Архів Фонд 24. Телеканал «Дитинець» (м. Чернігів) Опис 1. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у 2016-2017 роках

Інтерв'ю

Усні свідчення Анцибор Євгенії про Революцію Гідності, записані 29 червня 2017 року

Інтерв’юер (І.): Доброго дня! Я Сергій Горобець. Сьогодні спогадами про події чернігівського Майдану ділиться з нами журналіст Євгенія Анцибор. Будь ласка.

Євгенія Анцибор (Є.А.): Думаю, Євромайдану події в Чернігові варто почати з розгону місцевого Євромайдану. Власне, тоді ми не розуміли, чим це закінчиться. Було чотири активісти, виставили намети, коли відмовився Янукович підписувати угоду про асоціацію. І активісти вийшли, поставили свій намет, ну, власне, мирний протест. Одразу ж вони, от Янукович відмовився підписати, одразу з’явився пост Мустафи Найєма, і ті, хто не поїхав у Київ, вийшов на чернігівський Майдан. Ввечері там було багато активістів, вдень лишалося кілька, щоби просто показати, що Чернігів не осторонь цих подій. І вони там просто собі стояли, розказували, що таке угода про асоціацію, все.

І от 25 листопада вдень нам повідомили, що зносить «Беркут» і поліція місцевий Євромайдан. Одразу ж поїхала наша знімальна група туди. Власне, ми не могли уявити того розмаху, який був. Тому що на чотири активісти там було з 50 чоловік і «Беркуту», і поліції, і ці кордони. Ну, тоді це здавалось якимось дивним, диким. Тому що на таку кількість людей. Потім з’ясувалося, що було, виявляється, рішення суду, який… Ну, ми не могли уявити, що вночі може відбутися засідання суду, що міська рада, заважають їй ці четверо активістів, які там стояли вдень.

Власне, тоді Станіслав Тавлуй облив себе бензином, а ввечері була прес-конференція, що вони не підуть. Ми тоді блукали міською радою в пошуках міського голови Олександра Соколова. Але його не було, був тільки секретар Олег Шеремет, який повідомив що знесли Євромайдан через «йолку» (ну, це цитата). Тому що треба було встановлювати «йолку», і вони заборонили от всі акції через суд, тому що поліція «якобы» не могла забезпечити там громадський порядок, громадський спокій. І, таким чином, виконали рішення суду. При тому, що одразу почали доводити, що в рішенні суду не написано, що когось мають знести. Це обмеження, просто рішення суду мали довести до активістів, вони мали самі це зібрати.

Куди поділася апаратура – я потім робила журналістське розслідування, ми їздили по всім комунальним підприємствам, шукали цю апаратуру, тому що вона була дороговартісна. Тоді, в листопаді 2013 року, в кінці, ніхто не міг подумати, власне, що цю апаратуру колись відшкодують, колись ми її знайдемо, і ми шукали її. Директор комунального підприємства «Зеленбуд» (на той час виявилося, що апаратура там), він від мене бігав отак навкруги «Зеленбуду», тікав. Тому що він не знав що коментувати. Я теж розуміла, що, в принципі, він виконавець.

Перший заступник міського голови на той час зізнався прямо нам на камеру, що він давав телефоном вказівки. І, власне, тоді вже ми розуміли, що довести ці вказівки буде дуже важко. Тому що телефонні дзвінки – це не прямі доручення. Ну, вони знали як давати вказівки так, щоби не встановити, що така вказівка була, і постраждають виконавці насправді, а не замовники. Тому що всі розуміють, що директор «Зеленбуду» дав лише машину, на якій вивезли цю апаратуру, побиту вже, бо її закидали там. Це був такий перший шок. Ми не розуміли, що відбувається, як це так: якесь рішення суду, нібито, з одного боку, його обґрунтовують по закону, а, з іншого боку, в законні рамки це абсолютно не влазить.

І потім якось, поки ми були в цих пошуках апаратури, Євромайдан знову почав збиратися тут. І тут події 1 грудня в Києві, те, що відбувалося на Банковій, я думаю, що шок був у багатьох українців, як таке, взагалі, можливе в центрі європейської столиці. Наш директор на той час – Олександр Ломако – був в той день в Києві, було багато чернігівців. І от вони повернулися звідти, і перше, що ми робили, – треба було показати чернігівцям, оскільки ми місцеве телебачення, що відбувається в Києві очима от людей, які ходять там поруч з ними, які так само бачать цей Чернігів, які теж чернігівці, і показати, що це там не з Західної України люди, як це намагалися нав’язати Партія регіонів, що це не українці, це просто десь з Західної України їх автобусами привезли. Ні. От ми бачили свою задачу – показати, що це були і чернігівці, в тому числі, і їх було багато.

Ми показували: під час першого розгону Євромайдану

в Києві постраждав Олександр Рись – відома в Чернігові людина, ми його записували, ми показували це. Тому що, ну, от оця лінія, що все-таки це вся Україна, ну, ми десь підсвідомо її розуміли, пов’язували. Це зараз уже ми аналізуємо події, що так треба було робити, але тоді це було інтуїтивно. Я на той час було молодою журналісткою, яка тільки прийшла, рік працювала на телебаченні. Мої старші колеги не розуміли, що відбувається, як ми це все будемо подавати. Ми відчували якусь величезну відповідальність перед чернігівцями і намагалися зробити, ну, абсолютно все в рамках того, чого нам дозволяв закон, для того аби… Ну, ми розуміли, що боротьба вже просто так не завершиться, і ми розуміли, що величезна роль зараз на ЗМІ, на тому, що центральні канали – це одна справа, а наша робота тут, на місці, – показувати й доносити людям, що відбувається, як воно проходить, які там головні такі рамки, і щоб їм не треба було десь це шукати, щоб вони це бачили.

І от у грудні, 2 грудня, ми зібралися, всі журналісти, вся редакційна рада, зібралися у нас в офісі, ми почали говорити, що ми робимо, куди ми далі рухаємося, підтримуємо/не підтримуємо, як ми показуємо. Є стандарти журналістські. Так? Але, окрім журналістських стандартів, є ще якась лінія, чи ми всі дотримуємося такої думки. Тому що, з одного боку, ми журналісти, з іншого боку, ми ще й люди, і є якась наша власна думка. І от для мене тоді було формування ще й нашої команди. Бо ми всі одноголосно висловилися там за те, що це найважливіше, це перелом в країні, і ми є важливими учасниками цього перелому, і ми робитимемо все для того, аби таке беззаконня, яке вже відбувалося там і на Банковій, воно не повторювалося.

І тоді ми прийняли рішення запустити марафон «Євромайдан», ми записали в цій студії, Олександр Ломако виступив зі зверненням, що телеканал «Дитинець» підтримує ті події, ті рухи, які відбуваються в країні, і для нас немає новин, важливіших за Євромайдан. Ми оголосили марафон, кожної години ми давали якісь свіжі матеріали про те, що відбувається в Києві, що відбувається в Чернігові: як, що, ми показували обличчя. І от з цього часу і до кінця Євромайдану це були основні наші новини, на які ми звертали свою увагу і увагу своїх глядачів.

Далі стало трохи спокійніше. Ну, від разу до разу. Але кожного вечора наша камера і в мороз, і в дощ, і в холод, вона була постійно на чернігівському Євромайдані. Хоч там було троє людей, хоч там було десятеро людей, ми були з ними. Але паралельно нас цікавила от підтримка цього київського Майдану, і показати, що регіони його підтримують.

І от для мене такий ключовий був епізод: нам подзвонили і сказали, що в Чернігів їде дідусь, який заколов порося, щоб відвезти на Євромайдан. На той час уже в Києві стояли намети і від Чернігова, були там наші люди, постійно ми тримали з ними зв’язок, ми телефоном зідзвонювалися кілька разів, прямо телефоном давали в ефір те, що Євромайдан київський очима чернігівців. Ті, хто повертався сюди, ми оперативно мали інформацію, записували їх тут. І от ми відзняли цього дідуся, звичайний такий, з села з-під Чернігова, він заколов порося, і він каже: «Я не поїду, мені і страшно, і все. Але от я це порося…» Це велика свиня була така. Ну, можна було нормально людей нагодувати, і м’ясо, сало, він все це зарізав, склав і повіз в Київ на Євромайдан, щоби підтримати, якраз тоді вдарили морози, щоби підтримати активістів там.

І, ну, от такий маленький приклад, але ми показували, що таких, як цей дідусь, таких багато. Хтось просто хоче говорити на камеру і не боїться, хтось боявся, справді, говорити. Були такі, що там офіційно вони працювали у владі на нижчих рівнях – ну, звичайні чиновники, вони теж по-своєму допомагали, але вони боялися показати це на камеру. Ну, тоді був час, коли не розуміли, чим це закінчиться, і вони просто не афішували своєї допомоги.

Звісно, ми їздили і в Київ, і наша камера працювала в Києві. Під час подій 2 грудня ми виїжджали всі разом, співробітники, на цей «Марш мільйону» в Київ в другу неділю грудня. Якраз за тиждень після подій 1 грудня. І тому от ми бачили це все зсередини, але все-таки ми працювали тут, ми привозили сюди ту інформацію,

яка була там. Але основний удар був на те, що думають чернігівці.

Події затишшя мінялися там активними фазами. Для мене важливою такою подією була, в принципі, тоді оце перше (ну, може, не перше), що нас налякало в Чернігові, – це коли активно вивели тітушок, коли от площа була просто поділена на дві частини кордоном поліції, які були там з собаками, щоби Антимайдан місцевий чернігівський не міг ніяким чином повпливати на Євромайдан, який там стояв. І якщо з боку Євромайдану це були в основному люди, які це були бізнесмени, це були громадські активісти, то з боку Антимайдану тут були в основному молоді чоловіки в масках, і вони були такі агресивно дуже налаштовані, вони відмовлялися з нами спілкуватися. А привела їх на Антимайдан тодішня депутатка міської ради, працівниця Людмила Скоробагатько. Вона, власне, відома тим, що вона засвітилася на телеканалі «Дождь», як вона на Антимайдані в Києві розказувала, що всі «бандерлоги» і що «Украину сдали в ломбард» (це цитати). І тут вона, ну, ту ж саму риторику, і в міській раді вона не приховувала своїх поглядів. І вона мало не керувала цими хлопцями. Як би це було таке активне протистояння. Вона не боялася говорити на камеру, але її риторика із приводу людей з того боку була дуже агресивна.

Слава Богу, тоді все закінчилося спокійно. У когось, видно, з їхніх керівників, цих, хто туди привів, от коли вже така критична маса була, що, можливо, зараз почнеться протистояння, хтось по дзвінку забрав-таки тих хлопців з площі, і таким чином вдалося уникнути кровопролиття. Бо, ну, зрозуміло, що, наприклад, жінок там десь від 40 до 50 постраждало би багато, бо вони були переважною масою, от яка стояла біля хлопців, вони намагалися переконати, от у нас є записи, коли вони говорили, що: «Хлопці, ви ж нам як сини. Що ви робите? Ви подумайте». І вони були би перші, хто постраждав, якби почалося протистояння.

Поліція, власне, ми не знали, вона нас охороняє чи ні. Ми бачили, що відбувається в Києві, як себе поводить і міліція тогочасна, і як «Беркут» там себе поводить. Ми не знали, що буде в Чернігові. Тобто в Чернігові, зараз вже ми часто говоримо, що, в принципі, Олександр Михайлик, який керував обласною поліцією, людина такого страшного темпераменту, я би сказала. Ну, тобто він доволі такий жорсткий керівник, і ми думали, що от йому нічого не варто віддати наказ бити і нас, і бити людей.

Але, ну, чи йому вистачило мудрості, чи хитрості, чи розуміння ситуації, що от, в принципі, у всіх випадках поліція все-таки в Чернігові не поводила себе так, як поліція в Києві. От вони трималися як би посередині, але вони, ну, принаймні при мені, не підігрували ні тій, ні тій стороні, окрім от розгону Євромайдану, де вони стояли і були активними учасниками, але людей, в принципі, не били і не чіпали.

Далі такий ключовий момент ще був з захопленням обласної адміністрації в Чернігові. Власне, тоді довго говорили: буде/не буде? Вже було в інших регіонах. Коли почалося в Чернігові, постраждав мій колега Артем Шелковий, поранило його гранатою цією, яка розірвалася, ноги поранило. Ну, власне, в той момент, зараз от я згадую, що ми взагалі не боялися. Ну, можливо, адреналін, можливо, ще щось. Тому що погрози, в принципі, в нашу сторону і зі сторони Антимайдану звучали, ну, активно як би. І кожен навіть, хто там був у владі, нам говорили: «Вот, ребята, вы подумайте, чем это всё закончится и что будет с вами». Ну, це цитати і, в принципі, це такий моральний тиск на те, що: «Вот вы сейчас так громко говорите, а можно уже и не говорить. Потому что придет момент, когда вам закроют рты». Ну, як би це такий тиск.

Але, в принципі, тоді на цих подіях ми розуміли, що якщо не ми, то ніхто в Чернігові. І ми ходили і маршами, і до поліції. І коли постраждали в Києві, з черепно-мозковою травмою був Олександр, Пекор – псевдонім, я прізвища, на жаль, не пам’ятаю, просто поранення голови в нього було, він приїхав сюди,

Ми їхали в цьому автобусі, який повністю набитий міліціонерами. Активісти сіли, ми з камерою. Ми їхали отак, на одній нозі стоячи, намагалися поспілкуватися з цими міліціонерами, які, ну, в принципі, вони були дуже молоді от в нашому автобусі, вони всі ховали обличчя від камери і просили як би: «Не знімайте нас, це наша робота». І таких прохань було багато. Але, власне, ми знімали, тому шо вони є поліцейські, вони є міліціонери на той час, вони виконували свій обов’язок, а ми виконували свій, і, в принципі, у кожного своя робота.

В цей час відбувалися напади на квартиру Ігоря Андрійченка – активного учасника Євромайдану. Ми теж їх висвітлювали. Тому що от ми мали такий фідбек від глядачів, що якщо ми показуємо, інші канали – що міське телебачення, що обласне телебачення, філія НТКУ, – вони на той час, до активної фази, до вже 2014 року, початку, для них дій цих, які відбувалися в Чернігові, майже не було. Тобто ми були єдине джерело, єдиний майданчик, який давав слово.

Ми пропонували слово владі, яка весь цей час мовчала. Ми мало не кожного дня зв’язувалися з прес-секретарем, намагалися поговорити з Олександром Соколовим, ми просили: «Не мовчіть. У вас є громада. У вас є кілька тисяч людей, які на Майдані в Києві, які виходять на Майдан в Чернігові. Просто ви маєте щось сказати, ви – влада, ви не можете мовчати».

Ну, звісно, що влада нас ігнорувала, але, в принципі, ми намагалися слово дати всім, щоби зрозуміти іншу позицію, іншу думку. Але в основному користувалися, звісно, Євромайдан. Тому що, окрім нас, вони не могли ніде сказати своє слово, яке би могла почути широка аудиторія, яка з якихось причин не виходила на Євромайдан.

В той час відбувався форум в Харкові, куди їздили чернігівські представники. Є це знамените фото, де вони з Добкіним і мером Харкова на той час (ну, і на нині), з цими георгіївськими стрічками. Для нас це був шок: як людина, яка бачила, що відбувається в країні, як вона, взагалі, може поїхати на цей форум? Але, в принципі, ми пропонували і їм висловити свою точку зору чого вони туди поїхали, як вони бачать свою ситуацію, але вони не скористалися, вибрали таку вичікувальну позицію.

Ще був такий (ну, я трохи розкидано розказую), ще був такий епізод, коли в Києві почали вже стріляти, це був лютий 2014 року, у нас з’явилася інформація, що в Чернігів приїхали перші трупи. Власне, що в Києві під контролем і Автомайдану, і активістів дуже важко в моргах сховати ці тіла, і що нібито тіла вбитих поїхали в Чернігів і в Житомир. Ну, як у найбільші найближчі міста, куди можна було перевезти. Інформація з’явилася в нас ввечері. Артем Шелковий взяв мікрофон, вони поїхали і просто кругом ходили навколо нашого моргу вночі, власне, намагалися з’ясувати. І хтось там з лікарів просто вийшов на перекур, вони злякалися нашої камери. Але вони запевняли як би, що нема тут ніяких трупів. Але, ну, все-таки ми не можемо вломитися в морг і подивитися на всі тіла, ми ту інформацію так і не підтвердили.

Але наступного дня завдяки тим нашим зусиллям поліція, нарешті, дала коментар по кількості неопізнаних тіл, які знаходять в Чернігові, і принаймні хоч ці, хоча вони твердили, що ці тіла знайдені в Чернігові, ми показували, передавали колегам з центральних каналів інформацію, що в Чернігові все-таки є неопізнані тіла. І якщо хтось не може знайти своїх рідних, то принаймні вони можуть звернутися сюди, це не є надія, що вони тут, але все-таки такі тіла є, і це була офіційна інформація від міліції. І завдяки тим зусиллям, що ми там ніч провели під моргом, все-таки поліція зрозуміла, що треба їм щось коментувати.

Що я ще хотіла сказати? Про форум в Харкові. Про барикади в Чернігові. Коли от після штурму облдержадміністрації зробили ціле таке наметове містечко. Ми час від часу показували, як вони там живуть, хто там стоїть, які в них правила.

Власне, для нас це була така міні-картина київського Євромайдану, щоби побачили тут. Тому що багато хто боявся туди заходити, боялися підходити. Особливо ті, у кого не було думки «за» вони чи «проти». От в Чернігові було дуже багато нейтральних людей. І оця гра, щоби принаймні їх не збила інформхвиля. От Янукович, вони вкладали багато грошей, багато ресурсів, був тиск такий на те, що мають показувати позицію Януковича. Щоби їх не збили як би на ту сторону, принаймні показувати їм, що відбувається.

На тих барикадах зараз там були кілька народних депутатів, які стали народними депутатами після, був нинішній начальник поліції, який в той час там був у відпустці. Це такі кадри, зараз ми їх передивляємося собі, і важко уявити, що це було три роки тому. Тому що це, ну, ніби з іншого життя щось таке.

І от Катеринчук прямо з барикади казав, що за нами можуть прийти. Ну, тобто вони отримували якусь внутрішню інформацію. Ну, звісно, що колишні міліціонери все-таки мали інформацію від своїх колишніх колег. І Олександр Бондарєв, ведучий чернігівського Євромайдану, він ходив постійно з зібраною сумкою для СІЗО. І ніби, з одного боку, воно лякало, а з іншого боку, оце прагнення показати, висвітлити це все і те, що це все буде оприлюднене, не можна… Все можна зробити по-тихому, коли це не оприлюднене. Коли це вже виходить на якийсь широкий рівень, широкий загал, коли у відео, наприклад, нашому відео, коли били в Києві людей, ми виклали буквально один кадр, і за ніч він набрав 400 тисяч переглядів на місцевому телеканалі у нас.

Для нас це був показник, що ми не маємо мовчати, і що від наших дій якийсь ми отримуємо якісь офіційні коментарі, що вони не ховаються і ми переборюємо цей бар’єр, коли воно виходить ширше і вже не можна, в принципі, замовчати щось, не можна отак по-тихому прийти забрати з дому активіста, і щоби про це ніхто не знав, і щоб про це ніхто не говорив. Можливо, це не убезпечувало його, але принаймні без вісті зникнути він не міг. Тому що про це знали і його шукали.

Так само показове в Чернігові було захоплення обласної ради. Після штурму ОДА люди через два дні пішли… Ну, очікувалось, черговий буде штурм адміністрації. Але активісти розвернулися і пішли до обласної ради. І тут було показово. Тому що ми бачили кров в Сумах, ми бачили, що відбувається там. В той час місто було наповнене тітушками, у нас є відео, коли тітушки стояли біля Алеї Героїв, біля обласної прокуратури прямо, вони стояли купками, ці молоді здорові чоловіки з черенками від лопат.

Ми не знали, які в них можуть бути накази. Але пам’ятаю, що наша журналістка, вона кричала прямо на охоронця прокуратури, що: «Ви дивіться, ви тут охоронець, а у вас ось стоять люди, які невідомо що зараз будуть робити». І вони всі ховалися, закривали двері, просто закривали очі на цих всіх.

І тоді вже з’являлися повідомлення з Києва, що журналістів б’ють. І в той день нам видали жилети «Преса» такі зелені від поліції (від міліції на той час). І ми не знали, вдягати їх чи не вдягати, чи будемо ми мішенями з цими зеленими жилетами, чи нам краще просто сховати цей жилет і ходити просто зі своїм бейджем, який менший і нас менше видно здалеку. Абсолютно ми не розуміли, що робити: хтось вдягав, хтось у якийсь момент знімав – ну, просто не знали.

І от тоді від адміністрації пішли до облради. Тут вже були кордони міліції. Ззаду приміщення стояло, ну, чоловік з 50 теж тітушок так званих. Теж вони там були і з лопатами, і з палками – з чим завгодно. Просто вони стоять. І в один момент активісти почали заходити, всередині було дуже багато міліціонерів: і по формі, і перевдягнених. І тут вийшов Олександр Михайлик, начальник тодішній міліції, і сказав, що забирають журналістів на шостий поверх на брифінг.

І тоді всі були такі знервовані і злі. Я не знаю, ми не розуміли, що відбувається, що зараз почнеться. І ми добивалися у Михайлика, що дивіться, от ми відкривали штору на вікні: «Дивіться, он стоять тітушки, от стоїть поліція (міліція) поруч з ними, а ви нічого не робите. Ви тут правоохоронець. Якщо ви правоохоронець, то ви маєте щось зробити». Він встає і каже: «Не бойтесь. Пока я здесь, вас никто не тронет».

Після такої фрази, чесно кажучи (а він каже: «А мне через десять минут надо уходить потом»), ми не знали, що буде далі. От коли він встав і пішов, чесно кажучи, ми не знали, що робити. У нас було кілька знімальних груп там. Ми постійно були на месенджері, зв’язку один з одним. Постійно з’являлася інформація, що зв’язок може впасти, можуть ввести надзвичайний стан. Але, чесно кажучи, найбільше лякало, що з’являлась інформація з наших каналів, що, в принципі, в один момент телеканали можуть вимкнути. Ми не знали, що робити. Якщо би впав, не дай Боже, Інтернет і вимкнули мовлення, я думаю, що події відбувались би не так, як вони відбувалися далі.

Але все-таки комусь вистачило чи мудрості, чи я не знаю, не зробити цього всього. І, в принципі, в той день, коли з облрадою було, з’явився Михайлик знову, сказав, що поліція відійде і буде просто охороняти громадську безпеку і що мітингарі можуть зайти, що він особисто з ними ночуватиме. Він просив єдине: нічого не трощити, нічого не ламати, бо поліція несе за це відповідальність. І він, як на диво, сам ночував з активістами. Звісно, там було дуже багато міліції, переодягненої особливо. Ну, тобто ми не розуміли, чи це міліціонери, чи це активісти. Але все одно вони вели себе спокійно. Всю ніч, ми очікували провокацій. Журналіст там ночував, але ми постійно посеред ночі прокидалися і писали йому: «Як, що ти там? Може, тебе змінити?» або ще що-небудь. Але Михайлик сказав ще ввечері всім, що: «Давайте ми от спокійно переночуємо цю ніч. Завтра беруться депутати обласної ради, я вже не знаю, як вони там проголосують. Але давайте, в Чернігові щоб у нас не було крові, як в Сумах, наприклад. Давайте ми спокійно тут всі разом переночуємо».

Активісти привезли бутербродів. Потім, я пам’ятаю, для мене… Ну, от ми як журналісти маємо дві сторони давати, хоч ми згодні з однією, а з іншою не згодні, ми маємо тримати баланс. І ми побачили такий баланс в суспільстві на той день от в маленькому взятому приміщенні, коли, в принципі, це вороги, на той час міліція і активісти, вони вороги, і вони абсолютно на інших точках зору собі мають. Але вони от можуть в одному приміщенні спокійно абсолютно сидіти поруч, вони можуть вести дискусії, але вони не застосовували силу одне до одного. Оце був показник для мене зрілості якогось от місцевого суспільства про те, що ми можемо все зробити мирно, про те, що не треба брати кийок і бити когось. Що, в принципі, ми не знали, як воно повернеться далі, але цей окремо взятий епізод – це от люди витримали, ми витримали оте як би випробування якесь, що ми можемо це зробити і навіть при всій нашій нелюбові до міліції, в цьому випадку вона показала себе як нормальні адекватні люди, навіть з точки зору громадян, що вони не підняли свої дубинки і не почали бити цих активістів.

Потім зібралася сесія наступного дня, активісти спокійно собі вийшли з обласної ради, і навіть вікна всі були цілі. Тобто такий приклад Чернігова, що люди були активні, але не допустили оцих протистоянь, вже перехід на силу. Вони як би і домоглися свого, бо сесія обласної ради зібралася. Але, з іншого боку, вони розуміли, що відновлювати це все так само будуть коштом громади – «бюджетом, який не докрали», як тоді говорили. Тому ми щас ще все поб’ємо, щоб ще за наші гроші це й відновлювали.

Далі уже такий пік спав, як би в Чернігові стало спокійніше, почалися активні події вже лютого на Майдані в Києві, і більшість активних почала їздити туди. Жінки почали збиратися в’язати шкарпетки. Була така історія, коли бабусі, у яких цей районний такий клуб за інтересами, де просто збиралися і в’язали шкарпетки під новини. От вони постійно переключали на всі канали новини по черзі і сиділи собі всі дружно в’язали шкарпетки. Тому що тоді було холодно, і передавали і шарфи, і шапки туди – все. Все, хто що міг, так і працював. І оцей зріз треба було показати: що є не тільки, як тоді намагалися налаштувати, молодики активні, у яких руки чешуться і вони просто там от на Грушевського почали кидати ту бруківку, почалися ці стички. Що ні, все суспільство допомагає як може. І той дідусь зі свининою, і бабусі зі шкарпетками, і ліки передавали, і все збирали.

Я знімала особисто бабусь, які там зі своєї невеликої пенсії просто йшли після подій на Грушевського, закупляли ліки і передавали.

З Грушевського привозили з Києва в Чернігів активісти таємно привозили побитих, поранених, їх ховали в себе по квартирах, лікували. Я знаю багатьох лікарів, не хочу їх афішувати, які на той час боялися втратити роботу і боялися афішувати те, що вони лікують, але вони приходили додому до інших активістів і заліковували ці рани, які ті привели з Києва. Ну, тобто така активність, яку, з одного боку, ми розуміли, що ми зараз покажемо цього лікаря, його завтра просто звільнять. І ми брали на себе вже цю відповідальність не говорити про це принаймні зараз. Тому що, ну, ніхто не знав, як воно, це все, закінчиться, і що лікар, якщо він хороший, він може набагато більше на своєму місці зробити, ніж завтра його звільнять, і він втратить засоби до існування.

Були, ми показували, історії, коли Маріанну Харді – чернігівського фотографа, – її поранило на Грушевського, їй вручив президент нещодавно орден. Тоді вона приїхала теж перелякана абсолютно. Її заховав Ігор Волосянкін, колега з Ніжина, в під’їзді. І вона приїхала, в цій студії ми її теж записували. І от для мене важливо тоді її очі. Теж на адреналіні всі працювали. У неї купа кадрів. Багато чернігівців на київському Євромайдані лишилися в пам’яті тільки завдяки от Маріанниним фото. І вона сидить, в неї перемотана нога, вона ледве до нас дійшла, але вона каже: «Я полежу три дні й поїду, я не можу сидіти вдома. Я вже зараз поїхала би, але лікар заборонив так багато ходити. Я не можу тут сидіти». І тоді сидіти не могли всі, всі хтось щось робив.

Коли вже почались події лютого, хлопці, власне, перші поїхали молоді активні «праві», «Правий сектор» вже на той час створений, просто футбольні фанати, з якими ми тримали зв’язок, постійно зідзвонювалися. Вони нам із Грушевського розказували своїми очима, що відбувається, потім уже і з самого Майдану. Ми намагалися зробити такий зріз різних людей, щоби це була і так звана культурна еліта, це якісь діячі культури, науки і мистецтва, що це і звичайні хлопці-хулігани футбольні, що це і бабусі з дідусями, які їздили на якісь мирні мітинги, що там не тільки оці от «радикально настроенные элементы». Насправді «радикально настроенные элементы» всі, і вони не такі, як здається, радикалізовані в тому негативному сенсі. Що вони просто хочуть змін у своїй країні.

Коли вже 18 лютого, 19 лютого, власне, тоді ми дивилися репортажі своїх колег з Києва, і ми не могли… Ну, взагалі, це здоровій людині, яка, там, вихована вже у верховенстві права (ну, принаймні з розмовами про верховенство права), ми не могли уявити, що це, взагалі, от зараз відбувається.

Ми знали, нас постійно інформували активісти, що вони їздять, прориваються в Київ і вивозять поранених, бо їх з лікарень тоді забирали. А ми не могли цього показати як би з міркувань безпеки, і показати в кого ночують, але ми знали цих людей, ми знали ці квартири. Власне, просто ми вже тоді збирали кошти тут самі, щоби допомогти якимись ліками і всім. Але коли від’їжджали багато активістів, вони, ну, як би намагалися попередити, що вони там, ну, не телефоном, а якось натякнути, що вони їдуть. Якщо, не дай Боже, їм знадобиться якась медійна підтримка, все, щоб могли зв’язатися зі своїми київськими колегами і хоча би своєю присутністю під СІЗО або ще де-небудь або коли їх не пускали на цьому кордоні поліція, перекрили вже коли в’їзди в Київ, щоб принаймні показувати, що це відбувається в країні: «Дивіться, це є. Не те, що нас тут нема, ми тут є. Ми не можемо просто проїхати». Хоча проривалися, їхали окольними дорогами і вивозили поранених. Депутат Сергій Воробйов своєю машиною зі Станіславом Тавлуєм (ну, вони більше можуть розказати, як вони це робили), вони вивозили все-таки і проривалися. Ми постійно тримали зв’язок з нашими активістами, які там, навіть на карті малювали, де вони, щоби показати. Бо події Євромайдану можна було і по «1+1» подивитися, а нам важливо було чернігівцям показати, що там є чернігівці, що ми слідкуємо.

Навіть в один момент там мама Юніса Аскерова не могла знайти Юніса. І вона дзвонила нам, просто плакали, і ми розуміли, що ми не можемо їй допомогти, що ми не знаємо де Юніс. Але принаймні от вони знали, що вони можуть нам подзвонити.

В той момент влади як такої не було. Тобто вона сиділа там собі в міськраді, Олександр Соколов зі своїми, там, заступниками, але вони мовчали, вони були сховані. І в якийсь момент ми навіть зрозуміли, що люди звертаються до нас як до влади просто з якоюсь допомогою, підтримкою, розумінням. І от мама Юніса, вона просто кричала в істериці: «Я не знаю кому мені дзвонити. Послухайте, просто послухайте мої якісь…» І ми слухали. Тому що ми розуміли, що ця людина, вона нас бачить по телебаченню, і для неї ми є якимось отим авторитетом маленьким, не знаю, який… вона з нами поговорить і її стане легше. І якщо хоча би таким чином їй стане легше від того, що вона виговорилась, то окей.

В той час підключилися багато психологів, вже почали працювати з мамами, особливо які, там, не могли знайти своїх дітей. І от в Чернігові як би в цей момент люди збиралися тут, ті, хто не міг поїхати, збиралися тут, ми показували ці акції, акції. Прямо на акціях переказували люди одне одному, хто знає: «А от мені дзвонив сусід: він там». З одного боку, то були не зовсім новини. Ми так і називали, що ми інформуємо, що зі слів такого-то з ними все добре, от з цією групою чернігівців все добре, вони там знайшли собі якесь укриття. Тобто таким чином працювали.

І 20 лютого, коли в Києві ще палав Майдан, у нас з’явилася внутрішня інформація, що фракція Партії регіонів в Чернігівській міській раді таємно збирається. Наше джерело сказало так: «Они собираются думать, что же им дальше делать». Я взяла камеру, оператор, ми полетіли в міську раду, давай їх там шукати. Вони сиділи в залі засідань виконкому, і там була Тамара Касаткіна, був Андрій Кужельний, був Олександр Ковальов – вся активна фракція Партії регіонів, які не приховували своїх думок з приводу того, що вони думають про Євромайдан.

На той момент, уже надивившись новин, майже не спавши два дні, просто от я сиділа, спочатку ми тихо сиділи, просто мікрофон переставляли, щоби те, що… А вони не змогли нас вигнати. От у них вже був такий час, що вони от не знали, от ніби йдуть по вірьовці по цій, і вони не знали, «куда через час шатнется ситуация», як мені Тамара Касаткіна скала. І вони просто не наважилися нас вигнати. Їм було при нас незручно говорити, але от через годину могло вже не бути Партії регіонів. І тому було трохи страшно.

У нас лишилося це відео, цей запис, як вони там сиділи. Тут ще людей вбивають, ще досі є смерті, констатують, а вони ось сидять, і хтось один із них і каже: «Вот как-то ж некрасиво свою партию бросить». Ось в той момент у мене в голові, власне, ніби я дивилась на це все збоку. Від втоми, від усього. Як так? Тут купа мертвих людей – людей, які вийшли на мирний протест в центр Києва. А вони сидять і думають про те, що: «Как-то некрасиво партию бросить в ответственный момент». Отакі фрази ці всі… Просто, я не знаю, я себе просто тримала отак от, щоб не встати і… Тому що я там була як журналістка, а не як активістка, і є якісь правила і норми поведінки. Хоча на той момент, з іншого боку, вони всі були повністю порушені. Але якось тримати цей баланс…

Ми дочекалися до кінця, і я просто буквально всіх за руку ловила, вони намагалися втекти від камери. Андрія Кужельного, наприклад, я записувала тримаючи за руку, щоб він від мене не втік. А Тамару Касаткіну мені довелося як жінці переконувати, на неї працює отакий прийом, що: «А давайте вот по душам. Ну, вот по душам». І от вона якось так говорила зі мною. Оператор просто… А вона говорить: «Вы же меня не снимаете?» Я говорю: «Ні, ні, ми вас не знімаємо». Оператор в один момент просто зрозумів, що… Він мені потім каже: «Я розумію, що якщо я зараз не включу камеру, то такого вона більше не скаже. А це може знадобитися для чогось». У нас сотня померлих. У нас не зрозуміло, що буде за годину. І от те, що вона зараз скаже, воно може бути важливим не просто для нашого глядача, а важливим для нашого міста, країни.

І він поставив камеру мені на плече і почав писати. І те, що вона там наговорила, вона директорка й досі, директорка другої школи. Я кажу: «Тамара Іванівна, у вас там ваші учні стоять.

Я знаю особисто кілька випускників другої школи. Ви їх вчили от з дитинства, і от ви зараз сидите і думаєте, «выходить вам с партии или нет»? Там дітей ваших, вважай, вбивають. Якщо ви на випускному їм кажете, що: «Вы же все мне как дети», так от там ваші діти, там стоять такі самі діти зі всієї країни». Вона промовчала і каже мені: «Значит, смотрите, вот у нас, как вот с мужем, который тебя бьёт: вот он тебя бьёт-бьёт, а ты терпишь-терпишь. И вот в один момент думаешь: всё, пора, время уходить». Я їй кажу: «Так все? Ви виходите зараз з Партії регіонів. Вона каже: «Я подумаю», і вона так і не вийшла.

Олександр Ковальов, у якого фірма «Балу», яку, ну, це не доведено, але на той час пов’язували, що він відправляв своїх охоронців, охоронці нам скаржилися, що їх відправляють в Київ на Антимайдан. Але інформація не доведена, тому що ми за руку його не впіймали, що це була його вказівка. Тому це, власне, на той час ми мали таку інформацію від своїх джерел, що його охоронці їздили в Київ на Антимайдан. І він мені стоїть і каже: «Да, в нашей стране волнения, да, всё. Но у нас есть свои избиратели. Вот не все же за Майдан, не все же погибли там. Да, погибло сто человек, мне их жалко. Но нет, я с партии не выйду».

І я вийшла з міської ради, не знаю, ніби напівмертва. Я ніколи не могла подумати, що такі люди ходять поруч зі мною, і що, побачивши сотню смертей, те, що відбувалося на Майдані вночі, як «Беркут» підходив до людей, і як можна от просто сидіти і просто пов’язати себе навіть з такою партією? Це не в’язалося в голові. І досі, власне, не в’яжеться. Я досі не можу спокійно дивитися на цих людей. Ну, тобто по роботі я можу абсолютно спокійно з ними спілкуватися як журналістка, як професіонал своєї справи. Але особисто я досі не прийняла ту позицію, що, ну, так можна. Особливо позицію, дійсно, Тамари Касаткіної, яка вчителька, яка мала би нести щось добре, хороше і позитивне, а насправді воно «само собой сложится». От воно сложилося, вони змінили назву фракції, досиділи свою каденцію спокійно абсолютно і все.

В ті ж дні, це було, я не пам’ятаю, чи 18, чи 19 лютого, в один з цих трьох днів ми намагалися постійно зв’язатися з Олександром Соколовим. Всі міста робили якісь заяви. Якась позиція влади. Якщо це в Харкові був Антимайдан, то принаймні їхній мер не боявся заявити своєї точки зору. Яка би вона не була, але він не боявся. Олександр Соколов мовчав. І в один момент, коли от було повідомлення про перші смерті, в міській раді я дізналась, що буде засідання з Олександром Соколовим. Дістати його було не можна. Ну, просто прийти в міську раду і шукати його там – ти його не знайдеш.

Ми дізналися про засідання. Я поїхала. І він вийшов зі свого кабінету, ідучи в зал засідань. Я в цей момент просто до нього підхожу з мікрофоном і кажу: «Олександре Володимировичу, скільки можна боятися? Скільки можна не сказати? Скажіть свою позицію, висловіть її. От що ви думаєте з приводу подій в країні? Ви говорите від імені трьохсоттисячного міста». В нього обличчя просто кам’яне, таке, знаєте, от настільки зібране отак от. Він відвертається від мене, біжить, я біжу за ним, ну, тобто він пришвидшується, і в один момент я бачу, що на мене отак от зі спини несеться його рука – просто відштовхнути мене від себе. І притому несеться вона з немаленькою швидкістю. Я не відскакую. Не знаю, все воно зараз туманно, є запис. І просто він в один момент, коли вже вона майже не б’є мене, ця рука, він повертається і бачить, що я йому отак по зросту, і він бачить мене, і він стишує трохи, просто відпихає мене в живіт, і за ним охорона закриває двері зали: «Всё. Дальше закрытое заседание». Власне, такою була позиція місцевої влади.

Вже потім у нього був запис про то, что: «А если бы я тогда сказал, то, возможно, у нас бы было то, что в Луганске и в Донецке». А от із-за того, що у нас мер промовчав, у нас не було того. Це в його думках на той час так було: що він там промовчав, так от через це Чернігів утримався українським. Ну, власне, дивна для мене позиція, але факт є. І тоді я не могла зрозуміти, що міський голова просто отак от відпихнеться від мене. І це ще добре, що він стишив той удар. Тому що мені б нормально

удар би прийшовся по животу, і нормальної сили. Просто що він в один момент повернувся і побачив, ну, все-таки що він б’є, ну, якщо, там, людину вдвічі меншу за себе, грубо кажучи.

Для мене подіями закінчення Євромайдану, ну, власне, потім був похорон, коли привезли загиблих наших на пункті як би між селами, де вони були, в Чернігові зібралася вся площа на прощання, на панахиду з архієпископом Євстратієм. Тоді була активна позиція і церкви Київського патріархату.

Але для мене таким закінченням активної фази Євромайдану було падіння Леніна нашого 21 лютого, здається, в Чернігові. Коли ми теж чекали, поки збираються люди, у нас була інформація. Але оскільки у нас таких інформацій було багато і до, то ми, в принципі, вирішили лишитися всі, ми дивилися в вікно (у нас з офісу видно цей пам’ятник). Ми дивилися у вікно і чекали, поки зберуться люди, чи буде, чи не буде. Коли вже ми побачили кордони міліції, коли нам подзвонили активісти і сказали, що: «Ми підходимо», ми вийшли з камерами. І це було таке відчуття, я не знаю, ніби свята якогось. Тому що от це була логічна крапка така у цих подіях. Можливо, от я потім говорила зі своєю психологінею, що, можливо, ми так довго тримали той стрес всього Євромайдану, що в той момент, коли падав Ленін, біля мене стояв Сергій Леп’явко, доктор історичних наук, який прямо з усіма разом кричав: «Падай!»

Потім намагалися подати, що це якісь асоціальні елементи там були. Там були, насправді, і доктори наук, там були світила культури місцевої, науковці були – там були всі, хто… Так тоді собі назвали, що всі, хто вважає себе українцями активними, вони всі були на тій площі біля Леніна на той час.

І от коли він падав, таке відчуття, от коли цей факт падіння, коли він якраз впав, таке відчуття, ніби оце все зло, накоплене за весь Майдан, ти його кудись туди викинув. Ми розуміли, що ще будуть довгі суди по Євромайдану, що все не буде так просто, але принаймні кінець тим смертям на Майдані, кінець вбивствам, кінець тому, що крали активістів, викрадали, потім їх знаходили десь під Києвом, що цьому прийшов кінець. Ну, звісно, тоді ніхто не уявляв, що буде війна. Але все-таки війна – це коли у нас є наша держава і ми її захищаємо, а не коли наша ж влада, обрана нами, грубо кажучи, народом, повернулася проти на же і може в центрі столиці підпалювати і заїжджати туди БТРами, просто готовими подавити свій народ уже в буквальному сенсі цього слова.

І тоді хтось, якась бабуся просто стояла десь біля мене, і вона така, спокійно так видихнула і каже: «Наконец-то верховенство права восторжествовало». Я цю фразу дуже часто згадую, особливо сьогодні, в День Конституції, що для кожного верховенство права своє, але навіть неактивні учасники Євромайдану, не ті, хто активно підтримував, а навіть звичайні люди розуміли, що так не може бути, в цій країні є право, і не можна аж так переходити ту лінію. І зрозуміло було, що, ну, такого в нашій країні не може вже повторитися. Бо одна справа – це мирний протест. Але коли всі вже відчули кров, то це вже інший рівень якийсь.

І, власне, тоді от ми після того одразу зібралися і почали говорити про те, як змінилася журналістика, про те, як ці активні дії змінили і журналістику саму. Наскільки важливими були онлайн-трансляції: і наші, і громадського. Просто мобільний телефон, наскільки важливість його була, просто що звичайна людина могла включити онлайн-трансляцію, і просто вона повідомила, більшість про це знало. Наскільки навіть пост Мустафи Найєма міг спричинити події в країні. І це ще раз нам показало важливість нашої професії і важливість, щоби ми стояли на своїх обов’язках і на тому, що ми маємо це робити. Попри страх, попри злість, попри все. І саме на тому, що кожна влада має бути на своєму місці.

Якщо вже ЗМІ – четверта влада, то вони мають виконувати свою функцію, мають дотримуватися якихось своїх прописаних стандартів, і мають це робити. Бо хто є нашим кінцевим як би… Зацікавленою особою є наш глядач. І якби не наші глядачі частково, ми би не могли працювати.

Добре, що у нас було розуміння нашого керівництва, наших власників, що є країна і ми за цю країну, ми не проти неї, ми не проти права в цій країні, ми за те, щоб Україна була правовою державою.

І навіть у найважчі часи, коли у Верховній Раді збирали депутатів і були приховані розмови про те, що, можливо, в країні буде надзвичайний стан, як би знайомі народні депутати нас попереджали про те, що… нас навіть просили, ну, тобто не нав’язували, а просто по-людськи, знаєте, просили: «Ребята, будьте осторожны, пожалуйста». Ну, тому що була інформація різна, ніхто не знав, як воно буде відбуватися.

Це не те, щоб нас налякати, це наші знайомі люди, які ми точно розуміли, що вони не проти нас, вони за нас. Але просто в один момент Янукович міг закрити все, міг вимкнути інтернет-зв’язок, ввівши надзвичайний стан. І тоді не зрозуміло, що було б із журналістами. Бо саме завдяки нам, нашим колегам більшість людей і сходилося. Пам’ятаєте, коли закрили станції метро, саме журналісти, Twitter працював. Ми зрозуміли важливість соцмереж, і що ти вже не закриєшся отак і не будеш сидіти. Є соцмережі, які витягнуть. Навіть якщо ЗМІ про це не будуть говорити, то є соцмережі, де люди будуть говорити.

І, власне, після того отой досвід, здобутий там, переносили вже і на військові події, і на все, що не можна боятися. Є журналістика, і вона має бути в цій країні. Звісно, що там ще багато чого треба допрацьовувати і змінювати, ну, як би і над стандартами працювати, бо Україні ще трьох десятків років немає, я вже мовчу про вільну пресу, яка при Кучмі майже повністю була знищена в країні. Все-таки є над чим працювати. Але основи і нашої робити, і місцевої журналістики, про її важливість, ну, все-таки вони є, і це наслідки Євромайдану і для нас, в тому числі, позитивні, я вважаю: що ми зрозуміли свою роль в цій країні.

І.: Ви згадували, що деякий час чернігівські телеканали майже нічого не висвітлювали про події місцеві. З чим це пов’язано: тиск зверху чи десь це співпадало з позицією тих людей, які там працювали?

Є.А.: Я не можу твердити. Я знаю, що журналісти з обласного телебачення, наприклад, вони підтримували Майдан. Тобто я бачила там і Тетяну Миргородську, і Олексія Маслова. Я думаю, краще спитати в них, але мені на той момент так думалося, що просто керівництво боїться за своє місце під собою. І десь просто… Ну, всі знали, що приходили «темники», всі знали. І як би, ну, вони трохи показували якісь найактивніші події. У обласного, наприклад, є зйомки розгону Євромайдану місцевого. Тобто журналісти намагалися хоч під будь-яким соком пропихнути це, знаєте, щоби хоч якось сказати. Бо ти не можеш мовчати. Ти журналіст – ти маєш говорити. Я розумію колег: піти з роботи в невідомість, коли не відомо, що в країні. Принаймні, вони намагалися на своєму місці зробити хоч щось.

І я ж кажу, що добре, що у нас була інша позиція керівництва абсолютно. Наш директор, він проводив багато часу на київському Євромайдані, Олександр Ломака тоді. І тому, в принципі, ми знали, що за нами – надійний тил, що ми отут не самі, ми їм не впихаємо це, що це підтримка, що ми команда, яка разом працює. У них було, звісно, набагато важче. Тому що, ну, звісно, державне телебачення, і щоб казало щось проти Януковича – ну, це нонсенс на той час. І вони могли там показувати тільки якісь найяскравіші події, які вже не могли просто замовчати. Ну, хоч якось, але мали сказати

В міського телебачення, в принципі, те ж саме: мовчав Соколов – мовчало міське телебачення, повністю підпорядковане йому. Але журналісти там – і Ірина Сенченко, і Євгеній Петренко, – вони були активними учасниками подій. Я знаю, що за те, що, наприклад, Євгеній Петренко пішов в обідню перерву на акцію Євромайдану, його лишили премії і заборонили взагалі під будь-яким приводом ходити на Євромайдан з камерою. Він сказав, що: «Я буду ходити туди у свій час. Це моя думка. Ви мені не можете заборонити мою громадянську позицію висловлювати».

Ну, але знімати Євромайдан його так ніколи і не відправили. Якщо були якісь такі активні події, що вже не можна було замовчати, що там штурм адміністрації, наприклад, або ще що-небудь, то відправляли лояльних до Соколова, до влади, журналістів. Там була журналістка, я не хочу озвучувати прізвище, у якої чоловік працював у чернігівському «Беркуті»

і на той час стояв на київському Євромайдані. Найчастіше відправляли знімати події Євромайдану саме її. Хоча конфлікт інтересів очевидний. Ну, було так, як було.

Зараз, насправді, вони розказують, що вони знімали все від початку. Ну, але є архівне відео, повністю видно, і люди ще не зовсім забули, як воно все було. Тому як би сказати, наскільки там була позиція керівниці телеканалу сильною і її бачення, а наскільки там була сильна позиція Соколова, що вони мають показувати, – я не знаю. Але, ну, от як би це ж наші колеги, ми з ними спілкувалися, ми бачили, що вони вже активно почали показувати чернігівські події – це вже був 2014 рік. От січень-лютий, коли вже, в принципі, пішов такий перехил уже. А поки було не зрозуміло, буде щось чи не буде, вони сиділи собі, і в більшості їх випусків цієї теми просто не було. Під якимись із приводів Іра Сєнченко могла, ну, хоч якось, ну, хоч «чуть-чуточку» розказати, що «черниговцы вышли». Чого вони там «вишли» – уже ж «нельзя говорить». Ну, хоч принаймні показати в ефір. Я розумію, насправді, колег, от розумію, що це не те, що їхня громадянська позиція, це їх обов’язок як журналістів показати, а їм не можна. Ну, але вони стояли на своєму і доводили, що це треба показувати, своєму керівництву. То у нас набагато краще була позиція.

І.: А от міська рада, обласна рада, обласна адміністрація – всі органи влади відзначалися мовчазністю, всі були як одне таке ціле сіреньке чи хтось виділявся?

Є.А.: Хоменко мовчав так само. Він був схований абсолютно. Власне, тоді, коли розганяли чернігівський Євромайдан, говорили про те, що це була вказівка Хоменка. Ну, це були розмови, підтверджень цьому нема. Але як би з точки зору логіки, за таке рішення мав хтось взяти відповідальність, і це був або Олександр Соколов, або Володимир Хоменко. Ну, але доказів нема. Тому тут логічно тільки можна думати над цим. Але всі думали на губернатора. Тому що в Олександра Соколова такий характер, як би ті, хто його знає, тоді нам як би в особистих розмовах говорили, що він би не взяв на себе такої відповідальності просто розігнати, і що це, швидше за все, Володимир Хоменко. Але він мовчав. Позицій, коментарів якихось – все як центральна влада.

Ну, тобто з Києва нам теж приходили і темники, і відео приходило від Януковича вже навіть змонтоване, як Україна має бачити інформацію. Але у нас була своя позиція, у нас був марафон. Ну, тобто, власне, навіть за те, що ми могли це не поставити, у нас могли бути серйозні наслідки. Але я вдячна керівництву і своєму, що ми трималися однієї позиції і ми цього не робили. В більшості випадків, наскільки я пам’ятаю, що ми не ставили цього. Хоча за це нас могли лишити ліцензії в ті часи. Ну, але якось було вже «або пан, або пропав». Тому так працювали.

А в обласній раді Анатолій Мельник, він, коли захоплювали, от коли активісти туди прийшли, я розказувала, він вийшов, з ними поспілкувався, він пояснював, що: «Вы понимаете, я человек подневольный». Як би, він намагався якось відкрито. Ну, з його боку не було агресії, бо, можливо, десь страх. Він намагався поспілкуватися з активістами, донести свою думку, що він збирає сесію. Але він єдина от посадова особа, яка принаймні не сховалася, не втекла з обласної ради. Там уже ж яка була та позиція – він принаймні щось говорив. Ну, я розумію, він тоді якось в особистій розмові, там, просто в коридорі каже: «Вы же понимаете, что я не пойду против Януковича?» Ну, я думаю, що цю позицію багато хто розуміє. Приймає вже чи не приймає… Бо логічно було б, якщо ти не згоден з цією позицією, написати і піти у відставку. Ну, але це вже на його совісті і на його переконаннях лишається. Але він принаймні говорив.

Найбільша офіційна особа, з якою комунікували активісти, чернігівці, – це був Олександр Михайлик, начальник міліції на той час обласної. От як не дивно, принаймні, який би там у нього не був характер, коли він приходив, він намагався якось поговорити, з ним говорили, з ним намагалися якось домовитися. І от в один момент ми ловили себе на думці,

що люди сприймають його як владу. Це було, з одного боку, дико, що міліцію сприймати як владу. А з іншого боку, ну, от, знаєте, такий настрій, що коли хоч якась офіційна особа. І якщо вся влада ховається, то принаймні він, хоч генерал-майор міліції, і він хоч якийсь офіційний представник цієї держави. І дико було, що офіційний представник в цьому місті держави – це начальник міліції. Але так було по факту.

І.: Ви згадували лідерів «регіоналів» місцевих. А яка доля, підкажіть, пані Скоробагатько подальша? Чи кар’єра.

Є.А.: Пані Скоробагатько кар’єра? Вона пішла, як закінчилась каденція Соколова, з міської ради. Її намагалися призначити директоркою 35-ї школи, бо вона вчителька. Але там піднялася громада, там були величезні протестні акції, там приїздили… це показували по всеукраїнським каналам. Тому що, ну, ті ж активісти Майдану. Як так: людина, яка ще рік тому нас називала «бандерлогами», а сьогодні вона буде директоркою в найбільшій школі міста? Ну, це було дико. І тому там було рішення змінити її, все-таки замінили директорку. А що вона робить зараз? Ну, принаймні активно вона ніде не світиться і не висловлює отак відкрито, на камери своєї позиції.

Її подруга, яка була разом з нею на Антимайдані, в Києві і в Чернігові так само, Валентина, здається, Дятлова (прізвище – точно, а імені не уточню), досі вона знімалася в агітаційних роликах Соколова, вона активно на виборах його підтримувала, вона і досі там. Вона живе просто в центрі міста, і часто от у неї стички з людьми з приводу: «А вот видите, к чему ваша власть довела страну? Война в стране, люди гибнут. А вот вы же нас не послушали». Ну, десь така риторика. Але принаймні вона не була офіційною особою, вона є подругою Людмили Скоробагатько, просто часто разом з нею на камери світилася в той час. Ну, от вона досі так.

А решта, здається, от я не згадаю, тільки Олег Шеремет, здається мені, не став депутатом міської ради знову. Він на той час при Соколові був секретарем міської ради, він став депутатом. І Павло Вовк став від «Опозиційного блоку» депутатом. Він був юристом міської ради головним, який писав оте подання міської ради до суду адміністративного, щоби обмежити заходи. Тобто вони стали депутатами. Ну, але, в принципі, Олег Шеремет… Під час Євромайдану Соколов ховався. А в випадках, коли треба було хоч якусь реакцію влади, то випихували Шеремета. Він, власне, коментував і про розгін Євромайдану.

А з решти. Тамара Касаткіна не пішла, навіть вона не балотувалася в депутатки. І все як би. Андрій Кужельний теж, здається, не пішов у депутати. І як би Ковальов теж не пішов в депутати. Хоча він був… Ігор Москаленко був головою фракції. І був такий цікавий епізод, коли десь в затишшя між подіями на Грушевського і подіями вже 20-х чисел лютого, частина активістів повернулася сюди, бо в Києві було затишшя і вони ходили маршем, і розгромили тоді офіс Партії регіонів. І я пам’ятаю, що я сиджу на роботі, дзвоню Ігорю Москаленко, який був керівником міської організації Партії регіонів, і питаю: «Нам надо комментарий офіційний. Тому що у нас є з тієї сторони коментар. Ви як би…» Він говорить: «Слушайте, я телевизор не смотрю. Я не знаю. Я, вообще-то, собаку выгуливаю». Серйозно, були такі «потешные» так звані коментарі. Ну, ми в своєму Twitterі так і написали офіційну позицію Партії регіонів. Тому що ми спитали, ми отримали таку відповідь, ми її подали, розцінюйте як хочете. От голова міського осередку Партії регіонів «выгуливает собачку», коментарі з приводу офісу далі будуть колись. Ну, отак от.

І.: Гаразд. Всі відзначають, що отой розгін перший Євромайдану в Чернігові, всі кажуть про його неадекватність. Все-таки що ви думаєте, що за цим стояло? Бо ті, на кого думали, хто ці ініціатори, вони потім ніяк себе не проявляли, нічого не казали. Що це, взагалі, було?

Є.А.: Я думаю, що це була така гра м’язами. От коли починався Євромайдан, чому так брутально розігнали перших студентів? Тому що ніхто не думав, що люди вийдуть. Ніхто не думав, що вони цими діями снігову лавину цю накрутять.

Вони думали, що вони зараз покажуть, що в них є сила, в них є влада, в них є міліція, яка може повністю залякати. «Ну, кто вы такие, чтобы мы на вас смотрели?» – десь така позиція була. І тому налякати, показати свої біцепси, що «ми є». І тому так перегнули з кількістю міліції, яка там була: на одного активіста приходилось більше десяти міліціонерів. Тому так перегнули. Я думаю, що це було так показати, що «какие-то там мурашки» тут під вікнами влади бігають. Тому що це між двома приміщеннями: між облдержадміністрацією і міською радою. «А тут нам еще елку ставить», як потім Віхров, який був (як же ж його офіційна посада?) керуючий справами виконкому при Соколові «Так нам ёлку надо ставить. Куда ж тут собираться?» Тобто така була позиція. Як і в Києві, власне: розігнали, щоб ялинку поставити. Це була така гра м’язами.

Але вони не розрахували, що воно… Тому за тих чотирьох активістів, яких в Чернігові розігнали, прийшло до тисячі, в перший же день зібралося. Тому ця кількість в прогресії росла, росла, росла. Я думаю, що реально вони не розуміли картини, вони не розуміли, що людям є за що боротися. Вони думали, що там за шматок хліба. Ну, це те, в чому ж і Росія прорахувалась, що їм буде так легко захопити Україну. Так само і внутрішні. Я думаю, що у Януковича в РНБО те саме думали, що: «Вот мы сейчас им покажем, где ихнее место, и они будут сидеть». Ні. Вони не врахували розвиток громадянських якихось прав і вкорінення його в людях, що люди не будуть мовчати, і доросте ота критична маса, яка вийде. Ну, от помилилися в прорахунках, мені так здається.

І.: Гаразд. Останнє питання буде стосуватися Чернігова загалом. З одного боку, може здатися наш Євромайдан комусь скромним. З іншого боку, ми десь розуміємо, що Чернігів, може, не особливо виявляв свої якісь симпатії чи інші речі. Але, скажімо, в душі десь підтримувати чи ще якось на це реагувати. От ви спілкувалися, думаю, не тільки з активістами, не тільки з іншою стороною, а, в тому числі, з простими людьми. Яке у вас склалося враження про місто Чернігів і його налаштованість тоді і зараз?

Є.А.: Чернігів – ми тоді називали його містом контрастів. Тому що, ну, от в Києві як би більше ми бачили (ну, тому що там стояв величезний Майдан), більшу допомогу, прив’язаність, як би пов’язаність з тим, що відбувається. В Чернігові дуже довго, чому я говорила, щоб розказати тим людям, які не визначились, що відбуваються. Тому що найбільша маса була саме тих, що «ни за и не против, а нам всё равно, это же на булку не намажешь и в карман не положишь» десь такі були фрази у багатьох людей. І от поки це не переросло вже до вбивств, до смертей, власне, ці люди не розуміють верховенства права, що не можна поводитися так зі своїм народом. Що в нас є права як у громадян, і ми захищені, і що влада має нас захищати, а не боротися з нами. От вони не розуміли. Ми пояснювали це собі наслідками Радянського Союзу, що тоді настільки вибили це підґрунтя прав. Але слава Богу, що цей пласт людей, у яких не вибили, не вдалося вибити, що він був таким, що це все могло відбуватися.

Але, насправді, Чернігів був набагато активнішим, ніж здавалося. Хтось ніс по п’ять гривень, хтось по десять, хтось давав копійки, які були, хтось просто підтримував і вболівав, хто не міг нічим поділитися. От, принаймні, ті, з ким спілкувалися, вони були активними, вони якимось чином… Або вони, принаймні, це говорили, не приймаючи одну точку зору, а намагалися якось з’ясувати.

І оцей активний пласт, він такий був доволі значний. Багато людей, просто не говорячи нікому, їздили до Києва просто постояти на тому Майдані, подивитися, зустрічати Новий рік туди їздили. Тобто, сказати, багато людей, з якими я спілкувалася, вони не розуміли навіщо виходити в Чернігові, вони казали, що краще їздити всім в Київ. І багато хто їздив. І тому казати по присутності на чернігівському Євромайдані, скільки чернігівців підтримувало чи не підтримувало Євромайдан, не можна. Тому що багато просто сідали на електрички, на маршрутки, їхали в Київ в активні дні протистояння. Хтось працював, багато чернігівців працює в Києві, ми таких знаємо, які в Києві, от мій друг, який загинув потім в АТО, пішовши добровольцем, він працював у Києві, у нього був тиждень через тиждень, от він тиждень працював, приїздив на два дні сюди, проводив з сім’єю і їхав на Євромайдан. І таких, як він, було багато.

І тому ми ж їх там не рахували, ми не бігали і не питали: «А ви з Чернігова? А ви з Чернігова? А ви з Чернігова?» Ну, ми ж не всіх людей знаємо. Але таких було дуже багато, судячи з розповідей тих, хто там стояв. Просто я, от коли їздила в Київ на Євромайдан знімати 8 грудня, я просто чоловіка знайшла, який стояв з прапором «Чернігів». Він каже: «Я из Чернигова давно переехал, я живу…» Я вже не пам’ятаю, де він живе, в якомусь іншому місті десь. Каже: «Но я с Чернигова». Він написав у себе на прапорі «Чернігів», хоч він тут десятками років уже не живе. Такий активний приклад того, що не можна рахувати, от як би він же не мешканець Чернігова вже, але от людина вважає, що вона з Чернігова, бо вона тут народилася. Отак от.

Тому сказати, що там було… По активності помітно, ми не стояли осторонь. І, власне, потім, коли уже почалося, коли в Росії оголосили, що вони можуть вторгнутися на територію Україну, вся Красна площа була заповнена людьми, які були проти. І це ті ж самі люди, які стояли на Євромайдані, їх було дуже багато, дуже багато чоловіків тоді, які служили або мали якийсь військовий досвід, вони пішли в міліцію і разом з ними охороняли склади зброї. Тобто не можна сказати, що ми були не активними. Бо мені здається, що все-таки це пов’язані події. Ми доросли до тієї критичної маси, яка підтримувала Євромайдан і готова була вийти захищати Україну. І тому у нас не вдався жоден проросійський мітинг. Хоча вони готувались, є інформація СБУ про це, ми про це знали як би. Але, ну, от не вдалося це зробити. Тому що в один момент і СБУ добре спрацювало, і вийшла ота… Коли сказали, що завтра вийдуть на проросійський мітинг, активісти зібралися і заполонили всю площу, щоби нікуди було вийти на проросійський мітинг. І я думаю, що це все-таки є наслідком Євромайдану і тої каталізації, що є критична маса, яка може захистити. А нам аби інша частина була нейтральною, а не проти. Ну, тобто завжди є люди, які не беруть участі, але вони не влазять і проти. Мені здається, що поки тих буде принаймні половина, а активних хоча б 10%, Чернігів триматиметься проукраїнським.

І далі, чим більше ця хвиля зачепила наступні хвилі мобілізації, тим більше людей переосмислили ті події. Ну, тому що одна справа – бути нейтральним, коли війна за 700 кілометрів, а Євромайдан десь в Києві і по телевізору. А інша справа – коли твою дитину призвали, вона відвоювала, і ти бачиш все зсередини, ти чуєш ті історії, що творять сепаратисти, підтримувані Росією, і вони міняють свою думку і про ті події. Я, принаймні, знаю кілька таких прикладів, що нейтральні люди, родичі яких уже побули в АТО, вони поміняли свою точку зору на Євромайдан.

І.: Я вам щиро дякую.

і ми показували його з цим пораненням. От тоді багато чернігівців так само постраждали, і тоді були перші такі… навіть зі сторони в інтерв’ю своїх говорили, в принципі, що мало не преса винна, і коли пан Олександр розказував, що він був в жилеті «Преса». І, в принципі, преса завжди недоторканна. Тому що вони працюють, ми просто висвітлюємо те, що відбувається, ми не є учасниками акцій, ми не є ні з одного боку, ні з іншого. Але тоді був показовий такий випадок, що били саме пресу. І ми зрозуміли, що ми вже не є тим стороннім спостерігачем ані для однієї сторони, ані для іншої. І коли оцей бейдж «Преса», просто цей жилет «Преса», ти як мішень в цьому.

Ми тоді розцінювали і зараз розцінюємо, що це була спроба налякати нас – всіх, по всій Україні журналістів. При тому, що били навіть закордонних журналістів, які зазвичай громадяни іншої країни, ще більше на них звертають увагу. Тому що їх захищає ще й закон своєї країни, і вони тут гості в нашій країні, вони нічого не робили, окрім того, що просто знімали і показували, щоби показати десь в Європі, що відбувається в Україні. Вони теж постраждали.

Але тоді от ми зрозуміли, що це такий уже повністю активний такий випад в сторону свободи слова, в сторону журналістів. І тоді от Алла Скорик вийшла на Красну площу в Чернігові і заявила, що от ми, журналісти (а перед тим у нас була розмова тут), ми не боїмося. Що би ви з нами не робили, ми все одно будемо працювати так, як працювали, бо в нас є наше право і є – головне – наш обов’язок це все показувати, що відбувається. Тому ми не мовчатимемо. Навіть якщо ви нас битимете або навіть стрілятимете в нас, все одно ми не закриємо своїх ротів.

І далі ще був такий епізод. Часто у нас з’являлася інформація з наших джерел і в поліції, і в міліції тогочасній, що, можливо, буде щось, з Леніним пов’язане, тут. Наші вікна офісу виходять сюди. Було кілька ночей, що ми по черзі ночували тут, власне, прокидалися посеред ночі, дивилися, що відбувається.

І в один вечір ми побачили прямо під нашими вікнами припаркований автобус величезний з поліцією. Ми не розуміли, чому вони там стоять. Тоді з’являлися повідомлення про те, що телеканали можуть захоплювати. І нам, власне, було страшно втратити базу, з якої ми можемо говорити. Ми позакривали всі двері, сиділи тут як би всі журналісти, не розходилися. Тоді ми працювали по 15-18 годин на добу. І от якось, ну, мабуть, адреналін тримав, тому що ніхто не хворів, ні в кого не здавали нерви. От ми якось так собі зібралися і трималися, навіть з таким робочим днем все одно ми мали сили, і ми сиділи дивилися у вікно на цю поліцію, ми намагалися додзвонитися прес-секретарю міліції, спитати, що вони тут роблять. Звісно, що ніхто нам не казав, але все, що нам казали, – що: «Поверьте, это ни к вам».

Потім коли з’явилися активісти і почали блокувати той автобус, ми вийшли вже з камерою. Ми зрозуміли, що це як би, швидше за все, це правда, що вони не до нас прийшли, і ми вийшли вже з камерою. І в активістів була інформація, що ці автобуси від’їжджають на Київ на підсилення. І було страшно, що якщо звідси поїде ще 50 міліціонерів, то це ті міліціонери, які в Києві будуть бити наших же мітингарів, і так само було як би їх не випустити.

Потім з’явилася якась група тітушок в той же момент прямо під Леніним. Ми побігли до них: «Що ви тут робите?» Вони почали від нас тікати прямо через підземний перехід. Ми за ними гналися, хоча хлопці були такі величезні. Ми розуміли, що із захисту у нас є лише оператор і штатив – все. Ну, але, в принципі, ми намагалися з’ясувати. Тому що згідно журналістських стандартів ми маємо показувати обидві сторони. Якщо в нас є активісти, то ми маємо принаймні зробити спробу поспілкуватися з тією стороною. Активісти так з нами й не поспілкувалися, але оскільки два автобуси, потім з’ясувалося, що ще є інший автобус міліції: один у нас під вікнами, інший з іншого боку проспекту, його теж активісти блокували.

Тоді приїхав Едуард Гребенюк, який був начальником Поліції громадського спокою, і він запропонував проїхатися з ними в автобусі до Шевченка, 13 і показати, що поліція просто тут стояла, бо в них була інформація, що будуть звалювати Леніна. Ну, переконатися, що вони не їдуть на Київ, що вони прямо при нас заїдуть у двір Шевченка, 13 і порозходяться додому.

Анцибор Євгенія

Псевдо

Роки життя

1989


Місце народження

-


Місце проживання

м. Чернігів


Вид діяльності

журналістка


Категорія участі

інформаційна підтримка


Тема

Революція Гідності, російсько-українська війна

Дата запису

29.06.2017


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Горобець Сергій


Місце запису

м. Чернігів, телеканал «Дитинець»


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

24


Опис №

1


Одиниця обліку №

1


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Анцибор Євгенією, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Анцибор Євгенії про Революцію Гідності, записані 29 червня 2017 року