Галина Мостранська (Г.М.): Наше село, розумієте, дуже велике було порівняно з іншими селами на Лемківщині. Тому що воно так розташовано було, можна сказати, на рівнині. Одна гора в нас була, яка називалася Патрия. То не дуже висока, бо її орали, засівали і так дальше. Воно відрізнялося від інших сіл. Спочатку, може, скажу те, що можна було б і в кінці говорити. [Сміється] То було надзвичайно співуче село. Дуже багато було музикантів. Там у нас були чотири читальні. Чотири читальні.

Інтерв’юер (І.): Аж чотири?

Г.М.: Аж чотири читальні були. От. І тут є навіть… Я дещо позакривала, але я хочу сказати… Я навіть не знаю, де то є. Щось виділяла. […]

В них жили майже всі українці. Було п’ять польських родин і один єврей, який мав магазин.

І.: А польське начальство як до того ставилось, до Просвіти, до читалень?

Г.М.: Польське начальство ніяк не ставилося. Я знаю? Я тільки пам’ятаю, як свята Шевченка святкували, як Франка відзначали, інших таких видатних людей, свято матері. Бо я пам’ятаю, я ще була малесенька, як я читала віршик там на сцені. Ну, не було ніяких таких заборон.

І.: Репресій не було.

Г.М.: В той час не було в нас, не було ніяких. Жили з поляками мирно.

І.: А потім як то сталося, що поляки стали…?

Г.М.: Я ще трошечки скажу про село. Кожного разу забави там. Наше село, в нашому селі вперше на всій Лемківщині було впроваджено «Просвіту» в 1892 році. Село було тако, та «Просвіта» і взагалі ті наші читальні, вони несли таку просвітницьку роботу велику в селі. Ну, і концерти, були гуртки, співочі гуртки, драматичні гуртки, були оркестри.

І.: А ви в який ходили?

Г.М.: Прошу?

І.: А ви в який гурток ходили?

Г.М.: Я ще була маленька, то я ще ходила до школи. Я тут є, як я до Святого Причастя приходила. О, тут ми до причастя. Я ні до якого гуртка, я ще була мала. От. А наші, мої старші сестри, брати постійно, навіть як тато прийшов, але когось застав вдома: «Ти чого дома? Чому не в залі? Чому не в читальні?»Ну, так якось було заведено, що кожної суботи, неділі там концерти і так дальше. [...]

І.: Нападали поляки, може, на вас?

Г.М.: Так. В 43-му.

І.: Розкажіть про це більш детально.

Г.М.: Я пам’ятаю тільки, о вже то після війни. А, поляки приходили. Поляки приходили. Я пам’ятаю, як тато прийшов, бо й тато ходив на ті забави, як тато прийшов і каже: «Ми таке мали, такий випадок сьогодні був, що поляки в Заршині (Заршин – повітове містечко між Сяноком і Римановим), – каже, – прийшли: «Ми розбіємо те рускі забави». Ну, і почали...

І.: Казали «рускі» на вас?

Г.М.: Що? Русини. Русини казали на нас. «Ми розбіємо те забави». І, каже, то вони почали бушувати, почали розбивати ці люстри, світло загасити. Але ми їх, каже, так збили, [сміється] що вони вже після того до нас не приходили. Що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як прийшли воєнні вже часи фактично, поляки грабували наше село. Наша хата була на окраїні. Мій брат якраз повернувся з Німеччини, привіз дві великі валізки одягу [00:05:00]

і тих всіх набутків з Німеччини, і вони то в нас вкрали. А що роблять наші? Самооборону. Одрехівчани обступали село і боронили від поляків.

І.: А в них була зброя чи не було?

Г.М.: Зброя – я не знаю. Була, певно.

І.: Як вони могли обороняти? Чи тільки дивилися, чи хтось наступає?

Г.М.: Селяни зброї такої не мали. Тільки дивилися, могли мати якісь, так в бійку з ними вступити хіба так, вручну. Чи, може, всякими палицями. То вже не можу я сказати. Я знаю, що в нашому селі навіть була гармата в свій час, і вона зберігається в Сяноці в музеї.

І.: А десь пам’ятаєте якийсь напад?

Г.М.: Нападу польського не пам’ятаю ніякого. Пам’ятаю, як то проходило у нас вивезення. Значить, вже багато сіл, багато сіл вивезли, а Одрехова трималася. Багато сіл вивезли вже в 45-му році. Наша Одрехова трималася. І що? Поляки, якось вони просто боялись одрехівчан і хотіли зробити це все миттєво. І так вони... Я знаю, що тато пішов на збори на десяту годину, біля церкви збори відбувалися, прийшов і каже: «Всьо. Ми мусим збиратися, бо наше село вивозять вже». На протязі двох днів 570 домів (в селі було) вивезли всіх. От. Ну, дали нам дві фіри.

І.: Це який рік був?

Г.М.: Це був 46-й рік, березень місяць. Холоднеча. Дали нам дві фіри. А що на дві фіри можна було взяти? В нас сім’я була велика. В нас було: батько, мама і нас семеро, дітей. А дві фіри. Ну, взяли три образи, так склали докупи: Матір Божу, Ісуса Христа і Миколая. То наші образи були дуже великі. Тут нема таких образів.

І.: Але дерев’яні чи скляні?

Г.М.: Ні-ні, не дерев’яні. В дерев’яних храмах тільки вони були під шклом. Отакі десь, певно, ті образи були великі. Бо вони в нас ще є в селі, але племінниця обрізала, каже, що таких великих ніде нема.

І.: Обрізала дерево?

І.М.: Та не дерево, а папір. То як воно? Чи полотно. Полотно, бо то на полотні. Я не знаю, на чому вони.

І.: Ви брали ті образи нові з собою. Так?

Г.М.: Так. Ті образи взяли, швейну машинку взяли і годинник, годинник такий, що на стіні, так ото мав компас, так ходив, на ті ваги годинник. Ну, напевно, взяли кілька баняків і ложки, погрузили пару мішків зерна, пару мішків картоплі. [...] В містечко Заршин на стацію.

І.: А вам скільки дали часу збиратися?

Г.М.: Скільки часу?

І.: На збори.

Г.М.: На збори? Ну, я не знаю, чи то ми того самого дня вже нас вивозили, чи на другий день. Бо за два дні вивозили.

І.: А на самій станції скільки чекали поїзд?

Г.М.: На самій станції ми чекали досить довго на потяг. Я вже не пам’ятаю скільки. Тільки пам’ятаю, як ми їхали до Заршина, що навіть ми сиділи, діти, на возах, а мама й тато йшли пішки. А була така...

І.: Грязюка?

Г.М.: Болото зі снігом перемішано, як то березень місяць, тут сніг розтає та то всьо. Ну, в Заршині досить довго чекали на потяг. Ніхто не знав, куди нас везуть. І як? Погрузили нас в товарні вагони.

І.: Але в евакуаційному листі мусило бути написано, куди вас везуть. Що, батько не знав, куди вас везуть?

Г.М.: Не знав. Ніхто не знав, куди везуть. Ніхто не знав, що, на скільки, як. Нічого ми не знали.

І.: Ну, область вибирали тоді.[00:10:00]

Г.М.: Якщо взяти, то завезли нас в Самбір. В Самборі зупинили нас, і ми стояли там в Самборі десь, певно, з тиждень. Потім ще зупинки були такі, що залишали нас на довший час. Ну, але ніхто не казав, коли поїдуть. Ми голодні, холод, голод, нічого не заготовлено. Так, якби ми мали більше часу, то можна би було хоч сухарів насушити і взяти, щоб було що їсти. Не було що їсти. А так зупинялися всюди, ми стояли в тих вагонах. А потім завезли нас до Козови. В Козові ми теж більше, десь до двох тижнів ми стояли. Пам’ятаю, [плаче] як мама держала мене за руку і ми ходили по хатах, бо бачили, що то затягується то все на довше. Ми ходили по хатах, щоби щось дали нам перекусити, поїсти. Я не можу згадувати той час. То як я згадую, то не можу стриматися, щоби не заплакати, які то були страшні митарства, яка то була біда, який то був жах, що ми все покинули. Зато як нас... А ще туга страшна була за тим всім і плач, і сльози, і молитви, і це все проходило через серця наших людей, які були вивезені. А ми на станції, між іншим, ми як на станцію приїхали в Козову і сказали, що ми вже дальше не поїдемо, а тата нашого завезли аж в Гусятинський район. Ми не знали де він. Бо він в вагоні з худобою, десь відчепили і завезли окремо. А мама і нас семеро дітей. Можете собі уявити...

І.: А чому так сталося, що тата повезли в інший бік?

Г.М.: Бо тато був на той час, коли потяг рушив, відчіпали вагони, а тато був в вагоні на той час там, де худоба. І так відчепили його вагон і поїхав.

І.: А як він тоді вас шукав?

Г.М.: Ви знаєте, що аж через півтора місяця він нас знайшов. Через півтора місяця. То на ньому була тільки шкіра і кості. І я навіть не знаю, яким способом він нас знайшов. Бо Будилів – таке село віддалене від Козови на 15 кілометрів. Привезли нас, поселили нас в хату такого багатого поляка, який виїхав. Хата була глиняна і вже досить стара, але накрита була бляхою. Але ми прийшли – там вже все було розграбовано: вікон не було, дверей не було, плити не було, чим палити не було, бо садів там, лісів нема, біля Будилова, а люди палили соломою, навіть хліб пекли соломою. В нас ні соломи не було, ні дров не було – ну, нічого не було. Ні на чому спати. Ну, правда, сусіди дали нам соломи, настелили соломи, спали на соломі. А я не пам’ятаю вже точно, як то ми там потім вже, як тато приїхав. Тато наш був дуже добрий господар і всьо вмів зробити. Була така велика груша, груба, стара. Він відразу зрізав тую грушу, і ми вже мали чим палити, чим зварити. […]

То було. І я свою старшу сестру, їй було тоді 15 чи 16 років, [00:15:00]

 я кажу: «Слухай, як то ми спали? Де то ми спали? І як то було? Я, – кажу, – щось вже так не пам’ятаю». А вона каже: «Я тільки пам’ятаю, що я і мій брат, якому було 21 рік, ми спали в кориті». Я кажу: «В якому кориті?» –«Ну, я не знаю. Знаю, що ми в кориті спали». А то не було корито. То був жолоб з дерева, з якого годували худобу. А вона каже в кориті. То в тому жолобі вони вдвох спали. Все-таки дерев’яна річ була. То було вигідно і тепліше.

І.: А ви коли вибиралися, то вас підганяв хтось збирати речі, там, чи ще щось?

Г.М.: Так. Польське військо.

І.: Хто і як вас змусив виїхати?

Г.М.: Польське військо. Якщо хто не виходив, виганяли, закривали і навіть ніхто мови не було, що хтось має супротив якийсь чинити. Мови не було. Моєї сестри чоловік найстаршої, вони були вже окремо жили, мали свій будинок, з Заршина ще вернувся, щось хотів собі взяти. То так його поляки збили, що потім в рові його там знайшли, і він, як вже привезли його в Личківці, бо сестру завезли там, бо там в неї вже було двоє дітей і той чоловік, то він до трьох місяців помер. Молодий, сильний, здоровий такий. Так що який спротив міг бути?

І.: Про УПА ви чули?

Г.М.: Прошу?

І.: Про УПА ви чули тоді там чи ні?

Г.М.: Про УПА? Упівці були в нашому селі, навіть одного разу вони поселилися так в Одрехові. От. Помилися, то всьо, люди їх годували. Дуже багато їх було, тих упівців. От. А потім щось... Кілька сотень було в нас в Одрехові, в селі, упівців. А потім хтось доніс полякам, і поляки стріляли, обстрілювали село, то всьо. А вони вже швидко збиралися і хотіли перебігти в ліс. То 30 упівців загинуло в нас, в Одрехові, від поляків.

Ну, що ж? Уже нам було трохи краще, трохи ліпше, як вже був новий урожай. Тому що дали, там в нас був великий город і поле, поле тато засіяв, то вже вижали серпами та наробилися. І город був, то вже щось на городі виросло. Крім того, крім того, в нас була добра сусіда. Хоч так, знаєте, місцеве населення, їм було дивно, чого то ми там приїхали, що то, чого. Люди називали нас поляками спочатку, [сміється] бо то ми говорили по-своєму, говорили по-одрехівськи. Але сусіда була дуже добра. І я дотепер пам’ятаю [плаче] смак тої каші, яку вона нам принесла, повний баняк каші –пенцаку з молоком.

І.: Пенцак – це ячмінь?

Г.М.: Це ячмінь, в ступі обтовчений, так.

І.: Це сусідка вам принесла?

Г.М.: Так, принесла нам сусідка. Ну, і так трохи було картоплі. Сестра, машинку ми взяли швейну, а в селі кравців не було, то вже вона шила. Люди грошей не мали. Той приніс в мішку муки. Той приніс миску якоїсь крупи. Той ще там щось. Той ще там щось. [00:20:00]

Бо люди йшли постійно, щоби щось їм пошити. А вчителям шила, то вчителі вже гроші платили, то вже було за що там купити сірники, мило, ще там хто знає що. Всяке завжди потрібно. То ми так, розумієте. Але до нового врожаю нам було дуже-дуже тяжко.

І.: Трудно. Так? Ця сусідка, вона вам помагала чого? Ви трошки дружили чи вона сама так жалилася?

Г.М.: Вона сама.

І.: Бачила, як ви бідуєте, і приносила кашу?

Г.М.: Так. І наші дівчата були дуже гарні, були гарно одягнені, вони мали гарний одяг, то всьо, і всі були дуже такі красиві на вигляд, гарні. І вона дуже якось з мамою спілкувалася. Приходили бандерівці до нас, до хати навіть. Так само то її син був в бандерівцях. І йшли такі чутки, а моя сестра закінчила (кінчала, не закінчила, бо вже вивозили нас) учительську семінарію в Криниці, в Польщі. То потім вона вже вчителювала, то вже мала зарплату, мала гроші, та шила, ну, вже врожай був і так дальше. А так, тато був такий підприємчивий дуже, що він всьо вмів зробити, всьо поправив. Ну, якось потім, я не знаю, як то він ті якісь ліжка змайстрував, щоб ми спали. Ну, і взагалі, то було... я не знаю, як ми вижили. І ми всі вижили, ніхто не хворів, ніхто не помер, всі ми вижили. Варили зупу, трохи там картоплі і лободу завжди давали, і трохи молока.

І.: А та вся худоба, що ви везли звідти, то вона загубилася. Так?

Г.М.: Ні. Корову тато привів.

І.: А, то він весь час з коровою був.

Г.М.: Він продав корову там і купив коня. Бо пішки би був він не зайшов, бо він був вже дуже знесилений. Купив коня. А потім коня... Бо нашого коня німці забрали. Ми мали дуже такого чудового коня, і німці його забрали. Корови так само. То німці забрали. В нас було дві корови, німці забрали. Але моя сестра старша, та, що в Криниці вчилася в семінарії, підійшла до того найстаршого майора якогось, що на коні там був (майор чи полковник, чи який там німець), і почала його просити, по-німецьки говорила, що багато дітей, що вони потребують молока і так дальше, йому то пояснювала, і він відпустив наші корови, сказав: «Забери».[…]

І.: То тільки поляки були чи чули, що і росіяни там є серед них?

Г.М.: Я вже не можу сказати. Я вже не можу сказати. Але я знаю, що коли поляки так нападали на Одрехову вже, коли грабували, то наші зверталися там до влади, то їм сказали: «А ви виїжджайте в Радянський Союз, там вас ніхто обіжати не буде». Отак відповіли і всьо. А ви, каже, виїжджайте. Ну, взагалі, напевно, було і російське військо. Я не можу того сказати, бо я не дуже тим була зацікавлена, хто, як. [...]

І.: Давайте ще, може, про поїзд сам, про вагон.

Г.М.: Про кого?

І.: Вагон, може, вам пам’ятається.

Г.М.: А, в вагоні ми були, в вагоні ми були. А скільки людей в тому вагоні було? Товарний вагон. Худоби, правда, не було в тому вагоні. Бо в інших вагонах люди були разом з худобою.

І.: Так, ми таке чули.

Г.М.: В нашому вагоні, то ж дуже багато вагонів треба було, щоб наше село вивезти. То в вагоні людей було багато. Але скільки то було людей – я не можу сказати скільки. [00:25:00]

Так. Ми пережили страшні часи. [Плаче] Я тільки пам’ятаю, що я все плакала, все хотіла додому. А я кажу... Мама каже: «Ну, як ти поїдеш? Куди ти поїдеш? Та ж ти знаєш, що нас не пустять». –«А може, поляки якісь ще є, і я з поляками поїду». То я так пам’ятаю, що я то все казала: «Може, якісь поляки ще не виїхали, то я з ними поїду додому».

І.: Як, ви казали, місцеві до вас ставилися? Виходить, що прихильно? Вам давали і то...

Г.М.: Місцеві...

І.: В Україні.

Г.М.: В Україні? Ну, знаєте, вони якось не могли зрозуміти нашої мови. Щоб дуже прихильно ставилися, то ні, думають, нащо вони понаїжджали тут. Розумієте? Але сусіда просто була добра жінка. Сусіда наша одна була добра жінка, то вона так нам завжди і до нас приходила, і з мамою завжди щось поговорили. Вона розуміла, просто вона нас розуміла.

І.: Розуміла вашу біду.

Г.М.: Розуміла нашу біду.

І.: А як називали вас? Поляки?

Г.М.: Ні. Лемки, казали. Лемки. Ну, наше село – то я не можу сказати, що воно там аж до Лемківщини так належало. Відразу через ліс вже гори починалися, Карпати, і там же починалася ніби Лемківщина. В нас і одяг був інакший. В нас одяг був такий, як в містах.

І.: Але назва села така лемківська.

Г.М.: Що?

І.: Назва села така лемківська.

Г.М.: Назва? Ну, я не знаю.

І.: Одрехова, Святкова.

Г.М.: Так, так. Одрехова. Ну, не має значення. Але в нас одягалися дівчата – в беретках ходили, завжди в шапках, не в хустинах вже, в суконках. Дуже гарно всі були одягнені, шикарно. Ну, а потім що ж? Потім таке сталося. Якось через два роки... А, тато знов купив коня. Ні, корову купили. Коня продав, а корову купили. [Сміється] А корову купили. І молокобуло, то вже було так трохи легше. Якесь порося купили, то вже годували. Але ж як годували? Корму того було дуже в обмаль. Але ж бур’яни всякі з городу, то всьо, що виростало, бурячанка і то всьо, і то порося підросло трохи та й то. Бо наше село славилося тим, що вони виробляли, вигодовували свиней і поросят, і з того села мали великий прибуток.