ви там перебули пів року десь. Так? Правильно?

М.Л.: Ми перебули з Різдва 45-го до квітня 46-го.

І.: Ага. Півтора роки. Ну, рік і чотири місяці.

М.Л.: Якраз встигли з’їсти свої запаси.

І.: Рік і чотири місяці. Оце ж я до цього й веду, що ви поїли свої запаси. З чим ви їхали назад?

М.Л.: З чим їхали? Тільки те, що могли взяти.

Ж1: З голою сракою.

І.: З голою сракою?

М.Л.: Тільки те, що могли взяти з собою в руки.

І.: Але я маю на увазі вже нічого не було, не було що брати.

М.Л.: Кінь здох, віз нам не потрібний був, бо ніким тягнути.

І.: Я думав, може, попродавалося та мали гроші?

М.Л.: Кому? В колгосп усе здали. А зерно потрошку продавали, щоб гроші зібрати на дорогу. А тут грабують всіх. То як зараз пам’ятаю, що мати думала: ну, куди ж ті гроші заховати? Ну, перетрусять. То нам оце штанці поспускали і вище коліна знизу попідшивала там, ну, якісь суми. Може, загубишся десь в поїзді чи щось і треба будуть тобі гроші, то тут тобі й таке. От. Ну, а мені 10 років. Що я тоді міг знати? А меншому братові 5 років.[00:25:00]

І.: А я ще хотів спитати, як у вас відбувся процес запису на виселення?

М.Л.: Процес? Давили і зліва, і справа. З одної сторони поляки нищили, вбивали, грабували, їхати дорогою було небезпечно. З другої сторони – радянська агітація, що там колгоспи – це рай земний, це єдина держава в світі, перша держава соціалізму і так дальше, і такі позитивні характеристики. Хоч один старий солдат, старший. Ну, який старий? Це ж були по 20-літні. Цей десь мав років 40. Так батька відкликав вбік і каже: «Бідувати будете. Ви тут живете заможно, а там будете бідувати. Но в вас іншого виходу немає. І пишіть заяву». Заяву заставляли силою писати. Заяву заставляли силою писати. Ось. Тому що, ну, щоб добровільно ж, добровільно. Розумієте? Заставляли силою.

І.: А чому ж силою, як ви наче так і хотіли, так все складалось, що ви би і хотіли їхати?

М.Л.: Ми хотіли жити на місці, тільки щоб був спокій. Ми з поляками в своєму селі жили мирно. В нас село було переважно українське. До речі, Турковичі – це релігійний центр на Холмщині. Після Холма – це, мабуть...

І.: Холмщина і Турковичі.

М.Л.: Турковичі– так, як на Підляшші Яблочин. Так. Оце після ХолмаЯблочин і Турковичі релігійний центр. Ми хотіли жити тут же. От. А поляків в нас було небагато. Ну, через що і нищили. Зато за п’ять днів до того, як палити село, поляки, наші сусіди, на воза все грузять і везуть в Тишівці. А це 5 кілометрів, райцентр, це вже Томашівський повіт. Ну, а там містечко таке. «Куди ж ви їдете, пані?» –«А чуєте, руска партизанка йде, то поляків будуть вбивати, то ми спасаємося». П’ять днів везли, везли. На шостий день вже нічого не везуть. На ніч прийшли палити. Поляки знали про це, сусіди, але, ну, так, нічого, не попередили, не сказали. [...]

Євреїв в гето заставляли, заганяли. От. І існувала така загальна думка, що євреї не вміють працювати і не хочуть працювати і шукають легкого хліба. Бо вони були в основному торгівці або дрібні виробники: кравець, швець, пекар і так дальше. А тут казали: загнали в болото драбинястий віз і туди послали євреїв, щоб вони це болото грузили на цей драбинястий віз і співали пісню «А наш Гітлєр злотий уче нас роботи». [...]