Марія Березовська (М.Б.): Я Березовська Марія Іванівна, а прізвище дівоче – Круба. Народилася в селі В’язівниці Ярославського пов’яту, як кажуть, району. Тобто на тій стороні Ярослав, а на протилежній стороні В’язівниця. Перше від шосейної дороги, якщо ви пам’ятаєте, іде Шівсько, потім В’язівниця, потім Нелипковичі, там іде Сенява і так далі.

Інтерв’юер (І.): А коли ви народилися?

М.Б.: 15 березня 34-го року. В селі було 300 дворів, 300 хатів, із них українців було, в тому числі, лише 50, а то були більшість поляків. Знаєте, що Ярослав будував наш князь, і ясно, що вони, я читала літературу, що спочатку жили самі українці… […]

У В’язовниці зразу йшли майже українські села. І вони тут формували свої банди. Значить, як тільки німці відійшли, фронт перейшов, почалася, як кажуть, погоня за українцями. Перше, що до нас прийшли, – прийшов з автоматом міліціонер польський, значить, закликав батька до хати, всі ми зайшли. Він сказав, що: «Я маю пріказ пана забіть». Батько мій очі витріщив, каже: «За що? Я маю сто вуликів пасіки». З Нелипковичів мама, а він з В’язовниці. Значить, він як одружився, будує хату для себе. Вчився будівельником в Перемишлі. Знав в тім. То всі до нього завжди звертались: пане Круба, мені треба підлогу поставити; пане Круба, мені треба піч пото…, мені, там, треба хату побудувати. Всім помагав. Як тільки є якесь свято, сто вуликів пасіки, слухайте, рядочкам стояли між садом на городі.

І.: А з тим міліціонером як закінчилося?

М.Б.: А цей міліціонер, значить, сказав:[говорить польською]«Я бачу, що пан добрий господар. Я прийшов пана вбити. Але я того робити не буду. А як хтось прийде другий, то пана уб’є. Але я не хочу цього робити. Я рекомендую панові або перейти на поляка, або виїхати». Тато йому сказав: «На поляка я переходити не буду. Я родився українцем і українцем помру. Навіть щоб я перейшов на поляка, все рівно ви мені не будете довіряти. Тому що, – каже, – все рівно будете інакше думати».

І.: А що значить перейти на поляка?

М.Б.: Значить, переоформити документи, що є поляк.

І.: Ну, тобто взяти в костелі метрику. Так?

М.Б.: А він правильно сказав, каже: «Все рівно я для вас буду ворогом. Хоч я перейду на поляка, ви будете знати, що я українець, як кажуть, польський українець тимчасовий». От. І він каже: «Ну, то як так, може, пан виїжджав». Ну, і так якось обійшлося, що…

І.: Коли це було? Це вже 45-й рік був?

М.Б.: Це був 44-й.

І.: 44-й восени?

М.Б.: Так. Тільки фронт перейшов, як вони вже взялися за роботу. І дійсно, батько не перейшов. Тоді, як починали вони, ті банди, ходити по українських селах, ночами люди били в желізи. Раз так вечером виходили чи ноччю, то, розумієте, було чути, що десь на якесь село напали. І так домовилися, що будуть, значить, повідомляти, будуть бити в якісь желізні речі. Чулася стрілянина і так дальше. Батько боявся, що дійсно можуть вбити, робить собі таку невеличку захованку на дворі коло другої хати, нову він вибудував, поверхову. [00:05:00]

І коло тої хати, між іншим, так, щоб то було незамітно, коло гноярні, слухайте, щоб не додумалися, він там риє собі таку цю і там схованку робить. А його рідний брат Йосип, значить, зробив собі в хаті під підлогою схованку, і так на ніч вони ховалися. Бо вже почали поляки по всіх українських селах ходити, вже почалася стрілянина, і вже почалася ця… Ну, і тато, значить, нас вже водив до тої пивниці, що під новою хатою, на половині хати була величезна пивниця, після цього.

Значить, тоді одної ночі приходить банда польська та й цього, розумієте, тато відкриває двері, вдаряють його автоматом по голові, він паде на того. Ми, троє дівчат, четверо було, Стефа за німців померла, а Наталя, Стася і я (і Марія), лишилися. Значить, я з Наталкою на одному ліжку під периною, а Стася на другому ліжку. І як побачили, що тато впав, безпритомнів, Стася найстарша була, вона тоді вже десь мала коло 20 років (бо Наталка мала перед тим 15, я мала 10, Наталя 15, а та десь 18 чи скільки), почала плакати. А ми зі страху не знали, що робити. Я з Наталкою влізла під перину, накрилася з головою, чуть не задусилася, слухайте. Стася почала плакати – бачите, які християни. Прийшов до неї – автоматом по обличчю. Вона так не встигла закрити обличчя. По обличчю, по голові влупив. Вона зі страху перестала плакати. Забрали всьо, що було. Чому? Тому що мали що брати. Вони довідалися, що батько продав лошака: ага, там є гроші, дальше – має мед. В нас за німців здавав той, казали, контигент меду, давали йому такий документ, і на цей документ можна було купити що хочеш.Мама: ага, хочеться, це треба тканину на одяг, а це треба на... […]

…кажуть, у спальні як спали в нічних сорочках. І нічого Рано мама встає нас одягнути – нема в шо. Мусіла бігти до Ярослава, купила якісь старі на нас суконки, з такого оббивного матеріалу. Так я приїхала на Україну в тій суконці одній. І так вона мені надоїла, що, слухайте, бо погано проходив цього…, що я завжди потіла в ній і кричала: «Мамо, я її не хочу». Але виходу не було. Розумієте?

І.: То ви після цього нападу, коли батька вдарили, то ви вирішили: все, їдемо. Так?

М.Б.: Що-Що?

І.: Оце як батька вашого побили, то ви вирішили: все, їдем звідси. Так?

М.Б.: Ну, і всьо. Тоді, значить, ще мама... Батько хотів, каже: «Виїжджаємо, бо буде біда, я вам говорю». І тут, розумієте, оце в Дубровиці, оце що вибили ціле село. Ми дізналися, батько дізнався, каже: «Виходу нема, треба виїжджати». А мама: «Та як лишити стільки праці, лишити дві хаті, лишити сто вуликів пасіки? То як ми можем їхати? Ще не будем їхати. Значить, почекаємо, може, все влагодиться».

І.: А це вже коли було? Це коли було, розкажіть?

М.Б.: Це був 44-й.

І.: А коли саме?

М.Б.: Ну, десь як фронт перейшов. Осінню. Бо я пам’ятаю, що руські їхали на тих машинах і тримали, розумієте, збіжжя там, закидали, щоб їх не було машин бачити. Значить, була осінь, були жнива. Ну, і що? Вирішили, значить, ще ж поки що не їхати. Ну, і не їхати, то не їхати. [00:10:00]

А як тоді створилося, у Дібровиці побили, батько каже: «Виїжджаймо, бо виходу нема». Приходить, значить, оформляти документи. А був в селі панський маєток Потоцького, фільварок – так ми називали. Там на тому фільварку вирощували всі овочі: різні сорти капусти, різні ці... Все таке було якесь, знаєте, то за німців. […]

Першою коло виходу, значить, спала двоюродна сестра батькова Татьяна, за нею друга сестра Юзефа із своїм зятем Михайлом і з малою дитинкою Олею. Дитинці тоді було десь рочок чи більше. І тоді всі сусіди вже, старі й малі, всьо підряд, поклали там якісь речі під голови і так ото. Ті приходять ноччю, подивилися, що мужчини, треба спочатку мужчин бити, аби супротиву не було (бачите, які хитрі?). Значить, подивилися, що третій від дверей Михайло і зразу стріляє в Михайла. Михайла вбиває насмерть. Татьяна і Юзефа побачили, значить, від того переляку, від звуку пробудилися. Навпроти, бачить Татьяна, ну, бо вона сама крайня до того, що навпроти неї тримає автомат заряджений, значить, її сусід, який був у Михайла на весіллі цим... (як його?) дружбою. Не міг зрозуміти, очі витріщив, і вона так само. А Михайло вже мертвий. Значить, він схопив ту Олю, дитинку Татьяна схопила, за нею Юзефа вдарила десь його в живіт чи що там, відігнали від себе і в двері, і давай тікати. Може, був би ззаді стріляв, але, видно, що, знаєте, очі в очі – це тоже має значення. Як людина побачила, що то близький чоловік і ти вбиваєш його, то цього і вбили. І так всіх підряд: старий, малий – нічого. Значить, я знала такі цифри, що 18 чоловік за цю ніч знищили на спанню. Бачите, оце є, як кажуть, християни, Потоцькі, робили на них, як кажуть, і робили на тому маєтку, і помагали, а за це іще…

І.: А там не було радянських нікого?

М.Б.: Шо?

І.: Вас ніхто там не охороняв? Не було там радянських нікого?

М.Б.: Ні. Солдати пішли геть. Їх підпоїли і казали, що навіть не звертали увагу.

І.: Тобто це була остання крапля, яка змусила до виїзду?

М.Б.: Так. І ця Татьяна прибігла вночі, розумієте, до мами, тато пішов вже до Ярослава, бо мама сказала: «Йди, запитай, як там оформляти документи на виїзд». А в Ярославі вчилася Наталка, вже була на другій гімназіяльній, сестра. І вони пішли туди до цього... Значить, Татьяна прибігає і каже: «Всьо. Всьо на фільварку побили. Нема нікого вже з тої вулиці, всі українці вбиті». Я хотіла уточнити, чи 18, чи більше, бо казали, що 28. Ота єдина дитина, яку винесли на руках, тепер живе в Жидачеві, розумієте, Львівської області, і там вся рідня наша тоже у Львові. Кажуть, що у Львові вони зробили собі таку книжку, як ми зробили, що... []

Наталко, біжи до Ярослава, кажи татові, щоб він не вертався, бо всіх перебили, хай виробляє срочно документи і бере охорону. Бо вже нема того, того, вже вся вулиця вибита.

І.: Що значить «бере охорону»?

М.Б.: Шо-шо?

І.: Ну, ви кажете «хай бере охорону».

М.Б.: Я зараз вам скажу, так. [00:15:00]

Значить, вона побігла, розумієте, на цього... Сказала татові, що мама сказала оформляй документи, бо ти знаєш, що всі за двору українці вже мертві, всьо перебили. І він іде там оформляє документи. А мама пече, розумієте, хліб, місить на хліб. Я дивлюся, сиджу коло мами, дивлюся через... «Нігде не виходи, сиди тут коло мене». Дивлюся через вікно: коло нашої хати стала машина. На машині міліція польська з автоматами і, розумієте, наш Андрій, татів двоюрідний брат, там сидить вже, значить, вже його зловили. Сусідка українка біжить в нашу сторону до нашої хати. З дороги міліціонер польський з автоматом. Я кажу: «Мамо, кидай місити хліб. До нас біжить міліціонер з автоматом». Цей прибіг: «Gdzie ojciec?». Бігає, всі кімнати повідкривав. Мама каже, що пішов до Ярослава. Вилетів. Значить, чуємо, що вже у всьому сусідстві кажуть, що польська поліція у В’язовниці їздить по всіх будинках, де жили українці, і забирає... Бачите, як боялися, видно, щоб протесту не було. І забирає всіх мужчин, а навіть і не мужчин, але й жінок. Забирає в тюрму чи де там, значить, вони на машину і під конвоєм десь їх везуть. І каже, нашого Андрія вже забрали. Та й нічого. Значить, каже: «Наталко, біжи, щоб він документи і хай бере охорону». Приїжджає машина. Батько взяв охорону, заплатив солдатам.

І.: Яким солдатам?

М.Б.: А там були солдати.

І.: Росіянам?

М.Б.: Так. Воєнні були.

І.: Червоноармійцям.

М.Б.: Так. Заплатив, щоби цього... І приїжджає з Ярослава з двома солдатами-охоронцями руськими. Ті побачили, значить, дивляться... дивимось: ідуть два польські поліціянти з автоматами. Прийшли сюди, до машини, і каже: «Він бандера, він вбивав людей, от його автомат, його треба арештувати». А тато ж, коли була тут Західноукраїнська республіка утворювалася, то він був в армії, і в австрійській армії, то він добре знав то всьо. Та й каже до тих солдатів: «Подивіться добре. Це не теперішній автомат, це старий автомат заржавілий. Я нікого не вбивав. Запитайте любу людину, – каже. – Хто мене просив будувати щось – я будував. Хто мене просив, – каже, – дерев’яні якісь меблі робити – я це все робив. Я, – каже, – кожному на Великдень або на Різдво, або на якесь інше велике свято дарував мед безплатно». Ходили ми, розумієте, роздавали. Я все казала, що: «Я наймолодша, мамо, дай мені більше хатів». [Посміхається] Бо я як приходила, розумієте, той давала мед і кажу: «Я вас вітаю з святами. То тато передає мед», вони мене по голівці гладили: «Ой, яка гарна дівчинка, яка чемна». Ну, як я вийшла надвір, то, розумієте, то сусідські діти: [говорить польською] «Тут гірка, тут долина, ведіУкраїна» (не хочу виражатись). Знаєте, що там то... Де буде Україна. «Русіни кабани, продали органи, поляки купили і добже зробили». І таке. Я кажу, бачите, як діти? Я мала 10 років. Діти мали 9, 8, 7, 6, сусідські ці. Я прийшла додому плачучи і кажу: «Мамо, я їм роздавала мед, носила, а вони мене свинею називають: русін кабан». –«Та не переживай, Маріє, не нервуйся, не переживай, нічого». Я кажу, так, отак. Ну, і в кожному разі, що один солдат добрий, вдячний був батько: «Уходітє, а то стрєлять будем».

І.: Це він цим полякам сказав двом?

М.Б.: Полякам сказав. Каже: «Любу людину спитайте, чи я комусь якесь зло зробив». В нас так: молоко було, корови були, масло було, всьо було, мед був. Плахта правив у церкві. […]

Звідки така дитина може скласти, розумієте, віршик «Русін кабан» і так дальше? Звідки воно? Значить, батьки уже формували ненависть до українців. Розумієте? Я кажу, багатьом своїм тим кажу, я скільки за німців вчилася: перший, другий, третій клас, [00:20:00]

та й, кажу, всьо на відмінно, от у мене є свідоцтво: «дуже добре», «зер гут»,«дуже добре», «зер гут» по-німецьки. Ну, я кажу, що ніколи в нас ні лікар, ні вчитель не настроював людей на щось таке во, кажу. А до сих пір пам’ятаю, кажу, дивіться, віршики які красиві нас вчили: «Українка я маленька. Українець батько й ненька. Є сестричка, братик милий, на Вкраїні ся родили». «Не забуду я ніколи, що мій герб є синьо-жовте поле, що Вкраїна, край мій рідний, щоб був вільний і свобідний. А як виросту велика, не боюсь я горя, лиха, буду браттям помагати Україну визволяти». Я кажу, чого тепер немає? Знає дитина в першому чи в другому класі якісь вірші? А нас вчили завжди. «Розрита могила», я пам’ятаю, виступала: «Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе...» А направду століття пройшло. Так чи ні? Там і дальше: «Степи мої запродані жидові, німоті (вже треба «москальноті» сказати тепер), брати мої на чужині, на чужій роботі». Неправда? Століття минуло. Та й наші далі, розумієте, на панщині у Польщі. Поляки били, вони їдуть.

І.: Пані Маріє, коли ви виїхали, розкажіть нам.

М.Б.: Що?

І.: Коли ви виїхали конкретно?

М.Б.: Коли виїхали? 44-й... 45-й. Зараз я вам скажу.

І.: Ну, розповідайте.

М.Б.: Та. Значить, всьо. Раз, значить, вже така справа, тато каже: «Виходу нема. Кидаємо що маємо. А що зробимо? Та на себе, – каже, – не погрузимо бджоли». Та й взяли тоді, виїжджаючи на шосе, у цьому... в Нелиповичах... не в Нелиповичах, а в Шівську, ну, дали машину, дали стару, якась, видно, стояла, вже не використовували в армії. А машина перекидається, слухайте, і при виїзді ми всі вилітаєм з тої машини і всі речі з машини вилітають. Взяли лампу, бо не знаєм куда їдем. Каже, може не буде світла, беремо лампу й туди заллєм нафту і ще приготуєм до того. Лампа трісла, весь хліб, який мама спекла, розумієте, облитий нафтою. Але, думаю, може, воно і спасло нас на вокзалі. Хто його знає?

Їдуть машини, ще війна іде, 45-й рік, на території Німеччини, їдуть машини грузові з солдатами. Наші солдати попросили, щоб витягнули машину, витягнули на шосе машину, нас якось так позбирали що могли. То всьо вилетіло на поле, попробуй позбирати. Але щось більше позбирали, сіли, поїхали. Привозять на вокзал, прямо коло рейок набік. Не знаю, як вас возили, но то було на березі, під голим небом. Слухайте, вигрузили нас, там вже були люди, що чекали на вагони, сиділи, значить. Дощ іде, квітень місяць, весна. Боже, нема де заховатися, нема нічого, їсти нема що. Поляки такі гарні, що всі криниці навколо, подивіться, яке то всьо хитре, [00:25:00]

позакривали, аби українці не брали воду. Ви розумієте? Хто пішов до міста, тікав, бо вже за ним поляк гнав: «Я ті покажу. Я ті забию». Наталка пішла, хотіла подивитися, як виглядає з В’язівниці Ярослав на горбки, як там виїжджає. Бо ми виїхали – пів В’язовниці згоріло. Хто підпалив – не знаю. Як сусідка за нею почала кричати: «Я тебе заб’ю» та пихкати через центр Ярослава прибігла на вокзал, мама каже: «Чого ти сама ходиш? Не можна ходити». Бо пішов сусід: «Я піду, я ще там з хати щось не взяв». Як пішов, так пішов. Казали, що навіть на мості в Ярославі, то були німецькі кінкарти хто поляк, а хто українець.

І.: Маріє Іванівна, а скажіть, будь ласка, скільки...?

М.Б.: То казали, що навіть кидали в воду з того моста або просто стріляли. Сусід каже: «Я там, знаєш (до тата Івана), забув, я зараз піду». Тато каже: «Та не йди». –«Я піду, я візьму собі». Всьо. І він більше не появився.

І.: Маріє Іванівно, розкажіть, будь ласка...

М.Б.: Значить, наша сім’я втратила п’ятьох. Коли зробили пограниччя по Сян, Нелипковичі підпали під пограничну зону. Рідного брата маминого вивозять в Молдавію з дітьми, в Молдавії вмирає жінка, а двоє дітей лишається. Подивіться, як хитро зробили.

І.: А розкажіть нам про саме переселення.

М.Б.: Коли ми виїхали, він вертається, дозволили вернутись в Нелипковичі, приїжджає на батьківське це – нема нікого. Операція «Вісла».

І.: Куди вас привезли?

М.Б.: Нас привезли в Заболотів. Поїзд, значить, вагон відірвали від поїзда.

І.: А це де–Заболотів?

М.Б.: Отут, Івано-Франківська область. І поселили на українську хату. Господаря вивезли на Сибір. Дочка Катерина пішла в бандерівці. Кожний день облави. Кожний день шукають. Кожний день...

І.: А розкажіть нам ще наостанок, скільки ви часу чекали поїзд, скільки вас часу везли і в яких умовах.

М.Б.: Нас першого, значить, у квітні, в кінці квітня нас зі Львова. Та до Львова було сто чи скільки там кілометрів, можна було пішки зайти. Цілий квітень сиділи голодні, я кажу, під голим небом спали, дітей клали, розумієте, там була така воєнна казарма, корови, коні поприв’язували, два рівчаки, де текла сеча, розумієте, і посередині асфальтований прохід. Нас на ніч брали з берега, з тих рейків, водили там спати і старих, і малих. І 1 травня ми були у Львові. Потім, значить, до Заболотова доїхали до цього.