Євген Філіпчук (Є.Ф.): Прізвище моє Філіпчук Євген Олександрович. З Польщі? походимо з Холмщини, тільки трошки північніше, ніж всі автори, що тут розповідали. Якщо так на мапу поглянути, то Люблін? Холм, посередині між ними Гмінациців, село Людвинів, хутір Людвинів або колонія Людвинів, де я народився і звідки ми походимо. Зразу скажу, що історично так склалося, що в нашій місцевості таких подій смертельних практично не було. До нас приходили додому тільки один раз поляки і на щастя серед них був сусід, на хуторі було всього сім хат і навпроти нас жили поляки, велика сім'я. Ми з ними кумувалися, дружили і серед цих польських людей був син того Кавальця, що жив навпроти нас. Він по-дружньому сказав, що виїжджайте, не вдасться залишитись, бо через два дні прийдемо. І дали нам час. Це був 44 рік.

Інтерв’юер (І.):  Скільки Вам було?

Є.Ф.: Мені було шостий рік.

І.: Ви не сказали якого?

Є.Ф.: Додому до нас зайшли. У нас в сім'я, я, ще два брати, троє братів. Я найменший 1939 року і двоє старших 1936 і 1934 року. Була самооборона, була думка про те, що потрібно ховатись, рятуватись і так далі. Був період, коли виїхали в сусіднє село Сичен, знамените, відоме, українське село, церква українська і так далі, де збиралися всі з околиць, з малих сіл, з хуторів, теж щоб якось була самооборона. Батько ходив теж, гвинтівок було мало, по черзі, там було якось розписано, то там раз через кілька днів приносив хтось гвинтівку батьку і сьогодні твоя черга. І так далі. На предмет того, як виїжджали, вирішили однозначно, треба їхати, треба їхати. І, так як тут розповідали, ми мали виїжджати зі станції Холм, теж місяць чекали на рампі, теж все майно на рампі там і так далі, і так далі. І вдалося втулитися тільки через місяць, це була вже весна 45-го року, з осені почали 44-го вибиратись, в Сичені там, я не знаю, місяців два жили і так далі. І вже лютий місяць, на рампу, були великі проблеми з вагонами, з поїздами. І в місяць батько жив в холоді, в таких будах, як от розказували, і так далі, з майном. І потім виїхали. Завезли нас в Миколаївську область, тут ви згадували.

І.: Скільки їхали?

Є.Ф.: Їхали біля трьох тижнів. Біля трьох тижнів тоді давали ще вагон на два-три господарства, хто їхав, ну бо 44-й і початок 45-го, це фактично перші пішли, в 44-му перші восени поїзди пішли. А це ще вважалося, що такий спорядок мав існувати і так далі. І станція Снігурівка, Миколаївська область.

І.: [00:05:00]

Снігурівка?

Є.Ф.: Снігурівка.

І.: О, так.

Є.Ф.: На цій станції Снігурівка жили ми тижнів три, а місцеві колгоспи, приїжджали до нас голови колгоспів, і вибирали, як цигани коней, ледь не по зубах, хто мовчазний, хто послушний, некрикливий і так далі. І десь один момент до нас приїхали, полуторка така була військова, приїхали, корівка, погрузили і завезли в німецьку колонію. Ми так і не згадали, здається Шунцево називалося. Бо це не на березі моря, це в глибині, в степах. І були німецькі колонії. А як війна почалась, німці звичайно десь вивезли всіх звідти німців і так далі. Дали добротну хату, дали хлів для корови. І почали ми там жити. Через три дні батько прицепщиком до трактора на роботу.Ну і так далі, можна розказувати. Я перейду зразу і, мабуть, озадачу вас таким чином. 11-й рік, в 13-му році я зайнявся, так, видана книжка в 13-му році. Виповнилось мені 60 років. Я написав заяву на роботі в перший день 61-го року життя і пішов на пенсію. І так мене взяло, що я взявся досліджувати цю тему. 92% вивезених в східні області України всі рвалися назад на Волинь, бо ось відкриють кордони, була така надія. І ще, це ми потім вже відчули, була така надія, що на Волині ще не було колгоспів, ще тільки були в стадії організації, і була надія, що можна отримати землю. Справа в тому, що забужани покинули в Польщі майже півмільйона гектарів, 461 тисяча гектарів сільськогосподарської землі, було розорено переїздом 105 тисяч сільських господарств. 92% населення сільських місцевих вивезено. Я не орієнтуюсь, не займався глибоко міськими інтелігенціями і так далі. Ось такий був результат переселення. Переселяли на підставі так званого договору про обмін прикордонним населенням. Ви це знаєте, мабуть, і так далі. Біля кордону не можна було поселятися, всіх в Східній області, по рознарядці і так далі. Тим не менше, на Волинь повернулися в 1947 році. Тут різні цифри, дуже важко порахувати. По рознарядці було на Волинь, де спорядка, не пам'ятаю, є надруковані ці речі, є вже книжки.

І.: А разом десь вийшло 50 з чимось.

Є.Ф.: Так, 52-53 тисячі, це вже хтось порахував туди в 1947 році і так далі. Тому, що Вас ще цікавить?

І.: Ви казали, що якісь деталі хотіли нам цікаві порозказувати.

Є.Ф.: Ну, що цікавить? От ви питали про…

І.: НКВД нас цікавить.

Є.Ф.: НКВД? Тут є епізод один НКВД, це вже тут, в Луцьку.

І.: А там? З уповноваженими комісіями?

Є.Ф.: Не було в нас такого. Я не пам'ятаю, із НКВД ми діло не мали. Справа в тому, що переселення відбувалося, на їх погляд, добровільне. Вони заставляли писати заяви, як комісія починала працювати.

І.: У складі кожної комісії були НКВД-исти.

Є.Ф.: Так, вони всі НКВД-исти. Є така книжка, можна її в бібліотеці знайти. В мене є, я можу вам дати почитати і так далі. [00:10:00]

То батько теж написав заяву. З-під палки, примусово. Добровільно-примусово. І тому в нас не було там проблем. І ще в нас один плюс був, серед тих наших родичів було два дідових брати, грамотні, письменні, активні. Тут навіть є розділ “комісар”. Його так всі й кликали, - комісар.От він займався всіма нами і так далі. Навіть нашу сім'ю впхнув в поїзд, який не з нашої міни заселяли. Були в нас після того проблеми.

І.: А скільки, ви казали, ви їхали в поїзді? Місяць?

Є.Ф.: Тижнів три.

І.: А як ви жили там? Ви не зупинялися?

Є.Ф.: Ні, зупинялися. Відчепляли. Ніхто не знав, на якій станції кого відчеплять. Вагон чий. Вагон заселяли, в літературі описано, спочатку, дві-три родини в вагон. З скотиною, з тим сім і так далі, і так далі. А потім в Україні по якійсь рознарядці десь відчепляли два-три вагони по одному і так далі.

І.: І ви стояли так просто?

Є.Ф.: Стояли, і в степах стояли, просто за межами станції. А потім сказали, ось ваш вагон приїхав, відчепили, виселяйтеся. В Снігурівці нас виселили в школу. Було, так я по пам'яті кажу, чоловік тридцять. Поселили в школі, соломи накидали в коридорі, лахами кожен собі куток якийсь накрив. І так собі жили, чоловік двадцять-тридцять під стінами спали. Поки нас не розвезуть по колгоспах. Ось так воно виглядало. І потім ми, ну, деталей багато цікавих. Два рази нас завертали. Ми втікали, бо прийшла осінь. Батько відробив літо в колгоспі. Оплата по результатах, трудоднями. Заробив трудодні більше, бо працюєш від зорі до зорі. Там писали трудоднів багато було. А пішов отримувати за трудодні - два відра винограду в мішок на плечі. Бо ми пам'ятаємо, як він приніс той виноград, а в нього по спині сік тік з того винограду. І відро ячменю. Бо було дуже жарке літо. Все вигоріло. Нам посадити там щось город. Ну, нічого не вдалося. Все вигоріло. Корова не хотіла виходити пастись. Ми за неї паслися і так далі. Приносили їй хліб. Вона в тінь втікала. Дуже було важке літо. І от коли закінчилися, так би мовити, польові роботи, з чим зимувати? Нуль, абсолютний нуль. Голод.

І.: Це 45-й, так?

Є.Ф.: Це 45-й. Весною 45-го, десь квітень, ми туди попали. А вже жовтень ми звідтіля втікали. Вересень-жовтень. Літо перебули. Бачимо, що безвихідь. Батько поїхав спочатку в Луцьк сам. Тут засвітився один родич в Луцькій управі, який нам пообіцяв, що десь поселить і так далі. Ну, щоб тікати хоч щось було, зацепитися. І сталася величезна біда. Горе. Батько повернувся. В нього або вкрали, або згубив всі документи евакуаційні. Нуль. А тоді ви можете собі подумати, яка була ситуація. Пів країни на колесах. Там з документами не заїдеш нікуди. А тут ось така оказія. То назад їхали, тут є описано, декілька не їхали. І в тендерах в паровозі на вугіллі. І в паровозі біля живота паровозу, біля тих поручнів. На платформах під колесними парами, металевими тими, залізничними, і так далі. То теж, три тижні ми добиралися. І якось добралися сюди. Добралися. [00:15:00]

І зачепилися тут, зимували.

І.: Як ви їхали назад, вас ніхто документи не питав, нічого не питали?

Є.Ф.: А що спитаєш, як в нас нічого не було? Нас десятки разів зсаджували з поїзду. Я не знаю, це тільки наша підприємлива мама. Була така, як кажуть, комунікабельна, рішуча і так далі. Вміла, я не знаю, чим вона розраховувалась. Вміла домовитися, скажімо, з машиністом паровоза. З якимись там обходчиками на рельсах, на путях, на станціях і так далі. Було таке, що нас на платформу вкинули, дітей, нас, трьох. І добу ми батьків не бачили. Вони десь притулилися в іншому місці і так далі, і так далі. Вкрали в мами головку до швейної машинки, бо мама знала, корова – годувальниця, машинка – одягальниця. Це були всі, от я бачу так, забужани кажуть. Це нас рятувало. І зсаджували з поїзда. Зсадять в одному кінці і йдемо, домовляємося, в другому кінці. Ну якось так вдавалося. Не пригадую, щоб їхали в вагонах. От в вагоні там десь. Трудно пригадати. Ночували в полі буквально. Десь зсадили, ніч. Відійшли від станції, якісь кущі, там зілля, чи що. Порозкладались, переночували. І знову пхатися, і знову пхатися. І ото все тільки що на собі було. От з тим приїхали в Луцьк. Потім вже мама поїхала другий раз туди, в Миколаївщину. Я кажу, це трудно навіть пояснити. Вже під Новий рік вона поїхала на Миколаївщину, бо корову ми там залишили. Сусідам багато речей залишили. Куфер так званий. Знаєте, що таке куфер? Скриня. Так мамі вдалося, поїхавши на Миколаївщину, на той хутір, де ми жили, багажем, поїздом переслати куфер в Луцьк. І ніхто його не вкрав. Розумієте? Навіть таке вдалося. І так, і так, трошки легше. А в Луцьку в нас порятувало що? Ну, всі тут знають, бо найбільше забужанів нас поселили, це я потім дослідив, на Красному. На Красному було де поселити. Порожні бараки, якісь будівлі, і так далі, і так далі. Місто ж було зруйноване. Та й міста я того не пам'ятаю. Там, де зараз обком той був, там же поле було. Старе місто то, але ж я дуже слабо знаю його. В той час, що там робили. На Красному. Так от, спасінням для забужанів багатьох, бо я багатьох опитував. Було те, що на Красному солдатське містечко військове. Казарми. 1946 рік, з фронту повертається Червона армія, радянська вже армія. Тут їх поселяли. Очікували демобілізації вже. Розселяли їх, потім розпускали тут. І в тих казармах, то вони ще зараз досі, глянути, то там тисячі, мабуть, тисячу можна тільки поселити. Ще корпуси стоять. І викормили нас солдати. Ми в казармі, як чуємо пісню, ага, солдати йдуть на обід. Ми вже тишком-нишком в огорожі…

Родичі, до речі. Дочка 17 років. То солдати, як мухи. Принесуть, що хочете. Нам напхають, щоб ми тільки пішли гуляти. А вони вже там собі...

І.: Цукор ділять.

Є.Ф.: Ділять цукор, так. І отак нас викормили. Я досі пам'ятаю смак американської тушонки. Такі були банки високі. Отакі, мабуть, 3 кілограми, чи що, металеві. [00:20:00]

З допомогою американською їм видавали. А вони вимінювали, шинелі мама нам вимінювала. Отут є фотографії, пілотки на голову, бо ж нічого не було. Мама десь пристроїла картоплі гнилої. Самогонний апарат. А їм тільки то і треба. Несуть нам і одітись, і поїсти. І так вимінювали, і так першу зиму ми тут прожили. Це зима 1945-1946 року. В 1946-му ми вже пішли всі в школу. Два брати в третій клас одразу, я в перший. В другу школу на Красному. І там десятий клас закінчили. І так пішло, поїхало. Оце все.

І.: Якісь переселенські пісні, які в поїздах співали? Приказки.

Є.Ф.: Отут все є. Я взяв цю книжку. Тихо, тихо, тихо. Я взяв цю книжку. Я подарував, бо в мене немає лишнього екземпляра. Наклад 300 екземплярів розійшовся, що треба друге видання робити. Навіть вчора хтось дзвонив от з наших.