Ганна Семеняк (Г.С.): Я по-домашньому Ткудоревко, а тепер я Семеняк Ганна Іванівна. Народилася я 4 травня 1942 року в селі Маковисько на території Польщі біля міста Ярослав.

Інтерв’юер (І.): Ви з Надсяння. Так?

Г.С.: Я з Надсяння, так, я з Надсяння. Коли нас вивозили, мені було всього-на-всього… мені бракувало два місяці до чотирьох років.Так що я мало що пам’ятаю з того всього, тому що я була мала. Я всьо знаю з розповіді своєї мами. Тому що вийшло так, що вона була за невістку в селі, і наше село коли вивозили, вона виїхала, а її вся родина лишилася в Польщі. Значить, ще дві сестри з сім’ями залишилися в Польщі. Ось. І вона тут дуже тужила, через те що, по-перше, нас вивезли, а вона одна тут, а по-друге, в грудні місяці поховала сина, брата мого, йому було... сьомий рік йому йшов, і навіть, як то кажуть, не прибрала тої могили, бо в грудні похоронила, а ми вже в березні були в Бережанах.

На збір нам дали всього-на-всього, мама казала, одну добу: сьогодні прийшли поляки, сказали: «Завтра на вивоз». Всьо. Тому що ми не мали коней і нас мусила якась фіра вивести чужа. Ну, а люди вивозили своє, а потім чуже. Правда? А багато було господарів таких, що не мали коней. Тому треба було, як кажуть, вчасно збиратися. Те, що могли, те зібрали і поїхали.

Мама моя мала закупорку внутрішніх вен і трофічну язву. Вона зовсім не ходила. Її виносили на фіру, і в Ярославі на вокзал її заносили. Уявляєте таку картину? І вона там між тими всіма мотлохами, між тими мішками, що ми мали, вона там лежала. Ну, а я була дитина і я рухалась, мама каже, і шукала завжди якихось пригод, як кажуть. І я вийшла, а назад боялася зайти. Через те, що було дуже багато корів, коней, людей, плач, крик, вереск, собаки були, гавкали собаки,був страх. І я почала плакати. І один мужчина каже: «Чого ти плачеш?» Я кажу: «Бо я хочу до мами». –«Ну, то йди до мами». –«А я боюся». –«А ти знаєш, де твоя мама?» –«Так». І він мене за руку взяв, я привела до мами. Врятував мене.

Нас погрузили в вагони. Я не знаю, як їхав хто, а ми їхали: 14 осіб (14 осіб!) і дві корови разом. В одному вагоні. То можете собі уявити, яка то була їзда. Два тижні, з Ярослава до Бережан нас везли два тижні. Уявіть собі, що до Львова 100 кілометрів і від Львова 100 кілометрів. І оце дві неділі зупинялися, для того щоб годувати корів, коней і щоб напувати корів, коней. Бувало так, що поїзд рушив, а люди лишилися, пішли по воду і лишилися. Потім доганяли нас. Ніхто ні на кого не чекав. Розумієте? Привезли нас сюди у Бережани 13-го числа, 13 березня ми вже були тут.

І.: А їхали, ви кажете,скільки десь?

Г.С.: Дві неділі.

І.: Дві неділі?

Г.С.: Дві неділі. Так, дві неділі. Але в селі в нашому було, хочу сказати, всі українці також, і було чотири родини тільки поляків, чотири чи п’ять родин було поляків і один, як завжди в селі, жид, бо мав магазин і давав часом на хрестик, знаєте. То було дуже добре. Бо як не було грошей, то можна було цей.

І.: Що це значить?

Г.С.: Ну, в борг давав. Можна було в нього записатися в якусь там книжечку, і він чи хліб, чи цукор, чи, там, олію чи що міг дати у борг. Розумієте? Ну, тому шанували єврея. Але такого, щоби був спротив між тими поляками, з якими ми жили, не було. Всі жили дружно, і всі ходили до одної церкви. Село тягнулося в одну лінію. Три з половиною кілометри вздовж наше село. Нема вулиці вправ нема вулиці вліво, тільки одна-однісінька дорога. Ну, я це дуже добре знаю, бо я 12 раз була в своєму селі. Вже потім, як можна було їхати.

Приїхали ми сюди. Оце вже я добре пам’ятаю. [00:05:00]

Ганна Семеняк (Г.С.): Я по-домашньому Ткудоревко, а тепер я Семеняк Ганна Іванівна. Народилася я 4 травня 1942 року в селі Маковисько на території Польщі біля міста Ярослав.

Інтерв’юер (І.): Ви з Надсяння. Так?

Г.С.: Я з Надсяння, так, я з Надсяння. Коли нас вивозили, мені було всього-на-всього… мені бракувало два місяці до чотирьох років.Так що я мало що пам’ятаю з того всього, тому що я була мала. Я всьо знаю з розповіді своєї мами. Тому що вийшло так, що вона була за невістку в селі, і наше село коли вивозили, вона виїхала, а її вся родина лишилася в Польщі. Значить, ще дві сестри з сім’ями залишилися в Польщі. Ось. І вона тут дуже тужила, через те що, по-перше, нас вивезли, а вона одна тут, а по-друге, в грудні місяці поховала сина, брата мого, йому було... сьомий рік йому йшов, і навіть, як то кажуть, не прибрала тої могили, бо в грудні похоронила, а ми вже в березні були в Бережанах.

На збір нам дали всього-на-всього, мама казала, одну добу: сьогодні прийшли поляки, сказали: «Завтра на вивоз». Всьо. Тому що ми не мали коней і нас мусила якась фіра вивести чужа. Ну, а люди вивозили своє, а потім чуже. Правда? А багато було господарів таких, що не мали коней. Тому треба було, як кажуть, вчасно збиратися. Те, що могли, те зібрали і поїхали.

Мама моя мала закупорку внутрішніх вен і трофічну язву. Вона зовсім не ходила. Її виносили на фіру, і в Ярославі на вокзал її заносили. Уявляєте таку картину? І вона там між тими всіма мотлохами, між тими мішками, що ми мали, вона там лежала. Ну, а я була дитина і я рухалась, мама каже, і шукала завжди якихось пригод, як кажуть. І я вийшла, а назад боялася зайти. Через те, що було дуже багато корів, коней, людей, плач, крик, вереск, собаки були, гавкали собаки,був страх. І я почала плакати. І один мужчина каже: «Чого ти плачеш?» Я кажу: «Бо я хочу до мами». –«Ну, то йди до мами». –«А я боюся». –«А ти знаєш, де твоя мама?» –«Так». І він мене за руку взяв, я привела до мами. Врятував мене.

Нас погрузили в вагони. Я не знаю, як їхав хто, а ми їхали: 14 осіб (14 осіб!) і дві корови разом. В одному вагоні. То можете собі уявити, яка то була їзда. Два тижні, з Ярослава до Бережан нас везли два тижні. Уявіть собі, що до Львова 100 кілометрів і від Львова 100 кілометрів. І оце дві неділі зупинялися, для того щоб годувати корів, коней і щоб напувати корів, коней. Бувало так, що поїзд рушив, а люди лишилися, пішли по воду і лишилися. Потім доганяли нас. Ніхто ні на кого не чекав. Розумієте? Привезли нас сюди у Бережани 13-го числа, 13 березня ми вже були тут.

І.: А їхали, ви кажете,скільки десь?

Г.С.: Дві неділі.

І.: Дві неділі?

Г.С.: Дві неділі. Так, дві неділі. Але в селі в нашому було, хочу сказати, всі українці також, і було чотири родини тільки поляків, чотири чи п’ять родин було поляків і один, як завжди в селі, жид, бо мав магазин і давав часом на хрестик, знаєте. То було дуже добре. Бо як не було грошей, то можна було цей.

І.: Що це значить?

Г.С.: Ну, в борг давав. Можна було в нього записатися в якусь там книжечку, і він чи хліб, чи цукор, чи, там, олію чи що міг дати у борг. Розумієте? Ну, тому шанували єврея. Але такого, щоби був спротив між тими поляками, з якими ми жили, не було. Всі жили дружно, і всі ходили до одної церкви. Село тягнулося в одну лінію. Три з половиною кілометри вздовж наше село. Нема вулиці вправ нема вулиці вліво, тільки одна-однісінька дорога. Ну, я це дуже добре знаю, бо я 12 раз була в своєму селі. Вже потім, як можна було їхати.

Приїхали ми сюди. Оце вже я добре пам’ятаю. [00:05:00]

Бо мені завжди нагадували наші земляки. Бо як відкрили вже двері, щобивсьо то добро виносити, то я стала в дверях і сказала... Бо в вагоні всі плакали і всі думали, де та Україна, яка та Україна, що буде з ними, куда назад буде, чи повезуть ще кудась, чи вернуть назад. Ну, обіцяли, що вернуть. І люди мали на то надію. Розумієте? Такий плач був. А я як встала й подивилася, це був березень, знаєте, розлив, там така желізна дорога в нас в Бережанах, і потім така є долина –оболоня називалася. Вся залита водою, як озеро, і болото, місиво. Розбитий вокзал і тільки буде дерев’яна, де продавали білети на поїзд. Розумієте? І я стала і сказала так, так собі палець, каже, взяла на губу і кажу: «Така паскудна Україна». Паскудна – значить погана. «Така паскудна Україна. Всьо вода і вода». Ну, так в нас наголоси були в нашому селі. В нас не було слів таких, як було на Лемківщині, але...

І.: Наголос був польський.

Г.С.: Наголоси були такі дійсно польські. Ось. І народ дуже плакав. Але з вагона виносили мою маму першу. Значить, винесли якихось там пару тлумаків. Ні, винесли бамбетель. Знаєте, що таке бамбетель?

І.: А, креденс такий.

Г.С.: Нє-нє-нє.

І.: Тумбочка така.

Г.С.: Нє-нє-нє. Лава така. Лава. Відкривалося, і там спали, на тому бамбетлі. Бо було так, що ми…

І.: А, такий розкладний.

Г.С.: Такий, як диван. Дерев’яний диван.

І.: Розкладний диван.

Г.С.: Так. Ось. Але як сталося? Ми його не взяли відразу, а сестра, на другий день вдалося їй поїхати, бо туда-назад фіри їздили, і ще привезти. То вже мама мала на чому спати й у вагоні, і в тому. Маму винесли і звели корів. Корови ричали. А як виводили, то я то тоже добре пам’ятаю, хоч маленька була. Двері поставили отак з вагона і по тому трапу...

І.: Пішли корови.

Г.С.: По тому трапу знесли корови. І всьо. І з нами їхав (ну, в составі, звичайно, що не з нами, він їхав, певно, в люкс-вагоні) якийсь керівник з України, який приймав нас. Розумієте? Ну, всьо, розгрузили людей. І ніхто нічого. Абсолютно.

І.: А де?

Г.С.: Бережани.

І.: В Бережанах.

Г.С.: Так. Приходить бережанський цей...

І.: Уповноважений?

Г.С.: Уповноважений. І починає розділяти людей. Значить, в Курянах в селі є стільки хат, в Біщу – стільки хат, в Лапшині – стільки хат. То для нашого села придбали, чуєте, скільки. В Курянах – в куропатниках. І мій тато каже так: «Підемо ми в Біще». Через те що в Біщу є багато хат, а він всю свою родину привіз сюда. Їх було три брати, три сестрі, тато з мамою. Ще дід і баба. Уявляєте? Ну, а тато як найстарший в родині, їх було дев’ять дітей всіх, і він розприділяв сам вже в селі, куда кого поселяти. А пішли вони туди пішки. Взяли корову. Мене лишили з мамою лежачою на вокзалі, люди помагали всьо, а самі пішли в то Біще. З коровою. Сестрі було 17 років. Вона була на 13 років старша від мене, і вона вже пішла з татом туда, в то село. Всі хати розподілив, лишилася нам під лісом одна-однісінька хата. І туди ми маєм мати ту хату. Ну, нічого. Що є, то є. Може, скоро назад поїдемо.

І.: Добре, що є.

Г.С.: Так, добре, що є. [...]

Дайте закурити. Він каже: «Я не курю». –«А звідки ви? А хто ви? А що ви?» Ну, що їх цікавило, то розпитали. Тато то всьо розказав. «Нікому не кажіть, що ми були тут». –«Не буду я нікому казати. Кому буду казати вночі?» Але через пару мінут приходе друга партія. Значить, розпитують що? Тоже сказав то саме. Всьо нормально. Ранком встають – корова завалила хлів. Куда дівати корову? В хату не поведеш. Тато заводить ту корову до мами своєї і з сестрою приходять в Бережани. [00:10:00]

На той час приходив директор з педучилища і каже... Там ще людей загато є. І каже: «Мені треба столяра, сторожа, техроба, фірмана, завгоспа» і називає там всі. Мій тато каже до мужиків: «Може, ми підем?» –«Підем». І пішли. І вже ми не їдемо назад в село, а того ж дня ідемо пішки, маму везуть, маму везе фіра, а ми йдем пішки до педучилища. Хати нам нема. Значить, ми жили цілий рік в педучилищі, в приміщенні педучилища. [...]

Студенти всі були зі зброєю на воєнці. Так чи нє? Автомати, аслідуюча кімната наша. Там ми прожили рік. Через рік виїжджає з подвір’я, значить, на подвір’ї тому була хата, і виїжджає він в Польщу, бо він поляк, і нам дають ту хату. Ми могли мати ще іншу хату, бо тоді ще були хати. Але мама моя казала: «То тимчасово. Нас назад повезуть. Нікуда не підем. Тут ти маєш роботу». І, одним словом, вмовили нас. Ну, а приїхали що? Треба відразу вчитися. Раз приїхали, то треба вчитися. І всі з нашого села, майже всі, пішли вчитися в педучилище. І ті, що в селах жили. В педучилище і в торгову школу. Розумієте? Ось. І так моя сестра. Моя сестра закінчила в селі шість класів, бо то була шестирічна школа, і потім вчилася в торговій школі в Ярославі. [...]

…дві неділі.

І.: Дві неділі в Ярославі?

Г.С.: Ні. Дві неділі в Ярославі, дві неділі везли.

І.: Ага.

Г.С.: І дві неділі везли. То уявіть собі, скільки ми були в дорозі.

І.: А як там було, на станції як ви жили?

Г.С.: В Ярославі?

І.: Так.

Г.С.: Я вам кажу: як циганське шатро: корови, коні, люди, фіри, собаки –всьо було на тому. І плач, і крик, і вереск. І приїхали сюда, і згрузили нас – і то саме було: плач, вереск і корови і коні. Ну, так? Так було? Ось.

Але ще хочу вам сказати, перед тим як нас мали сюда везти, то ще був такий момент, що коли в 39-му році руска армія прийшла до нас і внас зробили колгоспи, а в нас всі дерев’яні були хати, і кілька тільки, хто багатший був, мали муровані хати. І от з тих мурованих хат всіх повезли на Бессарабію.

І.: В якому смислі? Кого це повезли?

Г.С.: Ну, ніби багатих.

І.: Але це були і переселенці з Польщі, в тому числі?

Г.С.: Ні-ні. Ще звідтам, ще з Маковиська. Ще в 39-му році вони прийшли.

І.: А, тобто це...

Г.С.: Так, в час війни. І їх всіх на Бессарабію.

І.: Десь я таке чув, так.

Г.С.: Так. Попало багато туда людей. А тоді в 45-му році осінню їх вернули з Бессарабії, а в березні вже вони були знов виселені. Розумієте? Вже така була... Ще таке було переселення. [...]

Народ кучкувався, щоб спасати свої хати, щоб спасати село. Тому мужики йшли в ту армію УПА. Так? Поляки нападали, руйнували, палили село, а коли вже нас вивезли, то палили і наші, які лишилися, і поляки. Чому палили так? Поляки – щоб ми не вернулися. А наші – щоб не досталося полякам.

І.: Перший раз ми чуємо, що це реально хтось каже, що наші палили.

Г.С.: Ну, наші палили, бо та хата, яка вже виїхали і зовсім нема, і там знають, що вже старі двоє поїхало, то вони не вернуться, бо то не буде так скоро, то тому й палили. Розумієте? Але всі хати були... Ну, не всі, але багато хат було спалених.

І.: Але ви не чули таких випадків, що хтось із ваших односельців чи там іще хтось вернувся і побачили свою спалену хату? Потім.

Г.С.: Ні. Вернутися могли тільки ті, які були вже виселені в часцеї операції «Вісла», знаєте. Оті могли вернутися. Бо вони побули на німецькій території, приїхали на своє, подивились, що всьо нормально, могли вернутися. Но мало хто вернувся. Дуже мало. В наше село дуже мало вернулося. І, знаєте, так, що саме цікаве і що я хочу вам сказати. [00:15:00]

Я багато разів була в Хатині, бачила той меморіал, з тими коминами, і я так собі думаю завжди: якби так зробити меморіал в нашому селі, то я би зробила із студнями. Студні.

І.: Криниці.

Г.С.: Криниці. А чому? Тому що так: хата спалена, а криниця є.

І.: О.

Г.С.: І один з нами вчитель, ми один раз організували були поїздку, майже всі вчителі, бо ми всі вчителі, бо ми всі вчились в педучилищі, ми організували поїздку, і він шукав своєї хати. Він своєї хати знайти не міг. І, знаєте, він знайшов тільки криницю. Сад і криницю. То він біля тої криниці так плакав, як мала дитина. Він перший раз був там. Він так плакав, як мала дитина. Хоча він набагато старший був від мене. Такий  Шкільник  Славко, що вчився тоже в педучилищі. Ось. І він казав: «Я ще раз приїду, і я зроблю кіно». Але не вдалося йому, бо він до року помер. Ось. Так що отаке було переселення.