Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 7. Усні свідчення про події російсько-української війни, записані у 2016–2018 роках

Інтерв'ю

Усні свідчення Ніколаєва Миколи про російсько-українську війну, записані 05 грудня 2017 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 5 грудня 2017 року. Ми записуємо інтерв’ю із Миколою Ніколаєвим. Інтерв’юер – Тетяна Привалко. Знаходимося в місті Києві в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Микола Ніколаєв уже давав інтерв’ю в рамках проекту «Майдан. Усна історія». А сьогодні ми поговоримо про його участь, про його переживання, пов’язані із війною, яка була на Сході, в якій він брав участь. І про війну в Афганістані. Пане Миколо, от розкажіть, будь ласка, про ваші переживання, відчуття, пов’язані саме із війною попередньою, в якій ви брали участь.

Микола Ніколаєв (М.Н.): Так. Ну, треба нагадати, що я народився в 65-му році, тому, коли до мене, ну, прийшов призовий вік, мені було 19 років, мені, бо я навчався в [00:01:00] технікумі, мені рік ще є, ну, на навчання витратив, бо призивали до війська у 18 років. От. Я пішов до війська в 19 років, це був 84-й рік. Ну, якраз вже певний час точилася війна в Афганістані. Вона не називалася тоді війною, то була інтернаціональна допомога Афганській демократичній республіці, і це військо називали тоді обмежений контингент радянських військ в Афганістані. Ну, звісно, на той час, скажем так, патріотичне виховання того періоду, воно було дуже моцне таке, дуже результативне. Більшість хлопців [00:02:00] хтіли служити у війську. Дуже рідкі були випадки, коли люди якось намагалися не потрапити до війська. Здебільшого, хтіли служити, і в таких військах, щоб це були десантники або, там, морські піхотинці. Ну, щось таке, щоб, саме якісь чоловічі такі випробовування пройти. От. Звісно, і я, вихований на недільних програмах «Служу Советскому Союзу», тоді йшла така програма, звісно, що я, також, мріяв піти до війська. Більше того, я дуже хтів піти в Афганістан, мені здавалося, оце і є справжнє моє таке випробування, справжнє чоловіче таке, ну, якесь, щось таке і для Родіни, і для себе щось таке в мене буде, якесь, не знаю, випробування. От. Призвали мене, команда 280, як зараз пам’ятаю, [00:03:00] от. Багато людей зібралося біля військкомата, мій знайомий, пам’ятаю, виніс баян, він на свадьбах грав, виніс баян такий, от. Напередодні, на проводах, він мені каже: «Я буду грати тобі «Прощание славянки». Я кажу: «Ну, хорошо». Вийшов з баяном, і як почали вже в автобуси сідати, він як заграв «Прощание славянки», Боже, там всі, мати, сестри, всі в сльози. А ми на цих автобусах їдем і так почалося. Так почалася служба. От. Ну, що, знов-таки, Афганістан. Афганістан... знаєте, деякі речі в мене про велич цієї події, вони розвіялися майже, не знаю, в перші місяці, певно що, перебування в Афганістані. Особливо, знаєте, оце відчуття, коли ми [00:04:00] приїхали, нас вже приписали до певного підрозділу, от. Це була 59-та автомобільна бригада, 2-га рота, колона 10-22. Ми, поселили нас в наметах. Тоді колони не було, вона була на виїзді, ми чекали їх, от. І я помню, що старшина каже: «Онде он, наші їдуть». Там дорога далеченько та, по ній багато машин постійно, і нам дивно було, як це він узнав, що наши їдуть? Ну, і я з таким, не знаю, в мене було в душі аж все закалатало, думаю: «Зараз я побачу оціх героїв сучасних, про яких пишуть книжки, які самі творять історію. Я зараз їх побачу, оцих лицарів». От. І потім бачу, йде такий натовп з парку, в бронєжилєтах, в панамах, хто каску несе в руці. Короткі АКС-У сімдесят.

АКС-74У, автомати ці коротенькі. От. Пилюка така, всі небриті, грязні. І я дивився тако, і мені аж, думаю, блін, оце я хочу бути таким. Оце, це моє. От. Потім побачив оце ставлення, з командою: «Вены к осмотру!» Як вишукували наркоманів. Потім я побачив, що таке, дійсно, бо в Житомирськой області не так багато наркоманів, це не Астраханська область. От. А тут побачив, що таке, дійсно, наркомани. Бачив, скільки їх, скільки людей, ну, починаючи, там, з якихось легких наркотиків, переходили до більш важких, і просто звільнялися вже додому каліками. Бачив багато, багато гарної природи, гори. Бачив багато дивних людей в дивному одязі. [00:06:00] Мені здавалося, що, взагалі, дітей в них нема, це були просто маленькі афганці. Ну, якось я не відчував, що це діти. Мені здавалося, що це просто, ну, знаєте, як до дитини якесь таке ставлення, що це якесь таке, не знаю, трєпєтное як-то, да? А тут не було ніякого такого, от просто дивився на них, як просто напросто маленького роста афганців, і всьо. Вони були такі якісь чужі, зовсім чужі. Було багато, багато цікавих випадків. Скажу чесно, ці два роки, які я там прослужив, то були не гірші мої роки, да? То, мабуть, найкращі, бо я, мені завжди, по-перше, я вірив в те, що мене люблять, чекають дома. Що я потрібен. Що мною пишаються. Мені здавалося, що я роблю дуже важливу справу, [00:07:00] що я, дійсно, десь, не знаю, торкаюся до цього, участі у якомусь, не знаю, створенні якоїсь, дійсно, історії новітньої. От. Тому незалежно від того, наскільки було важко і наскільки було страшно, бо дійсно, було страшно, іноді, не все время, от. То це були, певно що, одні з найкращих моїх років. Дуже здивувало мене – коротенько, одну подію, я багато не буду, одну подію. Колись ночували на Салангу тоже, зима там. Саланг – це три тисячі метрів над рівнем океану, то там завжди майже сніг. І ну, коли сидиш в кабіні, протопив трохи, воно, так, тепленько, можна, не холодно спати. І дивлюсь, наблюдаю картину: місцеві колони, вони на нашій території, де ночували, трошки дальше. От. І [00:08:00] найближча до нас машина, «Татра», під’їхала. А вони жили, бачі... Бачі ми їх називали, афганців. «Бача» – це по-їхньому просто звернення, як, ну, там, «ей, товарищ, пацан», там, ну, «бача». От. І от ми їх називали бачі. От бачі, значить, під’їхали на цій «Татрі», а жили вони, видно, цей хазяїн купив собі машину, і займався перевозками, і з ним в кабіні жила вся його сім’я. Там і жінка, дружина, й діти, всі. От. І видно, що він дружину лишив в кабіні, ще там, видно, дві дєвочки, певно шо, було, бо так мерехтіло щось в кабіні. Вийшов з хлопчиком на вулицю. Це, уявіть, це зима. Це в горах лежить сніг, це мерзла земля. Стелить тоненького ковричка під машиною, і вони з сином вдвох лягають, накриваються тоненькою ковдрочкою, і це вони так будуть спати. Я тако подивився, думаю: [00:09:00] «Блін». Це, ну, дуже сильне таке враження для мене, от. Ну, це стосовно тої служби в Афганістані.

І.: Пане Миколо, в мене виникли деякі питання, хочу уточнити.

М.Н.: Ага.

І.: Ну, от саме перед тим, як ви, збиралися служити вже в армії. Я пам’ятаю, що по-різному ставилися до служби. Я як би, зовсім маленькою була, коли ще забирали в Афганістан, коли поверталися з Афганістану. Ну, але, особливо жінки, ну, матері, вони остерігалися того, що, от їхні сини можуть потрапити. От в тому середовищі, де ви виростали взагалі, ну, я так

зрозуміла, що ви вважали за почесне піти і потрапити саме до Афганістану. А от ваші рідні і близькі, як вони? От що, взагалі, розповідали про Афганістан, от вже коли ви йшли туди? Що чули про?..

М.Н.: Ну, про Афганістан... Знаєте, треба просто згадати це суспільство, в якому ми жили тоді, розумієте? По-перше, ні з преси, ну, звідки громада, взагалі, черпала якусь інформацію про Афганістан? Це або були з преси або з телебачення якісь повідомлення, але вони були на кшталт такий, що наш контінгент відремонтував міст, там, побудував електростанцію, там, ще щось. Тобто, про якісь, дійсно, бойові дії, які там відбувалися, ну, з центральної преси ніхто нічого не сповіщав. Про це розповідали тільки люди, [00:11:00] які вже поверталися з Афганістану, да? Тобто, от вони могли тільки розповісти. Знову-таки, про що розповідали ці люди? Відчуття оцеї, знаєте, бажання виглядати героєм іноді спотворювало деякі справжні речі, розумієте? Іноді були такі перебільшення, з такими жахами описані, що людям здавалося, що це щось там неймовірне, взагалі, твориться, розумієте? От. І я не кажу, там були, дійсно, страшні речі, там це мало місце. Але воно не було, як вам сказати, повсемісно, воно не було, ну, знов-таки, хто куди потрапив служити, це ж різна служба, да? Наприклад, якщо я служив водієм в роті матеріального забезпечення, тобто, наше завдання яке було? Ми возили боєприпаси. От. Є певна база боєприпасів, ну, склад, да? І є військові [00:12:00] частини, які знаходяться на різних відстанях, і ми возимо. Сюди завезли, там, на цю базу певну кількість боєприпасів, на іншу, на іншу, на іншу. І так круглий рік ми їздимо в рєйс і возимо ці боєприпаси. Хтось возив паливо так само, хтось возив обмундірування, харчі. Тобто, це така служба. Трубачі обслуговують трубу, яка йшла від Кабула, наприклад, да, до Хайратона. Піхота робила свою справу, там, приймали каравани і вступали в бій десь. Погранци свою справу, хотя, погранців там не було, там вони так, функцію таку виконували символічну. От. В різного, в кожного своя служба була, в кожного своя війна була. Це не можна сказати, що, от Афганістан – це для всіх було кроваве мєсіво, да? Ні. Воно було у всіх по-різному, навіть в тому самому піхотному полку, хтось служив в кочегаркі і не виліз жодного разу за прєдели [00:13:00] своєї часті, розумієте? А хтось через два дні їздив на каравани, розумієте? Це тоже різна служба. Хоча вони служили в одній частині. Ну токо у кожного це по-своєму було. Що стосовно рідних, звісно, що моя мати боялася, взагалі, будь-яких, як вам сказати, не то, що війна, вона боялася, щоб я десь в халепу не потрапив так, на вулиці, а стосовно війни, тут, взагалі, розмов нема. Я їй зразу почав писати пісьма, що я знахожуся на кордоні з Монголією, ми тут, все хорошо, в нас тут сопки. Я їй описував, так було десь майже півроку. Півроку я їй писав, що я в Монголії. От. Мій дружок, з яким ми разом з ним призивалися, і його мати спілкувалася з моєю матір’ю, звісно, тоже писав, що він в Монголії. Тобто, ми обидва були в Монголії, мати собі між собою знали, що ми десь в Монголії. От. Ходити десь узнавати? Їм би навряд чи хто сказав, тобто, вони в це вірили. Аж поки [00:14:00] один з хлопців не потрапив до госпіталя в Кабул, потім його перевезли в Ташкент, потім в Ташкенті він відпросився на пару днів додому, приїхав додому, зайшов, нашим матерям і розказав, що ми в Афганістані. Оце все. Ми потім, канєшно, з ним, поспілкувалися, коли він вернувся, от. Ну, от така була... Ну, вже є, як є. Вона вже сприняла це, як є, та й все. Я їй просто намагався частіше листуватися, щоб, з нею, щоб вона не так сильно переживала. Знаєте, якщо є якась, ну, контакт якийсь, якесь спілкування, то воно нібито все гаразд, та й все. Оце таке.

І.: А... я розумію, вас же не відразу направили туди, да?

М.Н.: Ні.

І.: В навчальній частині де ви перебували?

М.Н.: Ми були в Термезі. В Бердичеві в військкоматі нас зібрали, завезли в житомирський, цей, військкомат, звідти сформували команду, завезли у

Львів, звідти у Володимир-Волинський. Там нас переділи, до цього ми були в цивільному одязі. У Володимир-Волинському нас переділи вже, от. І після цього, раньше літаком, не пам’ятаю, до Ташкента, по-моєму, а звідти вже поїздами, потягами до Термезу. От. Термез – це найбільш південне таке місце Узбекистану, бо в Радянському Союзі найбільш південне була Кушка, яке тоже було з Афганістаном на кордоні. От. А це був Термез, там міст через Амудар'ю, і з тої сторони вже афганське місто Хайратон. І от, ми знаходились в учбовому центрі в Термезі. Це пустеля, це піски, іменно така, піщана пустеля. Постійно [00:16:00] вітер, як вітер зривався, «афганець», з тої сторони, південний вітер, такий, дуже був, піднімав весь цей пісок вгору. Не знаю, повітря ставало жовтим, на.. на метр нічого не видно. Все, що їси, весь цей пісок в хлібі, у всьому. Ми приїхали, побачили – вони там печуть самі хліб, ми побачили цей хліб, думаємо: «О, зараз наїмося цього хлібу». Взяли цілого буханця такого, свіжого. І тільки раз вкусили, а він такий якийсь цей пісок по зубах, і ми зразу зрозуміли – не все золото, що блищить, короче. Не все хліб, що так виглядає. От. Таке. Да, це було в Термезі. Ми там ми знаходились три місяці майже, і 2 лютого нас призвали 15 октября…

І.: Жовтня.

М.Н.: Жовтня. 15 жовтня. А 2 лютого ми перейшли кордон, [00:17:00] вже в Афганістан. От. Три місяця там були. Ну, навчання, ой, це цирк, а не навчання. Ми водії, ми маєм їздити постійно, так само, як, не знаю, там, піхота має ходити, стріляти і таке інше. А ми маєм їздити. От за весь, за всі ці три місяці ми проїхали один 100-кілометровий марш, і то, з цього 100-кілометрового маршу я проїхав аж цілих 20 кілометрів. Так, ну, так всі, потрошки. Всьо. От. Тобто, це таке навчання було, як здрасьтє. Та і все. Їздили на м’ясокомбінат місцевий, розгружали вагони. Хто цеглу клав, хто клав цеглу офіцерам там десь на будиночках. Ну, таке. Як радянське навчання в радянській армії. Ну, таке.

І.: То я так розумію, що разом із перебуванням в цій учбовій частині, загалом 2 роки вийшло, да? [00:18:00] (говорять одночасно)

М.Н.: Ні. Ні. Дивіться, призвався я 15 жовтня 84-го року. А звільнився я 23 лютого 87-го. Чисто в Афганістані я пробув 2 роки 22 дні і плюс 3 місяці в Термезі, отак.

І.: Тобто, такого фіксованого терміну, дворічного не було (нерозбірливо) ви служили в армії, да? Чи... чи... (говорять одночасно)

М.Н.: Ні-ні-ні. Воно мало бути фіксованим. Просто дивіться, для того, щоб... В Афганістан зразу з Союзу не відправляли. Не відправляли. Для того, щоб потрапити туди, треба пробути учебку. Учебка три місяці. Призов іде через півроку. Тобто, мене міняє призов, для того, щоб мене змінили, вони мають пройти ще три місяці, і потім тільки мене змінити. Розумієте? Тобто, наказ на моє звільнення, [00:19:00] ну, наказ на дємбєль, він вже був на звільнення. Але я ще чекав, поки не прийдуть молоді, щоб мене змінити. Оце, три місяці учебки, вони додавали оціх три місяці загальної служби, от і все. А так, ну воно да, два роки виходить.

І.: А розподіл – він, так, примусовий, чи можна було вибирати, в які війська?

М.Н.: Вибирати... Знаєте, як, от дивіться. В плановій економіці, знаєте... Є планова політика і планова військова служба, понімаєте? Що це означає? Це означає, має бути призов в армію, так, у військкоматі набирають, їм кажуть: «Вам...», – ну, там по списках, в них же всі на учоті. Так, цей військкомат набирає, там, може виставити, ну, наприклад, там, на цей призов, там, 150 чоловік. Ага. Вони подають ці бумаги десь там,

в вищу інстанцію. Ці кажуть, десантній частині, там, такій, треба то 5 чоловік, цім треба стільки-то чоловік, тім стільки-то, тім стільки-то. Приїжджають покупці, ну, покупці – це значить, там, наприклад, прапорщик і два сержанта. От вони приїжджають, набирають, вибирають собі з цеї групи 5 чоловік для себе. І вони повезли їх до себе. Ну і от оце такий розподіл був. В мене було трошки інакше, бо ми (нерозбірливо) ця команда 280, вона почалася трошки раньше навіть, чим мій призов. Що це було. Це був, в нас така школа ДОСААФ була, і військкомат зробив такий прискорений курс навчання водіїв КамАЗів. Курс, взагалі, був десь рік, навчання в цій школі. А це був піврічний курс. І розподіл був саме з [00:21:00] військкомату. І хлопці, які... отут було по бажанню. Хочеш – іди на цей курс, хочеш – не йди. Ми розуміли з Сєрьогою, що це для Афгана готують водіїв, давай підем. От. Щось у нас така думка була, якщо КамАЗи – де ж тут ще КамАЗи, КамАЗи тільки в Афгані, де ж тут ще КамАЗи?

І.: Хто такий Серьога?

М.Н.: Сєрьога Губанов – це мій дружок, ми з ним разом в школі вчилися, за одною партою сиділи. Потім в цьому, в тєхнікумі, в Афган разом попали.

І.: В Афган (говорять одночасно)

М.Н.: Да, так, так.

І.: І в одну частину, чи ні?

М.Н.: В одну частину, просто в різні колони. Я був сухогруз, ми возили боєприпаси, а він був налівнік, возив паливо. Ми, так, перетиналися, не дуже часто, ну, таке було трохи.

І.: Ну, коли знайома людина поруч,..

М.Н.: Ну, не поруч,..

І.: ... то спокійніше.

М.Н.: ... ну, так.

І.: Ну, да. Щодо того, що ви повідомляли на початку [00:22:00] рідним, що ви в Монголії – це ви... вам так рекомендували (нерозбірливо)?

М.Н.: Нє, нє, нє, нє.

І.: Просто не хотіли (нерозбірливо)?

М.Н.: Нє, я, це. Да, це ми з Сєрьогою так рішили, щоб матері не дуже хвилювалися, думаєм, бо вони там, в Сєрьоги то мати, взагалі, там, з серцем у неї були там якісь проблеми. Тому, ми думаєм, давай тако будем писати, що в Монголії, та і всьо. А потім вже розкажемо, як приїдемо, по факту.

І.: Шо... щось про наркоманію... що це, на... ви... причому тут Астраханська область до наркоманів?

М.Н.: А, в Астраханську область... Ну, в нас багато було з Астраханської області солдат, військовослужбовців. А Астрахань – це конопляний такий район, от. Там рідко хто з хлопців, що за своє життя не вживав цих речей. От. Ну, знов-таки, [00:23:00] а Афганістан – це опіумне і конопляне місце, розумієте? Більше того, з мєстними були певні... хоча нам забороняли, но у нас були певні відносини з мєстними, да? Якого плану – велась така невеличка торгівля з ними, да? От. З місцевими. Яким чином? Що торгувалося? От наприклад, вони купляли алюміній, вони купляли, там, не знаю, цепи на колеса, пусті ящики від, ну, від будь-чого. Тобто, в них з деревиною, взагалі, там проблема. От. І якщо, наприклад, в мене є, там, пару ящиків укупорки, десь зупиняємось, там, в Кабулі чи де, вони підходять: «Що там є у вас?» – «Ну, є пару ящиків». От ми продали їм ящики, взяли гроші та й, ну, щось таке... А там собі вже щось купляємо, там. На дємбєль [00:24:00] люди їхали, то Боже, і магнітофони везли, «Соні», «Шарпи», спортивні костюми... Це ж світ дефіциту, і туди що не привези, то любу цяцьку, ногтєгризка – і то це «Ох, йолки!»

І.: Так а в Афганістані це все було, да, можна (говорять одночасно)

М.Н.: Ну, канєшно. Ну от, ну як, ну це ж, канєшно, було, це ж азіатська страна, там все, все на світі, все, що в світі було, все там було.

І.: Зрозуміло. Так. Ще хотіла запитати про... а взагалі, дозволяли фотографуватися під час служби там?

М.Н.: Дозволяли, ну просто, знов-таки, це залежно від того, якщо був фотоапарат, то фотографувалися, а так... Це сам дєфіцит був фотоапаратов. Так ніхто не забороняв фотографуватися. Ну, так що, і, принаймні в нас такого не було. Ну, щоб нам хтось забороняв. А, то стосовно наркоманів почали, то ж не договорили. Да. От. А от коли з ними, вже з мєстними цими, вже якась торгівля тако

налажена трохи, більш-менш... А, єдина тільки, ну, така в нас була. Це, взагалі, ми їм не продавали зброю і не продавали набої. Це табу повне. От. Це, взагалі, не знаю, я таких випадків не знаю. Деревину якусь – да, алюміній – да, таке було. То, от вони, якщо щось купляють, якщо ти їм подобаєшся як, скажем так, колєга, да, партнер, от вони тобі дають бакшиш, презент такий. Презент, от. А це, як правило, презент – це така плашка гашиша. От. Плашка гашиша – це, ну, хто в курсі дєла, це не травичка, це спресована пильца, це таке, воно як пластілін. Його, ну, споживання менше, ефект більше, ну, тобто, от. Принаймні всі, хто пройшли Афганістан, я так вважаю собі, це моя думка особиста, я можу помилятись, але я думаю, що [00:26:00] відсотків 70 всі пробували гашиш, знають, що це таке.

І.: А ви?

М.Н.: Також. Да. От. А хтось, знов-таки, гашиш, ну, не знаю, від до нього нема, по-перше, звикання. До нього не звикаєш. А от вже хто захтів якихось інших вражень, починали пробувати вже якісь елементи переробку маку, да, там, якісь «ханку», якісь «геру» і таке, таке... І кінець кінцем, ставали каліками.

І.: Так, а слідкували офіцери за тим (говорять одночасно)?

М.Н.: Слідкували. Ну, я ж кажу, що, от одна з команд така: «Вены к осмотру». Це мене дуже вразило, коли з рейса приїхали, і він ну, знов-таки, не всіх. Всі знали, хто є наркоман. Тобто, це ж видно. От вони показують, що нє, вони тут не коляться, сюди не коляться, ага. Пятку показуй. Ага, пятку. Під [00:27:00] язик подивився, ага... Ну, люди коляться куди завгодно. В мене знайомий, Шеліпов, з Астрахані був, ну, там, такий, ну, товаришували так. То він тоже на півроку старше мене, він зі мною однолітка був, одногодка, но просто що він... Він пішов раньше, чим я, бо я пізніше пішов. І він був, там, на півроку мене, ну, по службі старше. От. То він тоже, десь через рік служби він почав вживати важкі вже наркотікі, і я пам’ятаю даже таку ситуацію, що це рейс був на Файзабад, ми відстали від колони, везли «Урагани». «Урагани» – така вєщь в касєтах, що якщо падає з цього, ну, воно зсувається, якщо погано закріплене, падає, і його в установку уже не ставлять, це треба сповістити, сапьори [00:28:00] вивозять його і десь там розстрілюють ці «Урагани». В установку їх не ставлять вже. І в нас получилося, що відстало від колони декілька машин. І були я і Шеліпов цей. А Шеліпова ця астраханська команда його... вони поїхали з колоною, там вся ширка ця в них була, а в нього почалася ломка, йому треба срочно. І його ломить, і він всьо, він вмирає. Що робити? От що робити з такою людиною? Я ж не знаю, взагалі, перший раз, що з ним робити? От. А там з нами водовозка ще відстала, то я... вода холодна ця, перевалська. А він геть, зовсім волю втратив, він, такий, скорчився, і я думаю, вода, певно, йому поможе. Я його під цю водовозку, почав на нього лляти воду, він кричав, кричав, але якось потім він затих, потім замерз, і потім вже виліз і всьо, його попустило, от якось так от. Ну, якось так сталося. Мені дуже шкода було, хороший [00:29:00] такий хлопець був. Ми з ним у старшини книжки брали в рейс читати, то ми з ним так, і обсуждали книжки, вірші писали. Отаке. Да.

І.: Ліричні чи патріотичні?

М.Н.: Ну, різні вірші. Різні. Я тоді російською мовою спілкувався і говорив. Я українською, взагалі, спілкуюся з 13-го року тільки.

І.: Да? (нерозбірливо)

М.Н.: Да.

І.: (нерозбірливо)

М.Н.: Я до цього російською і писав, і вірші складав, да.

І.: То, 13-го – від Майдану саме, да?

М.Н.: Так-так-так.

І.: От коли ви повернулися вже з Афгану, чи згадували, чи часто згадували, що найчастіше згадували? Після того, після повернення.

М.Н.: Чесно, мені не хтілося нічого згадувати. Ну, причин декілька. Всю свою службу

в Афгані зі мною разом служила моя, скажем так, дівчина, яка мене чекала, да? То єсть, яким чином це відбувалось? Ми домовилися з нею, що будем писати один одному листи щодня. Для того, щоб щодня їх отримувати. Ну, тобто, будем щодня відправляти. Ну, так не виходило, бо поки в рейс поїхав і приїхав... Тобто, в тиждень раз відправляв листи. Ну, і отримував так само. Ну, зато по декілька листів, тобто, ну... Все, що зі мною відбувалося, я їй писав. І от в мене таке враження склалося, шо, от вона постійно, її присутність зі мною, вона була постійна. Це була дуже важлива річ. Тому шо, по-перше, я намагався не робити якихось явно... речей, які б вона не одобрила, да. Тобто, ну, таке, нібито вона за цим спостерігала, і я себе стримував, да, там, перед якимись речами, такими не дуже гарними. [00:31:00] От. Знаєте, як, службу прослужив, є що згадати, нема що дітям розказать, да? От. Тому, в мене є, що дітям розказать з цеї служби, да? Бо я себе, не я, от з її допомогою, да, я себе якось стримував від таких речей. Але коли я приїхав, ми зрозуміли, шо, ну, не варто, певно, нам бути разом. От. Вона з Києва сама, ця дєвочка була, да. Я з нею познайомився на практікє, коли тут практіку проходив перед армією. От. Ну, все ж міняється, правда? Два роки людей також змінило. Хоть ми і переписувались, хоть нам здавалося, що ми такі самі, от. Але все міняється. Ну, звісно, вона тут зустріла тоже якогось хлопця, в них вже якісь є відносини. Ну, тобто, зараз міняти... Що в мене з нею було? Два місяці зустрічання перед армією? Розумієте? Це зовсім нічого. А потім [00:32:00] така фантастична якась переписка, тобто, ну, як на сьогоднішній день, то віртуальна якісь. віртуальні відносини якісь такі, знаєте. Віртуальні, як зараз он, в Інтернеті, всі віртуально відносяться, да? Так само і тоді було в мене нібито. От. А тут жива людина, з якою, тобто, ми розуміли, певно, що не варто продовжувати якихось відносин. От. Тому, якщо я тільки щось починав згадувати, в мене постійно думки поверталися до спілкування з нею, і воно мені якось, я не хтів це згадувати. Тобто, от воно пройшло – і пройшло, і все. Нє, я не кажу, що я його не згадував зовсім. Потім були, там, знов-таки, якісь події пересікаються, якась емоція пересіклася в житті, і ти раз, і починаєш думками десь вертатися. І воно згадується. От. Ну, так от якось.

І.: А питали от ваші близькі, рідні, друзі, от коли ви повернулися, розкажи, там, про щось? Про що питали? [00:33:00]

М.Н.: Ну, питали, звісно, да. Розкажи про щось? Зараз згадаю, чи питали, чи ні. Нє, нібито питали.

І.: Про що розказували?

М.Н.: Я помню, що я після Афганістану зайшов в школу свою, я вчився в 4-й школі, класним керівником була вчитель фізики, Ольга Алєксєєвна. Я до неї прийшов, тоді вона каже: «О, а в нас якраз урок мужності, може ти...» А там ще вчителька української, російської мови були. Я кажу: «Воно не дуже посподобається цім вчителям». «Нє-нє-нє, давай, давайте». Кажу: «Ну, ладно». І оце... єдине... такий слу... випадок був, що я щось таке про Афганістан розказував. Бо все інше – воно було ситуативне, о, згадав, [00:34:00] там, якусь, там, знаєте, подійку. А так, щоб розказувати про (нерозбірливо), це була єдина така річ, що я розказував, от. Ну, знов-таки, я подивився на дітей, подивився, наскільки їм це цікаво, да? Цікаво було, ну, не знаю, знов-таки, треба враховувати, в якому світі ми тоді жили, да? Хтілося хліба і зрєліщ. Хліба, ясне діло, я не хліб прийшов їм роздавати, а от зрєліща я міг подарувати їм, да? Тобто, «А ти вбивав?», «А ти?..» Ну, тобто, такі от якісь питання, якісь такі кровожадні, от. І я їх... А, я тоді якось їм розказав трохи про службу, що служба – це не завжди вбивати. А потім я перевів розмову на лірику, я почав їм читати свої вірші про Афганістан,

ліричні вірші, от. І я бачу, що вони так всі... «У вас, навєрно, було п’ять по мові?» Я кажу: «Нє, я був чесним троєшником, чесним троєшником». От. І п’ять в мене не було по мові ніколи. От. І вчительки тако раз зразу... Ну, правда є правда, куди дінешся, да? Ну, так шо, да... З розповідєй таке.

І.: Не снився той час?

М.Н.: Нє, якось, тоді – нє. От останні роки мені події сняться. Я не впевнений, що це Афганістан. Це якесь таке, не знаю, щось, якась сублімація і Афганістану, і того, що було на Сході. Якось все разом, і все до купи змішане. І причому, сни такі, вони послідовні, тобто, в... [00:36:00] але вони більш емоційні. Тобто, я переживаю певну емоцію, і вона тягнеться через якийсь час. Тобто, то може бути емоція страху, яка просто тягнеться і реалізується якимись такими, фантазмагоричними якимись речами. Або, там, навпаки, ну, щось таке. З загрозою дуже пов’язане, да. Но це останнім часом. А тоді майже не снилось.

І.: Ну, от час Майдану, 13-й, 14-й рік, ну, коли вже почалися кримські події, то вже стало очевидно, що є ця загроза військова. А от чи пам’ятаєте ви свої відчуття, передчуття, що от буде війна?

М.Н.: Хо-хо! Пам’ятаю.

І.: (говорять одночасно) коли вони народилися?

М.Н.: Вони народилися... зараз я вам скажу даже точно коли. Це був 2012 рік. Це був 2012 рік. І як це [00:37:00] сталося. Мені потрапила книжка... Я її знайшов в Інтернеті, а потім я її собі роздрукував, бо мені дуже подобається читати, іменно, гортати книжку. Не так, щоб на екрані, а саме, хочеться паперовий такий варіант. Я її роздрукував собі і читав. То була книжка, блін, як це вона? Вона українською, кароче. «Невідома війна, 18–30-й» Це путівник по Вінницькому музею. Це путівник по Вінницькому музею, вона видана, ця книжка, називається «Невідома війна 18–30-й». Отак. І це була... це така [00:38:00] книжка, я вам скажу, яка, взагалі, не то шо, там, перевернула свідомість, но вона мені... настільки її спрямувала, цю мою свідомість, бо для мене оцей період 18-го року по саме оці 30-ті роки – загадковий досить був. В школі якось про це, ну, те, що викладалося в школі, да, в радянській. Якось ця Центральна рада, і Скоропадський, і війна з Росією, да, там три експансії було. І вони всі якось названі громадянською війною, і воно якось так все... якісь такі герої громадянської війни від Щорса до Якіра, да? І воно якось так все однобоко, і тут я відкриваю для себе, взагалі, пласт історії, який я не знав. [00:39:00] Просто не знав. А там опубліковані переписка, хроніка, майже поденна, майже поденна. Починаючи з Лютневої революції і пішло, пішло, пішло. І документи сфотографовані, і звіти якісь, і, знов-таки, і накази, і урядові накази. І я зрозумів, що це, дійсно, була війна з Росією. Це, дійсно, було три експансії російських на території України. І наскільки... більше того, я, коли її читав, я тоді вночі просинався. Я ще пам’ятаю, це ще до ремонту було, бо в нас ліжко стояло (нерозбірливо). Я пам’ятаю, що я просинався і від снів якихось, і від відчуттів, що зараз йде війна з Росією, що я воюю з Росією. І для мене не було... якщо люди казали: «Цього бути не

може», для мене от після цеї книжки і під час її читання, в мене навіть сумнівів не було, що не буде цеї війни. Я розумів, що вона буде. Я розумів, що вона буде. Питання часу. І коли почалося в Криму, я поняв – всьо, це воно почалося. Це воно почалося. Да, от передчуття такі були, да.

І.: То що ви робили от саме, після завершення Майдану? (говорять одночасно)

М.Н.: Майдан... Майдан не завершився, якщо чесно. Ну, ладно.

І.: (говорять одночасно) фізичне стояння.

М.Н.: Так, так, да, після фізичного стояння почався Крим. А потім Вася Клюба, мій, скажем так, однопартієць і товариш мій. Ну, він більш молодший хлопець, канєшно. Ми пішли з ним до військкомату і записалися. Ну, не записалися, а написали заяву, що ми маєм бажання [00:41:00] служити у війську, якщо потрібно, там, тра-та-та... Там зразок був, як писати. Людей багато приходило тоді.

І.: Хлопці, да?

М.Н.: Це був, зараз скажу, червень місяць 14-го року. Значить, а потім що сталося. Потім приходить Вася до мене, це вже був, чи, не знаю, нє-нє-нє. Чи липень, певно шо? Ну, десь, це я так не пам’ятаю. Ну, десь в липні, певно шо, він прийшов. І каже, що всьо, мені повістка прийшла, я йду. А я думаю: «Що ж мені не прийшла повістка?» До речі, знов-таки, повторилася, вже така ситуація з Афганом тоже в мене з повісткою була, зараз тоже розкажу. Значить, я кажу, [00:42:00] що так не може бути, підійду я тоже до військкомату, кажу, що так і так, ми разом писали з ним, йому прийшла повістка, мені нє. Він каже: «Нє, не потрібно.» А перед цим Вася ще мені казав, що на Майдані записують в добробати, от. В мене не дуже були... не то, що не дуже, я ще з Майдана колись, тут збиралися афганці в палаткі, там, як вони там, Офіцерський корпус себе називали, чи як. І знаю, з Правим сєктором разом. То вони мені пропонували, каже: «Ідьом, ти ж афганець? Ідьом туди». Я якось зайшов, я подивився, і мені ця атмосфера якось не дуже сподобалась. Я не захтів там з ними бути разом, я лишився з свободівцями житомирськими. От. А коли почалися ці записи в добробати, я приїхав сюди, ну, в Київ, [00:43:00] тут знаходилась палатка, де стела ця висока, і трошки тако, якщо стати, получається, лівіше. От. Це наметик такий стояв, і там хлопець робив якісь записи, люди до нього підходили. Я попитав: «А де керівник?» Ну, щоб спитати хоть, як вони собі, взагалі, бачать це подальше, подальший рух який? І не знаю, щось мені, знаєте, в мене іноді буває таке, що от я дивлюся, людина визиває якусь емоцію, причому, емоцію якусь негативну, да? Тобто, пов’язану з «не довіряй». Я не довіряю їй. Якщо я людині не довіряю, я не зможу з нею робити якусь спільну справу. Якщо я їй не довіряю. І щось мене відразило від цього, я не знаю. Що саме, я вже не пам’ятаю, чи фраза якась, [00:44:00] чи щось. Щось мене відразило, і я зрозумів, нє, я хочу. Я хочу йти служити, але я хочу йти в Збройні сили. Я хочу йти в Збройні сили України. Я хочу служити офіційно, я вважаю, що це правильно так. От. Тому... Ну, я був здивований, коли Вася отримав повістку, а я ні, і я ще прийшов в військкомат, спілкувався, вони кажуть, шо, ну, не потрібні, зараз є молоді хлопці, набирають, нащо ви такий дідуган там нада вобщє? Ну, думаю, ладно. А вже потім, в 15-му році вже, нє, вже в кінці 14-го, знайомий каже, шо, скоріш за все, що треба буде твоя спеціальність військова, будуть набирати. Я зрозумів, що це є, певно, що мене візьмуть, щось таке відчуття було. А потім, точно, да, прийшла повістка вже.

І.: Тобто, військова спеціальність, пов’язана саме з автомобілями?

М.Н.: Ні. Ні. Тут тоже єсть…Тут, я поняв. Тут історія тоже от кумедна, канєшно. В общєм, військкомат – це казкова країна. Розповідаю. Значить, коли я повернувся з Афганістану, в мене був намір поступати в Дніпропетровський університет на факультет журналістики. Я дуже хтів бути журналістом. І я почав готуватися до екзаменів, узнав, які там, що там треба здавати, що до чого. Моя сестра живе в Дніпропетровську, я ще до неї з’їздив, подивився, до того універсітета зайшов. А [00:46:00] потім мені треба було там в триденний срок стати до цього, ну, приписне отримати в військкоматі. І от я йду у військкомат, значить, а вони кажуть: «О, слухай, а ти будеш поступати вчитися десь у вищий заклад?» Я кажу: «Да, я маю намір такий, в Дніпропетровський університет буду поступати, факультет журналістики». «О, то в тебе теж, там же буде військова кафєдра?» Я кажу: «Ну, певно, що да». «Ну, то ми тебе, значить, запишемо сюди вже в офіцерський склад, молодшим лєйтєнантом. А там буде вже кафедра, і ти все одно отримаєш молодшого лєйтєнанта». Я кажу: «Ну, ставте, ну що мені». Таким чином я став офіцером, тобто, ніде ніяк... Знаєте, ті, хто кафедру військову відбули, їх і то називали «піджаки», да. Тобто, він цивільний, «піджак». Я в цьому випадку, навєрно, «жилєтка», понімаєте? Я [00:47:00] навіть не «піджак». От. Тому, це сталося от так. От. І військова спеціальність в мене була. Вони мене записали на військову спеціальність «Замполіт».

І.: А чому?

М.Н.: Ну, в них планова політика і планова армія, це, знаєте, не хватає замполітів – будуть замполіти, і всьо. Тут же ж питання таке. А вже, коли була мобілізація, я отримав повістку, да, я вже прийшов… Ця спеціальність називається зараз «Заступник командира роти по роботі з особовим складом». Тобто, це по роботі з особовим складом. От. І тут, в Шевченка, на воєнній кафедрі, ми пройшли тут, тоже, навчання. І вже потім розподіл був, ми потрапили до частин військових. [00:48:00] Ну, я по своїй спеціальності, по цій, військовій учьотній спеціальності, я замполітом був аж цілих три місяці. А потім я прийняв взвод, був командиром взвода, а потім тимчасово виконував обов’язки командира роти, а потім став командиром роти і отримав капітана вже там.

І.: А коли саме прийшла повістка?

М.Н.: Повістка прийшла... Ми тоді стояли... Це щоденник в мене з цього починається. Ми тоді стояли, вшановували пам’ять Небесної Сотні на Майдані. Ну, на Майдані в Бердичеві, не в Києві. От. І якраз подзвонила мати мені в цей час, що мені прийшла повістка. Це було... Боже, я вже не помню...

І.: В лютому?

М.Н.: 29-го... Нє, в лютому я вже [00:49:00] був... Другого я вже був в частині. Це було 29-те, по-моєму, або 30-те.

І.: Січня.

М.Н.: Січня.

І.: Я зрозуміла. А... не було страшно от іти саме на цю посаду, замполіта, чи по роботі з особовим складом, коли ви, фактично, не навчалися, не проходили (говорять одночасно)

М.Н.: Зовсім не було страшно.

І.: Чому?

М.Н.: Ну, по-перше, скажем так, після того, як я відслужив в Афганістані, строкову службу, так, я вернувся. Я в місті Бердичеві організував такий... Военно-спортивная группа «Русь» у меня була. От. Мені дали... Ну, я прийшов в кабінєт комсомола міський, кажу, що я от хочу створити таку патріотичну групу для того, щоб готувати дітей. Я з

Афганістана прийшов, щоб готувати дітей до служби, такої, більш цілєспрямовано, не просто по шкільній програмі, от. І вони підтримали це, надали мені таке подвальне приміщення. Дали мені підлітків, ну, як дали підлітків, вони сказали: «До тебе прийдуть підлітки з важких сімей». Тобто, ті, хто, там, батьки трохи вживають, за ними не дивляться, з дєтдома там пару хлопців було. От. Тобто, і от... І скажу чесно, після того, як я з ними позаймався, в мене була така програма серйозна, ми хтіли пішки пройти від Аскольдової могили вдовж Дніпра аж до річки Рось, це була перша, перший похід. Другий похід – від Росі мали піти до устя [00:51:00] Дніпра, де воно впадає в Чорне море. От. І, ну, в такий, символічний похід такий, бо під час Київської Русі походи взимку відбувалися частіше. Чому? Тому, що річка замерзала, і пішим було легше рухатися. Ну, то ми вдовж Дніпра і мали такий намір пройти. От. І коли ми з цими підлітками пішли в перший похід, вони відчули, що таке днєвальна служба, що таке відповідальність за всіх, і навіть, що вони були такі, з таких сімей, що вони такі хуліганісті хлопці. Вони потім прийшли, вони сказали: «Блін, ми бачимо життя вже іначе». От. І, взагалі, в мене, ну, ніколи не було такого остраху, що я не зможу керувати людьми, тобто, [00:52:00] ну, не то, що керувати, знов-таки, слово «керувати» таке... Якщо я для себе сформував і знаю, що робити, я можу донести це людям, щоб вони знали, що їм робити. Тобто, в такому сенсі. А питання того, наскільки авторитетне моє слово, ну, це питання спілкування. Тобто, ми поспілкуємось, вони зрозуміють, що моє слово є авторитетним, та і все. Тут нема, ну, я не бачу в цьому якогось остраху, взагалі.

І.: Ну, а взагалі, ну, зрозуміло, що для людини патріотично налаштованої йти захищати рідну землю, країну – то воно, це питання, не стоїть. Але, на той час, і зараз дуже багато знаємо, шо, яке, взагалі, становище в армії. Що там, ну, знову ж таки, немає ладу, і не дуже в гарному вона [00:53:00] стані. Не було як би, можливо, вагань у цьому плані, що от, можливо, все-таки небагато, бо там, ну, все може статися, там, ну, я хочу, а мені не дадуть, там, чи...?

М.Н.: Я зрозумів. Що таке, от тут я... Знаєте, любі вагання – це страх. Страх – це вагання. Розумієте? Страх і вагання – це майже одне й те саме. Що треба зробити, щоб не було страху? Треба позбавитись вагань. Що треба зробити, щоб позбавитись вагань? Треба знати, що робити, правильно? Коли людина знає, що їй робити, вона не боїться. Це аксіома. Тим більше, на війні. Тим більше, на війні. Тому, коли ми потрапили сюди, в цей учбовий заклад, на навчання, [00:54:00] питання до лекторів, до викладачів в мене були конкретні. Що мені робити от в такій ситуації? Я їх замучував там, понімаєте? Більше того, я хтів інших, ну, ні, я не кажу, що поганий курс. Курс хороший був. Тобто, і лектори гарно підібрані, і взагалі, сам курс підготовки був дуже хароший. Але він був недостатній для того. Я не знаю, можливо, це по-нашому вузу такий був курс. Можливо, по вузам керівного складу, тобто, там, командирів взводів, рот, можливо, в них був інший курс, я не впевнений, я не знаю. Але, стосовно тактики, ну, недостатньо. То були курси, то вони читали курс, знаєте, як військовий досвід складаєтсья з досвіду минулої війни, да? От досвід минулої

війни в Україні – це навіть, це Друга світова. От, вони викладали нам тактику досвіду Другої світової війни, розумієте? Я дуже хтів, щоб був аналіз, наприклад, на тоді вже, Іловайського котла, бо він вже тоді відбувся. Я хтів розуміти, що сталося. І я, як керівник, наприклад, взводу або заступник командира роти по роботі з особовим складом, от, на прикладі оцього керівника по роботі з особовим складом – що мав робити? Що він зробив неправильно? Що мав зробити? Я дуже хтів мати ці відповіді, розумієте? Відповідей я цих не мав. Але переді мною був Статут. Статут от нібито кажеться. Статут писаний кров’ю. Причому, всі статути всіх армій однакові, однакові буква в букву. Хоть в натовській, хоть в російській, хоть в українській. Всі однакові. Різниця тільки, різняться вони тільки відношенням до командира, да? Там, у натовській більше, [00:56:00] солдат зобов’язаний більше захищати командира. От і все. А все остальне однакове. Тому, я читав Статут, розумієте? В якому дійсно, сказано, що перед тим, як зробити якусь дію, я відповідаю за людей. Хай це буде взвод, хай це буде рота, неважно, що. Я відповідаю за людей. Коли мені ставлять завдання, я маю вимагати чітко поставленого завдання. А в Статуті написано, що має бути в цьому завданні. Дані розвідки, те-те-те-те-те, чітко поставлене завдання, по термінах, так-так-так-так-так-так-так, розумієте? І коли мені ставили завдання, я вимагав: «Давайте мені отак». Якщо мені хтось не міг пояснити, да, тоді в мене були проблєми. Ну, як, проблєми, я просто казав: «Як це так? Як це так? Я хочу мати завдання». А коли я маю завдання, страху нема, розумієте? [00:57:00] У бійців може бути страх, вони не знають, що це таке. Але для того, щоб в них не було страху, підходиш до гранатометника, і говориш, я не знаю, осьо його місце, бо я вже на карті знаю, я розпредєлив по схемі, де його місце. Я знаю, в який час що він має робити. Ми з ним репєтіруєм декілька раз. Він забігає в цей окоп, він стає, він кладе сюди ракети, в нього є помічник, який ставить додаткові дві точки, там викладає ракети. От. Всьо, встали. Що робити? «Отам виїжджає, що ти робиш?» «Я стріляю...» «Який, ти чекаєш! Ти другий номер. Отой має стрільнути». «Да, я чекаю. Той стріляє». «Так, потім?» «Потім я стріляю». «Потім що ти робиш?» «Перебігаю на цю...» от так. І він знає, що йому робити. Він не буде вже боятися, він не буде – бах, що робити, впав на землю, і не знає, куди повзти, розумієте? Оце і є страх, це і є... Якщо людина знає, що їй робити. Я не кажу, що це не страшно. Це страшно. Але ти [00:58:00] спрямовуєш себе на якусь дію. І вона, не то, шо, ну, плюс адреналін, воно дає оцього... Ну, як вам сказати... Я не кажу, що людина перестає боятися. Але вона знає, що робити. Вона свій адреналін не вкладає в ногті, землю і в сльози, розумієте? Вона адреналін вкладає в роботу.

І.: То, скільки тривало це навчання в (нерозбірливо)?

М.Н.: Скільки... Два місяці. Два місяці.

І.: А потім ви поїхали?..

М.Н.: А потім ми поїхали. Я попав по розподіленню в 14-ту окрему механізовану бригаду у Володимир-Волинську. Це бувша 51-ша, яка іменно під Іловайськом втратила частину бригади. От. І саме після Іловайська на її базі, на базі 51-ї зробили 14-ту бригаду. Це [00:59:00] вона вже.

І.: То ви спілкувалися з тими людьми, шо... хто був в (говорять одночасно)?

М.Н.: Так, в мене був, коли... В мене був там пєріод, майже три тижні, я приймав тоді молодих у Володимир-Волинському, і старшиною в мене був старшина, який виходив, оце, із-під Іловайська вони виходили. Да. Ну, да, він розповідав такі, різні речі, там. Розумієте, от, знаєте, я не можу дати якоїсь такої об’єктивної... Ну і взагалі, жодна людина, певно, не може дати об’єктивної якоїсь оцінки того, що відбувалося. Тим більше, по розповідях іншої людини, да? Але я можу собі уявити емоційно ці обставини, і можу, ну, наприклад,

уявити, що б робив би я, наприклад, да, при ціх обставинах. Я розумію, більше того, вже коли ми потрапили під перші обстріли, тут вже, під Сартаною, ну, то... В принципі, знов-таки, можна було зрозуміти, да, що відбувалося там, під Іловайськом. От. І ну шо, бачите, цей старшина... Вийшло так, що в нього, в нього командир взвода лишився керівником ВОПа. Взводного опорного пункта. Бо командир взвода був у відпустці. Їм сказали, що на слідуючий день їм треба буде виїхати. І опредєлили маршрут. Звісно, на рекогносціровку ніхто не поїхав, маршрут вони не продивлялися. Ну, тільки є мапа, і виїзжати. Він [01:01:00] сповістив, що завтра будем збиратися, сьогодні збирайте всі речі, щоб завтра тільки зранку погрузитися і виїхати. Тєлєфони ж у всіх є. Починаються ці передзвони. Ага, і ті вже тікають, там вже в людей починається паніка. На ранок він просинається, зі взвода лишається 15 чоловік. Інші оставили зброю і втікли, вибачте мене. Я понімаю, підстави, я понімаю все на світі. Але хтось втік, розумієте? І от ті, хто лишилися, мали це все майно грузити самі і виїзжати. Різні були ситуації, я ж кажу. Одну ситуацію люди переживають рядом пліч-о-пліч, і в кожного це буде по-своєму відчуватися. Тобто, якоїсь оцінки однозначної дати не можна. Але можна було дати... тактичні помилки виявити принаймні. Виявити їх можна було. [01:02:00] Вивчати їх можна було. Згідно них написати нові протоколи вже армійські можна було. Я не знаю, може, це й робиться, но я цього не бачу, і мені це дивно. Мені це дивно. Мені вважається, що це і є реформа. Переписання нових протоколів – це і є реформа. А якщо ці протоколи старі. Протоколи – це список, що робити. (нерозбірливо) А якщо вони старі, і вони не виконуються, більшість людей їх не знає, то про яку реформу може йтись, взагалі, про яку реформу військову? Ніяку. От, дивіться, нам приїжджали парамедики, під час навчання, проводили заняття з нами. Ну, от вони розповідали, що парамєдіцина військова, ну, прогресивна... найбільш прогресивна вона. В американських військах вона найбільш прогресивно розвивається. Що значить розвивається? Вони після кожної, кожної бойової, будь-якої, там, в Іракі одна опєрація, [01:03:00] дві, три, там, не знаю... де завгодно в світі якась опєрація – вони тут же вивчають протокол. Вони тут же вивчають. Чого загинуло стільки людей? Було три поранених, і з них двоє загинуло, чому? Втрата крові, ага. Значить, недоступ кислорода, значить, втрата крові. А цей чому загинув? В нього не втрата крові. Від переохолодження. Ага! І згідно цього, інструкції нові, нові, нові інструкції, розумієте? В них по статистиці допустима норма при бойових діях, там, якась мізерна, там, ноль... ноль з чимось відсотків, розумієте? А в нас по нормах 15. Відсотків! Це може загинути, і все нормально, це статистика. Розумієте, от дивна річ? Чого ж ці протоколи не переписуються? У вас же вже стільки досвіду війни? Вже третій рік війна.

І.: Це, мабуть, ще (нерозбірливо) [01:04:00] від загального рівня демократичних цінностей залежить, тому шо, якщо людське життя не цінується, то і, звичайно...

М.Н.: Так.

І.: І ці протоколи, вважають, що їх не потрібно переписувати. Далі там, у щоденнику вашому, я прочитала, що ви самі захотіли із такого тилового, можна сказати, цієї військової частини направитися саме на Схід, так? (говорять одночасно)

М.Н.: Ну, це не тилова частина. Це, дивіться. Там трошки інакше було. Ми всі мали піти на Схід. Нас для цього, в принципі, і мобілізували, щоб ми туди йшли. Просто, розумієте, як. Зразу, коли ми приїхали на Тучинський полігон під Рівним, значить, мене приписали до 3-го батальйону. Людей не було. Ну, по штатному розкладу,

наприклад, в роті має бути 100 чоловік в мене, а в мене тільки 43, там, або 42. Людей немає. 1-й батальйон більш сформований, 2-й – менш сформований, 3-й, а це мій, – майже не сформований. Що робить керівництво? За рахунок 2-го батальйону доформовує 1-й. Розумієте? За рахунок 3-го доформовує 2-й. Розумієте? Я лишаюся без особового складу. В мене бійців нема. І тут в Володимир-Волинський приходить призов срочників. Один з перших призовів срочників, розумієте? І їм треба офіцерський склад. Вони мене звідси командірують у Володимир-Волинський. От я два тижні там приймав цих срочників. А потім дзвонить мій комбат, який був в 3-му батальйоні [01:06:00] командіром батальйона, він перейшов, став командиром 1-го батальйона. Він мені дзвонить і каже, шо: «Є посада, підеш на цю посаду?» Кажу: «Звісно ж, піду». А куди ж я дінусь? От. І всьо. Тобто, це не то, що я там хтів або не хтів, я для цього і йшов туди. Я розумів, що ми всі підем, просто краще, ну, зручніше, не краще, да, зручніше йти з людьми, яких ти вже знаєш, да. Тобто, ага, я с комбатом вже цим хай і 4 тижні побули разом, але я вже все одно, ну, якось ми трошки розуміємось з ним. Звісно, що мені цікавіше з ним піти.

І.: Ну, і знову ж таки, у щоденнику ви описуєте, що не дуже такою продуктивною... було навчання на цих полігонах, да? (нерозбірливо)

М.Н.: Ну, да. Навчання на полігонах – це...

І.: Ну, а вже коли потрапили на Схід, то там, якби, вже доводилося хоч якісь ці навички вже...

М.Н.: Втілювати.

І.: ... да, [01:07:00] втілювати вже у бойових умовах?

М.Н.: Ну да, дивіться. Да. Ну от, знов-таки. Навчання ведеться в армії з досвіду минулої війни. Армія – це така системна, досить бюрократична машина. Системна, досить бюрократична. Вона навіть не желє, вона настільки нерухома, що навіть не желє. Будь-яка система хоче вижити. Так все в цьому світі, що з’являється, воно хоче вижити, да. І хороше, і погане. Тому ця система, з’явившись у світі, вона хоче вижити. Вона хоче зберігтися. Чому? Це вигідно. Це вигідно працівникам цієї системи. [01:08:00] Тому, звісно, що коли відбувається навчання, людей переоділи в нову... в однострої нові, да. Отримали нове харчове забезпечення. Прозвітували, що реформи почалися, ну, з цього. Але це не є реформа. Реформа має бути системною, зміна системи. А система лишилася. А ця система, вона не передбачає якогось навчання, да. Так само, як в нас перед Афганістаном – що я мав їздити, їздити, їздити, а ми проїхали всього 100 кілометрів за три місяці, да. Так само тут. Вона не передбачала, взагалі, навчання. Але воно передбачало звіт про навчання. А для того, щоб зробити звіт про навчання, пригласити пресу, пригласити політиків, зняти це все і показати – дивіться! Треба було одрєпетіровати. От рєпєтіція цього звіту [01:09:00] і була нашим навчанням. Розумієте? Да, коли ми прийшли на Схід, ми ні разу не йшли колоною, не розтягувалися в лінію і одним фронтом не наступали, не залягали, не стріляли і знов не стягувались в колону. Такого не було ні разу. Хоча саме це ми навчались. А те, що нам необхідно було, дійсно, я вважав необхідно – це керування мене, як командира взвода, командирами відділень, керування командирів відділень стрілками, і все по рації, все дистанційно. Цього не було. От і все. Більше того, зброя... Знов-таки, не у всіх навіть була пристріляна хорошо. Чого? Бо ми виїжлдали рєпєтірувати вночі, бо ми показували ночні стрєльби. Це були дорогі феєрверки, таке, знаєте. Все летить, трасєра, горизонтальна плоскость, взриви, а ці стоять на вишці, дивляться.

І.: Красіво.

М.Н.: Красіво. Красіво. Да. Тому, зброю ми не змогли навіть толком пристріляти, тому що, для того, щоб пристріляти зброю, треба дньом її стріляти, розумієте? Треба стріляти, підходити до мішені, заміряти, підкручувати, знов стріляти. А вночі що ж – направлення бачу і туди стріляю. Отаке було навчання.

І.: Ну, от звичайно, ті, хто знаються на зброї... от ви кажете, підкручувати, що... що це означає? Тобто, там...

М.Н.: Регулювати.

І.: Приціли?

М.Н.: Да, регулювати приціл. Ну, це є певна техніка. Знов-таки, протокол пристрілки зброї, да? Є певна мішень.

І.: Я зрозуміла. Ну, і ви були і на маріупольському напрямку, так, довелося стояти? І вже біля самого Донецька.

М.Н.: Так, так.

І.: От, порівнюючи обстановку там і там, ну [01:11:00] і взагалі, враження від рівня підготовки – самого оцього протистояння, чим воно відрізняється? І чи можна щось?.. (говорять одночасно)

М.Н.: Ну, скажем так. Ми стояли раньше під Маріуполем, це Сартана, Талаківка, це найближчі населені пункти. І Кальміус, річка Кальміус, дає зігзаг такий. От ми стояли біля цього зігзага, напротів нас було селище Черненко. От. Потім мій взвод, іменно мій взвод, перевели на 2 кілометри вперед, до вітряків. Ну, не до самих вітряків, на 2 кілометри тільки – селище Гнутове. От. Ми там ще стояли. От. Коли ми приїхали в Мар’янку, це місто Мар’янка. [01:12:00] Це по прямій вже до Трудовського района Донєцька, це 3 кілометри. Терикон «Крокодил» це вже. Це вже їхній спостережний пункт, це 2,5 кілометри. Це їх спостережний пункт. Якщо там, під Маріуполем, ми, взагалі, не бачили тих, хто стояв проти нас, ми їх не бачили. Ми знали тільки направлення. Там, «Октябрь», селище таке, «Октябрь», от. Ми знали, що вони туди виїжджають з міномьотами, обстріли роблять. І прильоти тільки міномьотні оці прильоти. Це в нас було. Тобто, ми їх не бачили. То тут ми їх бачили. Да, от. Ми їх бачили, і техніку, і їх, і чули. Тобто, от оцім, оце в цьому була різниця, скажем так. От. Що, там сидимо і чекаємо, і коли прилетить. А тут принаймні хоч [01:13:00] бачиш.

І.: А яке ставлення до противника, тобто... по... по той бік?

М.Н.: Ну, як яке ставлення? Як до противника. З ворогом, як казав Шухевич, можна говорити, поки строчить кулемет.

І.: Зрозуміло. Що найбільше пам’ятається, взагалі, із вашого перебування на східному фронті? Такого, цікавого можна розповісти?

М.Н.: Ой. Воно цікаве все. В мене, якщо казати, є якась загальна, да, така емоція, спільна, загальна така емоція. Вона не дуже приємна. Вона неприємна, ця емоція. По-перше, якесь відчуття чогось втраченого, да. Ну, тобто, неправильно кажу, не втраченого. Чогось незробленого, да. Чогось незробленого. От в [01:14:00] мене таке враження, що, блін, я міг зробити більше. І я це не зробив. Не тому, що я не хтів цього зробити. Тому що мені, взагалі, здається, що от просто країна щось не зробила вже. Ми не маєм... Вона не мала, ця війна, так довго затягувати. Я розумію, що воно нібито здається – от він, там, непрофесійний військовий, нас має бути втричі більше, і таке інше. Люди добрі, я все це розумію, блін. Але є багато знаєте, речей, які  не просто вираховуються статистикою, розумієте? Не просто. От щось, я ж кажу, не то, що втрачене, щось незроблене. Оця емоція є. Є неприємна емоція ще одна, вона пов’язана більше з особовим складом, да? От. В мене таке враження, що, знов-таки, воно моє, воно суб’єктивне, це не означає, що це стосується всіх.

От моє суб’єктивне враження, що далеко не всі, хто були мобілізовані, взагалі, відчули, що вони на війні. В тому сенсі, що, знаєте, вони не стали солдатами. Вони не стали солдатами. Вони просто були озброєні селяни, а потім роззброєні селяни, всьо. Солдатами... які усвідомлено роблять, якусь бойову задачу виконують, вони не стали. Їх дуже багато. Я не кажу, що це всі, но їх дуже багато. Вони просто відбули, відбули якийсь час, з ними відмучилися офіцери і їх сослуживці, хто з ними служив, і всьо. Таке... таке, да. Така є річ. Ну, все, в принципі.

І.: Ну, якщо говорити, ну от, взагалі, ну... дійсно, армія та ж сама є продовженням країни, і [01:16:00] якщо не відбуваються реформи в інших сферах, то і в армії, звичайно, залишається вся ця си... система. Ну, але, от ви стежили за подіями, ну, всі стежили за подіями на Сході, і... і продовжують і зараз там все це в... в новинах показувати. От, знову ж таки, ваші суб’єктивні висновки чи враження, чи міркування – чому вдалося все-таки зафіксувати оцю... цю лінію фронту, бо дуже проблем... залишаються в українській армії, ці реформи не просуваються, а можливо, і декому вигідна ця війна. От чо... чому вдалося, ну... хоча б такий успіх мати? От саме зафі... зафіксували... не дали розростися от цій окупаційній території, як ви от думаєте?

М.Н.: Що сприяло тому, щоб не дали... щоб вони не зайшли далі, чи як?

І.: Ну, [01:17:00] завдяки чому вдалося зафіксувати цей фронт?

М.Н.: А, завдяки чому? Ну, по-перше, знов-таки, це ті самі добробати, які спочатку пішли туди на підтримку армії. Тому що, наскільки я розумію, оці випадки, коли пам’ятаєте, по телевізору тоді показували, що заїжджають наші військові, там, місцеві чуть лі не падають їм під колеса, не дають їм їхати (нерозбірливо), когось навіть там роззброїли. Це відбувалося, оце їх роззброєння, оця неможливість доїхати до кордону, це не успіх наших ворогів, да. Це наша невдача. Це наша неготовність сприймати ворога ворогом. Коли я не сказав собі, що це ворог, в мене є [01:18:00] сумніви, в мене є такі, як би це сказати, пацифістські якісь, християнські сумніви, а чи стоїть його вбити, да? Ні, не стоїть. А коли я для себе сказав: це є ворог, в мене сумнівів вже нема. Розумієте? Тому те, що держава не підготувала бійців до того, що в нас є ворог, і він має фамілії, розумієте? Це наш недолік. Але чому добробатам це вдалося краще, ніж армії? Тому що протистояння... Юільшість з них стояло на Майдані. І не обов’язково на київському, ці майдани були. Тобто, добробати збиралися з людей, які вже мали протистояння. Поняття ворога вони для себе вже визначили. Тому їм це вдалося краще. На якийсь час [01:19:00] зупинити. А вже потім армія підтягнулася. Ну, тобто, це відбулося, на мою думку, таким чином. То я для себе це пояснюю так.

І.: Ну, але те, що війна до сих пір триває, і нема, як би, бачення його... її логічного завершення, то це вигідно все-таки політикам, чи...

М.Н.: Звісно.

І.: Чи... чи це все-таки ге... геополітика триває?

М.Н.: Нє, ну, політика. От дивіться, життя... Війна – це частина життя, да? Життя – це, хочем ми того, не хочем того, але це все-таки гра, розумієте? Це гра. Для того, щоб якісно жити життя, треба знати алгоритми цього життя. Треба розуміти правила цього життя. Для того, щоб якісно грати в гру, треба розуміти правила цієї гри, да? Неможливо сісти за

шахову дошку і питати, що тут козирь, да? Ну, це неможливо, це абсурдно. Більше того, ігру не можна виграти. Не можна грати краще, ніж написано в правилах, да? Ти ж не можеш грати ще краще, ніж правила, да? Є правила, їх треба виконати. Якщо ти виконав правила, ти виграв. Справа в тому тоді, що таке фінал гри? Це коли хтось програє. Це не коли хтось виграє, бо він просто виконує... Один виконує правила, а другий їх не виконує, да? Тобто, не можна виграти. Можна тільки програти. Так само війна. Не можна виграти війну, її можна тільки програти. Війна – це змагання гірших, розумієте? Хто гірший, той програє. Хто гірший, той програє. Тепер питання стосовно чому [01:21:00] і коли. Знов-таки, мої суб’єктивні думки. Ця війна вигідна не тільки політикам. Вона вигідна військовій системі. В тому стані, в якому вона зараз перебуває. 25 років в нас не було популяризації війська, розумієте? В нас не було популяризації війська. Військовий – це... Ну, шо, я піду, щоб нічого не робити, мати пайку і рано піти на пенсію. Ніхто не йшов в армію помирати за Родіну, понімаєте? За Батьківщину ніхто не йшов помирати. Всі йшли за конкретними матеріальними речами. Популяризації, героїзації війська не було. Тому, звісно, те, що було, стягнуло в себе все гірше, що могло бути. Що могло туди прийти, да? Найгірше, воно все втягнулося в цю систему. І ця [01:22:00] система працює на себе. А тут, дивіться... Система не міняється плюс їм додали героїзму, ви вважаєте? Як це, по-вашому, да? Я лишився тим самим покидьком, який був. 25 років розграблював її. А тут я ще став герой, і я, такий, можу собі бути важний дядько, да?

І.: Ну, але ж дуже багато нових сил (говорять одночасно)?

М.Н.: Згоден. Згоден, згоден. Але вони не змінили систему. А система лишилася. Я кажу про систему. Знов-таки, я не хочу образити військових, Боже збав. Серед військових на сьогоднішній день, повірте мені, починаючи від командирів взводів до командирів батальйонів, зустрічаються такі люди, блін, я просто вражений, розумієте? От я вражений їхньою сміливістю, їхньою, ну, не знаю, самопожертвою якоюсь, розумієте? Я, дійсно, вражений. От розкажу про мєдіка. Це для мене, взагалі, фантастика [01:23:00] просто. Просто я не говорю про цих людей, я говорю про систему військову. Це вигідно їм, цій системі вигідно. Це вигідно політикам. Чому? Бо вони можуть нічого не робити для того, щоб реалізовувати конституційні права громадян. Державі що треба? Реалізовувати конституційні права громадян, більше нічого. А це дає можливість не робити цього, не реалізовувати. Реалізовувати власні інтереси і прикриватись війною для того, що: ми ж не можем, в нас же ж війна. Що ж ви хочете? Коней на переправі ж не міняють. А я кажу: «А хворих пристрілюють», розумієте? А ви хворі. От. Ну, така справа. І от  тому, звісно, і вони не зацікавлені. І вони не зацікавлені. В цьому може бути зацікавлені тільки українці. Знов-таки, не всі. Українці – я маю на увазі, люди, які [01:24:00] для себе сказали: «Я є українець. Я є громадян України і хочу, щоб мої діти жили в цій країні». Оцім людям вигідно, щоб ця війна закінчилась перемогою. А вона не може інакше закінчитись. А вона... Навіть поняття перемоги нема. Що для нас війна? Війна має чимось закінчитись. Чим? Що для нас є перемога? Може, вже зараз перемога? Може, вже зараз поставити кордон, та й перемога? Та й забути про них? Чи нам треба вийти на той кордон і сказати: «Оце вже перемога»? Чи, може, нам треба до Кремля дойти і сказати: «Оце перемога»? Де перемога в цій війні? Ми навіть не маєм, куди йти. А якщо ми не маєм, куди йти, то як ми будем туди йти? Ми будем стояти на місці, чекати, поки наїдяться, нажеруться всякі Гройсмани і Порошенки?

І.: То, що там, яка історія з медиком, яка вас вразила?

М.Н.: А! Розумієте, от... Да, в нас був Валєра, такий.

Валєра, по-моєму. Мєдік в батальйоні. Він не був з нашого батальйону, він був до нас прикомандірований. З Красногоровки, по-моєму, прикомандірований. От. Старший лєйтєнант. Це людина... От знаєте, в мене колись ще в Афгані, тоже, зустрічався з одним мєдіком. Тут, бачте, тут все перекликається, от все один в один, таке враження, що все повторюється, понімаєте? Все повторюється. Точно такого я і там зустрів. І от цей Валєра, він... от 1-ша, 3-тя рота. Їх постійно... Вони, стояли з торца Мар’їнки, яка впирається в Донецьк, і там постійно, щовечора... В нас, взагалі, щовечора були перестрілки, щовечора. Но їм доставалося більше за все, бо вони там саме, вони так втягнуті клином туди, в їхню зону. От. Ну і, звісно, там [01:26:00] місцеві живуть, там цивільні живуть. Потрапляють по цивільним, ну, поранені якісь. Мєдікі не хотять їхати, цивільні, забирати цих цивільних. От наш мєдик їздить. Тому діду пальці відірвало, тому то... Наскільки він відноситься... Ну, знаєте як, воно... От я дивився з сторони, як він працює. У людини шок, у людини, ну от одірвало пальці, да, юшить кров. В нього шок: і психологічний, і больовий, і, ну, якось воно все... Ця людина настільки спокійна, він настільки чьотко розуміє, що йому робити. Таке враження, що в нього, взагалі нема емоцій. Це настільки професіонал, що він просто знає, що йому робити зараз. І нічого більше не існує, крім того, щоб спасти цю людину. Взагалі, нічого. І тут стріляють, всі ховаються, там, з-за больніци (нерозбірливо) стріляли, він цього дєда виводить. Стріляють – вшух-вшух-вшух, а він [01:27:00] – раз… блін, таке враження, що він, ну, просто цього не замічає, йому треба зробити цю роботу. Не то, що він там десь присів, нє, він собі по-своєму все це зробив, всьо, вивели. І так всігда. Я тако дивлюсь, думаю: «Боже, оце людина і є герой», розумієте? Більше того, ніхто йому тої мєдалі не дасть, бо для того, щоб дали мєдаль, треба, щоб хтось написав рапорт. А хто на нього напише рапорт? Начальник штаба? Він для нього чужа людина, прикомандірована. Його керівництво? Воно зовсім далеко. Воно не буде писати на нього рапорт. Він ніколи не получить тої мєдалі, він просто вернеться після... ну, дослужить, піде на пенсію. Отакий герой собі. Розумієте? А якийсь, там, не знаю, трижди полковник, пятнадцаті гєнєрал, понімаєш, зробить собі, фанєрки ще, щоб медалі ці вивісити, і буде ходити по школах, розказувати, який він герой. [01:28:00] Сидів він за 15 кілометрів від лінії фронту, розумієте? Ну, от і все. Отак воно... А такі герої, так, вони є і їх багато, Боже. А сапьори наші? А розвідники? Може, їх стільки є, справді от герої. А вони звичайні просто люди. Вони просто звичайні люди, в них є свої вади, вони можуть сьогодні зробити подвиг, завтра напитися, зробити пакость якусь, післязавтра знов подвиг, розумієте? Ну, от вони просто живі люди, розумієте? Живі люди.

І.: Ні, ну, може... Я думаю, шо, можливо, от для таких людей... Ну, хтозна, звичайно, приємно, коли нагороджують, коли медаль вручають. Але, я думаю, що є люди, яким важливо, от щоб сумління їхнє було, ну... щоб... щоб жити в злагоді з собою. Їм достатньо, що вони... відчувати, що вони [01:29:00] виконали те, що могли вони виконати, і... і цим буть задоволеним, тому шо... ну, а... а що краще... (говорять одночасно)?

М.Н.: Давайте, давайте пополємізуємо.

І.: ... що... що краще, ніж врятоване життя (нерозбірливо)?

М.Н.: Ну, так, да. Нє, ну, стосовно мєдіка, так, я згоден. А от стосовно... От дивіться. Для мене завжди було великою не те, що проблемою, а самим важливим питанням для мене було, це злагодження підрозділу. Злагодження. Тобто, підрозділ має працювати як один мєханізм. Як один організм, да? Як створити цей організм з 30-ти дорослих дядьок, у якого у кожного за плечима є життя, є своя правда. У деяких нема мотивації, взагалі, сюди прийти.

Як зробити цього мєханізма, а? От як їх злагодити разом? Що має відбутися таке, а? От оце було моє завдання основне. Розумієте? Більшість з них... Хтось служив срочну, хтось, взагалі, не служив срочну службу, розумієте? Хтось, взагалі, не знає, що таке армія. А хтось ту службу служив по-своєму, і вважає, що то було важливо, а це якась гра. Розумієте? І кожна людина по-своєму це все бачила. Я не зустрів із взвода, дійсно, людей, які розуміли і казали: «Це моя війна», крім мене. Ще було три чоловіки. Всьо. Всі остальні казали: «Це не моя війна. Мене сюди просто призвали. На рік». Причому, вони стверджували, що на рік. Розумієте? А коли ми їхали, і [01:31:00] я їм привожу приклади Волновахи, Іловайська. Кажу: «Людей тоже призивали ненадовго. Ненадовго. І вони, взагалі, додому не потрапили». Кажу: «Ви хочете додому потрапити? От ти, Валєра, хочеш додому поїхати?» – «Хочу». – «Хто тебе там жде? Тебе ж там ніхто не жде». – «Як це, мене не жде ніхто?» – «Ну, хто тебе жде?» «Ну, от.. от..». – «Ага. Бач, ждуть тебе». «А тебе хтось жде?» – «Жде». – «Ви хочете додому поїхати?» – «Хочем додому поїхати». От я кажу: «Якщо ви будете робити те, що я вам кажу, ви поїдете додому. А якщо ви будете вважати, що ви собі дуже розумні, ви додому не поїдете. Ви останетесь десь під Волновахою, не знаю, куда нас завезуть. Під Іловайськом десь останетесь. Причому, забирати вас навіть ніхто не буде на цьому етапі». От і все. А мотивація... Розумієте, у людей, у яких нема мотивації, її [01:32:00] треба створити, цю мотивацію. Треба створити її. От перша створена мотивація була – ми маємо вернутися живими. Це перша створена мотивація. Друга створена мотивація, це вже була створена мною – ми лучше, чим остальні взводи. Ми – кращий взвод. Ми 2-й взвод, ми кращі.

І.: За рахунок чого?

М.Н.: За рахунок того, що люди хтять бути кращими. Розумієте? Життя – це гра, людина хоче бути кращим, людина хоче бути часткою сильнішої команди. Хоче бути часткою сильнішої команди. Але є люди, які кажуть: «Я буду сильним для того, щоб моя команда була сильніша». А є людина, яка каже: «О, ця команда сильніша, то я буду з нею». Розумієте, яка різниця в думках? От мені треба було зробити, що: ти сильний, і тому наша команда сильна. Ми відокремлювалися... Ну, як відокремлювалися. Ми зробили свої емблеми, ми зробили [01:33:00] свої татуювання, ми зробили свої знаки на шляпи, я зробив хлопцям на ці, на фуражки, на кепки ці. От. Ми ходили, гордилися, що ми не такі, як всі, але ми кращі. Чому кращі? Вони не знають, чому кращі, но ми кращі. Це тоже була мотивація, вроді би смішна мотивація, дитяча, але це мотивація. І поки їх не збуджуєш, ці мотивації, люди починають, знаєте, як би погано не було, людина привикає до харошого, до поганого тоже привикає. І от коли вона привикла до поганого, вона починає обростати зручностями. Зручностями, розумієте? От воно сидить отут, в цьому бліндажі, отут, в цьому окопі. Проходить, там, не знаю, для неї шок – це день, два дні – це вже важко, три дні – це вже й не важко, чотири – це вже легко, п’ятий – блін, я вже хочу якогось развлєчєнія. Розумієте? От і всьо. Людина починає обростати... І вона [01:34:00] починає обростати зручностями. А коли починає обростати зручностями, вона перестає вірити в те, що вона находиться... А її треба постійно... Для того, щоб військовослужбовець був постійно на чєку, його треба тримати от в цьому напруженні. Звісно, не можна людину тримати постійно в такому напруженні. Вона психологічно може з’їхати. Вони від того, люди, ну, от скажем так... Для того, щоб людина виконувала якісно свою роботу, вона має якісно віддихнути. А якщо по нормам... Це норми ж, протокольні норми. На передовій має бути не більше 40-ка днів. Потім реабілітація, потім знов повертається. Вибачте мене, 8 місяців безвилазно? Що робити з цим? Звісно, воно буде обростати зручностями. Я приходжу на нове місце, да, я починаю там…

Через тиждень він вже шукає, де йому бахнути, всьо. Всьо, пройшло вже.

І.: Так а вдавалося, от... цю... цю норму...у... саме у... щодо ваших підлеглих виконувати... щодо 40 днів, а потім... чи... (говорять одночасно)?

М.Н.: Ні, яке.

І.: А, не вдавалося.

М.Н.: Я й так, знов-таки, в нас же пости ж постійно були. Ми свої пости спостережні, ми ж... Я й так зробив, щоб вони постійно ходили... Ну, тобто, щоб не було, там, нарядних змін. Ну, так не зручно. Кожен день людина йде на пост. Кожен день. Кожного дня. На певну кількість годин. Потім вона вільна, через сутки знов вона, там, на якусь кількість годин заступає на пост. Ну, і міняв, зміщав по часу, щоб вони не постійно в один час були. Щоб вони хоча б [01:36:00] не так, шо, ага, я був сьогодні на посту – у мене два дня, нічого не роблю. Щоб такого не було. Щоб він постійно був…

І.: Мені здавалося, що... я не знаю, можливо, це в якийсь період тільки часу було, що тільки за власним бажанням, ті люди, які зголошувалися, то вони, саме, на, ну, в зону АТО їхали. Тобто, без прим... чи... чи... в...?

М.Н.: Що значить, хто зголош...

І.: Ні, ну...

М.Н.: Людину мобілізували, всьо, він, знаєте, він виконує накази, він мобілізований, що значить... (говорять одночасно) Нє-нє-нє, нє, нє, нє.

І.: А от щодо... ви каже... кажете про зручності, а... ну, я про побутові речі хочу запитати. Ну, зрозуміло, шо, можливо, чоловіки, як би, невибагливі до тих всих [01:37:00] умов польових. А, ну, от... як, взагалі, відчувається це жи... життя, ну, просто неба? Хоч там... як... що... що у вас там, були бліндажі чи... чи що?

М.Н.: Цікаво.

І.: Цікаво? Цікаво? Ну, як, взагалі, чоловіки, вони швидко звикають до (говорять одночасно)

М.Н.: Ну, я думаю, що да. Ну, я по собі суджу, да?

І.: Да?

М.Н.: Мені кажеться, що достатньо переночувати одну ніч, і далі це вже твоє майже місце.

І.: Зрозуміла. Тобто, чи можна вважати, що вашим здобутком особистим є те, що вам вдалося от сформувати певний рівень мотивації у ваших підлеглих?

М.Н.: Мені так здавалося, що мені вдалося сформувати. Но я не впевнений, що це є так. Я не впевнений, тому що час від [01:38:00] часу траплялися випадки, коли люди порушували наші з ними домовленості, розумієте? І мені було саме прикро тому, що мені здавалося, що ми домовились, і... ми вже домовились, але це ставалося. Тому я не впевнений, що мені вдалося сформувати якусь мотивацію.

І.: Ну, так, а є якийсь здобуток, який ви, ну... (говорять одночасно)

М.Н.: Здобуток?

І.: (говорять одночасно), якщо можна назвати вашим здобутком в цій війні?

М.Н.: Здобутком у війні...

І.: Ну, досягненням? (нерозбірливо)

М.Н.: Ні. Нє, я скажу так, в мене тут нема здобутків. Взагалі, нема здобутків. [01:39:00] Єдине, скажем так, в мене була, одна така радість. Не то, що радість, я не знаю от. Можливо, це і є здобуток, я не знаю. Це було один раз. Коли я нарешті... Ну, не знаю, чи я вимусив, чи їм просто надоїло, що я їм мозок виношу. Мені все-таки поставили бойове завдання, згідно якого я сказав, що тоді ця оборонна лінія мені на це завдання не підходить. Мені треба іншу оборонну лінію. Вони кажуть: «Пропонуй». І я запропонував їм оборонну лінію, це танконебезпечний напрямок, з двома фугасами, її затвердили в штабі, і я її зробив. І коли хлопці вже одрєпєтіровали свої виходи всі, я зрозумів, що отут ми можем стояти, пофіг. Тобто, ми тут

вистоїмо, будь-яку навалу ми тут зможем вистояти. Аби, аби боєприпасів хватило, да?

І.: Біля Мар’їнки, да?

М.Н.: Да, це під Мар’їнкою. От. Аби боєприпасів хватило. Оце в мене був такий... І я тоді, в мене таке було піднесення, що це в нас є зараз така, ну... Ну, от емоційно, можливо, оце. Більше такого, не знаю, не було. Воно знаєте, потім, коли на крузі, Боже, перейшли, воно день схожий на день. Нє, я не знаю. Я взагалі вважаю, що в війні здобутків... В війні не можуть бути здобутки. Тільки втрати. Втрати... не знаю... Хіба шо, не знаю... Хіба шо, от познайомився з людьми гарними – це здобуток, певно, да. Я знаю багато гарних людей, починаючи від комбата, закінчуючи тим же мєдіком, [01:41:00] да. (нерозбірливо) Там, командир 1-го взводу. Ну, тобто, є люди, да, це, певно, здобутки, оце здобутки, да. Да, я познайомився з гарними людьми. Я зрозумів, що вони є. Принаймні я хоть розумію, що вони є в світі, і це хоть якось гріє. Бо мені здається, що на війні можуть бути тільки втрати, що б не було, навіть при перемозі це втрата. Людей, часу, що завгодно.

І.: Ні, ну, так, звичайно, коли вона переживається нами самими, то... це трагічна подія, ну, але, якщо від... в історичній ретроспективі дивитися, то це та подія, на якій будуть, ну як би, базуватися наші спогади, наша пам’ять. Уже не... не радянська, навіть не пострадянська, а... (говорять одночасно)

М.Н.: Ну да, воно, да, так, так.

І.: ... новітньої української нації. Так, ну що, будемо завершувати. Ви [01:42:00] думали над тим, як ця війна, ці події вплинули на вас? Ви якось змінилися?

М.Н.: Так. Так. Я змінився. Я відчуваю, в чому я змінився. Я розумію, що, знаєте, як я починаю біль,. ну, скажем так, я відійшов від якихось полумєр, да? Я відійшов від якихось сірих тонів. Я все, що мене оточує, намагаюся розділити на якісь дві протилежності. Чому протилежності, бо світ дуальний, і тільки протилежності можуть існувати в цьому світі, розумієте? От. Якоїсь одиниці без своєї протилежності не існує. Але я оцей простір між цими протилежностями, який був в мене якийсь сіренький, я його знічтожив. Я [01:43:00] розумію, що, злочинець починається, знаєте, з самого маленького злочину – це перейти дорогу на червоне світло. Понімаєте? От просто для мене, це не значить, що я готовий його, там, якось... ні в якому разі. Я розумію, що таке злочин, що таке покарання і що таке, ну, усвідомлення злочину, да? Тобто, я це все розумію, але це, взагалі, інша тема. І я розумію, що таке ворог. Розумієте? Я розумію, що поки українець, поки людина, яка живе на Україні, не зрозуміє, що вона є українець, а в цьому слові пішло по списку: мова, історія, майбутнє, да? Як Шевченко казав: «Єдність мертвих, живих, ненароджених», да, це нація. Поки він не усвідомить себе нацією, не буде в нас України, розумієте? І не нада мені [01:44:00] оціх «ну я же русскоговорящий украинец». Нема русскоговорящих українців, розумієте? Якщо ти українець, зроби жертву, свій внесок в Україну, говори українською. Розмовляй українською. Все. Тому, я ж кажу, я оцю сіру зону для себе знічтожив. Ця війна, скоріш за все, для мене прискорила цей процес.

І.: Добре. Може, ще щось додасте наостанок, чого... чого... якихось питань очікували, я не задавала? Все вже? Добре. І я бажаю вам успіхів у просування ваших ідей, ну... можливо, все-таки будемо сподіватися, що ця війна закінчиться, і Майдан з нею завершиться, і... (говорять одночасно)

М.Н.: Ой.

І.:... зміни позитивні настануть в нашому житті, в нашій країні.

М.Н.: Нє, ну, знаєте, зміни... Зміни позитивні настануть в країні тоді, коли нарешті,

нарешті до влади... Я не використовую слово «прийдуть», да? А люди оберуть до влади державників, люди оберуть до влади людей, які мислять категоріями держави. Не власної кишені, розумієте, а держави. От порядних людей, які мислять категоріями держави. А коли прийдуть ці люди, перше, що почнеться, це освіта. Це перше, що почнеться. От візьміть того самого Огієнка, да? От коли він став міністром (це при Петлюрі), коли його запросили на міністра культури, перше, що він зробив – він всіх вчителів рускомовних вигнав. Всіх. Це перше, що він зробив. Він був всього тиждень. Но перше він зробив це.

І.: До речі, як потрапила ця книжка [01:46:00] про вінницький путівник по Вінницькому (говорять одночасно)?

М.Н.: Я в Інтернеті її знайшов. Я ж кажу, я шукав, мені треба було деякі факти. Ми тоді робили з свободівцями акції, пов’язані зі знесенням пам’ятника Леніну. І я шукав деякі матеріали по знищенню кріпацтва, цього, кріпацтва, Господи, селянства в Україні. Оці дєкрєти ленінські, Троцького ці висказування всі. І я нахожу на це посилання, на цю книжку. І я не втримався, я її собі скачав, я її роздрукував. Я був в шоці, просто в шоці. Я її, до речі, коли ми ночували під час Майдану в цьому, в КМДА, вона стояла, ця книжка, на продажі. В мене просто тоді не було грошей, блін, її купити, ну. Я б її із задоволенням купив. Потім вже намагався так найти, то щось я її... До речі, хочу ж [01:47:00] ну, оцей щоденник, що ж я зробив. Я, по-перше, туди не дослівно вписав. В мене є багато ще речей, які я туди не вніс, да. Які я туди не вніс, в цей щоденник. От. Ну, є на то причини. Тому шо є. Може це нечесно трошки, але причини на то є. Але я розумію, що в мене зараз є задумка така, я хочу написати більш художній твір. Він тоже буде про АТО. І всі події там, вони не будуть вигадані. Всі події будуть справжні. Звісно, що я просто героїв, як то, сублімую, да? Тобто, вони, ці події, відбувалися з різними людьми, но вони могли би відбуваться з одною людиною, там, з героєм якимось, чи з двома. От. Але я хочу написати, в мене є вже сюжет, і [01:48:00] справжній сюжет, це не вигаданий сюжет. От. Почнеться... Можна, я трошки анонсую, так?

І.: Да.

М.Н.: Почнеться з того, що такий здоровий хлопець стане тако колінами на болото, підніме голову вверх, каплі дощу будуть падати на нього. Він нарешті зрозуміє, що він вільний, і біля нього розірветься міна. Цей хлопець загинув під Луганськом, це мій товариш. Ми з ним виросли разом, ми з ним гралися в піратів. Я це буду згадувати, це буде опис мого і його життя, да? Ну, просто я, знов-таки, не просто мова, це не автобіографічна річ. Я просто собі, в мене буде інше ім’я, інший... Але загинув він. Він воював з тої сторони. Так. Да. Оце з цього буде починатися, [01:49:00] розумієте? І розумієте, я не знаю, можливо, знов-таки, я, може, не зустрічав... Я зустрічав, як пишуть люди про АТО, ну от українці, так? Я знаю, що пишуть з тої сторони тоже. Але я хочу написати і про тих людей тоже. В образі цього Віталіка, який був моїм товаришем. І я знаю, чому це відбулося, я знаю, як це відбулося. Я навіть знаю, через що він там пройшов. Я знаю, чому він зрадів, що він вільний, і загинув. Розумієте? Я це тоже розумію. І оце я хочу зробити таку художню книжку.

І.: Заінтригували.

М.Н.: Так. Да. Але я хочу туди ввести ще одну

реальність. Тобто, тут буде три реальності. Реальність українця, ну, тобто, мене, да, моя реальність. Реальність мого товариша, манкурта, да, який... І третя реальність, це алгоритм життя. Просто алгоритм життя. Можливо, він буде у вигляді ворони, я не знаю. Можливо, у вигляді собаки, я не знаю. Але буде ще третя реальність, яка буде давати алгоритм. Тобто, вона буде не те, що пояснювати, но вона буде встановлювати правила гри під назвою «Життя».

І.: (говорять одночасно), да?

М.Н.: Да.

І.: Взагалі, оцей щоденник. Покажіть, будь ласка, щоб побачили, це ваша перша, да, от така... (говорять одночасно)

М.Н.: Так, так.

І.:... робота, да? І я так розумію, що ви самі ілюстрації, да, робили?

М.Н.: Так, да.

І.: Покажіть трошки, там, розкрийте (нерозбірливо). Ви вже ро... (нерозбірливо) після чи під час самої служби [01:51:00] (нерозбірливо)?

М.Н.: Дещо... дещо... Нє, дивіться. Дещо я робив під час служби, деякі, так? От. А більшість я робив вже тут, коли писав. Більшість я робив вже тут. Ну, це олівцем, да, мальоване... Ну, воно так навряд чи буде видно тут. Ну, вони всі такі.

І.: Ну, я думаю, що ваш щоденник, коли він буде виданий, знайде свого читача, і... я його прочитала, він зацікавив мене. І будем очікувати, шо... реакцію інших людей, які прочитають. Я думаю, що це буде успішна книга. А те, як ви розказали і заінтригували і з художнім твором, то ж... то це ще буде цікавіше. Я дякую за цю розмову, за ці спогади. Ну, я думаю, що от ми трошки [01:52:00] долучилися до... до збереження пам’яті і про ці події, і якщо буде нагода, то будемо ще зустрічатися, і, можливо, на презентації зустрінемося цього вашого щоденника. (говорять одночасно)

М.Н.: Дякую.

Ніколаєв Микола

Псевдо

Роки життя

1965


Місце народження

-


Місце проживання

м. Бердичів


Вид діяльності

дизайнер-графік


Категорія участі

військовий


Тема

російсько-українська війна, Афганська війна

Дата запису

05.12.2017


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

7


Одиниця обліку №

9


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Ніколаєвим Миколою, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Ніколаєва Миколи про російсько-українську війну, записані 05 грудня 2017 року