Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 8. Усні свідчення про події російсько-української війни, записані у 2019–2021 роках

Інтерв'ю

Усні свідчення Козловського Ігоря про російсько-українську війну, записані 28 лютого 2019 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 28 лютого 2019 року. Ми знаходимося в місті Києві. Приміщення Українського інституту національної пам’яті, вулиця Липська, 16. Інтерв’юер Тетяна Привалко. Представтеся, будь ласка.

Ігор Козловський (І.К.): Козловський Ігор Анатолійович, вчитель-релігієзнавець. Що можна сказати?

І.: Скажіть, коли Ви народилися, де народилися, з якої родини.

І.К.: Ну, це було давно. Я народився 16 лютого 1954 року. Місто Макіївка Донецької області. Ну, в звичайній родині. З лінії матері мешкали мої предки на території Донеччини, десь, з 18 століття. Це я знаю як історик. Може, й раніше, да. Але, що зміг проаналізувати, [00:01:00] побачити із тих свідчень, які були в моїх рідних. І, тобто, можна сказати, я є корінний мешканець з материної лінії. І батько приїхав тоді на відбудовування Донбасу, після Другої світової війни. Він приїхав з Чернігівщини, з Чернігівського Полісся. Там недалеко від кордону з Білоруссю. Це такі справжні, справжні ліси. Також рід давній, ще сягає 16 століття, там козацьке коріння. Хоч і з материнської лінії також це й козацьке коріння, і запорізькі козаки. Багато легенд є, таких, пов’язаних з нашим родом. І я [00:02:00] мав брата свого. Він, на жаль, в одинадцятому році, в 2011 році помер. І я залишився, можна сказати, головою родини. Великої родини. І всі мої племінники, як мої діти. Ми формувались, я б сказав так, під впливом різних моментів, тому що жили в той час. Ну, уявіть собі, це такий будинок, який до 1917 року був на одну родину. А в нас проживало тринадцять родин. Ви знаєте, після певних подій, там, поділили всі можливі такі житлові приміщення на людей, і ми, от, жили таким [00:03:00] своєрідним, я б сказав так, братством. І люди після війни, це ж пам’ятаєте, да? Люди, чим могли, ділилися. Да, підтримували один одного. Якраз наприкінці п’ятдесятих років починали повертатися політв’язні. Тобто, перед нами була історія. А головним таким, я б сказав, скарбом нашої родини взагалі були книги. Ми читали. Ми постійно читали. І моя бабуся, вона приносила мені в переважній більшості книжки про українську історію. Тоді я просто закохався в українську історію, в історію взагалі, да. І вже підлітком, там, писав свої якісь книжки, свої дослідження. І так формувався з поглядом, [00:04:00] може який взагалі відрізняв нашу родину від оточення. Брат став математиком, і був довгий час вченим секретарем Інституту прикладної математики й механіки. Потім очолював лабораторію, писав докторську. Хоч, підкреслюю, родина була звичайна, але ж вони так формували нас, дітей, що ми пішли в науку, ми пішли в якісь внутрішні дослідження, внутрішній пошук, щось відкривали для себе. Ну, довгий шлях я пройшов. Я закінчив історичний факультет Донецького тоді державного інституту, зараз національний інститут імені Стуса. І був стипендіатом, така була стипендія Карла Маркса.

Да, це була міжнародна стипендія. Були ленінські, десь десять на університет. А Карла Маркса було декілька взагалі на Радянський Союз. Це було для соціалістичного табору, так. І тому після закінчення у мене був вільний диплом. У всіх, там, був розподіл, а у мене був вільний диплом. І в декілька таких, знову ж-таки, місць мене запропонували, і я обрав. Запросили мене в облісполком, тоді, облвиконком, і якраз в той відділ, який займався справами релігії. І, от, майже сорок років я займаюсь питаннями, пов’язаними з життям релігійних організацій. Працював до 2001 року там. [00:06:00] Тобто, більше двадцяти років. А потім, унаслідок такого, я б сказав, конфлікту з тодішнім губернатором Януковичем, який вимагав, я б сказав, такого порушення чинного законодавства, з тим, щоб всі орієнтувалися виключно на православну церкву Московського патріархату, створення таких спеціальних умов. Мої протести із тим, щоб усі були рівні, ніяких преференцій нікому не було, щоб всі мали рівні права, ну, призвели до того, що… Знайти щось проти мене вони не змогли, і скасували посаду. Я з полегшенням пішов до навчальної роботи. Хоч, до того я також викладав, вже багато років у різних навчальних закладах. [00:07:00] І в свій час, ще в 90-му році, створив перший тоді в Україні, ще за часів Радянського Союзу, коледж релігієзнавства. І вже потім цей коледж виріс в окремий факультет, який я перевів у новостворений Інститут штучного інтелекту. Це був факультет філософії і релігієзнавства. І туди ж я вже перейшов спокійно, і працював до 2011 року, коли починається, на мій погляд, саме тоді на Донеччині руйнування всього українського. Тому, що саме цей навчальний заклад було зруйновано, і нас включили до Донецького національного технічного університету, який, на мій погляд є, і був тоді, таким осередком русского міра. [00:08:00] Ну, і вже події, які починаються, я б сказав так, з 13-го року – було зрозумілим, що відбувається щось надзвичайне. З самого початку я і мої друзі, і мої учні, да, ми всі підтримали Майдан. І розпочався наш донецький, невеличкий Майдан. Але ж там збиралися наші однодумці, всі люди, яких ми знали. Які вже давно говорили про те, що тут на Донеччині, взагалі, на Донбасі, є процеси, які, можна сказати, процесами ідеологічного вторгнення на нашу територію так званого [00:09:00] русского міра. Для мене вже тоді було зрозуміло, що русскій мір це реваншистська ідеологія. Реваншистська ідеологія, яка під тими чи іншими ідеологічними гаслами або під релігійним одягом, спрямована на відтворення імперії. Ну, Російської імперії, включно з Радянським Союзом. Імперії як такого утворення, де нівелюється все національне, де нівелюється все людське, створюється система, практично тоталітарна. І тому вже виходили на Євромайдан з розумінням того, що перед нами такий, глобальний вибір. Глобальний вибір – або переможуть сили, які нас тягнуть, знову ж таки, в цей

«тайожний союз», або ж, все ж таки, ми будемо рухатися до сім’ї вільних народів. І от, коли починаються в лютому вже трагічні події на Майдані, і частина наших хлопців, які були присутні на донецькому Майдані, поїхала до Києва... Сказати, що таких сильних агресій стосовно нашого стояння там, ну, у населення не було. Ну, індиферентні були, проходили. Були там і певні провокації, але ж такого, я б сказав, спротиву не було. Тобто, можна сказати, що в цілому населення було, ну, індиферентним до будь-яких, там, виборів. І [00:11:00] вже, коли 23 лютого, да, коли був День пам’яті жертв, загиблих на Майдані, от в той день раптом помітили якраз тих людей, які потім будуть агресивно виступати проти. Ми стоїм, ми прийшли до пам’ятника Шевченку, да, а нас уже оточили люди з бітами, і ними, ну, маніпулювали, їх скеровували саме представники влади. Місцевої влади. І якраз це було недалеко від обласної адміністрації. Голова, Шишацький, стояв і фактично керував ними, натравлюючи на нас, і кажучи, що [00:12:00] приїхали, бандери, там, да. Ну, це ж було дійсно, бо вже було страшно. Ми стояли, це був такий мітинг-реквієм. І була вже й міліція агресивно налаштована проти нас. І 1 лютого вони зібрали...

І.: 1 березня, 1 березня мітинг.

І.К.: А, і 1 березня, да, 1 березня це був у їх мітинг. Да, вибачаюсь. Це було 1 березня, вони зібралися на площі Леніна. Ну, там не було жодного знайомого, ми їх не знали, це були чужі люди. І вже тоді побачили ми і автівки з російськими номерами, і починають люди з’являтися [00:13:00] такого вигляду, незвичного для нас, я б сказав так. (Знаєте, забігаючи вперед, я скажу, там я зустрічав у місцях ув’язнення – коли був в полоні, зустрічав людей, які також карні злочинці, які розповідали, як вони, там, штурмували Макіївську адміністрацію. Сказали, що у них був зв’язок з такими ж карними злочинцями, там, з Росії. Да, їм запропонували захопити, що буде все гаразд. Вони захопили. І що серед тих, хто захоплював, взагалі не було звичайних людей. Це були дійсно карні злочинці. І вони розповідали про це, незважаючи на те, що я, там, слухаю, а тому, що [00:14:00] вони один перед одним вихвалялися. І мені як, знову ж таки, досліднику, було цікаво слухати ці свідчення.) І вже був тоді перший такий флешмоб. 3 березня ми біля Спасо-Преображенського собору зібралися. Ну, думали – хто там прийде, декілька чоловік. А прийшло багато, я не знаю скільки. Тисяча прийшло. Да, і це був стихійний такий мітинг. І домовились, що 5-го будемо на площі Леніна. І там зібралося якраз, ну, тисяч десять, не менше. А вже були ми в оточенні і міліції, яка дозволяла... Знову ж таки, там, навколо нас, вже були

такі стихійні зібрання цих наших супротивників, вже можна сказати. Які вже починали тільки там щось образливе кричати. Але ж кидали вже світлошумові гранати, було вже таке, тривожним моментом. Тому що люди прийшли звичайні, да, зовсім не налаштовані для того, щоб воювати. Багато, я бачив, прийшли з дітьми. Молоді прийшли, офісні працівники, там, приходили. І тут починалося. Добре, що там були хлопці з цього фан-клубу, «Шахтар», і вони стали на захист, вони взяли на себе таку відповідальність – захищати цей мітинг. І були вже перші бійки, перша кров. [00:16:00] І другий вже мітинг, 13 березня, це вже була дійсно перша смерть. Це була перша смерть, Діми Чернявського. Я, от, нещодавно зустрів його батька, під час панахиди в Михайлівському соборі золотоверхому. До мене підійшов батько Діми, він зараз живе у Львові, і ми також стояли там, молилися, і за Діму також. Ну, за могилою там хтось доглядає. Батько боїться, що квіти покладають, а місцеві можуть знайти цю могилу і сплюндрувати. Ну, вже перші захоплення [00:17:00] були і адміністрації, потім вони виходили, потім знову заходили в адміністрацію. Знову ж таки, місцева влада дозволяла. І міська рада. Той же Лук’янченко навіть виправдовував їх дії. Казали, що це ніякі не сепаратисти, це наші. А зараз він тут відпочиває спокійно, да, і постійно на зв’язку з тими ж сепаратистами. Чому я знову ж таки знаю, тому, що знаходячись в СІЗО в одній камері з заступником мера Донецька, і він мені знову ж таки розповідав про те, що він постійно на зв’язку, Лук’янченко з тодішнім псевдомером, цим, Мартиновим, да, і керує фактично. Ну, тобто ці представники Партії регіонів, вони таки не залишилися за лаштунками, вони так чи інакше [00:18:00] зберігають там своє майно, да, щоб їх там ніхто не розкрадав. І вони досі не покарані. Це жах. Ну, і саме в цей період часу, коли наприкінці лютого – на початку березня починається і молитовний марафон. Міжрелігійний. Спочатку міжконфесійний, а потім він виростає до міжрелігійного, коли долучаються мусульмани. І спочатку думали стояти протягом Великого посту. Але ж, потім було зрозуміло, що це надовго, і вирішили стояти безстроково. Там були представники різних конфесій, за винятком православної церкви Московського патріархату, ну і ще декількох церков, які зайняли таку, [00:19:00] я б сказав, нейтральну позицію, а потім стали фактично колаборантами. І це все одно їх не врятувало. Тому що вони також попали під репресії, які зараз там відбуваються масово. І я думаю, що далі будуть ще страшніші події. І цей марафон був, він найдовше стояв під українськими прапорами. І вже коли зайшли стрєлковці, да, в той час, і він продовжував стояти. І він стояв до 7 серпня. І тоді вже були арешти, були побиття, використовували проти тих, хто стояв, травматичну зброю. А потім вже почалися арешти, і ми перейшли

І я побачив в них пакети Благодійний фонд «Юго-Восток». І вони привезли мене. Сиділи люди, там, кабінет. Сказали: «З вами порозмовляють, ну зараз їх немає». А інші, там, якісь, як я розумію, оперативники.

І.: Куди завезли?

І.К.: В МГБ.

І.: А де це, що це?

І.К.: Це зараз приміщення на бульварі Шевченка. Це колишній інститут, а потім був суд. Начебто, арбітражний суд. І вони займають це приміщення. І там людина, яка сиділа навпроти, каже: «Ігор Анатолійович, ми вас знаємо. ви ж проукраїнську позицію маєте»? Я говорю: «Да. Я ніколи цього не... І позицію, [00:26:00] яку я постійно цю маю – всі знають». Він каже: «Якщо б я вів ваше діло, я б вас просто депортував би, а так». Ну, добре. Година проходить, друга, третя. А вже вечір. Я кажу: «Що ж мені робити»? «Ну, почекайте, почекайте». Потім хтось там телефонує, да: «Ідемо». Ну, приводять, там, і спускають в підвал. Спускають в підвал, я намагаюсь сказати, що там же син залишився, він не може, він не може навіть перевернутися. – «Ми нічого не знаєм». – В цей час вони увійшли, відкрили двері, пішли. Все, що можна, там, витягли, винесли, гроші, все. Він лежав, [00:27:00] вони так кинули. А дружина дізналася вже потім, вона тільки через добу приїхати змогла, там, його перевернути. Вона з України приїхала. І почала мене шукати. Їй не говорили, де я знаходжусь. Вона і в поліцію подавала. В поліції сказали: «Ну, ви розумієте, скоріш за все це МГБ». Да. І тільки через декілька днів, вже коли почалася така кампанія – посол Сполучених штатів виступив з заявою, да. І тільки тоді вони дозволили їй передавати в підвал хоч якусь їжу. В цьому підвалі було (це дійсно підвали), шахта ліфта, і дещо з шахти ліфта. Воно, [00:28:00] ну, не пристосоване взагалі до будь-якого, там, життя, перебування довгого. Люди лежали, хто на підлозі, хто на рештках меблів. Різні люди. Там, в різних відсіках були. Якраз 4 січня заарештували Володю Фомічова. Це також мій учень. І він перебував в іншому підвалі. Я дізнався страхіття, які там з ним відбулися. В цьому підвалі, так вийшло, був один суддя. Наш, український, проукраїнський суддя апеляційного суду. У нього родина залишилася в Макіївці. А він жив в Бахмуті (тоді ще був) – Артемівськ. Він, цей обласний суд туди переїхав, він був там суддею. [00:29:00] І, у нього батько 95 років, він періодично, хоч це не дозволено, но ви ж розумієте, да, він їздив його провідати. І коли їхав через блокпост, щоб скоріше проїхати, на нашому блокпості він показав своє посвідчення. І забув його, там, кудись засунути і залишив на видноті. Коли вже під’їхав до «ДНР»-го посту, вони побачили це посвідчення і його заарештували, і кинули в цей підвал. Друга людина, яка там знаходилась, це був заступник коменданта міста Донецьк, «ДНР»-го, да, офіцер їхній. І який тільки-тільки прийшов, там, до генерального штабу, офіцер генерального штабу. У нього, там, була інша справа. Тобто, там люди різні.

І ти можеш вислухати різні історії. Но умов там взагалі ніяких немає. Добре, що був цей суддя, ми з ним... І зараз ми з ним на телефонному дзвінку, він зараз в Чернігові живе. Ми можем розмовляти. Він емоційний, да, він проукраїнський, там, страшне. Я вже його, то він мене тримає, то я його тримаю. Дуже холодно ще, зима. Це ж сирий підвал. І ти, там, куртку під голову, якось воно там, він дав свою куртку прикритися. В туалет виводять двічі на день, по дві хвилини. Не вранці, а ввечері, на всіх дві хвилини. Ти можеш, ну, навіть не встигнути. А інше ти, можеш… Пристосовано там якісь [00:31:00] баклажки з-під води. І жінки також в таких умовах там, в інших камерах. Їсти давали один раз на день, якщо не забували. Іноді не виводили і в туалет по півтори доби. Сказати, що це не можна забути – це так. І там люди по сто, по двісті діб знаходилися вже. І тут, я не знав, що зі мною, яка моя доля подальша. Через декілька днів тільки вже прийшли люди. Одягли на голову мішок і повели на допит. [00:32:00] Ну, це не допит. Вони зразу спитали: «Вас нікогда нє питалі? Зараз будемо». І почалося. Їх не цікавили навіть відповіді. У них було, як би це, садистське задоволення від того, що вони катують. Катування там різні. Ну, побиття палками. Я після цього вчився ходити, не знаю, дуже довго, тому що ходити було неможливо. Я діставав з ноги кістки. Тому що вони були відслоєні, вони виходили через рани. Це удушіння, підвішення, це електричний струм, це електрошокер. Ну, тобто це страшні побиття, страшні катування. Розстріли. [00:33:00] Розстріли також дуже розповсюджені. «Русская рулєтка». Ну, і під час цієї... наручники. І вони в руки дали два циліндричних предмети, і спитали, що це. – «Ну, я не знаю, що це». – «А це, це ваші гранати». Вони взяли відбитки таким чином, що начебто знайшли в мене, там, за книгами. А там в мене книги в три ряди стоять, там не можна навіть просунути аркуш паперу. І це продовжувалось довго. Така частина історії. При цьому вони зачитували доноси, які були. [00:34:00] Що, от «нєкто Комар сообщаєт, что єсть такой-то, такой-то Ігорь Анатолієвіч Козловскій, которий імєєт проукраінскую позіцию, которий, там, воспітал учєніков с проукраінской позіциєй, участник Майдана, участник молітвєнного марафона, ну і прочєє, і прочєє, і прочує, на многіх лістах». Тобто, це практика уже у них відпрацьована. І вони суттєвого нічого не знайшли, тому що ми, якщо щось пересилали, все знищували. Там нас мало кого залишалося, залишалася тільки Ліля. І вона, в той день – я не віддзвонився – вона сіла на автівку, під’їхала, подивилася, що стоять люди якісь, вона все зрозуміла.

Буквально декілька хвилин – вона зібралася і виїхала в інше місце. І потім, вже через місяць вона вибиралася через, нелегальними шляхами, ну то можна вибратись. Ну, тобто, пережила... Тобто, вони не змогли знайти ніяких зв’язків. Довго думали, що зі мною робити. Потім повели, весь час я був з мішком, вони виводили з мішком на голові. Привели в якийсь кабінет, тоді тільки зняли мішок. Сиділа людина, сказала: «Я один з керівників». Він росіянин, скоріш за все. Офіцер. Він сказав: «Я офіцер. Я [00:36:00] знаю, что переубеждать вас бесполезно. Ви зрєлий чєловєк. У нас всьо понятно. Ми будєм готовіть вас на обмєн». Ну, потім вони дружині передали прізвище людини, яку хотіли б обміняти з української сторони. Начебто, українська сторона сказала, що так, можливо. Але ж потім це затягнулося, і на цих мінських переговорах вирішили всіх на всіх мінять. І, от, майже два роки я знаходився в різних місцях. Перевели спочатку в СІЗО, а після... В тому СІЗО, там, в одній камері, потім в іншу кинули, до «ополченців», я також слухав їх. А потім нас всіх, [00:37:00] політв’язнів, кинули в підвали. Це, там, для смертників, під час ще Радянського Союзу. Ну, ця в’язниця, вона побудована в Донецьку в 1913 році. І там є дійсно підвали, які вже далі, тільки, не знаю – ад. Пацюки, там, ну все. Ловили їх. Камера: ну, десь от я сиджу, і оцей пєнал – це оця камера. І фактично там не можна якось пересуватися. Можна посидіть. Ну, і декілька ліній закриті на електронні замки, на звичайні замки. І всіх нас, політв’язнів: або один [00:38:00] сидиш, або вдвох, максимум над тобою ще одна людина. І було розбите скло, тому що це зима, і там сніг залітає. Там все ремонтувалося, можливо років п’ятдесят назад. Ну, це просто, просто виживати. І там півроку я знаходився в таких умовах. Там познайомився з нашими іншими політв’язнями. З ким сидів, там, або навпроти, або нас виводили раз на тиждень в «помивочною». Да, но це умовна така. Но хоч ми могли перекинутися словами. Або виводили, там, на прогулянку. Також ми могли якось перекрикуватись, там камерна система прогулочная. І потім був суд. [00:39:00] Судив нас «військовий трибунал». «Військовий трибунал верховного суду ДНР». Хоч зрозуміло, що військовий трибунал має право судити офіцерів, так? Але ж судили всіх політичних, судив саме «військовий трибунал». Це «трійка», така ж система, як в 37-му році. У неї вже все прописано. Їм спускають всі ці вироки, і потім колонія. Колонія – це Микитівська колонія в Горлівці. Десь 25 травня, да, привезли мене в цю колонію. І там, переважно, карні злочинці.

Різні люди. Хто, там, вбивці. Хто просто там каструлю вкрав. Тобто, є різні люди. І там я побачив дуже багато цих колишніх «ополченців», які починали в 14му – на початку 15-го року. І зараз їх зачищають, і вони всіх знову ж повертають в усі ці колонії. Як свідків, я не знаю. Є росіяни там, да, які також були так звані «добровольці». Все вони там розказували, як Росія входила, як війська входили, як вони участь приймали – вони, росіяни. І в Іловайську, і в Дебальцевому. «Ополченці» йшли тільки як «зачистка», а всі військові дії – це російські. Тобто, свідчень дуже багато. І це, знову ж таки, [00:41:00] також певний досвід, я б сказав так. Ну, і 27 грудня 2017 року нас обміняли. І я розпочав нову сторінку свого життя.

І.: А скажіть, будь ласка, в колонії вже кращі умови були в порівнянні?

І.К.: Певною мірою так, тому що в колонії ж можна хоч пересуватися. Можна спілкуватись. Можна... Ну, ти маєш більше такого часу, вільного, ти можеш подихати свіжим повітрям. Це варте цілого життя, коли ти вдихаєш вільне повітря. І, ну, також є свої складнощі. Але ж, ті люди, які там є, [00:42:00] ти з ними повинен спілкуватися. Є різні, дійсно різні люди. Вони зверталися самі, за допомогою, там, за порадою, і вже там «авторитети», «смотрящіє» за зоною, там. І вони підходили вже як до, не знаю як, з душпастирськими питаннями. Ну, поважали, да.

І.: А скажіть, пане Ігорю, от, щодо Вас якусь узагальнену назву застосовували? Тобто, Вас, от, відкрито називали політичними в’язнями, чи Ви самі себе ідентифікуєте так?

І.К.: Ну, по-перше, так, а по-друге, нас так називали.

І.: Називали, так?

І.К.: Да, ну, всі, хто нас охороняв, вони знали то «укропи», політв’язні, да. Політічєскіє. І, навіть там, в колонії, Ви ж розумієте, колонія живе ще за [00:43:00] тими законами, які при Берії, при Сталіні, да. Там є «мужикі», є «вори в законє», крадії «в законє» є, «обіженнікі» є, ті хто там. Тобто, є така стратифікація. А я ж не підпадаю, тому що я політичний. І в мене є, там, певні такі, от своєрідні преференції. Ви розумієте, там той «мужик», він не може привітати, наприклад, того, кого називають «обіженніком», там, за руку, доторкнутися до нього, тому, що він зразу змінює свій статус. Да. А в мене ж така своєрідна… Тобто, це визнавали і ті, хто живе по цих «законах». Тобто, я не підпадаю під «понятія», [00:44:00] да.

І.: А чи силу застосовували до вас інші ув’язнені? Оці самі карні злочинці?

І.К.: Ні, ви знаєте, я ж кажу, більше мене поважали. Наприклад, я спочатку був в одній камері з одним, ну, там, вбивця один. Ну, тобто, різні люди там в СІЗО сидять. Хтось сидів там по п’ять, шість, сім років – ще слідство йде. Ще з часів України йде слідство, і вони сидять і сидять. А потім кинули цього, заступника мера. Його взяли, там, на якійсь дрібничці. Боротьба у них там з Мартиновим була. І я слухаю все, що вони розповідають. Тому що люди ж хотіли, там, поділитися, да. А я все ж таки

й просто людина, з одного боку, такий же, як і вони, в’язень. А з іншого, я все ж таки, дослідник, вчений. Для мене це також додаткові свідчення, щоб побачити загальну картину. А потім, коли кинули до «ополченців», один там це був командир роти «ополченців» з самого початку війни. Другий був з Москви, командир батальйону «Ангел», Андрєй Смірнов, режисер, культурний діяч, який... Ну, а батальйон «Ангел» – він займався і займається такою, як вони називають, гуманітарною діяльністю. Но все одно, у них, там, зброя. І вони, як він сказав, проект ФСБ. [00:46:00] І він розповідав, хто там у нього куратори в ФСБ. А коли я зайшов, ну, зрозуміло, що вони вже знали, хто я – «укроп», «укроп». А вони ж «ополченці», да. Але ж ми живемо в таких умовах, коли в одній камері. І нас спеціально кидали для того, щоб був конфлікт. А вже на підставі конфлікту можна списати все, що завгодно. Тут треба працювати з позиції емоційного інтелекту. Треба спілкуватися. Треба спілкуватися, треба розуміти, що на даний момент у нас є спільний ворог – це адміністрація. І треба згуртувати. Далі. Це камера була, так звана «замороженная» камера. Це означає, що там [00:47:00] вона глушить всі сигнали, і якщо навіть потрапить в камеру телефон, ти не можеш якось зв’язатися з світом. Але ж, знову ж таки, «ополченці» сидять, і їм передали телефон. І як віддзвонитися? Тільки під час прогулянки. Прогулянки, там. А на прогулянках, там, і зверху будуть люди, людина з автоматом і з собакою, і тут, поруч, заглядають в ті камери, де ми знаходимося. І треба так робити, щоби відслідковувати. Хтось стояв, відслідковував, хтось хоч дві, одну-дві хвилини, там, передати інформацію, що з тобою все гаразд, да. І це також об’єднує. Хочеш-не хочеш, але об’єднує. Потім вони ж починають спілкуватися і розуміють, що [00:48:00] я можу їм читати навіть лекції. І я їм читаю лекції. Ну, і це, ну я б сказав так, створює іншу ситуацію, тобто, конфлікту немає. І вже коли кидали, там, в різні камери, ну, опустили в цей підвал, там вже було роздільно – «ополченці» окремо, наші політичні окремо. Хоч, і могли б, там, навпроти бути камери. І також їх водили на прогулянку окремо. І водили їх в цю лазню також окремо. А вже в колонії, знову ж таки, вже знали, хто їде. Мені... А до колонії, взагалі, пройшло вже тоді практично півтора року, [00:49:00] і в мене вже такі волоси виросли, як в Катерини. А вони всі ж бриті, це вже як тюрма, колонія. І вони вже знали, хто я. Приїхав. Мені дозволялося. Навіть, адміністрація. Я вже там постригся, в колонії. Але ж зразу, ні адміністрація, вона не ризикнула, хоч до багатьох вони застосовують такі методи. Я б сказав, вони закривають в кабінет. Наприклад, етап приїхав. І в кабінет заходять. І, там, після цього весь кабінет в крові. Це таке, так вони приймають етап, черговий етап. І це ж вони служать з періоду України.

Я розумію, що така система і є, я думаю, в усій Україні. Це їх звичний такий метод, да. Вони знали вже повністю мою біографію, там, на мене вже вся колонія дивилася в Інтернеті, хто до них їде. Тобто, і «смотрящіє», і «авторитети», вони заборонили взагалі всім, навіть в моїй присутності матюкатися, да. Коли хтось там із нових якесь нецензурне слово говорив, а вони: «Тихше, тут професор». Потім я їх відлучав від цигарок, да, проводив з ними роботу. Я знаю, що в інших колоніях до наших політичних були такі намагання створити [00:51:00] умови. І мене наприкінці вже, коли було зрозуміло, що буде обмін. Я ще не знав, ну, для них це було зрозуміло. А цей начальник оперативної частини колонії, нєкто Омєлін, написав в їх «Міністерство юстиції», що Козловський тут створює проукраїнську організацію, яка планує зробити бунт в колонії. І такі були. Ну, я дізнався, це мені сказали, що декілька, там, цих, людей навіть підписали, що так воно і було. І вони хотіли на цій підставі перевести мене в Торез. А там така, сурова зона. З такими вже «авторитетами» – щоб знищити. Тобто, була вже загроза життю. [00:52:00]

І.: А от, саме в колонії, таких як ви, політичних, скільки було?

І.К.: В нашій колонії... Нас же розкинули по різних колоніях. То я був у 87-ій. А Володя Фомічов також був у Горлівці, але в іншій колонії. Наші військовополонені були в 97-ій, це Макіївка, і в 32-ій наші політичні були. Зараз, наприклад, я ж підтримую зв’язок з декількома колоніями. Ми підтримуємо наших, хто там залишився. Передаємо їжу. Раз в тиждень іду до магазина, беру, там, пакую. І відправляємо. А там приймають і вже везуть в [00:53:00] ту чи іншу колонію. І я знаю, наприклад, в Торезі, зараз троє хлопців у цій колонії, в жорсткій колонії. Це якраз ці ясинуватські хлопці молоді, їх кинули туди. Ну, я попросив, щоб їх там, для того, щоб тут було нормально, і передаю туди їжу. І там діляться. Хоч якось підтримую.

І.: А Ви, коли перебували, Ви отримували передачі, і як часто дозволяли їх?

І.К.: Нє, ну там, якщо ти вже знаходишся в СІЗО або колонії, там це дозволяється. В колонії це десь раз на тиждень. А коли був в СІЗО, коли ще дружина не виїхала, вона майже кожного дня щось приносила. Ну, і також [00:54:00] наші, знову ж таки, коли дружина поїхала, тут формували, наші учні. І привозили туди, а там інші мої учні приймали, і вже передавали до колонії або, якщо у в’язниці, то в СІЗО.

І.: А якусь інформацію, листи передавали разом із цими передачами?

І.К.: Ні, це було неможливо. Але ж там робили такі от, ну, наприклад, писали щось і між млинцями клали, да. Або на сторінках якихось книжок. Якесь таке, от. Тому що, коли скинули в цей підвал у в’язниці, в СІЗО, там було абсолютно неможливо якийсь зв’язок мати, все було перекрито повністю.

Тому, хоч якісь там інформаційні свідоцтва.

І.: А взагалі, от, як в таке закрите приміщення потрапляє інформація? Про військові дії?

І.К.: Якщо в камерах наверху, там да, в камерах є можливість затягнути телевізор.

І.: Як це?

І.К.: Ну, так. Ну, знову ж таки, домовляються вони з адміністрацією, да, затягують телевізор. Зрозуміло, що канали місцеві, да. Ну, і хтось там дивиться фільми якісь. Далі. Серед тих, хто там знаходиться, адміністрація. Там, рідні так чи інакше можуть за певні кошти, да, за гроші, передавати якусь інформацію. Або отримувати [00:56:00] інформацію. Тому що, наприклад, після всіх катувань був такий період, коли нога не могла ходити. І вдень… А я все одно там виходив на прогулянку. Тому що, якщо ти не виходиш, можеш втратити своє здоров’я. Хоч так. І в той день у мене заболіла нога. Я шкутильгав. А наступного дня вже мені передали із волі всі ці мастила для того, щоб її лікувати. Тобто, хтось побачив, передав. Вони передали далі, і дійшла інформація. Тобто, це така тюреємная почта так звана. Наприклад, мене питають – як дізнавався, що там флешмоби на мою підтримку. У нас два брати [00:57:00] Кононенки, вони також звільнилися під час цього обміну наприкінці грудня 2017-го. Один сидів там, серед нас, в підвалі, а інший сидів наверху. І у нього було більше можливості отримати інформацію від своєї матері. А мати його, всі рідні всіх полонених один з одним спілкуються, і досі спілкуються. Така підтримка, ви ж розумієте, у всіх одне страждання. І він отримував інформацію, передавав через так звані баландьори – ці, хто розвозять їжу. Передавав інформацію своєму брату. А вже коли ми, наприклад, йшли на цю помивочную, він говорив: «Ігор Анатолійович, там, [00:58:00] про Вас пішут. Ігор Анатолійович, за вас борятся», що почався, там, флешмоб в Києві.

І.: Це надавало сили, так?

І.К.: Да, безумовно. Це давало сили, і ти... Це як свіже повітря, це допомагає жити.

І.: А помивочна, це мається на увазі душ?

І.К.: Ну, от уявіть собі – наприклад, така кімната, двадцять хлопців заганяють в цю кімнату, і зверху щось ллється. Під ногами там пацюки бігають. Ну, і ти можеш якось там помитися, хоч привести себе...

І.: Без мила, просто вода?

І.К.: Ні, ну мило ми передавали. Якщо в тебе є мило, ти можеш поділитися з іншими, хоч помитися, да.

І.: Як, ну, [00:59:00] зрозуміло, що хоч і важко зрозуміти це в емоційному плані, була ця підтримка ззовні, і Ваші знання, і досвід. А от, як фізично вдавалося це все витримувати, стільки часу впродовж.

І.К.: Тут поєднано – і фізично, і психологічно. Людина ж цілісна істота. Ну, я ж все життя займаюся тими чи іншими психотехнічними системами. Йогою з 1959 року займаюся. І там ніколи не припиняв займатися. І зрозуміло, умов таких немає. Але ти можеш дихати. Ти можеш, там, хоч якимось чином поворухнутися і рухати, ти можеш зробити якісь вправи. Це підтримує також. Це молитовна справа.

Новим роком одна жіночка (ну ми постійно отримуємо інформацію), вона сказала: «А вот прі Украінє било лучше». Її наступного дня і заарештували. Фахівців там немає. Ну, таких серйозних фахівців, які могли б, там, працювати над своєю, навіть, ідеологією. А якщо немає фахівців, тоді працює репресивна система. Все, оце і логіка. А в цій репресивній системі працюють люди патологічні. Тому що, якщо вони мають насолоду від того, що вони катують людей – це перед нами патологія. Це вже не людина, це соціопати, психопати.

І.: Ще таке питання. Чи, от, працівники цих [01:06:00] силових органів пенітенціарних так званих, вони говорили Вам, що можливо Вас обміняють, давали таку інформацію?

І.К.: Вони говорили, що спочатку, скажу, після цієї бесіди, вони сказали, що «ми готуєм Вас на обмін». Довгий час взагалі ніяких рухів не було. І я знаходився без інформації, хоч у мене там і був зв’язок, з адвокатом. Але ж він приходив раз на три місяці. І всі розуміли, що справи як такої немає. І пройшов рік. І вже після мого перебування там протягом року прийшов слідчий, за яким закріпили цю справу, який також все розумів [01:07:00] заразом з адвокатом. Сказали: «Ну, ми передаємо зараз в «генеральну прокуратуру». «Генеральна прокуратура» зразу ж передає в «верховний суд». Знову ж таки, що там за справа? І «верховний суд» передає «військовому трибуналу». І далі – два, три засідання – і все.

І.: Ну, а коли вже стало відомо, що от, реалістично відбудеться цей обмін, коли Ви почали відчувати, що?

І.К.: Ні, ну я знову ж таки, якусь певну інформацію отримував, що ідуть процеси. І була така, знову ж таки… Ці карні злочинці давали можливість зателефонувати на волю. І мені говорили, що да, є, [01:08:00] що знову ж таки, після того, як їздив персонально вже президент Чехії Земан, персонально розмовляв з Путіним стосовно мене, ну, було зрозуміло, що щось відбувається. Начебто була така спроба в переговорах, приїжджали з... Ну, там різні системи обміну цими полоненими. Приїжджали з українського боку і зустрічалися особисто з Захарченком. І Захарченко був категорично проти. Категорично проти. І тільки вже на останньому етапі, вже після міжнародного такого тиску начебто він погодився все ж таки включити [01:09:00] в цей список. Ну, це ж все одно регулюється Росією. І Земан в дружніх стосунках з Путіним. І саме це також відіграло певну роль. Там ще багато залишилося наших. Там ще знаходяться з 2014 року, ще сидять. І 25 грудня тільки ввечері в колонію... Вони ж ідуть додому, да, а тут повернулися всі, терміново повернулися, терміново повернули керівника оперчастини, лікаря повернули, і швиденько мене повели через лікаря. А перед цим же вони мене тримали в карцері. Карцер –  яма», так звана «яма», одиночка.

І вони тримали там. Ну, було таке. Ні до чого не могли прискіпнутися, тому що в мене немає ні наркотиків (там вся колонія в наркотиках), немає, ніяких таких немає. Перевели мене швиденько в інший барак, і сказали, що... Прийшов потім один наглядач, ну, черговий, і каже: «Анатолійович, ну ви вибачайте, да, ну вас на «яму» збираються. Я сам в шоці, у мене батько вашого віку. І я не знаю. Вибачте мене. Таке от, керівництво сказало вести». Повели на «яму», а я говорю: «А за що»? Каже: «Так я сам не знаю, за що». І вже тільки пізно ввечері сказали: «За те, що ви не вийшли на вечерю. Ви на ужин нє вишлі. [01:11:00] Це порушення. На десять діб вас в одиночку». А Ви ж розумієте, карцер це, знову ж таки, невеличке приміщення, така кімнатка, де ти можеш тільки стояти. Майже з п’ятої ранку до пізнього вечора. Тому, що ліжко, воно пристьогується. І ти там знаходишся. Мене туди кинули. І це якраз було пов’язано з їх намаганням щось зі мною зробити. А тут вони прийшли, і сказали, що треба написати документ, що я ніяких претензій до них не маю. Лікар, там, всі-всі-всі-всі. Ну, і було зрозуміло, чергові, ну, там нормальні чергові, вони також з України ще: «Ну, [01:12:00] вас на обмін». І вранці, вранці повезли. 26-е це, вранці повезли в СІЗО. В СІЗО, і там нас в одну камеру з Володею Фомічовим, і ще з одним, його з «Ізоляції». Він на «Ізоляції» десь більше року був. Його також в СІЗО привезли. І вранці уже 27-го нам «поміловку» видали, ці документи, за підписом Захарченка.

І.: Поміловка?

І.К.: Ну да, помілованіє.

І.: Ааа.

І.К.: І нас загрузили в автозаки і повезли. Повезли через Макіївку. Тому що там треба було забрати – якраз 32-а, 97-а колонія. Забрали також декілька автозаків і повезли. [01:13:00] Ну, планувався десь опівдні в нас обмін. А він затягувався, і ми сиділи в цих автозаках декілька годин. А там, ну, ви ж розумієте, маленькі автозаки, двадцять таких, і огрядні там є хлопці такі, знову ж таки як Володя Фомічов. І дуже тісне приміщення. У деяких паніка починається, тому що ви ж розумієте, у всіх ось-ось-ось вона, свобода, а тут тебе тримають і охороняють. Дальше нас випустили. Не дозволяли, не дозволяли нам спілкуватися, але все одно ми спілкувалися один з одним. І вже десь, десь, мабуть, годині о третій почали з’являтися ці автобуси. Їх везли в комфортабельних автобусах. З нашого, з українського боку. Нас в автозаках, а їх, цих, на обмін везли. І вже ми побачили Іру Геращенко, яка там вискочила, [01:14:00] і також не випускали вони. Воно ж ризиковано. Поїхала, це ж на території «ДНР»-івській. І з нею тільки там один працівник СБУ, і без охорони, а ці ж з автоматами. Але ж вона там підкинула свою шапку, що вона тут. Всі побачили, стали кричати «Слава Україні!» Ці почали нервуватися. А потім вже почали перераховувати. З їх боку, а з їх боку багато ж відмовилось їхати. Це також була проблема. Нарешті, ми сіли і поїхали. І їдем ми ще по цій території, а потім вже побачили перший український прапор. Ну, а вже потім нас нагодували.

Там вже були намети. Всі вже там зустрічали. А потім нас зустрів на гвинтокрилі, геть в багнюці стояв Президент. І вже нас везли, запросив до свого гвинтокрила, полетіли з ним. І вже потім, вже в Харкові, ми з Харкова на літаках.

І.: Пане Ігорю, що дав Вам цей досвід, як Ви змінилися під впливом цих подій, яким Ви стали?

І.К.: Ну, досвід, він не тільки... Це як дар, досвід. Хоч і такий, але ж все-таки дар. А дар треба дарувати далі. Досвід, він потрібен не тільки для мене, мабуть. Ну, чому я тут сиджу перед Вами? Це ж якраз передавати досвід. Досвід потрібен взагалі [01:16:00] людям. І народу України, і не тільки Україні. Я намагаюсь про це розповідати на всіх рівнях, і в Європарламенті, і в Британському, і в Госдепі, і на конференціях, на зустрічах. І з президентами, і з керівниками, і з простими людьми, я розповідаю про цей досвід, щоб люди знали. І це важливо, це важливо. І я думаю, що це один з таких важливих моментів. Ну, як під час мого спілкування з Блаженнішим Святославом (Шевчуком), предстоятелем Української греко-католицької церкви. Він сказав: «Ігорю Анатолійовичу, це Ваша місія. Ви повинні про це говорити». І я це розглядаю саме як місію. Що мені це дало як людині? Ну, будь-який досвід, він змінює. [01:17:00] Він дає глибше розуміння. Якщо ти відкритий для цього, і що ти не збираєшся робити з цього проблему, яка би пригнічувала тебе психологічно. У мене таких планів немає. Треба жити, треба допомагати людям, і треба нести відповідальність за свободу. Відповідальність... Мені задають дуже часто це питання – що дозволило вижити? Я розповідаю одну й ту ж історію. І можу ще раз розповісти, коли цей момент, переломний момент, коли після цих катувань мене знову ж повернули в цю камеру, в підвал цей, зняли мішок з голови, я стояв весь скривавлений, [01:18:00] і посміхався. І мене питали, там, ті, хто знаходились – чому посміхався? А я посміхався, тому що я вже не боявся померти, дійсно не боявся померти, тому що я вже вмер, і я лише: «Я, от, повинен жити». І я не знаю, що буде завтра. Може, мене вб’ють, але ж я все одно повинен жити, якщо є така можливість, тому що я є боржником. Боржником любові. Я люблю своїх рідних, своїх друзів, своїх учнів, свою Україну. Знаю, що мене люблять. І це відповідальність.

І.: Прекрасні слова.

на таке, на підпільне існування. Підпільне існування, це означає, що ми збиралися в таких місцях, в які, ну, знали тільки про них ті, хто збирався з представників церков. Більшість пастирів виїхала, там іще було, я б сказав так, ну, неспокійно, і вже почалось таки переслідування. Багато було зниклих людей. Не тільки стояли, тому що молитовний марафон, він складався з декількох частин. Одна частина – це стояння і молитва. А також допомога тим, хто знаходився, там, в місцях ув’язнення. І допомагали, витягували з підвалів, вивозили. Вивозили людей з різних місць. [00:21:00] І, знову ж таки, ризикуючи, тому що під кулями, під обстрілами вивозили. І допомога тим, хто був поранений, в лікарнях. Ну, тобто, це була така вже широка місія. Не тільки молитовна. І наприкінці вже так вийшло, що випав мені останній час вести молитву, тому що вже священиків не було, нікого не було. І це було ще до листопада, а потім нас здали поліції місцеві. І ми припинили цей марафон. Вже було, так, тривожно. Ну, і для того, щоб так чи інакше допомагати – фотографували, знімали, [00:22:00] робили свій архів, пересилали в Україну відео, фото, свідчення. І десь наприкінці 15-го року я не міг виїхати. Всі виїхали, я не міг виїхати. Із-за сина, бо треба було його вивозити, а це було складно. Я планував десь навесні 16-го року вивезти його. Ну, функціонально кровать потрібна йому. Але ж за нами вже була «наружка». Десь мабуть восени ще 15-го року пішла уже «наружка». І мене заарештували, 27 січня 2016 року. В цей день вранці я відкрив Інтернет і побачив, що там підірвали пам’ятник Леніна. [00:23:00] І вони робили такі рейди. Якраз навколо площі, недалеко я мешкаю. В цей день, вранці, десь після десятої або після одинадцятої мені в двері постукали і сказали, що це благодійна організація, благодійний фонд «Юго-Восток»: «У вас є пенсіонери». Говорю: «У нас є, але ми ж не потребуємо». – «Нє, ну ви ж відкрийте, ми з вами порозмовляємо». Говорю: «Ні, в мене немає зараз часу з вами розмовляти». Через деякий час вже на домофон. Там сусідка, каже: «Тут хлопці хотіли порозмовляти з вами, тому що вони, там, з благодійної організації, [00:24:00] да, допомога». Я сказав: «Я вже їм відповів». Ну, і десь після другої я вийшов по справах. І стояла машина, там вийшли люди з автоматами, і: «Ваші документи. Ми вас чекаємо. Вас запрошують до МГБ». (Міністєрство государствєнной бєзопасності). І: «З вами хотіли би там порозмовляти». Я кажу: «Ну, в мене, ви знаєте, син є, він лежить, я повинен за ним доглядати, і багато часу в мене немає». «Це недовго, на двадцять хвилин». І повезли. А я сів. Один зпереду сидів, а тут, біля мене інший.

Це медитація. Все це допомагало. Дійсно, допомагало. І ти таким чином і іншим допомагав. І їх також налаштовував на те, щоб вони не сиділи, а чимось займалися. Тому що, якщо довго в таких умовах сидіти, це все – і туберкульоз, і навіть такі хвороби, які от... Ну, всі, хто повернувся, після обстеження (нас 73 людини повернулося), там з них, мабуть, більше десяти пройшло через зґвалтування, всі пройшли через катування, відсотків під вісімдесят – це стоматологія, вибиті зуби. Проходили лікування. А в кого діабет, у кого печінка, [01:01:00] відбиті внутрішні органи. Тобто, всі потребували. І зараз потребують постійного догляду. Ну, і психологічно для багатьох і зараз є проблеми. Їх «накриває» періодично.

І.: А скільки часу Вас піддавали катуванням?

І.К.: Важко сказати. Час зникає, ви ж знаєте. Важко сказати.

І.: Це тиждень чи менше?

І.К.: В підвалі я цьому провів більше місяця. Катування припинилися після хвилі, коли вже американський посол виступив. [01:02:00]

І.: А медичну допомогу надавали якусь?

І.К.: Яку медичну допомогу? Коли в мене скрутило живіт, тому що там же неможливо, да. А вночі, я ж кажу, вони не виводять в туалет. І ти розумієш, що ти можеш померти тут, да. І вже ж якось дивлюся, а вже один цей суддя, і цей офіцер «генштаба ДНР» колотять по трубах, тому що ми ж в підвалі, а там вся охорона наверху. Добре, що там зміна, яка була, більш-менш нормальна. Різні зміни – по-різному відношення. І там, Володю Фомічова, він взагалі такий страшне хворий, вимагали, щоб він постійно стояв на колінах, постійно. І навіть перед туалетом його ставили на коліна. У нього вже було таке, зрив психічний, [01:03:00] навіть. Не психологічний, а психічний. Проблеми. І він ризикнув, і він ризикнув, і вивів мене, там, в туалет. А так, важко. Ніякої допомоги.

І.: Ну, а от, оці побої коли там?..

І.К.: Ну, якщо б вони зафіксували, що це побої, це пішло б в їх справу. А вони цього не можуть допустити. Ніхто це не буде фіксувати.

І.: Пане Ігорю, на Вашу думку, такий страшний досвід Вами набутий дозволяє Вам якось побачити логіку оцих переслідувань...

І.К.: Логіку?

І.: ...тієї системи переслідувань, яка оце влаштована?

І.К.: Ну, це логіка тоталітарної системи. Перед нами вибудовується, я б сказав так, експериментальна [01:04:00] лабораторія тоталітарна. Де знищується все, що так чи інакше з їх точки зору може бути для них проблемою. Це свідомість людей потрібно зробити. Як будь-яка тоталітарна систем, вона що вимагає? Щоб було одне мислення. Одна партія, одна церква, один союз письменників, один союз журналістів. Два – це вже, да, цього не можна допустити. Тоталітарна система цього не допускає. Все – однообразіє. Тому зараз там переслідування релігійних організацій. Всіх, за виключенням Московського патріархату. Це переслідування всіх, хто так чи інакше може навіть схвально говорити про Україну. Там, наприклад, перед

Козловський Ігор

Псевдо

Роки життя

1954


Місце народження

м. Макіївка


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

науковець


Категорія участі

полонений


Тема

російсько-українська війна

Дата запису

28.02.2019


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

8


Одиниця обліку №

10


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Козловським Ігорем, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Козловського Ігоря про російсько-українську війну, записані 28 лютого 2019 року