Ольга Бакай (О.Б.): Я Бакай Ольга Іванівна. Моє дівоче прізвище Пискор.

Інтерв’юер (І.): Коли й де народилися?

О.Б.: Я народилась в 1934 році в селі Дубровиця Ярославського району Польщі. Переїхали ми в Коломию 13 квітня 1945 року.

І.: Розкажіть, будь ласка, як ви жили в 43-му році.

О.Б.: В 43-му році в нас село Дубровиця складалося з 132 господарства. Всі були порядні люди, не було ніякої пиятики, нічого. Польська банда почала з 43-го року нападати на наше село. В більшості на початку почали вбивати молодь – хлопців, молодих чоловіків і дівчат. Пригадую 43-й рік, була Великодна п’ятниця. На село напала польська банда. Це було після обіду. Вдерлися до нашого сусіда Пухти і хотіли забрати в него коня. Забрали коня і сказали вернутися до хати. Коли він пішов до хати, вони вистрілили і вбили його.

Польська банда дуже нападала на наше село. Так, одного разу я пастушила, і на обід іде худоба додому. Сусід вибігає, Данилець Михайло… Іван і каже: «Олю, не йди додому, бо на подвір’ї польська банда твою маму вішає». Я побігла до него в стодолі. Сиджу в стодолі, його нема. За якийсь час він прибігає: «Олю, можеш іти додому. Банда поїхала». Вони хотіли зустріти моїх братів – Петро і Павло. Петро учився в Тернограді, і це були вже канікули, він був удома. Але вони додому дуже рідко приходили, бо боялися банди. Було в нас два коня, один сідав на одного коня, другий на одного і пішли. Я приходжу на подвір’я, мама сидять на лавці, шнур на шиї такий від худоби (такий, як вони найшли), маму побили. Питаюсь у мами: «Що хотіли?» – «Де твої сини?» А мама казала: «Я не знаю. Но хоть були мене вбили – я би була не сказала, де мої сини», – так мама мені сказала. Мама дуже плакала, була побита і все. Потому…

І.: А де ж вони були?

О.Б.: Брати?

І.: Хлопці де були?

О.Б.: Хлопці поїхали в слідующе село, в Теплиці, там був татів брат, до татового брата, вони там находились.

І.: Ховалися.

О.Б.: Але деколи вони попадали додому зранку: перевдітись чи щось взяти з собою. І вони в той час і найшли, перед обідом приїхали, щоб зловити моїх братів. Одного разу була так ходила ця… варта, і варта сказала… А я була маленька, 43-й рік – мені було 8 років, і я заснула, видно. Коли тривога пішла – всі побігли. Банда ішла з цього… з поля, з півдня. З півдня було поле, а з півночі був ліс. І всі рванули у ліс. І моя мама. У лісі мама нагадалась, що мене нема, і вона біжить за мною. Прибігла, як зловила мене за руку, думала, що відірве ту руку, і бігом, і не знаєм куда. І вони почали пускати ракети. Я навіть не розуміла, що це є ракета. Видно все, так, як голки збирай, не знаєм що, мама сюда мною, мною сюда, і давай в ліс. І перебігли дорогу, і ми бігли в ліс. Лісом ми далеко бігли з мамою. А вже наші всі десь були в лісі. І там були такі галузки, хтось позбирав. І мама кажуть: «Тут ми будем ночувати, в тих галузках». І мене в ті галузки запхали, і там ми ночували до рання.

Так банда наступала на наше село, грабувала, вбивала, і ми бачили, що тут нема життя. І ми почали тікати у Теплиці. [00:05:00]

Теплиці були, село Теплиці було більше захищене. І ми так тікали, і худобу вісім кілометрів вечером ми женем корови, худобу туда, а ранком назад додому. Мамі шкода було мене, мама нікуди не йшла. Десь вона там, була схованка, хлопці викопали схованку. Але ця схованка була така, що туда зайти, а другого виходу не було. Якщо попадуть поляки, то можуть там убити. Там мама ховалася. І мамі було шкода мене, що я так кожний день бігаю, і каже: «Я ходжу ночувати до нашого священника». Священник називався Микола Добрянський. А мій тато небіжчик робив дяком, дяком у тій церкві 42 роки. Тато помер. І кажуть мама, що підем ночувати до священника. Може, там не вб’ють нас. Так собі старша жінка думає, що священника не вб’ють.І ми пішли. Пішли ми ночувати, зайшли. Ще сонце було високо, як ми йшли. Прийшли він нас привітно зустрів. Там був коридор, в коридорі були пси охотничі і була перший раз така велика кімната-кухня. В тій кухні вже була наша сусідка (Пасла, писалася), і вона там ночувала. І священик з нами декілька слів переговорив і каже: «Прошу». І ми в таку прихожу, там було желізне ліжко, і ми там мали спати, а він пішов в свої покої. Тільки ми поклякали з мамою молитися, як ми чуєм, що раптом такий крик, пси загавкали. І поляки вриваються, відразу убили псів і вбили ту жінку Паслу, і до нас, і до мами: «Дай кінкарту?» А мама говорила добре по-польськи. А в него була ця... служниця полька, і вони, видно, шепнули, і вона втекла. Як ми прийшли, її не було. І вони до мами, мене там втрутили. Скільки там дитину треба бити? Я впала і під ліжко. А ліжко желізне, високе. Мамі: «Дай кінкарту?» А мама каже: «Я не маю». Десь не було в неї тої кінкарти. Мама добре говорили по-польськи. І вони забрались і пішли до священника. І чуєм, священника обертають: «Дай бути. Дай п’єнзе». –«Німа бути. Німа п’єнзе». І вони обертають і ведуть його, священника, до нас. Привели до нас до ліжка і застрілили, він впав. І один з тих бандитів питається: «Дє та баба?» Подивився, каже: «Тут холера сєдь». Ми під ліжком. І він нас не убив. Так почалася... Фіри були вже готові. Всьо почали забирати, дзвеніти, всьо позабирали. І всьо.

За якийсь час приходить нова якась банда: а, давай копати священника, так тобі, українець, треба, так, так тобі потрібно, так тобі потрібно. Били, били, но нас не зачіпали. Так приходило шість бандів, молодих поляків. Забрали всьо у священника. І ми вже чуєм, фіри налагодились, повні фіри. А то вони їхли в село Бриська Воля, яке не було далеко, десь 10 кілометрів від нашого села. І їдуть, а худоба кричить, всьо кричить. Чуєм: їдуть, їдуть, їдуть. Поїхали. Поїхали, тихо.

За яких пару хвилин чуєм плач. Вже люди повиходили з криївок, плач, плачуть –вже повбивали багато людей. І вже начинається день. А то було 24 червня 44-го року. Ніч маленька, самі більші дні. [00:10:00]

І мама мене за руку, ідем додому. І зараз ми пройшли кусочок, там дуже великий плач, жили Данильці, сім’я Данильців, і там в неї було п’ятеро дітей. Вони прийшли, пограбували, всьо вона їм дала, і вони їх давай заганяти у комору, бити. А було два хлопці. В неї один хлопець був з 34-го року, йому 10 років, Петрусь, і сусідній хлопець був Пухта. І вони їх туда загнали в комору. А хлопці хитрі, заховались за колоду, два. Коли вони почали стріляти, всіх убили. Це його маму вбили, сестру Марійку і Катерину, їй 6 рочків було, коли він її стріляв, він високий, а вона ж маленька, і куля пішла не в голову, а попри голову і викинула цю щоку нагору, так вона. І коли хлопців постріляли, в неї було двоє близнюків по 6 неділь, і вбили тих близнючок –Анничка і Олечка. Так. Вбили їх, і з-за колоди виходить Петро і каже: «Вбилисьти всіх – вбийте і мене». І його вбили. А Пухта лишився за колодою. Вони не заглядали, чи там хтось ще є. Пухта лишився. Він був з 33-го, йому було 11 років.Так він тут працював в технікумі.[…]

І.: А як ви знали, що поляки наступають? Хтось чергував чи як?

О.Б.: Це ходила варта. Варта молодих людей, і вони давали знати.

І.: Вони ходили довкола села, як бачили що хтось іде, то казали?

О.Б.: Так. Фіри їдуть. Вони ж їхали не так – фірами їхали, щоб загрузитися.[…]

І.: Трошки на переселення вже саме, як воно відбувалося. Коли в вас уже терпіння не лишилось і ви вирішили їхати?

О.Б.: Так. Тоді мій брат пішов у цей переселенський пункт, записав нас всіх. І після того я сказала мамі, що я в Дубровиці не буду. Я так боялась, я так боялась. І коли ми йшли з мамою від того священника, ми повернули до Данильців. То була мама убита лежала, з одної сторони син, з другої сторони дочка, а в головах двоє близнят по 6 неділь вбитих – Анничка і Олечка. І ранена лишилася 6 років Катерина. Вона зараз проживає у Львові. […]

Четвертий рік, червень місяць, 24-го. А 26 червня вже прийшла… Ну, підкажіть. Фронт. Вже ішов фронт, маршем пройшов через наше село, і вони на Віслі зупинились. Ітоді мене мама перевела у Теплиці до одних поляків. Так, чоловік був поляк, а жінка була українка. І там ми до кінця, до переїзду. І вони дуже хотіли вбити моїх братів – Петра і Павла.

І.: А ви кажете, що це червень 44-го, і ви вже записалися на виселення?

О.Б.: Ні. Ні. Ні.

І.: А коли записались на виселення?

О.Б.: На виселення ми записались у 45-му році, десь був початок року.

І.: В січні десь. Так?

О.Б.: Так. Ми записались, тоді переходили всі до Ярослава.

І.: Там був табір?

О.Б.: Табір? Та який табір був? Не було табору. Під голим небом ми були. Гірше як цигани. Не було нічого. Поляки позакривали криниці, води нам не давали. Нічого не було.

І.: А це ж зима була. Як ви там спали?

О.Б.: Так. Якісь буди поробили хлопці, щось там повидумували, буди. І ми в тих будах. Так, як псячі буди. Ми там сиділи в тих будах і чекали три неділі на поїзд. І коли... А, поляки ще... А як ми їхали? Як ми їхали? Ми зібралися, всьо, маєм сьогодні транспорт, березень місяць, їхати до Ярослава. [00:15:00]

Ярослав був 32 кілометри від цього. Цей поляк, що ми в нього були, пішов заявив, щоби вони провірили наші клунки. Всі зібрались, вже їдуть, а поляки прийшли провіряти наші клунки. Всьо викинули з возів. Так, аби нас задержати. Нічого не найшли, бо нічого не було. І Петра, старшого мого брата, забрали туда, до контори. А він там, вони щось там говорили, говорили, і він утік, і утік, а ми вже їдем, транспорт, фіру залагодили. А то поле, березень місяць, фіра не може їхати. Хлопці як взяли ту фіру, то та фіра чуть не в воздухе була, так вони... І так ми транспорт дігнали під селом Рудки. Бо якщо не доженем, лишаємся одні, поляки зараз нас заберуть. Бо поляки виходили з лісу і забирали. Так з нашого села Кость, забрали його. Але він утік.

І.: А як ви тоді до Ярослава доїхали і там тоді ще чекали?

О.Б.: Там ми чекали три неділі.

І.: А, це там три неділі?

О.Б.: Так. На поїзд. Тому що це був 45-й рік, багато ішло транспорту з Німеччини,сюда, туда, раненими їхали і не давали нам. Потому нам дали поїзд. Сім родин в один вагон. Разом корови і всьо. І ми.

І.: Та ж то дуже тісно було.

О.Б.: Прошу?

І.: То ж дуже тісно було.

О.Б.: Дуже було тісно. Дуже. А поляки ходили і стріляли. І мій брат, одна пані попросила, щоби він щось їй підніс, і вони вхопили мого брата. А він знав, що це вже буде йому кінець, і він паде на землю і не йде. І хтось дав знати моїй мамі. Побігла до цього, що нас провадив, і він прибіг, росіян, і кричав: «Лишіть його, бо розстріляю вас».

І.: Рускій?

О.Б.: Прошу?

І.: Росіянин?

О.Б.: Ну, так. З тої нашої, що він нас проводжав. Мама побігли, і він... І так вони хотіли його зловити.

І.: А хто це його ловив?

О.Б.: Польська банда, поляки.

І.: Ні, ну, то ж міліція, мабуть, була.

О.Б.: Нє. Так нє. Зі зброєю вони ходили. Яка міліція? А міліція польська? Яка була міліція?[…]

І.: Про поїзд сам.

О.Б.: Ну, як ми? Погрузилися всі, їдемо. Біднота, страшна, голодні, діти їсти хочуть, води нема. Пішов наш Петро до поляка, а він не хоче дати води. А він пішов та й набрав. Виточив і води набрав.

І.: Десь на станції?

О.Б.: Так, як ми були на станції. І приїхали ми на границю. І забули наші пани вдарити печатку. І хтось з тих вертається у Ярослав печатку бити. Бо документи, видно, треба ж було порядно документи оформити. І ми там два дні ще постояли на границі, пока він туда, пока назад, пока там. Ми приїхали. Приїхали ми у Коломию.

І.: Скільки ви часу їхали?

О.Б.: Дуже мало. Дуже мало. З Ярослава до Коломиї ми їхали... Як ми виїхали ранком, потом на границі стояли, а пізніше дуже мало, ну, хай сутки, більше ми не їхали, більше не було. Приїхали в Коломию. Треба ж грузити, вагони освободити. Там нас зложили. Березень місяць. Біда. Кажуть: «Ходіть собі по селах, шукайте польські хати». Поляки ще не виїхали. Наші пішли сюда-туда – нічого не найшли. Вже ті поїхали, ті поїхали, ми лишилися майже самі. Моя сестра зі своєю сім’єю, друга сестра і ми – три сім’ї. І приїхав з домоуправління домоуправ з Коломиї фірою і забрав нас. Забрав нас, тут по вулиці Ясі маленька кімната була.