Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 7. Усні свідчення про події російсько-української війни, записані у 2016–2018 роках

Інтерв'ю

Усні свідчення Кліщевського Дениса про російсько-українську війну, записані 26 жовтня 2018 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні двадцять шосте жовтня дві тисячі вісімнадцятого року. Інтерв’юер Тетяна Привалко. Ми знаходимося в місті Київ, Український інститут національної пам’яті, Липська, 16, і записуємо інтерв’ю в рамках проекту «Усна історія АТО». Представтеся, будь ласка.

Денис Кліщевський (Д.К.): Мене звати Кліщевський Денис. Я народився в місті Києві в тисяча дев’ятсот вісімдесят третьому році, в сім’ї військовослужбовців. Мій час, безпосередньо для мене війна почалася з того часу, коли я слухав новини і почув, що Путін на Раді Безпеки (чи як вона там називається ця Рада), йому дозволили, ну, запитали і йому дозволили [00:01:00] використовувати збройні сили Російської Федерації за кордонами їх держави. Я, враховуючи те, що в нас тривало чотири місяці на Майдані, я зрозумів, до чого це може призвести і для чого все це робиться. І ми зразу провели паралелі з Кримом, одразу, тому що ми, потроху до нас доходили якісь, ну, слухи, що там якась Самооборона, все інше. Зрозуміли, що на території України знаходяться військовослужбовці Російської Федерації Чорноморського флота, і ми розуміли, до чого все це може призвести. І разом з моїм братом пішли і записалися у військкомат наступного дня. Но, коли ми прийшли в військкомат, нам відмовили, тому що ми не проходили службу в Збройних силах, не проходили, не служили ні «срочку», ну, і нам було відмовлено. Сказали, що людей нам потрібно не дуже багато, а добровольців більше ніж потрібно, чим. [00:02:00] Більше ніж можуть на зараз надати штатного, штатний розклад, штатний розклад бригад, які є в наявності. Ми записали свої прізвища, свої дані, телефони контактні і пішли додому. Ми думали, що до нас звернуться, ну, пройде якась черга. Но проходило уже тиждень, навіть більше місяця уже пройшло. Ми бачили вже, що сталося з Кримом. Ми зрозуміли, що на Криму це все не зупиниться. Уже почався потроху якийсь, дії, події на Луганщині та на Донеччині. Ми знову пішли в військкомат, але нам знову відмовили, і я почав шукати змогу служити в якомусь добробаті. Ну, як би я не хотів добробату в тому розумінні, як він був на початку дві тисячі чотирнадцятого року. Я хотів піти в якесь формування, [00:03:00] яке більш-менш підпорядковується одній із силових структур. І мій вибір впав, випав на Національну гвардію. Я знав, що там уже сформовані перший та другий резервні батальйони, які потім стали батальйонами Кульчицького. Ми пішли і нас записали, і я почав проходити медичну, ну, ВЛК – військово-лікарняну комісію – в госпіталі УВД, для того, щоб вступити в Третій резервний батальйон, який повинні були формувати. Коли його будуть формувати, ніхто не знав. Але ми записалися тоді, тому я чекав і від військкомата, і від керівництва Національної гвардії чекав, як би, зворотнього зв’язку. Ну, Національна гвардія, трішки швидше все це було – два тижня, нам уже подзвонили і сказали приїхати у військову частину, яка находиться на Печерську. Там я був у складі ще тридцяти таких вже, як я, [00:04:00] добровольців. Майже нас тридцять чоловік було. І ми, нас відвезли в Старі Петрівці у військову частину Національної гвардії. Коли ми заїжджали у військову частину, ми побачили прапори батальйону «Донбас» і спочатку не дуже зрозуміли, куди нас привезли. І, ну, у нас була, у більшості людей була така точка зору, що ми не хотіли служити в батальйонах, які не підпорядковуються комусь, тому що ми розуміли, що рано чи пізно нас можуть об’явити, там, бандитами і, там, незаконними формуваннями, і, ну, ми хотіли більш законно тримати зброю в руках і захищати нашу землю, а не діяти в інтересах якогось візьмемо в кавички «комбата» чи якогось польового командира. Ну ми прийняли рішення, що будем далі служити, тому що, ну, поки подивимся, що і як, до чого.

Я провів декілька тижнів в цьому лагері, і потім все таки прийняв рішення, що я не буду далі служити в батальйоні «Донбас», хоча хлопці були дуже бойові, всі патріоти, і мені було дуже жаль, ну, жалко, як би, покидати це, але, на жаль, це сталося. І я продовжив, прийшов і мене вже визвали в військкомат. Я попав в третю хвилю мобілізації. Я був цьому дуже радий, тому що я однозначно хотів продовжувати службу, але мій шлях до фронту, до війни був дуже тернистий, і затягнувся, там, на пів року. Військкомат, мене призвали під третю хвилю мобілізації п’ятнадцятого серпня і хлопці, які призивалися із мого військкомату [00:06:00] в третій хвилі, 14-15 серпня, вони всі потрапили на Яворівський полігон. Там була учебка, і попав я по рознарядці, попав на підготовку командир протитанкової гармати – СПГ-9М. Там ми пройшли двотижневі збори, і я там прийняв присягу на вірність народу України, і там нам було оголошено про те, що под Іловайськом ми потрапили, наші війська потрапили у полон. І участь безпосередньо в цьому «котлі» приймали Збройні сили Російської Федерації. В тому числі, потрапили, в тому числі приймав участь батальйон «Донбас», в якому я був попередньо. І я дізнався, що четверо хлопців, які приїжджали, приїхали зо мною разом, і які були в палатці, [00:07:00] вони потрапили в полон. Слава Богу, вони вийшли з полону, але це ще більше укріпило мій дух і я розумів, що я хочу помститися. І по рознарядці ми потрапили в 93-ю механізовану бригаду, і 2 вересня нас на літаках зі Львова перекидали в Дніпропетровський аеропорт, а потім ми на автобусах, нас везли в пгт Черкаське. Це Новомосковський район Дніпропетровської області. Ми не зовсім, ми розуміли, що сталося щось грандіозне для оборонної здатності нашої країни, ну, як мінус нашої оборонної здатності, тому, що нас перекидали, по-перше, літаками, дуже оперативно. Їхали в автобусах. З Дніпропетровська до Черкаська ми їхали [00:08:00] з затонованим склом в автобусах. Ми розуміли, що, ну, приймається... Я розумію, що хтось нас там здасть і все одно нас якось маскували. Ховали наше перекидання, тому що оперативне, літак йшов, дуже різко знижувався в аеропорт. Нас прилетіло 225 чоловік. Ну, і ми потрапили в 93-ю бригаду. Спочатку нас не розкидали, не ставили нас на посади. Ми не розуміли чому, а потім зрозуміли, що нас повинні були розкидати по всім батальйонам бригади. Ну, там, батареї і в артилерію, хто куди. Но потім ми зрозуміли, що прийняли, ну, командування прийняло інше рішення. І було прийняте рішення безпосередньо сформувати з нас перший батальйон, а той батальйон, котрий теж не вийшов з Іловайська.[00:09:00] Тобіш, все було так пов’язано. Перший батальйон 93-ї, перший БТГ, перший батальйон, тактична група 93-ї бригади попала теж в Іловайський котел, і було дуже багато загинувших людей. І батальйона не стало взагалі, і було прийнято рішення що ми повністю укомплектуємо перший батальйон. І так я попав і отримав другу свою військову облікову спеціальність – кулеметник. Я попав і служив в першій роті 93-ї бригади, другий взвод. Перша рота, другий взвод. Так я потрапив в 93-ю бригаду. Ми проводили, провели там досить тривалий час з вересня до кінця жовтня. Два місяця ми проходили навчання.

Один раз за цей час ми виїжджали в АТО. Ну, це було, ну, короткотривале дуже виїзд. Це було менше тижня. Ми приймали техніку. Ну, нічого такого не було, просто приїхали техніку приймали, ніяких не було ні пострілів, нічого. Так, ми бачили озброєних людей, но ми були дуже далеко від фронту і це...

І.: Де це було саме?

Д.К.: Ми з’їжджали з, на кордоні Донецької, Донецької та Дніпропетровської області. Там, ну, там є декілька селищ, ну, маленьких, ну, Славянка і там трошки ліворуч-праворуч. Таке. Ну, стояв польовий лагерь, тому там були якісь населені пункти, але маленькі. І ми не контактували, ми з населенням місцевим, нічого такого не було. [00:11:00] Потім ми уже 31 жовтня, нас 30-го, там 31 жовтня, нас потроху начали... Ну, ми дізналися, що нас будуть перекидувати уже безпосередньо в зону проведення Антитерористичної операції, нас погрузили... Ми це зрозуміли, тому що приїхала, по-перше, командування сектору Б, по-друге, тому що приїхала якийсь не знаю, чи губернатор Дніпропетровської області, чи хтось із посадових осіб, і були передані нам там якісь техніка, там, приціли, наколінники. Ну, таке було. Ми зрозуміли, що вони просто так не приїхали, ми знали точно, що на 93-ю бригаду, безпосередньо на нашу БТГ дуже великі надії. І ми должні були змінити наші Збройні сили, ну, якийсь підрозділ. [00:12:00] Ми розуміли, що це, скоріш за все, наш підрозділ, другий наш батальйон. Перший міняє другий. Ми, так, як нас готували, як нас комплектували технікою та людьми, ми зрозуміли, що нас перекидають на якийсь дуже гарячий відрізок фронту. І ми не прогадали. Ну, ми вже знали, ну, як, до нас доходили слухи, но ми до кінця не вірили. Нас погрузили, під Новомосковськом нас погрузили в ешелони. Ми стояли майже дві доби, нікуди не їхали, і потім ми одного, в одну мить буквально поїхали. І ми їхали ніч, не знаю, чому так довго, але вранці ми зрозуміли, що ми знаходимося вже в Донецькій області. Ну, навіть це була не Донецька область, насправді це була Дніпропетровська. Ми вигрузилися і поїхали своїм ходом. Ми вигрузились на станції Чаплинка і поїхали колонною своїм ходом в сторону Донецька. [00:13:00] Ну от, ми тоже розуміли, що це якесь маскування таке: ну, довго стоїмо, довго грузимось, потім їдемо. По дорозі поламалася наша «беха». Ну, ми дві доби добиралися до нашого пункту призначення. Через Красноармійськ, через Новогродівку. І наш, і ми дізналися, коли ми приїхали, що наші, наша рота, наш батальйон займав, займає участок від Авдіївки до Пєсок, і Донецький аеропорт. Ну, це такий шматок, десь кілометрів, там, може, десять. На цьому шматочку фронту ми стояли разом... Безпосередньо моя рота попала в піски, де ми потім простояли 5 місяців. Пліч-о-пліч наш підрозділ, наш батальйон, а саме наша рота стояла з підрозділами ОУН, «Правим сектором», з «Донбасом», «Карпатська січ». [00:14:00] Ну, і, в принципі, була ще ротація декількох підрозділів. По три, ну, на ротацію приїжджали для ротації в Донецькому аеропорту хлопці. То єсть, та же сама бригади ВДВ всі, вони проводили один-два дня в Пісках, і потім виїжджали в аеропорт. Ну, вони сначала всі з’їжалися в Пєсках, і потім з Пєсок їхали. П’ять місяців я прослужив в Пєсках, ми займали позицію ... називалась в нас точка «Вісімнадцята точка» – це безпосередньо кут нашої оборони. Ворог знаходився з двух сторін, ми знаходилися, як би, в куточку. Це недалеко від такої точки як «Небо». Ну, таке дуже розпіарене місце начебто. Ми,

нас було, різна кількість людей була на опорнику, десь іноді було вісім, іноді дванадцять, в отакому. То єсть, від’їжджав у відпустку, хтось приїжджав. Кількість оунівців змінювалася постійно: було чотири чоловіка, було вісім чоловік з їхньої сторони. Ми чергували дві години через шість, в основному. Жили в закинутих будинках, в бліндажах, в погребах. Ну, хто як, тому що ми, по-перше, не могли розміститися всі в одному місці. По-друге, ми не хотіли, щоби один прильот чогось зразу всіх убив і ми, і ця позиція залишилася обезкровлена.     

І.: Перепрошую, тобто чергування на опорнику воно силами проводилося разом із бійцями з інших формувань, так?

Д.К.: Ну, безпосередньо на нашому опорному пункті, так, ми чергували разом [00:16:00] з оунівцями, да. Батальйон ОУН, ну, це не зовсім батальйон, це військове угрупування, яке налічує, ну, зовсім не ту кількість, яку налічує батальйон, трошки менше. Я не можу сказати їх кількість, тому що їхня кількість постійно змінювалась. Ну, по спискам людей дуже багато, але тих людей, які служили, їх було набагато менше. Но це не заважало їм разом з нами пліч-о-пліч виконувати накази, служити, захищати нашу країну. І вони були всі патріотично налаштовані. І це вже, вже дуже великий плюс, тому що людину пригнали не з-под палки, да, а вони з якимись мотивами своїми прийшла, і тому їй не потрібно, там, було повторювати два рази, це по-перше. По-друге, коли ми приїхали, підрозділи ОУНа уже стояли там, і перший час вони навіть допомагали нам, [00:17:00] щоб ми, там, зрозуміли, де ворог, які умови, які хитрощі у ворога. І тому навіть вони нам допомагали перший час, тому велика їм вдячність за допомогу. І потім більшість людей з ОУНа вони підписали контракти з нашою 93-ю бригадою і залишились. Ну, коли в 2015 році намагалися вигнати добровольців з фронту, вони (більша частина) підписали контракт безпосередньо з нашою 93-ю механізованою бригадою. Тому що, по-перше, вони знали уже нашу бригаду, тому що це було проще простіше зробити, і тому що наша бригада шла на поступки цих людей. Ну, якісь було там все спрощено досить.

І.: Хто очолював бригаду?

Д.К.: Ну, [00:18:00] за мій час, коли я служив в бригаді, очолював Мікац – полковник Мікац, потім він став генералом. І він перевівся, його перевели в учбовий центр, в Десну, а замість його прийшов, з 92-ї бригади перевели, став Клочков, який досить, і досі командир бригади 93-ї. Ну, що можна сказати про п’ять місяців в Пісках? Були дуже великі обстріли. Перший хлопець, який загинув, був безпосередньо з мого опорного пункту – Вячеслав Нікалаєвіч. І під, це було через два тижні, як ми заїхали в Піски. Був обстріл і Градом його накрило в хатинці, де він спав. [00:19:00] Це була перша наша бойова втрата нашого батальйону безпосередньо за (нерозбірливо) час ротації. 14-го, це було 14 листопада. І наступна така сторінка була, ну, чорна сторінка нашої роти і безпосередньо моя, це було 29 грудня, 29 грудня під час перемир’я. Було чергове перемир’я. Насправді перемир’я були постійні, нас навіть були проблеми, якщо ми відкривали вогонь. Це уже був 14-ий рік. Так, ми стріляли, так, ми воювали, тому що ми, но все одно все залежить від того, який командир, і почув, і чи він знає точно, що це зробили безпосередньо саме ми. Війна продовжувалась, ми це розуміли. Але за рахунок того, що було

перемир’я було об’явлено, ну, трошки всі, мабуть, як заспокоїлись. І 29 грудня вранці була смєна постов, зміна, і на нашу позицію зайшли, зайшла розвідувальна, диверсійна група, ворожа. І був бій, і загинуло три моїх побратима – Костік, Льоха і Сєрьога. Хлопці, один хлопець був з Києва, позивний Динамо, був Сєрьога Абрутін, позивний Абрек, з Сум, і Костік з Черкаської області. Безпосередньо загинуло три моїх побратима, а також було двоє людей поранено. Один бу з «Правого сектора» – важке [00:21:00]  поранення в голову, і бієць, боєць ОУНа з позивним Дим. Хочу зразу забігти наперед, дим вилікувався, потім він вступив теж, підписав контракт з 93-ю бригадою, і продовжував свою службу більше трьох років у складі 93-ї механізованої бригади. На його, провів дуже багато провів успішних дуже операцій. Я не буду вдаватися в подробиці. Дуже багато виходів на ту сторону фронту, дуже багато втрат він наніс ворогу, і взагалі він дуже талановитий боєць. Але військові сили, Збройні сили України [00:22:00] неналежно оцінили його можливості, його вчинки, на жаль. Ну, в принципі, таких багато дуже людей, яких не оцінили. І 29 грудня після того, як загинули мої друзі, я десь, можливо, звинувачував в цьому і себе. Ну, знаєте як. Хотілось помститися, і все взагалі. І 5 січня у мене з’явилася змога це зробити, 5 січня приїхав мій начальник штабу – прізвище його Новіченко, і (начальник штабу батальйону), і мені було запропоновано поїхати в Донецький аеропорт. Ну, на той час у нас уже були поранені командир роти і завбаттєх наш роти і єдиний, ну, [00:23:00] залишилось в роті два офіцера – безпосередньо завполіт, який прийняв на себе командування і, безпосередньо прийняв був командир взводу мій. Як я дізнався потім, мене не хотіли, за мною вже приходили розпорядження відправити нас в аеропорт, но наш завполіт не давав, щоб нас відправляли, тому що ми знаходилися на тій позиції, яка була, ну, так ми зустрічали людей. Но уже потім приїхав начальник штаба і сказав, що треба їхати, і ми вирішили їхати. Ще перебуваючи в Черкаському, так як я маю вищу освіту, нам було запропоновано провести тижневі курси на корегувальників артилерійського вогню. І в жовтні місяці ми їздили з моїм товаришем [00:24:00] з позивним Пузо, пройшли курси. І в Донецький аеропорт нас відправили безпосередньо по цій спеціальності, незважаючи на то, що в нас були зовсім другі спеціальності. Нас відправили в Донецький аеропорт як корегувальників артилерійського вогню. Він потрапив на, в термінал, я потрапив на диспетчерську вежу. Диспетчерська вежа – це сама вища точка в Донецькому аеропорту, основна задача якої, ну, з диспетчерської вежі було видно весь Донецький аеропорт і всі, і всю місцевість навкруги, і нам допомагала не тільки бачити, заздалегідь помічати пересування ворога, по-перше. По-друге, всі його дії, всі його намагання наступу і все інше. То єсть, це була стратегічна дуже важлива точка.

5-го числа до нас приїхав начальник штабу, були, виділили нам дві години на збори і ввечері ми потрапили в село Тоненьке, де формувалася колонна з 4-ох вантажівок для заїзду в Донецький аеропорт. На той час, 6 січня на Різдво, ми через Путіловку, через Авдіївку, через Путіловську розв’язку заїжали в аеропорт, і це був один із тих разів, таких, нашої ганьби, мабуть. Нова локація, і, знаєте, ми не сперечалися, по-перше, по-друге, ми розуміли, що хлопці знаходяться там хто два, хто більше тижнів і їм потрібна ротація. І всі наші одговорки, що ми не хотіли б їхати в «зелений коридор» через сєпарів, [00:26:00] ну, як, ми розуміли, для чого ми це робимо. Це погано, це ганьба, але нам треба було міняти, ротувати наших побратимів, котрі знаходились в аеропорту. Їм потрібна була зміна, і ми заїжджали через «зелений коридор». Там, з рожком патронів тільки і все інше. Переїжджаючи через один, ну, через мост, (це був залізничний мост) ми так ще, ну, не то що здивувалися, воно так було все дуже символічно – з тієї сторони на нашу територію під нами проїжджав великий потяг, загружений вуглем. І, ну, так було якось не по собі. Да, ми їдемо, нас обшукують наш супротивник, це було декілька російських офіцерів. [00:27:00] Вони, ну, не тільки, там, вони признавались, що вони російські офіцери. Ну, у них був дуже такий, ну, сленг, говір російський, слово «парєбрік» вони прімєняли теж. Ну, нас дуже так ретельно обшукали.

І.: Тобто вони спілкувалися з вами, росіяни?

Д.К.: Ну, деякі спілкувалися. Солдатам не дозволяли спілкуватися з нами, солдати були місцеві і солдати були кавказької зовнішності, ну, по ним видно. Ну, вони намагалися з нами не розмовляти, але коли ми вже поїхали, вони кричали там, ну, ми вас уб’єм, укропи, там, ну, все таке. Ну, як буває там. Я не знаю, для чого це робили, там. Самі себе підбодрити, нас залякати, я не знаю. Ми не розуміли тоді ще, що ми потрапляємо в аеропорт, де ми просто мішені. Але деякі [00:28:00] з них нам це вже казали, що ми просто мішені, які... Їдете, ви заїдете, і о 4-ій годині чекайте на привіт. Ми потрапили в Донецький аеропорт. Приїхали, нас супроводжували колони козаків та «Восток», російські прапори були, росіяни були, ну, стовідсотково, тому що нас обшукували російські війська, тому що у них були дуже сучасні автомати. Це не просто автомати Калашнікова, це модернізовані автомати, які не були в нас не озброєнні, були нашивки російські, тільки російські. Більше ніяких нашивок не було, не, там, фейкових, там, ДНР, фейкових Новоросії чи якихсь, там, батальйонів тіпа «Восток», ілі, там, «Оплот». Нічого такого не було, тільки російські шеврони і все інше. Ну, [00:29:00] вони не скривали цього. І так 6-го числа ми потрапили в Донецький аеропорт.

І.: Іншого шляху не було?

Д.К.: Ну, шлях всегда, завжди є, треба його шукати, мабуть, але завжди була дорога життя, яку називали «дорогою життя». Чому трималось, чому тримали Піски, безпосередньо селище? Там закінчувалась, ну, взльотка. І на цю взльотку заїжджали і їхали в Донецький аеропорт, а ворог обстрілював. За час перемир’я, яке було в листопаді-грудні був заборонений відкривання вогню, артилерія не, ну, там, працювала. Ну, карочє, все було обмежено дуже. За цей час супротивник побудував три взводно-опорних пункти від Пєсок до аеропорту.

Безпосередньо до будівель, які були під нашим керівництвом. І було три опорних пункти, і коли виїжджала колонна, її просто розстрілювали як в тирі – танки, БТРи, БМП. В черговий раз поїхала наша колонна – з двух танків і з трьох «бех» повернулась тільки одна «беха». Все інше було підбите, загинули хлопці і всі зрозуміли, що супротивник використовує безпосередньо перемир’я для укріплення своїх позицій. І ми розуміли, що треба або вибивати ці опорніки, або найти другу позицію як заїжджати. Було прийняте рішення, щоб ми заїжджали через радіолокаційну, ну, називають її радіолокаційна станція і там знаходилася мєтеовишка. Це теж частина Донецького аеропорту, але вона знаходилась відносно в тилу від наших основних позицій [00:31:00] в терміналі, старому й новому, і диспетчерська вежа. Це як би наше основне укріплення і в тилу знаходилось, ну, в тилу Донецького аеропорту знаходилась ця вежа. Ну, старий термінал уже в листопаді теж був відбитий супротивником, і на час, коли ми заїхали в Донецький аеропорт, ми тримали тільки дві будівлі – диспетчерську вежу і термінал. Це були передові нашу, ну, як би, основні і передові також наші позиції, а РЛС знаходилась десь в кілометрі від нас в тилу, ну, начебто в тилу. До неї взльотка, це було з одної сторони взльотки, РЛС, а диспетчерська вежа і термінал – з другої сторони вежі. Ну, вежа і термінал десь метрів, там, 500-600, ну, там, плюс-мінус. У супротивників знаходились теж декілька будівель – це монастирь, дом з хрестами (ну, називався він так), дом з флагами, [00:32:00] це обсерваторія, якась дєвятіетажка, «Метро», там було скупчення гаражів, була там готель, гостінніца, як вона називалась. У супротивника, це були основні їхні позиції, де ворог, ну, це як би, лінія їхньої оборони. І я був безпосередньо в Донецькому аеропорту з 6 січня, і 18-го числа вийшов. За наказом вийшов. Ми потрапили під командування, нас підпорядкували командуванню 122-го батальйону окремого. Це він став потім окремий 122-ий батальйон, спочатку це був 3-й батальйон 80-ї бригади. Потім він став 122-им батальйоном, а також 90-й [00:33:00] батальйон. Вони стали основою 81-ої аеромобільної бригади. Нас, як службовців 93-ої бригади, підпорядкували під час Донецького аеропорту, в усній формі підпорядкували 122-му батальйону. Ніякого наказу, як потім ми дізналися, не було в нас, на ввід нас в Донецький аеропорт. Ми за усним наказом нашого начальника штабу просто потрапили в Донецький аеропорт. Потім, коли вже, ну, багато подій дуже було. Я думаю, вам не потрібно, там, розказувати, що сталося в січні 2015 року в аеропорту – це і падіння диспетчерської вежі, це і два взриви в терміналі. Мені пощастило вийти звідти живим, без суттєвих якихсь пошкоджень. Історія про Донецький аеропорт – це окрема історія. [00:34:00] Це одна із самих таких ярких, можливо, але одночасно і чорних сторінок і в моїй військовій службі, і всіх збройних сил України, нашої армії. Потім ми дізналися, у лютому місяці я дізнався, що у мене, моє командування подало в СЗЧ, це самовільне залишення частини. Оказалось, що коли приїхало моє командування в Піски на перевірку наших підрозділів, мене не було, і вони навіть не дізнались, ну, я не знаю, як це так сталося. Ну, вони забули, що вони відправили нас в аеропорт, і нас записали як людей, які самовільно залишили підрозділ. А дізналися ми це тому, що недополучили якусь зарплатню і поїхали узнати,

чому так сталося, а нам начальник фінансової служби сказав, вас, ви не знаходилися в частині, ви покинули самовільно і приходилось там ще декілька місяців доказувати, що це було не так. Ну, слава Богу, що ми вийшли живими, і я, і мій товариш, який пережив два взриви в терміналі. Тому що, якщо б з нами щось сталося, то ще незрозуміло, ким би ми були – чи героями, які загинули, чи дезєртірами, які покинули. А, можливо, ми були би дезертирами, які перейшли на сторону супротивника. Після того, як нас вивезли в Піски, ми дуже довго добиралися. Насправді бої в Донецькому аеропорту це не просто диспетчерська вежа і термінал, і радіолокаційна станція, це набагато більший кусок фронту. Це война точилася, ну, точилися запеклі бої безпосередньо і Авдіївка. [00:36:00] Тоді ж була відбита шахта «Бутівка», на якій находився супротивник. Були намагання пройти через «Спартак», був взорваний Путіловський мост завдяки хлопцям з 1-ої танкової бригади. 93-я бригада 17 січня штурмувала монастирь, а саме 6-а рота 2-го батальйону, де понесли дуже великі втрати: три загинули хлопців, і більше двадцяти було поранено. Ще декільк рот штурмували со сторони Пісок дачний участок, дачний посьолок. Вєсьоле називався. Жаб’яче, там, називалось, ну, там, по-разному називались. А также були намагання штурмувати в Донецьку Вольво-центр, но чому це було прийняте рішення, тому що хотіли перенести [00:37:00] лінію фронту і забезепечити, ну, щоби наші солдати, які тримають наші військові, які тримають оборону безпосередньо в терміналі, вже не було що тримати, вже не було ні стін, нічого, і було прийняте рішення пресунути, намагання пересунути на 2-3 кілометри вперед лінію фронта, для того, щоби хлопці залишились, ну, трошки в тилу начебто. Но, на жаль, це не, ну, не получилось, і нашим військам 22 січня, ну, покинули Донецький аеропорт. Я безпосередньо покинув 18-го за наказом командування 122-го батальйону. Потім я ще два місяці, після того, як я вийшов, я ще два місяці прослужив до кінця березня, да, до кінця березня ми прослужили [00:38:00] ще в Пісках. Простояли, і потім нас вивели на перегрупування, на переформатування на 2-у лінію оборони, но це всього 20 кілометрів від лінії розмежування. Від лінії фронту ми, коли вітер дув з тієї сторони, ми чули як артилерія працює, прильоти. В рації ми чули їх перемовини, наших побратимів, нас поміняв наш же батальйон, 3-ій батальйон нас змінив. І ми простояли там, ми стояли в Желанном півтора місяця до середини травня, і всередині травня прийшов наказ, що, щоб ми висувалися знову на той же участок фронту. Тільки моя рота попала вже не в Піски, а на шахту Бутовку, [00:39:00] яку 25 січня, якщо я не помиляюсь, визволили нащі десантники 95-ї та 25-ї аеромобільної бригади, відбили шахту Бутовка у супротивника. І в травні місяці ми заїхали на цю шахту. І безпосередньо службу ми несли до середини липня, а всередині липня нас пересунули знову, ми стояли теж на тому участку фронта – з Опитного і до Донецького аеропорту, під Донецьким аеропортом. Ну, це поле між Опитним та Донецьким аеропортом. Ну, там в двух кілометрах від тих позицій, які ми займали взимку безпосередньо в аеропорту. За час моєї служби, і дослужив я до 4 вересня і був звільнений в запас, резерв 1-ої черги. За час служби я проходив

службу в таких населених пунктах як Нетайлово, Піски, Опитне, Тоненьке, Зеніт, Авдіївка, шахта «Бутівка», ну, це все один кусок такий фронту, десь 10 кілометрів. Ну, в цих населених пунктах ми були. Ну, так закінчилось моє, моя, не моя війна, а моя участь в цій війні. В 16-му році мені запропонували пройти службу в військовому університеті Міністерства оборони імені Черняховського в місті Києві, і я пішов на навчання і получив офіцерське звання молодшого лейтенанта. В принципі, все.

І.: Зрозуміло. [00:41:00] Дозвольте деяких уточнюючих питань, тих питань, які можуть трошки розширити ту розповідь, яку ви зробили. Ви сказали, що ви із сім’ї військовослужбовців. Так?

Д.К.: Так.

І.: Це, як ви думаєте, це вплинуло на ваше рішення брати участь у цій війні чи? Я хочу просто зрозуміти мотиви, тому шо дуже багато хлопців і чоловіків, вони, ну, уникали навпаки мобілізації, не хотіли йти.

Д.К.: Ну, я впевнений, що на мене вплинуло виховання безпосередньо моїх батьків, і батька, і матері, і дідуся, і бабусі. Чому, тому що я вважаю, що мене виховували в руслі справедливості і якихсь цінностей, розумієте. [00:42:00] І одна із цих цінностей, яку мені привили батьки, це захист держави. І я не знаю, тому що мій батько військовий, тому що ні, ну, але я знаю точно, що мене виховали так, і я не міг просто в такий час, скрутний для країни, зробити вигляд, що нічого не робиться в ній. Що мене спонукало іти на війну? Це безпосередньо страх за життя своїх близьких, за своїх рідних, тому що я розумію. Ну, як би, я тоді ще не зовсім розумів, але я розумію, що війна – це смерть, це відсутність тих законів, по якому живемо ми в мирний час. І я розумію, що прийде війна, і артилерія не буде вибирати, куди прилітати, розумієте. [00:43:00] І страждати будуть всі люди, так як вони страждають зараз на сході країни, тому що вони просто знаходяться на лінії, на лінії вогню, по-перше. По-друге, велика кількість мін. По-третє, це люди, які приходять на війну, не всіх, ну, не всі, як би, з чистими серцями і з білими думками якимись. Є люди, які просто використовують війну, і ці люди, вони готові, там, зробити якісь вчинки. Саме головне – це, ну, це ворог. Це ворог, який прийде, який прийде грабувати, який прийде грабувати та вбивати. Чому, тому що ми бачили події в Грузії, ми бачили, як військовослужбовці російської армії виносять з розбитих домівок іграшки, навіть унітази і все інше. Я розумію, я точно розумів, що я не хочу, щоб це було в місті Києві. [00:44:00] Я не хотів, я точно знаю, що я не хотів, щоб це бачили мої близькі – моя мати, моя дружина, мої діти. І тому я прийняв це рішення. Я ні разу не жалкую, ні разу не пожалкував про те, що я прийняв таку, такий вибір, тому що я корив би себе все своє життя, що в такий час для країни ми відсиділись і знайшли сто одну відмазку, чому ми не пішли на фронт. Я чув дуже багато відмазок від, там... Я людина світу, у мене є діти, як я їх кину. Друга половина розказувала – у мене нема, тобі добре, у тебе є діти, а в мене нема дітей, мені треба ще їх народити. А в січні місяці, коли я потрапив у лікарню, я приїхав у відпустку, і поки я був на адреналіні,

в мене, як би, ну, здоров’я так не сильно, а потім я приїхав, я розумів, що я захворів. У мене було, був бронхіт. Можливо, там, вони підозрювали, що в мене, ну, запалення легенів. Ну, слава Богу, все нормально, я розумів точно, що я буду вертатися знову до хлопців в Піски. І, ну, я знав, що якщо я не приїду, це, ну, це буде дуже погано. І я казав, що я не можу там, я проп’ю ліки, я, там, проколюсь, але мені потрібно уїзжати через три дні. І лікар начав запитувать: «Чому, та ти не розумієш, ти захворів». Я кажу: «Ні, ну, я ж служу». А він каже: «Де ти служиш»? Я кажу, ну, там-то, там-то. Він каже: «Ти за яку армію воюєш, за Коломойську, чи за Ахмєтова»? А я, ну, я маю на увазі... До чого це я веду, до того, що у багато людей була своя точка зору. Ну, це була не їх точка зору, це точка зору їхнього страху, [00:46:00] чому вони не пішли на війну. Ще влітку 14-го року, коли я потрапив в батальйон «Донбас», я дивився на хлопців і розумів, що тут присутні всі верстви населення, і вікові, і соціальні. Були старі діди, яким вже було 60 років, і були молоді хлопці, яким ще не виповнилося 18-ти років, які там всіми правдами неправдами намагалися потрапити в батальйон. Це були і лікарі, і вчителі, і бізнесмени, люди, ну, різних статків. І всіх їх привела одна мета – мета захищати країну. І я точно зрозумів, що я хочу захищати країну, і я не разу не пожалкував про свій вибір, незважаючи на тих людей, які, там, зустрічалися мені і які казали [00:47:00] чому вони не пішли і чому вони пішли. Зараз мій круг спілкування – це в основному хлопці, з якими я служив і в батальйоні «Донбас», і в 93-ій бригаді. Або хлопці, які просто пройшли той шлях, плюс-мінус як і я. Тому, що, ну, друзі, з якими з дитинства, ну, вони деякі підтримали мене, але небагато пішло людей воювати, так скажем. Це, в тому числі, і ваша відповідь на запитання про військовослужбовців в сім’ї, чи ні. Тому що я жив у військовому містечку, в місті Кривий Ріг, де знаходиться 17-та танкова бригада. І, ну, всі мої однокласники, майже всі однокласники – це діти таких же військовослужбовців. Ну, з мого класу, мабуть, [00:48:00] ну, я знаю, що начебто я один воював, ну, наприклад. Це просто про, чи це може бути. Ну, з сім’ї військовослужбовців чи ні це не показник, чи буде він приймати участь чи ні у військових діях. Ну, вот так і все, в принципі.

І.: Ви в дитинстві жили в Кривому Розі, так я розумію?

Д.К.: Так, більшу частину свого життя я прожив в Дніпропетровській області в місті Кривий Ріг.

І.: А народились де?

Д.К.: А народився в місті Києві. Мій батько, мій батько і моя мама, ну, не з Києва, батько з Києва, мама з Київської області з Броварського району. Під час, мій батько служив в радянській армії, служив на території Німеччини, а останній час він служив в Казахстані. Останні часи Радянського союзу вони служили [00:49:00] в місті Аярус в Казахстані на кордоні, в Мангістауській області на кордоні із, ну, недалеко від кордону з Китаєм. І потім, коли розвалилась, розвалився Радянський союз, було прийняте, ну, ми зрозуміли, що ми хочемо поїхати в Україну, повернутися. І ми поверталися в Україну. Тоді було два військових округа – Одеський і Київський. І нам запропонували або в Білу Церкву, або в Кривий Ріг, но ми вибрали Кривий Ріг. Ну, там були окремі якісь причини, чому ми так робили, чому не в Білу Церкву поїхали. І ми потрапили, ну, потрапили в Кривий Ріг, і з 91-го року до 2015 року, ні, до 2005 року я прожив в Кривому Розі, закінчив авіаційний коледж там.

А потім на, поїхав навчатися в Київ і залишився в місті Києві.

І.: А в авіаційному на яку спеціальність навчалися?

Д.К.: Я інженер-технолог, факультет повітряних суден. Ну, інженер просто.

І.: А в Києві?

Д.К.: В Києві я получав уже вищу, ну, як би тут уже вища базова, а тут спеціаліста я получав, став інженером-технологом. То єсть, інженер-технолог, людина, яка відповідає безпосередньо за зборку літака. Ну, все це інженера, така ситуація.

І.: Нинішня ваша професія, чим займаєтесь?

Д.К.: Зараз я займаюсь, я пішов, одразу після інституту я не продовжував, я працював по професії, я пішов працювати в маркетинг. І з 2006 року і по цей день я працюю в сфері маркетингу.

І.: Знаєте, а от я задала питання про те, як людина приймає рішення [00:51:00] чи іти чи не йти. Тобто можна говорити про багато факторів, ну, але з одного боку закінчився Майдан і всі бачили, яке становище і яка атмосфера, ну, серед силовиків. І от всі бачили в якому жахливому стані знаходиться армія. Березень-квітень. Я от ще із цього боку питаю, що ще додається до того, що українська армія мало реформована була. Тобто радянські традиції там залишалися. Коли немає свободи для солдата, ну, тобто армія зрозуміло, шо вона така, структура сильно ієрархізована, ну, але все рівно хоча б якась повага до солдата. То я от питаючи ще з цього, з цієї точки зору, не лякало вас те, що от [00:52:00] так ви йдете захищати Батьківщину, але, можливо, вам в такій армії, в якому вона перебувала тоді, вам просто не дозволять цього зробити [посміхається] повноцінно, як ви захочете.

Д.К.: Ну, по-перше, про армію ми знали дуже багато. Ну, я знаю дуже багато, тому що я сам з сім’ї військовослужбовців. Я розумів і бачив це, ну, що це таке – що таке радянська армія, що таке українська армія. Чому я не захотів після школи іти в військове училище, да? Так, це правда. Але ми так, по-перше. По-друге, ми пішли в Національну гвардію, спочатку подумали. Но саме головне не це, саме головне те, що нам було до цього це все були другорядні якісь речі. Головне було захищати нашу країну, не допустити сюди ворога. Ми не розуміли, на скільки ми йдемо [00:53:00] воювати. Ми могли йти на рік, на п’ять. Ми розуміли, що нас можуть призвати тільки на 12 місяців, но ніхто нічого не знає. Можуть змінитися закони, ми можемо прийти знов в військкомат, а нам дадуть знову повістку, наприклад. То єсть, ми насправді не знали, на скільки ми йдемо. Ми розуміли, що, но ми йшли до перемоги спочатку. Чи боялись ми? Ні, не боялися, тому що, по-перше, ми тоді не боялися взагалі нічого. По-друге, ми розуміли, що війна...

І.: Чому? Чому?

Д.К.: Ну, по-перше, на перше місце виходили другі чинники. Ну, другі події. Ми думали, як захистить країну. Коли, якщо б ми там розбирались, хто як з ким себе веде, чи як, чи чому, то ми могли би втратити країну, по-перше. По-друге, ми розуміли, що ми перемогли на Майдані і ми зможемо перемогти там. І це зараз є «уставщина» і все повернулося на круги своя. [00:54:00] Тоді офіцери, ну, як би, не те, щоб прислуховувались, а виключили цю «уставщину» з себе трошки. Тому що, чому, тому що почалася війна, і почалася війна і на перший... Коли армія стоїть і не воює, їй треба тримати себе там в якихсь рамках. Там «уставщина», чимсь зайнять, повага-неповага до солдата і все інше. А коли армія воює, армія воює, у неї не залишається часу на все інше. І на перше місце виходить безпосередньо війна. Війна, виживання, командування, безпосередньо виконання якихсь завдань. І вся ця «уставщина» уходить на другий план. Так шо нас це не дуже лякало.

І.: А як от рідні ваші поставилися до того, шо ви прийняли таке рішення?

Д.К.: Ну, як можуть ставитися рідні, близькі люди, які за тебе переживають?

Ну, дуже-дуже погано относились, і дружина. Дружина залишилась з маленькою дитиною, вона була тоді в декретній відпустці. Після того, як я пішов уже в армію, їй, так сталось, що вона вийшла, передчасно закінчила декретну відпустку, вийшла працювати, тому що треба було годувати і саму себе, і дитину. Ну, як може віднестись, односитись до цього мати рідна, котра виростила дітей і їх забирають зараз на війну? Ну, забирають чи вони самі йдуть. Це неможливо, це по-перше. По-друге, ну, як ви знаєте, кажуть, там, Україна нічого не зробила, а коли починається війна і забирають дітей, ну, як би вона відносилась до цього. По-друге, вони бачили, це я бачив [00:56:00] свій світ. Люди, які навкруги мене, да. Я бачу патріотів, я бачу цей стан людей, які рвуться на війну. Вони залишаються в Києві, і вони бачать зовсім інше, вони бачать – люди, діскатєкі, салюти, там, в супермаркетах люди, які скуповують це все, да, там, одяг, відпустки. Ну, все ми це розуміємо. Вони дивляться на це з однієї сторони і розуміють, шо я знахожусь на сході і десь мені приходиться воювати, хоча вони не знали, шо я. Вони не знали, шо я в армії, вони не знали, шо я воюю, і вони дізналися тільки в січні місяці, коли я вже вийшов з Донецького аеропорту. І почали якісь, якась інформація в СМІ з’являтися і вони узнали це, що... вони пізнали мене. І вони зрозуміли, що я [00:57:00] знаходився в аеропорту цей час. У них були якісь, ну, здогадки, якісь були, но, здогади, но така ситуація. Це друге. І третє сама головна, ну, що я хотів сказати про маму і про близьких, ну, саме про маму. У мене є рідний брат, старший на 4 роки, і він теж служив, пішов в армію, тільки він потрапив в 5-ту хвилю мобілізації. Це було в травні 15-го року, а я звільнився 4 вересня. То цей проміжок з травня по вересень, це був саме такий для матері, мабуть, самий важкий час. Чому, тому що два сина, і два сина знаходяться зараз на війні. Ну, і це був для неї самий такий жахливий час. [00:58:00] Ну, я думаю самий жахливий час це почався в 14-ому і поки не прийшов брат, но просто подвійний удар, ми знаходимся вдвох в Донецькій області в разних бригадах. Ми були в разних проміжках фронту. Ну, це була сама така для мами ситуація.

І.: А шо за репортаж був у ЗМІ, де вас власне бачили?

Д.К.: Ну, там насправді дуже багато було якихсь репортажів, це по-перше, по-друге, ну, репортаж, як би, нельзя назвати, да, пости. Просто є люди, які там постять якісь, в фейсбуках якусь інформацію, да, а потім цю інформацію уже копіюють низка якась інтернет-видань, якихсь ресурсів. Писав просто про мене радник Порошенка Бірюков і там був пост у його. [00:59:00] Я зрозумів, що дружина, чи перепостили кудись, вона впізнала, чи вони просто...

І.: А що ж він написав?

Д.К.: Ну, там, якісь, там, молодець, там, буде нагороджений, уже медалька якась є. Така, знаєте, трошки як пропаганда для того, щоб підбадьорити інші проміжки фронту, ну, участки фронту, щоб підбадьорити людей, люднй, які знаходяться зараз на мирній території. Ну, треба писати якусь інформацію, треба написати про якихсь героїв для того, щоб підбадьорити, підняти дух бойовий. Ну, ви це розумієте.

І.: Знаєте, я недавно записую інтерв’ю із бійцями і от вони – хочу поділитися з вами – дуже кардинально відрізняються від інтерв’ю

з учасниками Майдану. Хоча є такі, шо воювали і на Майдані були. То от не знаю чому, але ті, шо пройшли війну, то вони менш емоційні, менш емоційні ніж громадські активісти, які от брали в протестних акціях. І от те, шо ви не хочете говорити, я відчуваю чи через скромність, чи через, можливо, якісь інші причини, ну, але хотілось б все таки почути і про ту медальку, ну, але дійдемо мабуть до цього. От ще у зв’язку із ставленням родини така, таке питання – як часто спілкувалися ви по телефону і чи через Фейсбук ви спілкувалися?

Д.К.: Я спілкувався, я в Фейсбукє не зареєстрований і зареєстровуватись поки не планую, це по-перше. По-друге, [01:01:00] коли почався Майдан, я видалив себе з усіх соціальних якихсь мереж, тому що ми не знали, як закінчиться Майдан і я не хотів, щоб якісь служби чи міліція, СБУ і все це працювало в пошуках тих людей, які допомагали Майдану. Це все було видалено, тому що ми не знали, як воно все закрутиться, хто переможе і який, в яку фазу може вийти це протистояння, це по-перше. По-друге, зв’язок був поганий, але я намагався дружині дзвонити раз в день, казати, що ми знаходимся на полігоні, що ми охороняєм техніку в Дніпропетровській області, що дуже холодно, що ми живем в польових умовах, а балакать часто нєльзя, тому що, щоб не було проблем з командуванням. Насправді, ми, зв’язок дуже був поганий в Пєсках, [01:02:00] перше, по-друге, щоби розмовляти, треба було виходити кудись на відкриту позицію, а це дуже небезпечно, тому що може, ну, якщо ти знаходишся в будівлі і прилетіла міна, ну, у тебе є більше шансів, що осколки тебе не вразять. А коли я знаходився на відкритій місцевості, розмовлять по телефону – це дуже великий, побоювання, треба краще сидіти – сидіти або в подвалі, або в будівлі, або бути на посту. Ти знаходишся на посту тільки для того, ну, на відкритій місцевості – тільки на посту. І, ну, ми, я намагався дзвонити раз в день, тому що я розумів, що, ну, якщо я не буду, там, один день, то в другий не получиться, третій не получиться, вона буде, там, вже переживати, там, всяке таке. Тому намагався раз дзвонити і ще один раз дзвонив брату. Якщо була можливість, ну, дзвонив дружині. Ми домовились з братом, що я буду дзвонити тільки йому, [01:03:00] казати якусь інформацію, а він уже буде переадресовувати на моїх близьких, ну, тому що так було... Ну, дружині я дзвонив теж, ну, там, трошки рідше. Для чого брату? Тому що, для того, щоб розуміли, чи... він знав один, що я нахожусь вже на фронті. І для того, щоб, якщо щось сталося, щоб він зрозумів, так було легше для комунікації. Так було. Але в аеропорту, ну, вона дзвонила. Вона, ми навіть один раз ми з нею розмовляли, а в цей час начався наш обстріл танком, нашої башти. 13 січня башта впала, диспетчерська вежа. Це десь, там, 14-17 поверхів. І під обстрілами такнів вежа завалилася повністю, ну, по четвертий поверх. І в цей час, коли почався обстріл, дружина. Я розмовляв з дружиною, [01:04:00] вона почула цей обстріл, вона там кричала: «Ти мене обманюєш! Ти знаходишся не на навчаннях». Я казав, що це артилерія стріляє у нас на полігоні. Ну, вона не повірила, ну, я сказав, що я щас не можу розмовляти, а наступного дня вона вже знала точно, що це я і що я вийшов з аеропорту. І я вже зізнався, тому що, ну, все добре, я вже вийшов. Ну, як би, так було легше. Ну, в принципі так. З дружиною, ну, як ми спілкувалися часто і...

І.: А скажіть, ну, от через соціальні мережі зараз найчастіше і найшвидше поширюється інформація. Ви для себе якось дивилися, ну, що відбувається там на інших фронтах? Яка обстановка взагалі в країні? Ну, от ви особисто де брали інформацію під час того, як ви були на,

там, ну, на навчанні, на фронті?

Д.К.: Ну, дивіться, у нас був там доступ до Інтернету, но я вважаю, що, хто мені розкаже про війну, я читаю, наприклад, про нашу ділянку фронту, да, я читаю про неї і розумію, де правда чи ні. І я бачу, що скільки там неправди пишуть, да. Навіщо мені читати про другий, ну, ділянки фронту, якщо я чітко розумію, що це така же пропаганда або брехня? Це по-перше. По-друге, я сам бачу, сам оцінюю, що знаходиться на фронті. Є офіцери, які доносять якусь інформацію. Це по-перше. По-друге, і саме головне, ну, для чого нам якась там лишня інформація? Вона може, там, дискредитувати когось, або знизити твій бойовий дух. Тому що дуже було багато людей, які залишали опорніки, там, відходили, [01:06:00] тому що була паніка якась, сирах і все таке. Тому краще, ну, інформація тоже должна якось приходити дозовано, а не там... так шо така ситуація була. Опять же ми розуміли, шо є пропаганда ворога. Є ворог, п’ята колонна, у нас, яким належать телевізійні канали, яким належать інтернет-ресурси, газети, журнали. І в нас було телебачення, ну, проросійське, донецьке в Пісках, то єсть, в нас всі канали сєпарські ловили. Там і «Новоросія», і «Восток», і там «Оплот» називався телеканал. Ми дивились, сміялися. Ну, ну як би, на нас пропаганда там не діяла, тому що ми розуміли, що це все брехня – як ми обстрілюєм мирних жителів, які у нас втрати, як каратєль... [01:07:00] Ну, вони от стоять напроти нас. Ми в Донецьку, вони [нерозбірливо] розказують як каратєлі з 93-ої бригади із Пісок, там, показують наші позиції здалека, там. Ось вони обстріляли там тих-то тих, убили тих-то, тих-то. Ну, нічого, ми, там, їх обстріляли, в них там 20 загинуло, 30 там трьохсотих. Ну, ми то розумієм, що це неправда все про нас. Ну, для чого нам ця пропаганда? Ну, для чого нам це? Ми іноді сміялися, а іноді, там, плакали. Все як у житті.

І.: Так, а українські ЗМІ, вони?

Д.К.: СМІ українських, ми, ну, не транслювалися. Ми могли почитати інтернет-ресурси, ну, Інтернет з мобільного, погано ловить зв’язок, а Інтернет тим паче. В принципі, созвонювався з братом, він передавав якусь інформацію. Ну, в принципі, знаєте, ми зациклились на війні, на тому відрізку фронту, на бойових [01:08:00] діях, і, знаєте, ми як в камєнном вєкє – поспать, поїсти і захистити себе. Бути... ну, була осінь, потім – зима, це перепади температур до мінус тридцяти. Коли ми були в аеропорту, було мінус тридцять. Це не обігрівачів ніяких, ні буржуйок, ну, ми просто чудом вижили. Просто від морозу, не те, що там, і так чудом вижили, но від морозу, що ми не замерзли десь там, розумієте. І, ну, в пісках був досить нормальний бит, ми жили в будівлі, заклали піском, мішками з землею, піском вікна. Була буржуйка, в принципі, ну, більш-менш утеплювались. Спальні мішки, там, їжа, все, ну, нормально було там. Ну, все одно, це ти не просто служиш і воюєш, ти думаєш – так, сьогодні встали, де взять дрова? Приготувати [01:09:00] їжу там, попрати свої речі. Ну, тобіш, це такий бит. Ну, війна війною, там, ну, два часа повоювали за добу. Ну, условно, там, сумарно. Там обстріли якісь, понятно. Ти, ну, там відбиваєшся, там, стріляєш у ворога, якісь операції військові, але дуже багато бита – там, поспать, поїсти, прибратися, попрасувати речі, з’їздити получити їжу, получити БК, ну, такого багато було.

І.: То як же, як же зігрівалися, коли були в аеропорту безпосередньо?

Д.К.: Ну, це окрема розповідь, тому що був жах. Був жах: ми потрапили на диспетчерську вежу, не було... Ну, получилось, нас заїхало більше ніж спальних місць і кімнат. Я потрапив, ну... Диспетчерська вежа ділилась, там було три поста. Я потрапив, як корегувальник, на саму головну

позицію, яка дивилась на Донецький аеропорт. Моя задача була – коригувати вогонь всіх артилерійських бригад і батарей, котрі стояли навкруги Донецька, і попереджувальним вогнем руйнувати всі плани супротивника на висування живої сили, техніки безпосередньо як до нас, так і до термінала. Тобіш наша основна задача була – ми прикривали термінал з правої сторони і корегували весь вогонь, щоби не було наступу на термінал. Засікали вогневі точки безпосередньо ворожі, наносили по ним удари. І ми знаходились в цій диспетчерскій вежі, вона була десь там трошки не такі поверхи, як ми розумієм: там були технічні поверхи, звичайні поверхи. Один поверх може бути два метра, а наступний – чотири [01:11:00] метра в висоту. Ну, десь було там сімнадцять-вісімнадцять, може, чотирнадцять поверхів. Я так сказати не можу. І моя задача була – сидіти в цій диспетчерській вежі, міняти позицію, щоби ворог тебе не відслідкував, ну, не загинути, і наносити удар. Тому що, що таке Донецький аеропорт, це, в першу чергу, ну, й взагалі, війна – це, в першу чергу, артилерія, артилерія, яка наносить самі великі втрати супротивнику, це, ну, це великий калібр, це великі втрати і це вогнева мощ. Знаєте, це не автомати. Автомати – це просто, там... Насправді артилерія й авіація наносить самі великі втрати і являються якимсь стримуючим фактором для супротивника. І я потрапив в цю диспетчерську вежу, на цій, безпосередньо на диспетчерській вежі нас було чоловік вісім, а всі інші люди знаходились нижче нас [01:12:00] в будівлях,і вони захищали безпосередньо, щоб до нас не підійшов ворог з тилу і не зайшов до нас. А наша задача була вже тримати, ну, як би, со сторони Донецька і сама головна задача – це корегувати вогонь, наносити супротивнику втрати, розбивати їхні колонни, засікати їхню артилерію, засікати їхні «зеушки», міномети, кулемети, крупнокаліберне, відбивати атаки танкових підрозділів, котрі наступали на Донецький, ну, на термінал безпосередньо, ну, і самих себе, канєшно, прикривати. Тому що, я ж кажу, тринадцятого, одинадцятого числа ми скорегували артилерію, розбили їхній підрозділ. Я, там, не особливо вірю, там, спецпризначенці чи не спецпризначенці, кадировці, там, і все остальне. Я не хочу, знаю, що був підрозділ, десь приблизно тридцять чоловік [01:13:00] одинадцятого січня, я стояв тоді якраз на посту. Це була ніч, ну, ніч, може, це була і не ніч, а вечір, но це була зима, було дуже темно, в тепловізор ми побачили пересування людей кількістю та десь 25-30 людей. Був нанесений артилерійський удар, і, ну, два-три чоловіка вийшли живими з тої, там, посадки. І наступного дня, це було одинадцятого вечором, то тринадцятого числа, дванадцятого у нас був обстріл, і тринадцятого виїхали танки і повністю знищили нашу диспетчерську вежу, вона впала по четвертий поверх. То єсть, там, не знаю, 10-14 поверхів впало. На той час у нас було поранено ще троє людей, на той час уже було шість чоловік поранено, уже через «зелений коридор» ми нікого не вивозили. [01:14:00] Була велика ротація. Під час цієї ротації, крім шістьох чоловік, які були поранені, дуже було багато людей, котрі покинули диспетчерську вежу, без наказу, ну, вони втікли. І ми залишились, замість 26 чоловік нас залишилось чоловік 11-12 на диспетчерській вежі. Це була дуже така моральна важка ситуація, тому що ми не могли покинути диспетчерську вежу і залишити хлопців в терміналі. Вони сподівалися, що ми продовжимо корегувати вогонь. Ми не могли сказати, що... Ну, вони встали вранці і кажуть: «Нема диспетчерської вежі. Вже всьо, і де хлопці, де хто там». Ми кажем: «Ми тут залишаємся, ми тримаємо оборону». Тому що, якби ми побігли рано, як всі побігли, то і термінал би ще тоді впав. Ми ще збирались, ну, сподівались, що ми його зможемо утримати. Нам прийшло командування,

що готується доблокування, ми знаходились вже в такому, ну, в пастці. Тому що, ми такі в маленькому котлі знаходились. До нас рідко вже доходили якась техніка. Ну, до нас пробилися хлопці, там по два чоловіка було, один раз з «бехами» приїхала допомога. І, в принципі, ми потроху-потроху устаканили це все. Да, 14-го нас уже не чіпали січня, 15-го знову танк відпрацював, 4 танка з повним БК, більше 20-ти зарядів, по 27 зарядів 82-го. Вони знову нас обстріляли, ну, вони чергували – один танк заїжджав, отстрілювався, заряджався і знов бив. Ми у відповідь корегували артилерію на танки. І цим ми давали час перепочити безпосередньо хлопцям в терміналі, щоб вони вивезли своїх поранених, щоб вони [01:16:00] відбудували розбиті свої якісь позиції і укріплення. І так точилися бої до 17 січня. Потім нас деблокувала 6-та рота 2-го батальйону нашого ж, нашої 93-ої бригади. 2-ий батальйон, 6-та рота. 6-та рота була сформована, ну, вся вона була добровольча. Це хлопці, які пішли в «Донбас», але Семенченко від них відмовився і не включив до себе в батальйон. Ну, там були всі патріоти, як я кажу, і вони прийняли рішення, половина тих людей, які знаходились на навчанні, підписали контракти з 93-ою механізованою бригадою, і 17 січня одну із цих, ну, 6-ту роту, яка була повністю сформована із цих хлопців, кинули на монастир. Там дуже багато, ну, троє було загинутих, більше двадцяти хлопців було [01:17:00] поранених, і їхня задача була взяти монастир. Ну, це був великий бій, в якому ми теж, ми були дуже вдячні, що вони нас розблокували нас. Потім прийшов до нас наказ, щоб ми приєдналися до них, і я вивів 10 чоловік, і ми приєдналися до них і разом штурмували монастир, Іверський монастир, який знаходиться вже безпосередньо в Донецьку. Тобіш, ну, це вважається також Донецький аеропорт, ми вже зайшли в сам Донецьк, штурмували цей монастир. Ну, така ситуація. А потім ноччю ми ще відступили, ну, на диспетчерську вежу, ми продовжували її тримати, нам прийшов наказ, що багато хлопців десь заблукали чи загинули. І ми потім ще ноччю пішли по Донецькому аеропорту шукати наших двохсотих, трьохсотих. Ми розуміли, що хлопці могли там впасти з броні, або бути поранені [01:18:00] і їм потрібна зараз допомога, прямо зараз. Тому що вони не знають, не зовсім розуміють, де вони знаходяться, їм важко орієнтуватися. Вони можуть бути поранені, їм важко пересуватися, вони можуть буть контужені, вони можуть буть, там, зажаті страхом або можуть бути просто загинувшими, двухсотими, і ми розумієм, що аворог потім забере їх і буде потім вимінювати на, ну, якісь ставити ультіматуми нам. Хлопці, які в листопаді загинули в старому терміналі, ворог використовував їх як таку приманку. Він їх вішав, наших загинувших побратимів, обливав кип’ятком і тоді вони в тепловізорі здаються, що це людина, у якої...ну, тепло ісходить. В тепловізорі світиться людина, ну, розуміють люди, які те бачили. Вони обливали їх кип’ятком, і як би людина [01:19:00] починає світитися. І їх дуже втішало, що ми в цей час, ну, там, наші Збройні сили відкривають вогонь по нашому же побратиму, який загинувший, і вони використовували їх як... А пропаганда була, що наших там залишили в старому терміналі своїх хлопців. Насправді при відступі загинув тільки один наш хлопець, якого, на жаль, залишили. А двоє, це було, їх побратимів-сєпарів, а вони видавали їх за трьох наших загиблих. Насправді це був один наш загинувший хлопець, і двоє були, то єсть, я маю на увазі, що вони, ну, якесь, якоїсь людяності у них немає. Да, ми знали точно, що нас штурмують і безпосередньо люди, котрі перейшли на сторону агресора, також

атакували російські війська. Чому? Тому що ми знаходили у трупів військові, військові квитки Російської Федерації со штампами, со всім. Также були сербські найманці, ну, то єсть, там взброда вистачало, і кавказці і все інше. Втрати супротивника в десятки разів більше ніж у нас. Тому що, ну, наша артилерія просто перепахала ту частину аеропорта, яка була під сєпарами. Дуже великі втрати. Вони в аеропорту просили по два рази на день перемир’я, щоб забрати своїх двохсотих, трьохсотих. Позиції наші тримались, поки не був взорван термінал. А до чого це все призвело? Призвело, як це, що призвело до цього? Призвело це [01:21:00] перемир’я, постійне перемир’я. Супротивник використовував перемир’я як? Не тільки, щоб забирати своїх двохсотих, для того, щоб укріплювати свої позиції. Щоби будуватися, щоби будувати, ну, додаткові вогневі позиції, підтягувати війська, робити якісь інженерні роботи по рвам. Коли ми підійшли до монастиря, наприклад, там був виритий противотанковий рів п’ятиметровий довжиною десь там 400 метрів. Ну, я не скажу так точно. Ну, це все використовувалось і будувалося під час перемир’я. І тому ми так не любили перемир’я. Ми знали, що після кожного перемир’я буде ще важче, супротивник підвозить, ну, снаряди, міни і знову починається бій, тільки ще з більшою інтенсивністю. [01:22:00] Так шо така ситуація.    

І.: Ну, але ж коли були перемир’я, то і з нашого боку також було ж, довозили нові боєприпаси.

Д.К.: Ми подвозили, у нас було підвоз постійний. Ми там, у нас не було навіть в аеропорту... Хто б що не казав, нічого, у нас ніколи не було ситуації, коли нам не вистачало БК. Перший раз, коли ми почули, як... Я не знаю, як там в артилерії, там просто, вони не встигали підвозити, тому що так швидко і так інтенсивно стріляли. Це не пов’язано з тим, що немає снарядів. Це пов’язано з тим, шо на позицію... ти ж не можеш виїхати на позицію і везти з собою потяг. Ти перевозиш з собою, там, якусь кількість снарядів, да. Ти відстрілявся і поїхав, всьо. А війна то продовжується. А коли тебе не підтримує артилерія, ну, пот артилерії береже [01:23:00] кров піхоти. То єсть, чим більше вони працюють, чим більше вони грузяться і стріляють, тим більше шансів у нас вижити, тому, ну, тому така ситуація. Я не знаю, я не думаю, що, я думаю, що більше це нас розслабляло. Ну, ці всі перемир’я і ... Ми ж люди, ми ж не можемо, ми прийшли з якоюсь там ціллю, ми не можемо воювати по наказу і по наказу припиняти цю війну. Ну, розумієте, там, перемир’я! Там, стоїмо! Ждьом, там, тєрпім. Ну, то єсть, нас обстрілюють, а ми не відповідаєм, там. Чому? Вас питаютса визвать на аґонь. Ну, там, не відстрілюйтесь, там. Перемир’я, вони зараз припинять, там. Те, те, те, те. Ну, ми ж теж не можемо так. Ну, це морально важко. Це морально важко сидіти під обстрілами і чекати чого? Не зрозуміло чого. Це по-перше. По-друге, ми побачили Дебальцева. І коли хлопці [01:24:00] сиділи в бліндажах – обстріли, обстріли, обстріли. Вони сидять в бліндажах, а потім сєпари заходять і російські війська. А ті сидять, продовжують сидіти в бліндажах. Вони кажуть: «Виходьте». «Куди виходити?» «Всьо, ви в полоні». Ну, тобіш, під цими обстрілами завжди війська, ну, де артобстріли, потім вони йдуть в наступ, тому тут треба бути обережними. І ці всі перемир’я, і цю ціну перемир’я ми побачили 29 грудня, коли загинули три моїх побратима, це ціна перемир’я. Ціна перемир’я. Це робиться для того, перемир’я завжди назначалися на користь ворога, це по-перше. По-друге, ворог використовував це в своїх якихсь цілях і ми бачили ціну цього, на жаль.дуже велика ціна, яку ми заплатили за ці перемир’я.

І.: Ну, от коли вже, як би, ці танки ворожі

обстрілювали вежу, то скільки часу вона падала? Вона ж не миттєво завалилася. Скільки?

Д.К.: Десь, от вона, був сьомий-восьмий постріл, і вона почала падати.

І.: Тобто раніше цілеспрямовано вони не били по вежі, да?

Д.К.: Вони били, вони били, просто вона, ну, виривали куски, там, все таке, пробивали її. Но в цей раз вони її уже за час, там, за 242 дні оборони вони так її обстріляли, що рано чи пізно наступить цей критичний момент, котрий, ну, не зможе триматися вежа. І цей момент наступив, коли. Вони просто, там, якщо зрозуміти, що це вежа, то вона со сторони Донецька вона була просто вот так вот виїдена. Ну, як би, розумієте? І, ну, авжеж, наступив той момент, коли вона просто зруйнувалась і впала. І нам дуже пощастило, Бог відвів нас всіх, що не такий великий втрати були людей при падінні цієї вежі. [01:26:00] Тому що вежу цю положили, як би, якщо б вона впала на нас або на хлопців, там, де хлопці знаходились, два поста. Тобіш, нас було 26 чоловік, 8 чоловік знаходилось в диспетчерській вежі, а всі інші, там чоловік 15 знаходились в такій пристройці. Якщо б ця вежа впала би на ту пристройку, то, ну, ви розумієте, які б були втрати. І нам просто повезло, що... При, безпосередньо при падінні троє чоловік було поранено, а взагалі було поранено шість. Ну, у нас тоже уже на той час було троє поранених. І плюс там ще три при падінні поранились. Приїхала санітарна машина. Я не знаю, як вони туди всі влізли, тому що було 6 поранених, а залізли туди ще чоловік 6-8, які не були поранені, просто, ну, втікли.

І.: Справедлива взагалі назва ту, яку, якою називають оборонців аеропорту?

Д.К.: Я, [01:27:00] не я придумав і не мені це казати. Я просто вважаю, що, розумієте, ми часто, ну, не те, шо часто... дають інтерв’ю хлопці і всі задають це питання. Я об’ясняю, що я не хочу давати свою якусь оцінку тому, тому що нас слухають різні люди. Нас слухають також діти, близькі люди хлопців, які загинули. І казати, ну, я не вважаю, що ми якісь герої там, чи якось нас треба називати окремо від інших, ну, я також розумію, що деяким людям це, ну, вони вчать, да, шо ваш татусь, ваш брат, ваш син загинув і він такий, такий, такий. І тому я не можу сказати, що це не так. Але якась героїзація, там. Я себе, наприклад, ніколи не назикаю таким словом, ніколи не називаю себе кіборгом, хоча авжеж, коли кажуть слово «кіборг», всі розуміють, про кого [01:28:00] це йде річ. Я розумію, що кіборги були, ну, условно... Да, слово «кіборги» можна... для кожкої людини, яка воювала, незважаючи на то, в Донецькому аеропорту чи в Луганському аеропорту. На всьому участку Луганської області там, Донецької області були завжди участки фронту, де люди показували, проявляли якісь героїзм і, ну, деяких справжніх героїв ми, можливо, ніколи не дізнаємось про них. Тому що вони загинули і нема кому розказати про їхнє геройство. І тому я не вважаю, що ми якось відрізняємось від інших і що ми, там, пройшли більше, і ми бачили всю війну. Я розумію, що, ну, аеропорт це більше на слуху у ЗМІ був, але я вважаю, що, наприклад, той же Іловайськ [01:29:00] чи Дебальцево – це більш така вагома сторінка і військова подія ніж Донецький аеропорт, наприклад. Я розумію, що Донецький аеропорт це більш інформаційна, там, перемога, програш, а Дебальцево, Іловайськ це більш втрати в техніці і в людях, ну і в території. Тому що здача аеропорту Донецького, вона насправді не призвела ні до чого в стратегічному плані. Ми відійшли на кілометр, і так само досі тримаємо і контролюємо взльотно-посадочну полосу. Тобіш, цінність аеропорта була в тому, щоб там не сідали літаки, вони поки не сідають. І не будуть там сідати, поки ми там остаємся, це по-перше. По-друге, це був плацдарм для наступу і визволення Донецька. Тому що Донецький аеропорт знаходиться безпосередньо в черті міста.

І 

це був хароший плацдарм для наступа, но ми чуєм нашого президента головнокомандувача, що ми воювати не будемо, що ми руйнувати Донецьк не будемо, ну, визволяти військовим шляхом. А проводяться якісь паралелі з Грозним. Цього робить ніхто не буде, ну, добре, не будете робить це, будемо чекати, можливо, більш рішучого президента, котрий зможе об’єднати знову патріотів і нарешті ми поставимо жирну крапку, і перемога буде за нами.

І.: Я так розумію, давайте порахуємо, із 6 січня ви були по 18-те, да?

Д.К.: Да.

І.: Це скільки днів, дванадцять?

Д.К.: Ну, якщо так брать, 6-те, ну, тринадцять [01:31:00] получається.

І.: Тринадцять.

Д.К.: Ну, два тижня там.

І.: То як взагалі там, ну, про той же самий побут. Зрозуміло, шо не було обігріву, і мабуть якісь там були проблеми з харчуванням, бо хоча б чаю того, чи можна було гарячого чаю попити?

Д.К.: Ну, у нас був генератор, який ми включали на 3-4 години. Цей генератор давав нам, ми могли закип’ятити чайник. Зарядити рації, зарядити мобільні телефони. Ну, чай попили, таке все. Була солярка, завозилась, ну, було важко, тому шо не було дров, но була, меблі були, ламались, поливались цією соляркою і воно шось то там тліє. Ну, воно якось так. Був якийсь спірт, зігрівалися ми ще [01:32:00] грєлками. Є таке для рук, для ног, ну, це все одно не те. Це не зігрівання, це так, шоб не вмерти, не загинути.

І.: А спали, ну, скільки, наприклад, годин на день могли?

Д.К.: Ну, мені здається, що я перші три доби взагалі не спав. Ну, тому що я боявся... я не боявся заснути, но я не міг заснути. Коли там випадав час відпочити, я лягав, но я не міг... на пол, ну, на бєтон, і був спальник, но неможливо було заснути, неможливо. Ну, що нас виручало, це ворог, ворог, який нам не давав спать і було іноді дуже гаряче, да. Тоді ти іноді замерзаєш, ти просипаєшся і весь геть повністю в інії покритий. Да, ну, а потім починається бій, війна, тобі треба бігти корегувати, по тобі стріляють снайпери, ну, вони за тобою, ну, це була охота. Вони охотяться за корегувальниками. Вони [01:33:00] перехоплюють наш зв’язок, слухають нас, де я, звідки. Я, там, наприклад, кажу: «Я знахожусь там». Вони там кажуть: «Вишка впала, де ти знаходишся». Я кажу: «На пожаркє». Виїжає таyнк і зразу по пожаркі починає бить, зразу, одразу. То єсть, вони за тобою охотяться. То єсть, я вихожу на корегування, хоп-хоп-хоп, вони бах! – зєнітка по мені рісує вже. То єсть, там, чудом, чудом, ну, вижили. Вони розуміють, що корегувальники – це очі артилерії. Артилерія на них просто не зможе нанести вогонь. Їм потрібні координати дати, а потім коригувати. Щоби, ну, або налякати, або вразити вогневу позицію. І, ну, корегувальників в полон не беруть, і, якщо їх беруть в полон, їм дуже важко. Ну, і дуже ризиковано, тому що всі хлопці сидять, ну, в принципі, да, там, у будівлі, тобі потрібно вилазити десь шукати, [01:34:00] і за тобою охотяться і снайпера, полюють за тобою і снайпера, і артилеристи, і всі, всі, всі, всі. Тому що, ну...

І.: Ви були єдиним в той час, коли...?

Д.К.: На диспетчерській вежі був ще один хлопець зі мною, но корегував постійно я. Ну, там були особливі причини чому так сталося. А потім того хлопця, той хлопець був поранений, він вийшов на позицію, коли вже зруйнувалася вишка, він вийшов і був поранений – йому видалили нирку навіть, він був поранений. На турміналі був корегувальник, мій товариш, і, а ще було, потім ми дізналися, що були на РЛРСах корегувальники. Но ми знаходимся

трошки ближче до лінії зіткнення, це перше. По-друге, я знахожусь на диспетчерській вежі – це сама вища точка. Тобіш, я бачу там 90 відстоків всього аеропорту. Я бачу звідки танк починає їхати для того, щоб відкривати вогонь. Тому це була стратегічна важлива точка, диспетчерська вежа. Тому, її тому й тримали.

І.: Я зрозуміла, так, ще хочу запитати, чи, як ви ставитеся, чи наважуєтеся дивитися ті фільми і читати ті книжки про захисників Донецького аеропорту?

Д.К.: Так, мене цікавить. Я читаю і ресурси, і книжки, і дивлюсь фільми не тільки про Донецький аеропорт, і про інші бойові дії. Зараз, слава Богу, держава дотує наших режисерів, щоб вони знімали ці фільми. Тому що ми [01:36:00] розумієм насправді, що так як і на війну пішло не дуже багато людей, да. Ну, в процентном відношенні. Так і ми розумієм, що ця тема цікавить не так багато людей. І ми розумієм, що фільм, наприклад, не може, ну, самоокупитись і він не збере касу, як там ета. Ну, ми дивилися фільми «Кіборги», і дивились зараз вийшли в прокат «Донбас», і «Позивний Бандерас». Це зовсім різні фільми, я їх оцінюю по-різному, я маю на увазі не добре і... Вони всі класні фільми. Дуже добре, що їх знімають. Я маю на увазі, що, там, є якісь фільми, які передають якусь атмосферу, є якісь там веселі фільми з додатком якогось там романтики, любові, там, і всього, це щоб розширити цільову аудиторію цього фільму. Я це все розумію, тому [01:37:00] я не хочу, там, їх оцінювати, там, гарний, поганий, правда, неправда. Якщо хочеш побачити правду, то для того, щоб побачити правду, я читаю хлопців, тих, які були на сході, і дивлюсь ютуб. І там більш-менш якась правда, а не то, шо знімають в фільмах. Ми розумієм, що фільм – це кінематограф, ну, це трошки інша річ.

І.: Я зрозуміла, ну, всі говорять про те, що кардинально відрізняється атмосфера спілкування між солдатами, між бійцями, які там воюють, і коли, і між, і та атмосфера, в яку вони занурюються після повернення. От як у вас ця, цей перехід відбувається?

Д.К.: Ну, дивіться, є, просто ми можем розмовляти про різних людей. Є люди, які перенесли цю віну, є, яких, відплямувалось це на їхньому житті. А, можливо, [01:38:00] відплямується ще трошки пізніше, да. Там, якісь можуть виникнуть проблеми. Але я вважаю, що немає ніякого посттравматичного синдрому, про який кажуть. Я вважаю, що проблеми, з якими стикаються бійці, це більш соціальна проблема. Проблема, пов’язана з тим, що соціум не готовий приймати цих людей, які приїхали. Ну, і це не проблема людини, яка повернулася. Це проблема людей, які не були там. Вони приїжджають, вони чому, там, у них називається це, там, постсиндром якийсь там. Для чого це робиться? Мені здається, що це робиться для того, щоб була ще одна стаття розкрадання грошей з держбюджету, так? А ця, а чому, а чого не крадуть в інших сферах? Теж крадуть. Просто ця сфера... Ви що? Ми ж даєм [01:39:00] нашим героям. І всі такі, ну, да, надо ж дать гроші обов’язково. Потім ці гроші розкрадають, да. Або за ці гроші якісь санаторії, у яких нема ні обладнання, ні людей, ні опалення навіть, і туди приїжджають атошники і яку допомогу вони получають? Це все награна якась справа, я в це все не вірю. Треба якісь програми, які будуть соціалізувати цих людей, допомагати їм шукати роботу, а допомагати шукати роботу – це не, ну, не гружчики і охоронці. Розумієте? Тому що, повторюсь, люди прийшли з вищою освітою, люди, які там, у яких є досвід роботи 10-15 років. Я маю на увазі про державний рівень. Якщо приходить атошник, робіть йому якісь там льготи з приводу налогового обкладення, такого принципу. Робіть якісь, ну, програми, щоб вони, там, бізнес

якийсь робили, ну, такого. Розумієте? Люди прийшли, вони мало того, що були рік, їм потрібний якийсь час на адаптування. Коли ти приходиш з резюме, де ти не працював півтора року, тобі задають питання. Получаєш відповідь, що ти служив. Хоп! У роботодавця зразу прокручується: чекайте, він служив, це означає що? Це означає незрозуміло як він себе поведе. Це означає про те, що він не зможе робити со всіми клієнтами, тому що 90 відсотків мого бізнесу зав’язано на Росії. І як він поведе, чи поїде він у відрядження, не поїде. То єсть, обмежене використання. Як він буде себе вести на п’янках? А як він буде себе вести з моїми двумя інженерами, там, чи менеджерами, які приїхали з Донецька чи Луганська? Нафіг воно мені нада. А вдруг він псіх? А вдруг він щас принесе гранату? А у мене там чорна зарплата, як він на це відреагує? І саме головне – він [01:41:00] прийшов, а де? А, може, він зараз через місяць розвернеться і знову піде на війну, а я за нього буду платить, ну, зарплату. А, може, а... І саме головне – один раз в рік обязатєльні збори. Тобіш, 24 дня відпустки плюс місяць резервні збори. Плюс ми, як УВДшники, маємо право понад два тижні додаткової відпустки. Получається, два з половиною місяця ця людина випаде. Ну, нас не дуже хочуть брати на роботу. Ну, і ми не кажемо про ту частину, в якій просто там чисті там ватніки і сєпари, які просто не хочуть, того шо вони не хочуть підтримувати, тому що бо, ну, цих людей. І тому ми, ну, зіштовхуємося з тим, шо люди не можуть найти роботу. Ну, опять же не нада пропонувати, там, роботу охоронця, там, чи ше шо небудь. Я дуже з повагою відношусь до всіх професій, але ми кажемо про самореалізацію. Були різні люди, різного віку, різного статку, різного, ну, з різною освітою. І тому, [01:42:00] ну, там, я хочу прийти і продовжувати те, чим я займався. Я звільнився просто перед війною, я працював на телеканалі, на медіагрупі Інтер, да. І під час Майдану нам забороняли висловлювати свою точку зору, тому що...

І.: А ким ви працювали?

Д.К.: Я був керівником відділу з просування бренду. Я працював, і нам забороняли, ну, як, показувати свою точку зору, тому що в нас зразу проводили паралелі нас і телеканал. Ну, і тому нам заборонили, і мене це не влаштовувало, і вони найшли причину, іначе б я попав під скорочення. І мене там на протязі трьох днів звільнили з телеканалу. Ну, я працював не просто на телеканалі, я працював у групі, це вісім телеканалів, і пропрацював я там майже три роки на телеканалі. Ну, потім, да, прийшов, було дуже важко знайти роботу. [01:43:00] Я зіштовхнувся теж з цим і авжеж це дуже важко. Важко чому, тому що, ну, крім тих людей, які тебе не вважають, що ти пішов, там, кудись за шось там воювати, вбивати людей, які начебто по-іншому думають, то саме головне – ти приходиш, тобі кажуть: «Ну, ти ж захисник, да»? «Да». «Але ти не можеш захистити себе, ти не можеш захистити свої права, і ти не можеш вирішити питання». Раніше ти брав просто зброю в руки і вирішував всі питання, да, на війні. А зараз, якщо ти так зробиш, ти вже попадеш под статтю. Якщо я зараз уб’ю, наприклад, сєпаратіста, ватніка, який каже: «Да, я воював на тій стороні, шо ти мені зробиш»? Ну, я його вбить не можу, тому шо це статья. Но я не можу в Донецькій області вважати, і я можу його вбити, а в Дніпропетровській чи Київській області я вже не можу його вбити. Це ворог, і він залишається ворогом завжди. Там і тут. [01:44:00] Це по-перше, по-друге ми були захисниками, але тепер ми не можемо захистити себе, ми не можемо захистити свої права. Ми не можемо, ну, наші всі, використати всі наші начебто льготи. Ми не можемо знайти роботу і бути захисниками своєї сім’ї, наші дружини починають працювати, а ми сидимо дома і це ще більш тебе вводить в депресію, і потім ця депресія, яку вони називають посттравматичним синдромом, це насправді не так, це просто соціум, ну, це реакція організма на то, шо нас не сприймає соціум. І все. Начебто ми захищали, все інше, а потім ми залишились нікому непотрібними. А ті хлопці, яких ми, ну, там, ну, як би, так скажемо у Верховну Раду потрапило дуже багато людей з Майдану, і, там, з батальйонів

добровольчих. Насправді там більше 30-ти осіб. Це дуже великий ... Скільки там всього 426 у нас депутатів зараз, да? Із них 30 – це атошники і майданівці. Ми сподівалися, що вони прийдуть і будуть захищати, в першу чергу, нас і нашу інтереси, ну, як би в Верховній Раді, а вони просто порозбігалися всі по політичним партіям. А зараз вони думають не про то, як захистити країну, а думають як їм залишитись і з ким їм побрататись, щоб покумуватися і залишитись ще на один срок. Тому що дуже добре, їм сподобалося в Верховній Раді. І оце саме більше всього мене засмучує, що ми делегували не тих людей, ну, у Верховну Раду, які не витримали цієї... вони не витримали напруги, вони не витримали цього [01:46:00] іспитанія, російською мовою, грошима і владою. Я не кажу, що я б витримав, да, ну, наприклад. Но вони не витримали. Не одна із цих людей у Верховній Раді не витримали.

І.: До речі, звичайно я не підтримую цього, цієї думки, цього твердження. Ну, але так сталося, шо після Майдану війна почалася. От, як ви думаєте, як би Майдану не було, то, може б, і не було б цієї війни?

Д.К.: Ну, можливо, не було б війни. ну. Я розумію, я не кажу, що Майдан привів до війни і це погано, ні. Просто Майдан – це була подія, яка різко змінила стан справ в країні. Що я маю на увазі. Була, як називається це, [01:47:00] повзуча окупація Росією України. Така окупація вже сталася з Білорусією, де зав’язано, все зав’язано на Російській Федерації: економіка, культура, мистецтво, все. А теж саме було і в нас. Теж саме було в нас і я дуже радий, незважаючи на те, як відбувся Майдан, хто його підтримував, як це сталося, я знаю одне, що це Майдан, це та річ, яка допомогла струсити наше суспільство і об’єднати окрему його частину, частину, котрі пішли потім воювати в АТО, частину, які допомагали, волонтери, і... Да, зараз цього всього нема вже. [01:48:00] Да, цього єднання вистачило там на 4 роки. Но тому, на жаль, потрібно країні такий, я не знаю як, ситуацій, коли вони струшують суспільство. Да, ми заплатили дуже велику ціну. Ми заплатили ціну загиблих хлопців – Небесна сотня, загинули хлопці на сході країни. І я дуже зотів, і я дуже хочу зараз, щоби ці втрати були немарними. Но я бачу, що насправді мені доводиться жити, наприклад, на два світи. Один, і той, і той світ знаходиться в одному і тому ж самому місці, в місті Києві, в країні. Но я зустрічаюсь з побратимами, бачу одну ситуацію, потім я вихожу з зустрічі і бачу зовсім інший світ, і цей світ диктує нам зовсім інші цінності. [01:49:00] І, незважаючи на війну, яка досі йде на сході країни, я бачу, що ті патріоти, які починали війну в 14-ому році майже всі вже, ну, пішли звідти. Там залишились заробітчани, котрі просто, ну, вони ходять туди, як на роботу. У них немає цілі перемогти. У них є просто ціль відсидітися і получити свою зарплатню. Я бачу корупцію, яка знову починає, ну, працювати. Я бачу політику, я бачу, що знову повилазили мусора, і всі наружу, і все сталося. Я бачу, що СБУ, вона не займається тим, що вона відловлює диверсантів, шпигунів і російських, там, ставлеників. «Опозиційний блок» знову у Верховну... ну, вони, там, назвались по-другому, вони вже не «Партія регіонов», вони «Опозиційний блок»

або, там, «Наші». Всякі мураєви і вся остальна фігня вилазить і балотується на президентські вибори, Ахмєтов стає вже багатше, багатшим з кожним роком все більше і більше. В цьому році вже 5,3 млрд додатково. Ну, я розумію, що ми заплатили дуже велику ціну для того, щоби все повернулося на круги своя. І мене це дуже, ну, бентежить.і я розумію, що незважаючи на це все, ми должни, повинні допомагати сім’ям загинувших наших побратимів і розумію, що для цього треба зациклюватись просто на. Не просто, там, ну, на якихсь приземлених потребах: на грошах, [01:51:00] тому що потрібна допомога, треба працювати і допомагати своїм загинувшим побратимам, їхнім сім’ям, ставити дітей на ноги. Тому що їх ніхто не поставить. І пройде 15 років і знову діти добкіних, порошенків, луценків будуть елітою, а діти героїв, які загинули будуть, в кращому випадку, з освітою, но вони будуть неким. В кращому стані вони будуть з освітою, і то якщо ми допоможемо якось це все зробити. Оце мене більше всього бентежить. І бентежить те, що атошники, які поприходили, навіть які йшли в 14 років патріотами, вони всі роз’єдналися, вони теж будують якусь собі політичну, не знаю, якесь майбутнє. Вони забули про побратимів. Їх розпилили – кого підкупили плюшками, кого владою, кого [01:52:00] грошима. Вони всі заснували тисячі, тисячі(!) спілок якихось атошників, вони по-різному всі називаються і все. Замість того, щоб об’єднатися всім разом піти, там, одним фронтом, всі, ну, кожен продався як зміг і все.

І.: Я так розумію, що проукраїнська патріотична позиція, вона же ж у вас була і до Майдану, так? То (посміхається) я і хочу запитати про те, чи були у вас однодумці, коли ви працювали на Інтері? От саме на роботі, чи вони не говорили про політику?

Д.К.: Ну, я скажу так, що були... Я завжди казав, що я українець і я ніколи себе не вважав, там, росіянином, славяном, русіном і что ми бальшой адін братскій народ, как ані люблять це називати. Я завжди вважав себе українцем, всігда себе відокремлював, [01:53:00] як українця, від російської влади, від російського народу, це по-перше. По-друге, я не кажу, що ми не розмовляли, но ми, ну, знаєте, до війни ці розмови так не точились. Це по-перше, по-друге, у нас була чкась, якийсь спільний шматок історії, і ми вивчали цю історію так поверхньо, і ми не вивчали чорних сторінок. Да, ми вивчали Голодомор, но Голодомор був по всєму Савєтскаму саюзу. Ми вивчали, там, ну, коли були, там, ще Радянський союз, да, там, ми вивчали як Петлюру, Мазепу, Бандеру як запроданців. Да, а насправді це були люди, які хотіли самостійності нашій країні. Тому тут все було неоднозначно в історії, тому що ми ще застали і радянську, ну, ту історію, яку ми вивчали при радянській владі, і ту історія, яку ми вивчали вже при самостійній Україні. Но [01:54:00] самостійність 24 серпня не принесла самостійність в головах у людей, тому це було таке річ. Я просто скажу інше. Я хочу сказати, що коли я, мені допомагали мої колеги на Інтері. Коли я був в АТО, то вони скидувались грошима, допомагали на ремонт наших машин, там якихось смаколиків нам передавати, якісь речі. Тому я вважаю, що це не зовсім правильно, що там на Інтері, чи не на Інтері. Чому ми всі проблеми якісь шукаємо в людях, які там працюють? Знайдіть проблеми в собі, знайдіть проблеми.... Якщо ви вважаєте, що Інтер – це рупор Кремля. Так? Так. Так закрийте. Чому влада, чому влада хоче, щоб все зробили, ну, люди? Ну, тіпа, люди, а ви візьміть і звільніться, а ви візьміть і найдіть нові місця. Єслі б все було б так легко, зараз би не виїхало 2 мільйони

в Польщу, ну, розумієте? Ви, а чого ви не закриєте канали? Чого ви не закриєте канали, якщо ви вважаєте його рупором влади? По-перше, по-друге, для чого ви ходите на ці канали і...? Тому що дивляться люди і нада до всіх достукатись. То єсть, вони находять 580 отмазок, для чого вони це роблять і чому вони вважають, що люди должні звільнитися і піти? Ну, тим паче багато людей, які не приймають участь в новостійних якихсь інформаційних програмах канала, а просто роблять якусь роботу зовсім непов’язану, ну, технічну, непов’язану з контентом, який виходить, розумієте? Так шо тут нада все дивиться, ну...

І.: Зрозуміла. Хотіла запитати, чи часто ви повертаєтеся думками до подій війни, згадуєте ці події?

Д.К.: Ну, да, мабуть часто. Ну, досить часто. Тим паче, я ж, [01:56:00] ну, розмовляв з вами, я спілкуюсь тільки зі своїми друзями, побратимами. І кожна зустріч, ну, от коли, знаєте, на душі так стає, шось і ти так: «Давайте зустрінемось». Тому що тільки вони можуть зрозуміти, ну, і авжеж ми згадуєм друг друга. Да, но бувають іноді сни якісь тобі сняться про події ,які ти пережив або про події, які ти не переживав. Це твої страхи, це твої наоборот якісь радощі. Ну, це, ну, це таке є, да. Даже у тебе змінився, наприклад, ти вже почав дивиться фільми, там, про війну, про АТО, тобі це цікаво, ти слухаєш пісні про АТО, це тобі цікаво, і авжеж ти якісь читаєш в Інтернеті. Особливо тебе цікавлять ті події, в яких ти приймав участь, но читаєш і багато іншого. Мені дуже цікаво, я читаю про події і на [01:57:00] Савур-могилі, і в Луганському аеропорту, і в Ізваріно, і в Шахтьорську, і в Дебальцево, Іловайськ. Дуже багато героїчних сторінок напротязі 4 років, особливо 14-15 рік, да, дуже багато сторінок і таких героїчних, і мені цікаво читати і я читаю. Но а коли це все разом зсумувати, да, разом, то ти розумієш, що да, багато часу ти згадуєш, слухаєш, дізнаєшся і все остальне, тому я думаю достатньо часто ти згадуєш про це. Ну і плюс статистика не слава Богу і тому вона, хочеш ти не хочеш, но день починається з того, що ти дивишся новини, скільки загинуло хлопців, скільки поранено і що сталося. Тому кожен день по декілька разів ти повертаєшся думками, ти читаєш новини і все це ти згадуєш. Хоча новини, [01:58:00] телевізійні новини менше стали показувати про війну. Раніше це було дуже багато, зараз це, немає такого.

І.: Я розумію. Так, ну, що? Будемо завершувати. Хочу подякувать вам, що знайшли можливість, час і поділилися своїми міркуваннями і згадками про всі ці події. Можливо, ви очікували якогось питання, а не почули від мене?

Д.К.: Я розказав все дуже поверхньо, якщо у вас є якісь питання, я вам буду, ну, зможу відповісти. Так, в принципі, я розповів все.

І.: Хорошо, дуже дякую.

Д.К.: Дякую вам взаємно.

Кліщевський Денис

Псевдо

Кліщ

Роки життя

1983


Місце народження

м. Київ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

інженер-механік, військовий


Категорія участі

захисник Донецького аеропорту


Тема

російсько-українська війна

Дата запису

26.10.2018


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

7


Одиниця обліку №

29


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Кліщевським Денисом, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Кліщевського Дениса про російсько-українську війну, записані 26 жовтня 2018 року