Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 7. Усні свідчення про події російсько-української війни, записані у 2016–2018 роках

Інтерв'ю

Усні свідчення Лаби Романа про російсько-українську війну, записані 31 жовтня 2018 року

Інтерв’юер ( І.): Сьогодні 31 жовтня 2018 року. Інтерв’юер Тетяна Привалко. Ми знаходимося в Києві в приміщенні Українського Інституту національної пам’яті. Липська, 16. І записуємо інтерв’ю в рамках проекту «Усна історія АТО». Представтесь, будь ласка.

Роман Лаба (Р.Л.): Мене звати отець Роман Лаба. Я католицький священик, належу до монашого чину Святого Павла першого пустельника. Більшість наново під скороченою назвою Пауліне, в Римсько-католицькій церкві в Україні. Я замісник голови комісії з права душпастирської опіки військовослужбовців єпископа Станіслава Широкорадюка і [00:01:00] я замісник входжу в душпастирську раду душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Також сам є військовим капеланом. Зараз все рідше, але загалом човникую, можна так сказати. Так в нас прийнято вживати такого терміну. Тобто, їжджу в такі тимчасові відрядження на Схід, і координую працю наших військових капеланів в Україні. Це якщо коротко про себе. Сам я родом з Хмельницької області, село Клинове. Недалеко біля річки Збруч. Працюю в душпастирстві в Броварах, в парафії Пресвятої Діви Марії Неустанної Допомоги, [00:02:00] викладаю богослов’я в семінаріях по Україні, в Києві, в Львові. Що ще можу сказати про себе?

І.: Скажіть, будь ласка, коли Ви для себе визначили, що Ви будете займатися священництвом і чому такий вибір у вашому житті стався?

Р.Л.: Священництвом чи капеланством?

І.: Священиком.

Р.Л.: Священиком, так. Ну, моє покликання, воно формувалося очевидно так поступово. Бог, він промовляє в історії кожної людини. То це важко сказати, що є ось такий момент, коли Бог прийшов і сказав: «Слухай, тепер, ти підеш, будеш священиком». Так? Тільки Бог промовляє через конкретні факти, події. Ну, і поступово ти відчуваєш цей голос Божий. Так, що ти, перш за все, через таке велике прагнення серця іти працювати, іти служити [00:03:00] Богу і служити людям. Думаю, що таким вже моментом це був 9-ий клас, коли я вже знав остаточно, що я хочу бути священиком. Ну, і потім тільки це прагнення воно зростало. Ясна справа, проходило через різні якісь, там не знаю, внутрішні сумніви, боротьбу і так в житті кожної людини. Але загалом з того часу не змінилося. Так.

І.: Як ваша родина поставилася до вашого вибору стати священиком?

Р.Л.: Спочатку не зовсім оптимістично, так делікатно кажучи. Думаю, що… Це ж натуральна така реакція, бо батьки завжди хочуть, щоби їхні діти були біля них, десь близько, народили їм багато онуків і т.д. Тому мої батьки були не в захваті [00:04:00] від мого рішення, але в кінцевому результаті вони вшанували, допомогли мені. Я дуже їм вдячний за це. І зараз мене всяко підтримують. Теж, зокрема, я відчуваю їхню молитву і маю з ними прекрасні стосунки.

І.: Я зрозуміла. То Ви після того, як закінчили навчання відразу до Києва переїхали чи?

Р.Л.: Так. Спочатку після закінчення середньої школи загальноосвітньої я закінчив Вищу духовну семінарію нашого ордену, яка знаходиться в Кракові. Перед семінарією був таки випробувальний рік послушництва. Він називається таким терміном «новіціат». Потім було 6 років навчання в семінарії, душпастирська практика. І керівництво нашого ордену направило мене в Бровари

Київської області до душпастирської праці, де я впринципі і до сьогодні. Священиком я від 2005 року.

І.: А військовим капеланством то Ви займаєтеся з початку війни чи це ще раніше почалося?

Р.Л.: Мені приходили такі думки, що, ну, щось, чогось бракує в душпастирстві нашої церкви. Я власне думав про капеланство. Не тільки військове. Бо воно, капеланство, це такий технічний термін. Воно має багато площин, скажімо, в шпиталях, в лікарнях, в’язницях. Ну, і зокрема, кілька разів мені приходила мені така думка про військове капеланство. Я знав, що цим займається владика Станіслав Широкорадюк. Навіть до війни він цим займався. Тому що прагнення створити інститут військового капеланства [00:06:00] це вже давно в Україні є з боку, це ініціатива з боку різних церков. Ну, вона проходила різні, скажімо, етапи. Війна стала таким міцним каталізатором. Бо в певний момент всі раптом усвідомили і помітили, як він же потрібний цей інститут. Тому що всі ми є безсилими перед фактом страждання і смерті. Ми можемо тут за кавою дискутувати, як потрібно, не потрібно, різні мудрі аргументи «за» і «проти» стосувати. Але коли людина стоїть перед обличчям смерті, вона раптом потребує… Вона розуміє, що вона потребує Бога. І цей інститут є, власне, війна стала таким каталізатором, таким прискорювачем. На жаль, так сталося. Хотілося, щоб все було інакше. Але на жаль, війна прискорила створення цього інституту. І [00:07:00] і розвиває, ну, власне, внаслідок війни він швидше і швидше входить в правове русло. Допрацьовується, на останніх етапах, закон про військове капеланство. Ну, і багато вже капеланів працює на таких постійних засадах з різних церков.

І.: А до Майдану Ви якось, під час Майдану якось?..

Р.Л.: Так, я приходив на Майдан, як багато свідомих громадян нашої країни. Тому що теж бачив, не знаю, цю патову ситуацію нашої країни. Нічого не міняється, і в принципі, багато людей так зневірилося. Ну, багато людей просто почало думати, що українцям або пороблено щось, або.. .Ну, просто неможливо вийти з тої, з того кола такого. І я приходив на Майдан з простої причини, тому що [00:08:00] священик має бути там, де і люди. Там, де є їхнє життя, їхні потреби, їхні переживання. Майдан був таким вираженням того всього. Я приходив в рясі, там молився, ставав один раз в цьому ланцюжку між «Беркутом» і людьми. Допомагав координувати, коли Майдан вже був в такій остаточній фазі, скажімо так. Вже почалася стрілянина, жертви. Ніхто не знав, як це, в якому напрямку все це має рухатися. Оскільки я сам з Броварів, то ми в Броварах організували теж. Ми не очікували якогось нападу і ескалації насилля, ніхто не знав, що все досить так піде в такому руслі, як пішло. [00:09:00] І ми теж готували місця при нашому монастирі, при нашому, нашій капличці для хворих, для поранених зокрема. І потім, коли почалася війна, вона почалася зі Сходу. Я почав займатися таким спочатку волонтерством. Я зокрема їздив на тренувальну базу Збройних Сил в «Десну». Це недалечко звідти. І спочатку допомагав, ну, провіантом, продуктами, возили з іншими волонтерами для наших солдатів. І також солдати, коли бачили, що приїжджає священик, то завжди спрацьовує природня релігійність. Всі починають, коли хтось стає перед обличчям смерті, всі починають вірити в цей момент. І починали просити про розмову, про сповідь.

Також я мав випадки хрещення перед тим, як... Звичайно, це було таке хрещення в польових умовах, з такого казанка. Власне, теж в цій тренувальній базі. Ну, я їздив. Там теж було кілька наших парафіян, вже солдатів, офіцерів. Я з ними контактувався. Це був батальйон «Київська Русь». І потім він вирушив на Схід. Я потім ще декілька разів доїздив туди, навіть коли вже самого батальйону там не було. Знову ж таки, спілкував... спілкуючись з солдатами, привозячи їм, не знаю, різні речі. Але таким поштовхом для мене стало те, що наш орден, орден Святого Павла Пустельника, він має один із монастирів в Україні, в Маріуполі. Я в нашому ордені відповідаю за таку територіальну [00:11:00] одиницю, як наш орден на Україні, делегатуру нашу на Україні. В нас є 5 монастирів. Власне, один з них є в Маріуполі. І оскільки наші браття там опинилися на лінії фронту фактично. Маріуполь був захоплений. Спочатку терористами, потім визволений. Потім, пам’ятаємо, цей обстріл з Східного району Маріуполя, де загинуло близько 30 осіб, здається. Я зараз не пам’ятаю точно. І я почав їздити, з одного боку, щоб підтримати своїх співбратів, а з другого боку, ну, оскільки я і так вже туди їду, а я є священиком, покликаний до душпастирської праці, я почав нав’язувати контакти з різними військовими одиницями там вже на місці. Знову ж, це були такі поїздки. Ну, я не є капеланом на постійній ротації чи на постійній ставці, [00:12:00] як то можна зараз сказати. Я є волонтером, радше. Я їздив на тиждень, на два, об’їжджав, не знаю, там якусь ділянку лінії розмежування, де були наші війська. Ну, і трохи був в морських піхотинців, це 36-та бригада морської піхоти. Трохи в добробатах, тобто, там де добровольчі батальйони. Ну, і розмови, спілкування, сповідь, катехеза, проповідь Євангеліє. Тобто, все це, що властиве в священницькому служінні, все те я робив там на місті. Так. Якщо так загалом можна описати, мою працю.

І.: От, якщо можна задати питання про монастир, все-таки, яким чином [00:13:00] зачепила війна цей монастир? Скільки там взагалі послушників? Як взагалі вони...

Р.Л.: Це радше монаший дім. Так, монастир – це поняття досить широке. В широкому значенні такому, що… Щоб був монастир, має бути мінімум 6 монахів, так званий, конвент. Якщо є менше, то ми називаємо цю спільноту монашою спільнотою, монашим домом. У нас там є троє осіб. І ми маємо там парафію Матері Божої Ченстоховської. Ця парафія знаходиться якраз в цьому Східному районі міста, яка була обстріляна з «Градів». Дуже цікавий... З одного боку, трагічний досвід, з другого боку, є таким неймовірним досвідом, бо деякі парафіяни, наприклад, свідчать, що «гради» упали в них на подвір’ї, а їм нічого не сталося. [00:14:00] Люди завжди бачать в таких моментах, досвідчують реально цього Божого провидіння, що Бог нас рятує. Знову ж таки, я пам’ятаю, ми розмовляли з отцем настоятелем, отцем Леонардом Адушкевичем. І він кілька разів мене запитує: «Що робити?». Ну, тому що ми постійно знаходимось на такій дуже непевній ситуації, постійно є спроби захоплення міста. Я пригадав таку історію. Власне, це історичний факт, коли була, був шведський напад на Польщу в XVII столітті, то шведські війська хотіли захопити «Ясну гору», наш головний санктуарій, наш головний храм, де є чудотворна ікона Матері Божої Ченстоховської. І тогочасний настоятель отець Августин

Кордецький робив такі процесії по мурах монастиря з пресвятими дарами, ну, і з молитвою, так. Це є певний біблійний образ, якщо пригадаєте, Єрихон з Книги Ісуса Навина: мури тоді впали, так? Але це теж є дія в зворотньому напрямку, коли ми просимо, щоб Господь захистив нас, ну, то мури будуть стояти теж. І я порадив зробити подібну молитву, такий молебень. Де отець настоятель, отець Леонардо зібрав людей і автомобілем об’їхав Маріуполь по чотирьох кінцях міста, благословляючи місто і молячись там в цих місцях. Ну, і бачимо, що до сьогоднішнього дня Маріуполь стоїть і маємо надію, що Господь і далі буде захищати і охороняти це місто.

І.: Отче, а скажіть, будь ласка, з чим Ви їдете от [00:16:00] на лінію фронту до військових? Що Ви везете? Ну, окрім тої волонтерки, як називають. Окрім допомоги в їжі, одязі. От, що?

Р.Л.: Нічого особливого такого. Ну, що я ще можу везти? Так, один раз, пам’ятаю, я віз маленькі такі кишенькові Біблії. І солдати теж… Ну, це для них є певна допомога. Дуже серйозна, коли хтось починає читати слово Боже, це насправді починає міняти мислення людини. Провіант, напевно возив. Здається, одного разу якісь ліки. Не пригадую зараз точно, але, здається, щось я такого там залишав в якійсь частині. Все. Зброї не возив, [00:17:00] різних якихось обладунків також. Траплялося, що я там залишав бронижелетку якусь або каску свою, коли від’їжджали, але то так, поодинокі такі випадки.

І.: То ця кишенькова Біблія вам взагалі для всіх вірян чи вона спеціально для військових?

Р.Л.: Ні, ну, немає такої Біблії, яка написана спеціально для військових. Вона може бути удекорована, наприклад. Українське біблійне товариство видало таку Біблію в кольорах таких військових, як це називається, в маскувальних, обкладинка була. Ну, але це тільки, власне, зовнішній вигляд, форма, натомість, зміст Біблії для всіх є однаковим абсолютно. Також для всіх християн. Є певні різниці в каноні біблійному. Тобто, католики, православні приймають певну кількість книг, 73. [00:18:00] Залежно теж від редакції, як вони діляться. Інколи це може бути 73–74, наприклад, як в перекладі отця Івана Хоменка. Браття протестанти, протестантські спільноти приймають в Біблію на основі палестинського канону, і там на 6–7 книг менше. Ну, але загалом основна частина Біблії це є та сама, це є спільна християнська спадщина для всіх спільнот.

І.: А скажіть, от якась підготовка не особисто для вас, а для інших військових капеланів вашої церкви, вона відбувається?

Р.Л.: Так. Так, ми помітили цю потребу. Ну, перш за все, це є тактична медицина. Тому що капелани, ну, вони не тільки служать такою духовною опікою, [00:19:00] але коли потрібно дати першу допомогу пораненим, то також капелани, абсолютно, як кожний солдат займається такими справами. Плюс ми створили організацію, наші католики, світські, туди теж входять деякі протестантські спільноти і поодинокі учасники. Це є Християнська служба порятунку, скорочено ХСП. Керівним органом є Католицька церква цієї організації, але ми співпрацюємо з різними церквами. І ми організовували, і організовували тренінги по тактичній медицині. Також маємо можливість, маємо інструкторів, які наприклад, проводять, ну, звичайно це не є такі масштабні тренінги. Інколи треба одну особу проінструювати, як наприклад,

поводитися, коли замінована місцевість або коли починається обстріл. Ну, все це входить в тактичну медицину. Також ми брали участь у тренінгах, які проводила така організація як «Oil Branch international» (оливкова гілка). Це тренінги по подоланню посттравматичного синдрому. Тобто, психологічні тренінги. Ну, нам це досить близька ситуація, тому що священик, який займається душпастирством, який постійно сповідає, консультує людей, то він силою самого факту, самого служіння, він постійно пов’язаний з психологією. Ясна справа, що психологія не вирішує всіх проблем. Так. Перш за все полягаємо на Бога, на його благодать. Але це є певний інструмент, оскільки людина… Компонентом людського буття є теж психіка, емоції, ну, то теж треба [00:21:00] цим зайнятися. І не тільки там, на фронті. Не тільки там. Там, знаєте, там коли людина потрапляє в екстремальні умови, то людська психіка зовсім по іншому реагує. В кращу сторону от реагує в багатьох випадках. Я пам’ятаю, коли пересікаю ось цю от лінію, де вже можливі, наприклад, обстріл, то в мене відразу включається, не знаю, і ясність мислення, і справність, і координація. Тобто, мені здається, що тут спрацьовує якийсь інстинкт самовиживання. Ну, щось такого. Немає щось такого, що я там ціпенію. Так, є випадки, коли, наприклад, сильний обстріл артилерійський, тоді людина зжата, не знаю, тоді треба допомогти комусь інколи. Яким чином? Наприклад, затримкою дихання. Цього всього вчать, власне, на тактичній медицині. Але ця допомога [00:22:00] психологічна, зокрема, в подоланні посттравматичного синдрому, вона ще більш важлива тут, на території, назвімо так, мирній, там, де мирне життя відбувається. Коли солдати приїжджають сюди, те, що робить війна, вона руйнує межі людські. Тобто, людина, опинившись в екстремальних ситуаціях не відчуває потім меж. Не відчуває межі, наприклад, насилля, і браку того насилля. Бо захисту – і вже коли не потрібно себе захищатися, так? І до прикладу, уявімо собі такого батька, який повернувся з фронту, сидить собі спокійно п’є каву і раптом на нього там ззаду кидається дитинка. Щоби погратися з ним, так? Ну, то рухи можуть бути різними в цей момент. Це певна межа є зруйнована, це треба і рідним, близьким враховувати, [00:23:00] і теж тим солдатам, які повертаються. І це не є залежним від мене. Тобто, це не є щось, що людина контролює. Так? Тобто, абсолютно неконтрольовані реакції можуть бути. Тому ми теж радимо. Певний час ми теж працювали і з родичами, і з вдовами також працюємо. В різний момент, на різних етапах ця співпраця по-різному виглядає. Теж ми, маю зараз на увазі цю організацію «Християнська служба порятунку» – ця організація, яка стисло співпрацює з нашою комісією у справах капеланства, скажімо так. То ця організація, фактично, займається координацією різних капеланських служінь на Сході. Огортаємо не тільки військовослужбовців, але теж сіру зону. Там намагаємося робити такі осередки гуманітарно-, [00:24:00] гуманітарного характеру. Ця організація включилася дуже сильно була в акцію «Пап для України». Нагадаю тільки, що Папа Римський оголосив був збір пожертв для жертв і постраждалих війни на Україні і на Донбасі. І ми брали участь в реалізації цієї акції. Зокрема, ми реалізовували паливні проекти. Багатьом мешканцям сірої зони доставляли твердопаливні там різні матеріали, щоб вони могли зігрітися взимку, щоб вони не замерзли. Також, один із проектів це була роздача пакетів з одягом першої потреби. Тобто, з термобілизною, з різним теплим, флісові куртки там були, наприклад.

Ну, приблизно, так.

І.: Скажіть, будь ласка, яка потреба виникла саме, ну, в тому, щоб постала ця організація «Християнська служба порятунку»? Тобто, вашої координації було мало чи в чому відмінність?

Р.Л.: Загалом, треба сказати, що Римсько-католицька церква в Україні не є більшістю. Всіх вірян близько мільйону, здається, 800 парафій по всій Україні. Не можу зараз згадати докладно таких статистик, але плюс-мінус. І окрім того, що включилися священики в якусь там ділянку праці, то дуже багато волонтерів світських проявило таке бажання. І власне, цим світським доручаємо цю координацію. [00:26:00] Теж дуже багато допомоги, власне, від них отримаємо. Зараз конференція єпископату України Римсько-католицька, Римсько-католицього єпископату прийняла рішення, щоби це служіння капелан було теж поширене на світських служителів, звичайно, в межах свого сану, скажімо так. Тобто, коли хтось не є священиком, ну, очевидно, він не може сповідати, так, або служити літургію, Ну, але може розмовляти з іншою людиною, це не є заборонено. І такий світський капелан мав би теж певні свої межі служіння, але теж міг би допомагати. На даному етапі ми розпрацьовуємо якісь такі перші кроки, якщо йдеться про формацію таких служителів. І між іншим ця організація «Християнська служба порятунку» є такою базою нашою для цього служіння. І для координації цього служіння.

І.: Ще хочу запитати чи спираєтеся Ви [00:27:00] взагалі на історію військового капеланства в вашій церкві, Римо-католицькій церкві загалом чи якісь учення, чи якісь думки видатних діячів чи, ну, тобто...?

Р.Л.: Не знаю, на сьогоднішній день здається, що не знаю, чи хтось цим займається, тому що є більш нагальні питання. Але історія військового капеланства в Римсько-католицькій церкві є досить велика, досить багатою. Я так трошки мрію, щоби хтось цим зайнявся. Бо наприклад, коли була, був захист Європи від ісламських військ, до прикладу, під Віднем або Хотин (це недалечко від Кам’янця-Подільського), то роль капеланів виконували єзуїти. [00:28:00] І вони сповідали прямо на конях верхом. Трошки інакше на той час виглядали бойові дії, виглядала війна. І в мене дуже багато, власне, військового капеланства, такого... Таких славних подій, можна насправді описати як певний мотиватор для майбутніх поколінь капеланів.

І.: А чи відбуваються у Вас якісь збори, де Ви можете обмінятися досвідом один з одним і як взагалі долучаєте інших бажаючих священиків в вашій церкві до військового капеланства?

Р.Л.: Ми запрошуємо, власне, діючих капеланів і волонтерів на різні зібрання священиків. Це і деканальні зібрання, тобто певного регіонального, регіональних одиниць. Також є парафіяльні зібрання, де ми маємо можливість [00:29:00] презентації, розповіді, ну, і такого заохочення. Так. І після таких заохочень завжди знаходиться якась душа, яка хоче там допомогти, проситься, там, не знаю, йде на якусь там ротацію тимчасову. Зібрань як таких регулярних, оскільки нас загалом всіх цих капеланів, якщо взяти від початку війни десь буде 20, можливо, 25 осіб, і ми так човникуємо, так, як я вже виразився, не є нас багато. Так порівнювали, наприклад, з Греко-католицькою церквою, де там декілька сот людей пройшли всі дотації. В нас немає такої можливості, з огляду на нашу численність. Тому ці збори є теж раз до року плюс-мінус. Так не є вони, не є вони часто. Більше вже зустрічаємося на місцях, там де є праця.

І.: А скажіть, чи надається якась психологічна допомога, чи просто допомога колеги самим військовим капеланам в психологічному плані? Бо ті, хто я знаю, дуже часто їздять, хоч і човникують, але також, якби...

Р.Л.: В нас поки що такої нагальної потреби не було. Власне, із-за такого човникування. Чому? Коли хтось човникує, тобто, їде, наприклад, навіть на передовій, а потім повертається все ж таки в мирне життя, то це мінімалізує, власне, небезпеку цього посттравматичного синдрому. Посттравматичний синдром появляється в особи, яка є, так зараз, звичайно, немає тут правила, але плюс-мінус більше 45 діб на передовій. Тобто, на території ведення бойових дій, скажімо. [00:31:00] Може, не на самий передовій, але в цьому просторі, скажімо, де є можливий обстріл, де можливі бойові дії. Чому це відбувається? Тому що людина не може жити в постійному стресі. Бо це є стрес для кожної людини. Там, де є смерть, це завжди дуже стресово. І уявіть собі, день в стресі хтось живе, два, три, чотири, п’ять. І в певному моменті спрацьовує якийсь такий психологічний запобіжник, що хтось скаже: «Та скільки можна вже. Вб’ють, то вб’ють». І людина просто виключає цей механізм такого постійного стресу, який має мене захищати, але я вже не витримую цього. Тому, якщо вже хтось має такі клопоти, то вже індивідуально звертається до психолога. То якихось таких масових терапій в нас поки що не було.

І.: От, Ви сказали про те, [00:32:00] як відмінно працює психіка, розум в оцих екстремальних умовах. А от спілкування із вірянами тут на мирній території, і спілкування там із військовими. Чим воно ще відрізняється? Яка особливість?

Р.Л.: Ну, до прикладу, там спостерігається таке явище, як життя одним днем. То тут, коли ми розмовляємо, хтось говорить: «Ну, там завтра-післязавтра, після виборів». Людина живе, планує собі там, не знаю. Натомість, там людина не знає, що буде завтра. Маємо сьогоднішні день, так. Завтра, побачим. Доживем, побачим. Не будемо планувати на завтра, бо війна – це така реальність, яка дуже швидко коригує плани, міняє плани і абсолютно кардинально. Це перша така річ. Друга річ тривожна, насправді, яка [00:33:00] спостерігається там в спілкуванні з вірянами, солдатами, це те, що люди починають звикати до війни. Там інколи спостерігається повний сюрреалізм. Я, наприклад, приїхав одного разу в Мар’їнку. З одного боку не було там фактично будинку, де не було би слідів обстрілу. Фактично, не було. Десь чути звучить кулемет. Це реальну картину зараз вам представляю. Десь звучить кулемет. «CIMIC» – підрозділ, цивільно-військове співробітництво говорить, що працює снайпер, показують, куди мені не виходити, показують, інструюють мене. Паралельно з цим стоять якісь працівники десь там біля кафешки п’ють пиво, десь діти, бачу, йдуть чи зі школи, чи до школи, чи куди, [00:34:00] люди ходять. Тобто, це, насправді, людина потрапляє до… Власне, змішання категорій – це для мене це щось небезпечне, власне, бо звикати до таких речей, на мою думку, не корисно для людини. Теж пригадую, як був у Маріуполі і в цих селах за Маріуполем, в сірій зоні, Піонерське. Там є власне наша база Християнської служби порятунку. Ми там ведемо такий центр і для дітей, і для дорослих. Наприклад, починається обстріл і причому він десь далеко. Скажімо, він нас безпосередньо не стосується. Ну, ми чуємо, що щось стріляє. І діти граються і кажуть: «А, 120-ий калібр». Вони вже відрізняють, який калібр, з якою частотою, скільки разів і так далі. Тобто, є певне покоління дітей, власне, які виросли під час війни, які не пригадують часу… Це діти,

які народилися в 2014 році і їм на сьогоднішній день 4 роки, деяким 2013-ий рік – 5 років, які не пригадують часу, коли був мир, коли був спокій. Тобто, це є, власне, покоління дітей війни, на жаль.

І.: А вам особисто не страшно перебувати в таких умовах, коли і Ви ризикуєте?

Р.Л.: Страшно, звичайно. Це хтось мусить бути або дурним, розумієте, або не усвідомлювати, що відбувається. Кожна нормальна людина має страх в таких випадках. Це не є щось, не знаю… Хіба що, хтось фільмів надивився. Але то навряд чи. Не знаю таких людей. Власне, ми тут звикли до такої фільмової реальності, де всі такі круті дядьки ходять, з усім справляються. Але загалом це в реальності дуже відрізняється. [00:36:00] від того, що є в фільмах.

І.: То Ви бували в основному на донецькій лінії фронту чи...?

Р.Л.: В основному я бував, власне, на... раніше це був «Сектор М», так званий, тобто, Маріуполь. І це прилегла територія до Азовського моря. Це села за Маріуполем, Маріупольський район, назвімо це так умовно. Так вище, власне, близько Донецька я був тільки в Мар’їнці. Так одного разу теж мене помилково мене скерували... Думаю, що це не помилково, тільки радше хтось працює не на нас або не знаю. Ну, одним словом, нас з одним капеланом скерували і ми фактично заїхали 4 км в тил [00:37:00] до терористів і зупинилися десь 200 метрів від блокпоста терористів. Це було під селом Єлєновка. Це було в 2016 році, 16 січня, здається. Так, точно. І чудом звідти вийшли. Не знаю що. Те, що нас зупинило, те, що мій напарник сказав: «Слухай, зупинись». Я був за кермом. «Зупинись, тому що ми не бачимо українського прапору». Всі наші блокпости, вони... там майорить наш стяг жовто-блакитний. Ну, і справді, бачимо, немає. Дивимося геолокацію, бачимо, що ми вже на тому боці. Ну, то це одна біда була. А друга біда і чудо, коли ми поверталися, то наші теж не відкрили по нас вогонь, дякувати Богу. Вони теж могли не знати, хто це такий мчить на них, так їде. [00:38:00] Але, дякувати Богу, ми цілі і здорові виїхали з тої ситуації.

І.: Скажіть, будь ласка, в чому полягає ваша координаційна робота? Я ж правильно зрозуміла, шо ви...

Р.Л.: Дуже проста ця робота, так. Там, де є потреба в військових капеланах римо-католиках, до мене звертаються загалом і я намагаюся їх шукати, так. Чи це з наших волонтерів, чи поблизу шукаю якогось священика, який міг би там зарадити тим потребам. Також намагаюся час-від-часу, власне, ми, я організував тренінг, власне, по посттравматичному, по подоланню посттравматичного синдрому. Намагаємося гуртувати, власне, цих людей, які власне, мають бажання служити і якимось чином сприяти, якщо так коротко. [00:39:00]

І.: То про потреби вам повідомляють самі віряни чи командири?

Р.Л.: За цей час ми вже, якщо йдеться про Схід, так, якщо йдеться про... Тому що теж, наші капелани є і тут, зокрема, в Львівській області, там, не доїжджаючи до Яворівського полігону, там десь теж на місцях працюють. Якщо йдеться про Схід, то ми вже за цей час маємо певні напрацювання. Тобто, ми вже знаємо, де є наші віряни. Вже є наші мобільні групи. Там є пункти, де ми скажімо якимось чином базуємося. Але інколи просять нас, наприклад, під’їхати в ту частину, в іншу. То я тоді дивлюся: ага, хто там поблизу є, так, і щось такого.

І.: Здебільшого за допомогою звертаються саме римо-католики чи

бувають і такі, що...?

Р.Л.: Важливо для нас, важливо, щоб ця людина була охрещена. Це перша умова така. Тобто, є певна різниця між сповіддю, звершуванням таїнства сповіді в мирному житті, в звичайних умовах і звершуванння таїнства сповіді в екстремальних умовах, коли є небезпека смерті. Це не тільки стосується бойових дій. Але до прикладу може стосуватися аварії, ДТП, не знаю, катастрофи літака, землетрус, вогонь, пожежа і т.д. Одним словом, коли є небезпека смерті, вона заходить тоді, коли є 50% можливість. Тобто, 50 на 50, може вижити, а може не вижити. Може вижити після операції, а може й померти, так, лікар, до прикладу, говорить. Тоді кожний католицький священик [00:41:00] може сповідати будь-яку особу охрещену, при чому звільняючи її абсолютно від усіх кар. Немає тоді обмежень. В звичайних умовах є обмеження певні. До прикладу, якщо хтось вчинив публічний відступ від віри, так. Зрікся віри, публічно це зробив, то таку особу, до єдності в церкву приймає єпископ. Звичайний священик не може цього зробити. Є ряд злочинів і гріхів, які для себе залишив виключно апостольський престол, тобто Папа. Наприклад, висвячення єпископа без дозволу Папи. Коли інші єпископи, до прикладу, без погодження з Папою, без дозволу Папи висвячують когось іншого на єпископа, вони фактично стягують на себе каву, яка називається «екскомуніка», тобто, виключення з церкви. Ну, і звичайно їх може прийняти тільки Папа. Наприклад, зрада таємниці сповіді. [00:42:00] Коли священик зрадив таємницю сповіді, його може посповідати з цього злочину, з цього тільки апостольський престол – Папа. Папа може зробити це сам особисто, а може зробити це через посередництво такого органу, як Апостольська пенітенціарія. Власне, Апостольська пенітенціарія при Ватикані займається ось такими речами. Ну, що ще може бути? Наприклад, напад на єпископа Риму, власне, на Папу. Коли ти фізично зробив напад на Папу Римського, то його може посповідати, власне, цей злочин, зарезервований, власне, Ватиканом, апостольського престолу. Натомість, в небезпеці смерті, кожний католицький священик, навіть той, який сам знаходиться під якоюсь карою, грубо кажучи, або сам відступив, не знаю, вийшов з церкви, не знаю, що з ним там сталося – може сповідати і звільняти від будь-яких гріхів. Тому там, власне, з одного боку, це є певний [00:43:00] не знаю, чи так можна сказати, але певний комфорт. Тут я трохи обмежений, так, в цьому питанні. А там сповідаю всіх і з усього. Єдине що, зазначаю, що: «Слухай, такий то, такий то. Коли повернешся в мирне життя, ну, спробуй врегулювати це питання!». Ну, до прикладу, так. Аале то вже залишаю совісті тих людей, які там знаходяться.

І.: А служби Божі також проводите?

Р.Л.: Служба Божа, вона є, має місце тільки тоді, коли хтось є католиком практикуючим, так. Тобто, нав’язувати службу Божу, так треба було б сказати, комусь, хто ані до церкви не ходить, ані, не знаю, це трошки без сенсу, якби. Тому що він ані не розуміє суті тої служби, ані не розуміє, що там відбувається, для чого це і так дальше. Тобто, кожний християнин, починаючи від такого, знаєте, номінального християнина, якого, не знаю, колись там охрестили [00:44:00] і все. Все, що його пов’язує, власне, з християнством. І далі, кожен, ну, він знаходиться на якомусь етапі втаємничення християнського. То хтось практикує регулярно, ходить в церкву і так далі і так далі, сповідається. Для них є сенс служити службу. Тоді ми служимо службу. Якщо якогось такого немає, хтось, наприклад, ну, вірить, ну знає, ну щось там є воно – тоді радше з ним більш доцільно розмовляти, можна навіть його посповідати, якщо він має розуміння гріха і хоче дійсно, так. Ну, але службу, треба було б його приготувати до цієї служби, щоб він її свідомо переживав. Якщо хтось, постійно приходить. Є такі, наприклад, солдати, які приходять до нашого, до нашої каплички, власне, в Піонерському. І вони поступово там приходить, спочатку слухають, дивляться, але потім можуть взяти участь. Приблизно так ця справа виглядає.

І.: Ви, коли ідете на розмежування, Ви у військовій формі чи як вас... Бо люди ж мають знати, хто перед ними чи...?

Р.Л.: По-різному, по-різному. Різні... Дуже часто я їздив, власне, у військовій формі і з такою нашивкою «капелан». Теж, як було так жарко, то я їздив в такій бандані. З бородою взагалі виглядав, як такий бойовик чеченський, знаєте. То мене на блокпостах навіть пропускали: «Їжджай». Але дуже часто хтось носить якийсь зовнішній знак того, що він є капеланом: або хрест, наприклад, або нашивка «капелан», так. По-різному це буває. Загалом ми вимагаємо, по-перше, щоб людина, яка туди їде була після тактичної медицини, після підготовки, раз. І якщо це зона бойових дій, то ми обов’язково [00:46:00] просимо, щоби наші капелани були в бронежилетах, в касках. Ну, не ігнорувати це. Тому що це до добра не призводить, якщо хтось починає легковажно відноситися до такого.

І.: Є різниця в тому, як ставилися солдати, бійці на початках війни до присутності священиків, і тепер, як вони сприймають?

Р.Л.: Загалом я зустрічаюся з тим, що з повагою ставляться. Навіть, якщо хтось є там агностиком, не віруючим і каже: «Та, батюшка, що ти там говориш?!», до прикладу. Все-рівно, якщо навіть там обід, то ми сідаємо там, не знаю, частують нас і так далі. Тобто, немає. Загалом повага зростає по мірі того, як людина знаходиться там. Тобто, навіть, якщо там хтось сильно... Я б помітив це. Я якраз є поганим прикладом для цього, тому що я там досить мало [00:47:00] таких періодів. То я приїхав і уїхав, так, скажімо. Натомість капелани є, там багато капеланів, вони постійно там, багато часу. Або нон-стоп. Є капелани, які там рік провели, наприклад, в сірій зоні. То по мірі, того, навіть, якщо він там сильно не займається душпастирством, він є присутній. Він є присутній, він бере участь у цьому, в цій солдатській долі, він там разом копає траншею, разом допомагає, воду носить, не знаю. Він... Побратими знають, що можуть на нього покластися і ясна справа, що довіра зростає.

І.: Чи доводилося вам спілкуватися із місцевим населенням, не стикалися ви?

Р.Л.: Так, звичайно. Оскільки там наша парафія, то я, по-перше, спілкуюся з прихожанами. Ну, і звичайно, що з місцевим населенням спілкуюся. Наприклад, їжджу на базар, взяти продукти, завезти. [00:48:00] Пам’ятаю, завозив під Широкіно туди. Там стояли наші бійці. То реакції різні, так. Пам’ятаю досить негативну реакцію, коли мені відмовились продати там, наприклад, огірки, тому що бачили, що я в військовій формі і сказали: «А нє, тобі не продамо». Ну, це люди, які, власне, радше підтримують такі сепаратистські погляди, скажем так.

І.: Зараз тема війни дуже широко висвітлюється в засобах масової інформації. Чи проводите ви, чи ваша церква якусь політику в комунікаціях з громадськістю і зі ЗМІ? Що Ви хочете? Які меседжі Ви несете в суспільство про свою діяльність?

Р.Л.: Ну, радше, інформативну, так. Загалом ми намагаємося що? [00:49:00] Наша роль дуже проста. Кожний факт людського життя, він буде якимось чином пояснений. Або Боже слово мені цей факт пояснить, або Бог мені проллє світло на цю ситуацію, або я сам спробую, самотужки, якось це зрозуміти. Або ми, християни, теж приймаємо до уваги існування сил зла, диявола, який теж мені пояснить цю ситуацію. Но вже по-другому, зовсім інакше. Впровадить розпач, безнадію в людське серце. Тому наша мета, якщо йдеться про засоби масової інформації, давати певну Божу точку зору того, що відбувається. Тобто, щоб бачити певний Божий палець, Божу педагогіку. Що це для чогось трапилося тут мені в даний момент. Ясна річ, я не хочу сказати, що війна – це Божа кара,

там, не знаю, для нас і так далі. Тому що Біблія знає теж випадок невинного страждання. Наприклад, Книга Йова є таким яскравим прикладом. Коли Йов був невинний, пока не страждав. Страждання це завжди певна таємниця, тому ми радше уникаємо рецептів, розумієте? Дуже небезпечно говорити: «А ти хворієш, тому що ти грішив», наприклад. Обережно. Це дуже небезпечне твердження. Але намагаємося перш за все підтримувати тих людей, бути з ними. Це перша наша місія взагалі, бути... Капелан, священик є знаком присутності Бога серед страждаючого народу. Це наша, якщо можна сказати, капеланське богослов’я в пігулці.

І.: Чи траплялися з Вами якісь випадки дуже такі пам’ятні, які Ви будете нести крізь роки, щось от таке особливе, [00:51:00] про якісь спілкування, зустрічі?

Р.Л.: Різні випадки трапляються, так. Кожен мій виїзд з чимось пов’язаний, з якоюсь пам’ятною річчю. Ну, наприклад, тоді, коли чудесним способом вдалося нам виїхати з тилу. Це був насправді такий пам’ятний випадок. Пам’ятаю, як... Ой, може не буду цього розказувати. Є певні особисті речі, які, можливо, хтось не хоче, щоб я про них розказував. Тому, можливо, я утримуюся.

І.: А от Ви спостерігали за собою, яким Ви були до чотирнадцятого року і зараз? Як вплинуло на Вас ось це військове капеланство, оці поїздки, щось якось інакше стало? [00:52:00]

Р.Л.: Напевно, це трохи очищає людину, в якомусь значенні? Що раптом ти помічаєш, що ті проблеми, які є тут, так насправді перестають бути проблемами. Тут, не знаю, людина думає, чи їй купити «Хуавей» 10 чи 20, наприклад от так. А там, коли зустрічаєшся з такими конкретними екзситенційними проблемами, так, то ти розумієш, що всі ці твої дрібненькі справи, насправді, не є проблемою. Є певне переосмислення. Тобто, дещо міняється ієрархія цінностей в людини, так. Напевно, це і на мене впливає, очевидно. Яким чином, важко мені зараз сказати. Такої якоїсь інтроспекції за останні чотири роки не робив, але, мабуть, тим моїм співпрацівникам, які поруч зі мною, краще видно, знають.

І.: Зрозуміло. Все, будемо завершувати. Може, Ви очікували якогось питання, а я Вам не задала?

Р.Л.: Ні, дуже вдячний Вам за інтерв’ю.

І.: І я Вам дуже вдячна, навзаєм.

Лаба Роман

Псевдо

Роки життя

1980


Місце народження

с. Клинове


Місце проживання

м. Бровари


Вид діяльності

священик


Категорія участі

духовний супровід, військовий капелан


Тема

російсько-українська війна

Дата запису

31.10.2018


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

7


Одиниця обліку №

32


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Лабою Романом, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Лаби Романа про російсько-українську війну, записані 31 жовтня 2018 року