Інтерв’юер (І.): Представтесь, будь ласка, повністю.

Галина Бернацька (Г.Б.): Галина Олександрівна Бернацька, колишня Самохваленко.

І.: Де народилися і коли?

Г.Б.: В Грубешеві в 1943-му році.

І.: Якого числа?

Г.Б.: 29 серпня.

І.: Як моя мама.

Г.Б.: Так?

І.: Так. Розкажіть, що ви пам’ятаєте про переселення.

Г.Б.: Ви розумієте, я боюся говорити. Тому що батьки переїхали до Луцька в 45-му році, боялися на ту тему говорити. Тато керував хорами весь час, Варшавську консерваторію скінчив, і в 43-му році вже поженилися з мамою, і я в 43-му народилася 29 серпня. Але в 45-му році привезли сюди, на Волинь. В Луцьку обіцяли хор створити. Він Варшавську консерваторію скінчив як диригент, а він мріяв про теоретика-піаністку. І я стала теоретиком, до цього часу працюю в Львівській академії, 175 років відзначили академії недавно, і я працюю до цього часу.

Значить, я пам’ятаю деталі. Везли, перший раз посадили на... возом везли. В Володимир-Волинському переночували ніч. Ну, я не знаю чим, поїздом якимось. Але з Володимира-Волинського до Луцька повезли нас возом таким, на підводах. Я сиділа... Бібліотеку всю закопав тато в землю. Бібліотекар, по освіті музикант, а по покликанню літературознавець, він всі перечитав книжки, що існували, і закопав в землю. Але тут, в Луцьку, почав збирати.

Згадала той момент. Підводою їхали. Я пам’ятаю, що я ж несміла була, не знаю, що сталося. Мене возила мама візочком, в ліс втікала в Грубешеві. В Грубешеві народилася я, але везли з Богородиці. Я Богородицю називаю свій день народження, місце народження. І я пам’ятаю, що Міся, Місько був такий волохатий ведмедик мій маленький, я так обняла його, сльози на очах. Я не знаю, що зі мною робиться. Я не знаю, куди ми їдемо. Не розуміли того. Втікали в ліс десь. Не пам’ятаю таких деталей з дитинства. Але пам’ятаю, що приїхали до Луцька, поселили в музичну школу нас, і хор за два роки зібрав з 47-го року, в 50-му році волинський народний хор організував тато і перший заслужений артист України. І я пам’ятаю, я горджуся, що я написала 27 сторінок тексту... […]

І.: Ви не розповіли нам, як вас везли у возах.

Г.Б.: З Володимир-Волинська. З Володимир-Волинська. То близько. З Володимир-Волинська до Луцька.

І.: Ви мені за кадром тільки що більш детально розказували.

І2: Як вас возиком везли, як ви маленька були.

І.: Вам було півтора роки.

Г.Б.: Півтора року було.

І.: І єдине, що ви пам’ятаєте з того всього,– це ведмежатко і віз.

Г.Б.: Так.

І.: От оце би ми хотіли записати.

Г.Б.: Добре. Ви не записали?

І.: Я записав, ну, але не так детально. Воно все розкидане вийшло. Розкажіть, будь ласка, це.

Г.Б.: Добре, ще раз повторю. Я пам’ятаю в глибині мозку свого, півтора роки було, може, трошки більше було, я обняла Міся, обняла,тиснула, і сльози мене текли. І мене питали щось, я нічого не відповідала, я мовчала. Розумієте? Я перелякана така була, що я не знаю, що робиться зі мною. Ви розумієте? [00:05:00]

От до цього часу я боялася говорити. Але дуже гарний, абсолютний слух, співала. Абсолютний слух мені Бог дав і всьо. І я до цього часу працюю в консерваторії.