Інтерв’юер (І.):  Будьте ласкаві, представтесь повністю.

Катерина Червінко (К.Ч.): Я Червінко Катерина Михайлівна. Родилась у селі Добровиця Ярославського району області Львівської.

І.: Коли?

К.Ч.: 1938 року.

І.: Розкажіть, будь ласка, як перед самим переселенням, чи були напади поляків?

К.Ч.: Були, були.

К.Ч.: Росіян не пам'ятаю, а поляків були, бо мою сестру рідну убили поляки. І так не було, не було, а напали на наше село. І приїхали з іншого села. А ми жили недалеко церкви. Вони якраз там фірами ставали біля церкви і ходили по хатах. І вбивали. Їм певного показували, де українці живуть, чи що, ми не знаємо цього. І приїхала, а я якраз лягла спати, мама мене схопила на руки, а тато був. Повечеряв, та й ліг позаду хати. На сіно там ліг. І сусідка прибігає наша, каже, - тікайте, бо поляки приїхали коли церкви, розходяться. А ми чуємо, в нас такий паркан високий був. І чує, каже мама, що вже світять фонарями. Мама мені рот закрила, щоб я не кричала. А одна сестра поїхала в Синяву. Взагалі в мами було п'ятеро дівчат. Одну поляки вбили Ганнусю, а другу німці забрали Марійку. А ми лишилися троє. Я була наймолодша. Мама взяла на руки. Там в сусідів такі були, як сказати вам. Ну, вони мала такий великий сад, і там такі дерева росли, окопи були. І мама взяла мене, щоб я не кричала. А то всюди постріли були. Вже чути було якось. А мама каже, - Боже, де наша Ганька, де наші Ганнуся? А сестра моя мала маленьку дитину на руках. Чоловік десь пішов сховатися в жито, бо це в жнива було. А вона каже, що мені, я нікому не винна, не зв'язувалася, нічого. А вони приїхали і вбили. Мама з тої посадки чує, що дитина плаче. Каже, певно, Ганна десь пішла, а дитину лишила. Коли вже чути було, що поляки від'їжджали в село, в своє село, звідки вони приїхали, то мама, відразу тато прийшов, і там ще сусід, і шукали, взяли фонаря, і кажуть, ідемо подивимося, де Ганнуся, що вона там робить. Коли вони двері відкрили, а вона, бідна, на руках, дитину на подушці тримає, ще дитина плакала, бо дитину, видно, не вбили, а її, вона впала з дитиною, мучили певно, вся в крові, а вона мертва. Так що мама предстала приступ. Та і потім почали приїжджати.

І.: Вона мертва, а дитина на ній жива кричить?

К.Ч.: Ні, потім вже ні, бо цілу ніч плакала, видно, розумієте, а не можна було йти до хати, тому що поляки були в кожній хаті.

І.: Так дитина вижила чи ні?

К.Ч.: Ні. Та де? Певно, задушилася, може, як сестра померла, може, упала на нього, може, що, знаєте. Та і таке.І з тих пір почали перевезення, відразу. Сказали поляки, щоб ми виїжджали. І почали,,  що хто мав, той вивіз собі. В інше село. Моя історія така сама, як у пані Олі.Ми з одного села, розумієте, недалеко, до однієї церкви ходили, тоді нашого священника Добрянського вбили, розумієте. То багато тоді людей погинуло, так само, як та пані Оля казала, що всі ці люди погинули, бо там недалеко ми жили, одне одного.

І.: А розкажіть вже тоді, ближче до переселення, як воно відбувалося, і коли?

К.Ч.: Також, вони в 44-му нападали, а в 45-му році в березні нас привезли сюди. В Ярославі стояли так само три неділі, як це, бо то на вагонах, то ще ми корову мали, та й коня мали. Та й разом з тими конями, разом в вагоні спали, разом з конями, з коровою. Грілися з ними. Грілися, але води теж не було, так як пані Оля розказує. Дуже біда була, велика біда.

І.: Скільки вас часу везли?

К.Ч.: Теж три неділі нас везли, поки довезли.

І.: Ні-ні, сам поїзд скільки їхав? Пару днів, може?

К.Ч.: Я вам не скажу скільки.

І.: Не пам'ятаєте?

К.Ч.: Я не пам'ятаю взагалі.

І.: На станції, ви кажете, ви жили десь три тижні в тих умовах.

К.Ч.: Так, там в Ярославі, ми там жили. А потім нас перевели тут, до Коломиї. Скинули нас на товарний двір там, знаєте, на вокзалі, де був?То був сніг, розставав у березні місяці. Точно, я не пам'ятаю. Якраз корова. І мама заховала мене в перину. Ми змокли, мокрі, голодні. [00:05:00]

Але прийшов до нас чоловік, по-моєму, голова сільської ради П'ятницької, Дучок, чи як він писався, я не пам'ятаю точно.І каже, - Боже, як ці люди мучаться. Ходіть, я вас завезу. Завезли в нас у П'яники, недалеко. Недалеко, як ми живемо. Завезли там, а там ще поляк взяв, розумієте? Він ще в Польщу не їхав.А ми ще з собою взяли мого тату рідну сестру. Вона мала дітей. Була одна дочка та її чоловік.То в нас одну кімнатку так поселили. Ми на підлозі спали. Нас було п'ятеро, їх троє, восьмеро.Так, ми разом спали. Потім там була старша трошки, моя двоюрідна сестра. Вона вже ходила там до того пана.Пішли сюди-туди, а пан сказав, що «Шукайте собі квартиру, іншу кімнатку». Завезли в нас десь в П'яники теж, що стайня була і кімнатка, не було де і рушити. Потім мама моя дуже любила поле.На місце нас прийняли, як я вам сказати, як переселенців. До нас не дуже ці добре відносилися. Але і не карали нас, нічого.Ми пішли потім там на поле. Города багато було. А потім, як колгосп почав забирати поле, мама плакала, кричала, падала на коліна.- В мене є діти, не беріть мені поля, не беріть мені поля! Так що з того Поля лишилося нічого. Тепер там все заросло. Хату відпалили там. Бо ми пішли, почали якусь хатину будувати.Я вийшла замість молода, 16 років, 17 рік мала.

І.: Як вас називали тут, переселених людей?

К.Ч.: Лемки, як?

І.: Тільки Лемки, так?

К.Ч.: Якщо добре розуміти грамотно, то вони називались чи Волиняки, чи щось якось так звали. Коло Надсяння ми жили.

І.: Ну так, ви з Надсяння. А прозивали вас лемками?

К.Ч.: Ну, вони всіх підряд. Бо лемки трохи інакше говорили. Бо ми переважно жили, із поляками спочатку непогано було, ви розумієте?

І.: Скажіть, коли вас тримали 3 тижні на станції, то нападали на ваш табір?

К.Ч.: Я це не пам'ятаю, не скажу.

І.: Грабували?

К.Ч.: Я це вам не скажу. Біда була. Воші об'їли нас. Бо не було, у що перебратися, ні їсти. Біда була. З простягнутими руками, нам щось подавали. Бо біда була.

І.: А в самому місті українці ще лишалися? Чи вже теж виїхали?

К.Ч.: Лишалися ще українці як, наприклад, хто женився… Так як мій двоюрідний брат женився з полячкою. В сусідів жили. То він лишився. Він лишився там, з жінкою. Бо жінка полька була. Мали діти і все. Я знаю, хто давав. Ми не просили, а тільки діти. Нещасні такі. Хтось дасть або не дасть. І так ми лишилися там на полі жити. Почали будувати. Як почали нам ту землю відбирати. Біда. Напади були сильні. Та й ми почали будувати. На Косачеві будували. От так будуємо. І все життя будуємо. Ну я не можу розказати, це як змордували, знаєте.

І.: Ну як? Нічого не давали, їсти нема.

К.Ч.: Ну корова була. Вона не доїлася, по-моєму, знаєте. Щось з тобою забрали. Бо мама щось брала, якусь картоплю. Пам'ятаю, що мама десь ходила, як нас вивозили. Бо в ямах картопля була прикопана, розумієте. Там в Польщі в домах прикопували. То десь пішла додому. Забрала ще. А потім вже взяла щось на плечі та й принесла їсти. А потім я не знаю, як то було. Не знаю. Я вам цього не можу сказати. Дуже мало слів. То я, може, трохи багато забула. Бо я мала інфаркти, знаєте.