Інтерв’юер (І.): Сьогодні 20 квітня 2021 року, інтерв’юер Тетяна Привалко. Ми знаходимося в місті Києві, приміщення Українського інституту національної пам’яті. Представтеся, будь ласка.

Павло Шевчук (П.Ш): Я Шевчук Павло Васильович, народився 2 квітня 61-го року у Вінницькій області, Липовецький район, село Росоша. Закончив училище, служив строкову службу в Венгрії. Після цего працював в Комітеті державної безпеки, і був так, як провалився на школу контрразведки, на Пітер, по очах, після цього пішов служив в училищі зв’язку. В 1986 році в мене родився 5 квітня син, і я через пару днів попросився в отпуск. Цей час я виконував, був начальник, посада моя, училище зв’язку, я був прапорщик, посада: начальник апаратної засекреченої апаратури зв’язку. Ну, я одночасно виконував обов’язки секретаря комсомольської організації батальйону. І організацію я з вересня місяця підвів дуже до великого уровня, що ми (училище зв’язку було 3 факультети і батальйон), організація батальйон займав 2-ге місце в училищі. Мені запропонували, щоб я поїхав в Донецьке політичне училище, здати екстерном і ставати офіцером. Ну умови були такі: поступити кандидатом партії. Я категорично відмовився. Мені сказали, тоді прийдеться тобі цю посаду здати. Я согласився на це все. В мене родився якраз син, я попросився в отпуск. Я дуже в хороших відносинах був з начальником штаба і попросився в отпуск, він мене відпустив.

І получилось, що якраз 25-26 ми перекривали дім. Ввечері 26-го числа мені дзвонить до сусідки сестра, і говорить: «Ти не знаєш, як там у вас військових справи?» ‒ «Нічого, нормально все». ‒ «Там шо то случилось в Чорнобилі, і напевно тебе визвуть з отпуска». Ну, говорю: «А звідки ти знаєш?» А вона жила на Корчуватому, і сусідка була з Полєского. Там дзвонили до сусідів до Рябових з Полєского батьки і говорять: «Там дуже техніка велика йде на Чорнобиль. Там дуже якась страшна аварія». Ну я від сусідки сразу же передзвонив до начальника штаба додому: «Володимир Павлович, що там як, я у відпустці, така інформація». ‒ «Звідки ти знаєш?» ‒ «Ну, Володимир Павлович, світ не без добрих людей, всігда дадуть інформацію, мало лі що, я військовий, щоб мене не дьоргати». Він: «Пока що нічого, да у нас була тривога, техніку задіяли для майна, десь відправили. Ну єслі шо, я тоді тебе наберу пораньше». ‒ «Хорошо». ‒ «А ти там, говорить, не задержуйся».

Я перекрив з батьками хату і приїхав в Київ. Приїхав за пару днів до закінчення отпуска, набрав начальника штабу, говорю: «Володимир Павлович, я в Києві». ‒ «Хорошо, що ти приїхав. Післязавтра, будь ласка, в комендатуру, там єсть 330-й узєл зв’язку, і туди йдеш». ‒ «В формі чи ні?» ‒ «Можеш, як хочеш. Це такі... Там вас збирають». Ну, я одівся в форму, приїхав сюди, тут начальник узла зв’язку. Ззаді за комендатурою там був архів і 330-й узєл фельд’єгерського поштового зв’язку. Мене туди відправили, так як в мене була перва форма допуска. І зібрали: в основному були прапорщики з училища зв’язку, з танкового училища, і общевойськового училища. Всі прапорщики ті, які були з училища зв’язку, должні були бути з первою формою допуска, а ті прапорщики з училища общевойськового і танкового, в них форми допуску не було, це не обов’язково. З нами проводили заняття на доставку таємної документації. Чого з училища зв’язку должни були бути прапорщики з первою формою допуску — посада на станції, в мене була: старший фельд’єгер-начальник штаба. Що давала ця посада, що я [00:05:00]

обов’язково, я мав право провіряти «секретки» всі. Потому що там знищувалися багато документації із-за зараженостю, і для цього було направлено. Я побув на цих заняттях, полковник Пасічник провів з нами заняття 5 днів, все вивчили, як ця таємна документація доставляється, як це все робиться.

В цей час в Чорнобилі вже був розвернутий узєл фельд’єгерського поштового зв’язку, і там були представники з 330-го вузла. Вони готувались тіпа для резерва. Потом буквально через десь неділі дві з Києва забрали прапорщика Колю Аркушу. Він поїхав туди. Потом поїхав у нас з батальона Толя Сай, прапорщик. І наступним уже так, як прийшла мені заміна, уже я поїхав, по тому що згідно графіка, начальник штабу говорить: «Бачиш, ти не хотів, що ж ти зробиш, тепер прийдеться тобі все таки їхати». Я військовий. Куди мені накажуть, я обов’язково повинен виконувати наказ, хоч чесно сказати, в душі знаєте, така і боязнь, не понятно шо, Чорнобиль. Я був відправив сім'ю в село, потім вже привіз її сюди. Маленький син. І поїхав я 26 серпня, приїхав, ну я перед цим їздив, бачив, як цвітуть там красиво дерева все, а коли ж приїжджаєш на постійно. Ну знаєте мене, що поразило? Я їхав, коли з Дитяток до Терехів, з правої сторони було поле з помідорами, і помідори такі були, що вхватити нільзя. Дальше ми їхали потом канєшно, я звертався, хлопців бачив з вишками, вони дивилися, були гнізда журавлів, було 2 гнізда на стовпах. І хлопці піднімалися, яйця були кинуті, яйця. Це, знаєте, жутко було, приїхав я в терехи, стояв штаб Київського сектора і штаб особої зони. Це особа зона, це була создана група офіцерів, яка керувала, получається так, для ліквідації аварії були задіяні і міністерство оборони, і міністерство внутрішніх справ, і КДБ було задіяно, і цивільні Мінтранс були задіяні, разні організації, було до 15 міністерств. Щоб координувати їх дії, було організовано так називаємий штаб особої зони, який зв'язував ці міністерства. Що Україні надо було, коли случилось у Донецьку, надо було перейнятись цим питанням, і не було создано такого штабу, який би міг связати, тепер він єсть штаб цей.

Яка задача було станції поштового зв'язку? Забезпечувати військові частини таємною документацією. Доставка, відправка звідти, і кожна п'ятниця, ми возили на вузли зв'язку ключову документацію. Чому ми возили? Вона знаходилась, ключова документація, недільні ключі, знаходилась в Іванкові, там був цивільний пункт зв'язку таємного в пошті, і в них там воно здавалося під охорону. Через то там хранилось, а військові частини, які знаходились там, взяти до, наприклад вузол зв’язку в Терехах, де зброя була, а боєприпасів у них не було. Тільки ті, хто носив збою, боєприпаси, в 30-ти кілометровій зоні це були ми. Зомною їздив на машині водій, він обов'язково, у нього автомат був, і охоронець їздив, в нього тоже автомат був з патронами все, і в мене пістолети з патронами. У нас на лобовому склі справа був такий пропуск, великий, жовтий і полоса була всюди. То есть згідно цього пропуска, нас ніхто не провіряв, не мав права провіряти. Зупинятися ми [00:10:00]