Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 4. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у 2016 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Ворожбит Наталії про Революцію Гідності, записані 09 квітня 2016 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 9 квітня 2016 року. Інтерв’ю в рамках проекту «Майдан: усна історія». Ми знаходимося в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Представтеся, будь ласка.

Наталя Ворожбит (Н.В.): Наталя Ворожбит, драматург, сценарист. Народилася у 1975 році 4 квітня у Києві. Здається, в 1995-му поїхала в Москву навчатися в літературний інститут і повернулася наприкінці 2004-го у зв’язку з першим Майданом. Ось. Що тут: працюю за професією, пишу п’єси, сценарії, маю досить багато постановок. І, мабуть, перейти вже до Майдану?

І.: А от розкажіть, будь ласка, з якого часу і з яких років ви відчули в себе оцей потяг до написання? Це ще зі шкільних, дитячих? Чому саме оцей напрям ви вибрали для себе?

Н.В.: Я завжди кажу, що це випадковість, насправді. Але писала я з дитинства, я писала віршики. Потім колись, пам’ятаю, що перший мій був такий документальний театр, яким я зараз багато займаюся, він насправді був у дитинстві. Бо колись один ветеран у дворі нам, дівчатам малим, почав розповідати історію про війну. І мене тоді вразило, що це були не ті історії ветеранські, які нам у школах розповідали або по телебаченню. Це була дуже така, ну, жорстока правда якась, якісь такі страшні речі: і про страх на війні, і про все – про те, що про нам не розповідали. І мене так вразила ця розповідь, що я прибігла додому і від першого лиця записала його розповідь. Я боялася її втратити, і я записала от ніби він розповідає. Ось. Це я не так давно згадала, до речі. Ось.

А потім просто я якось шукала себе. Я розуміла, що я творча людина. Але дівчинка з Дарниці, знаєте, без всяких зв’язків. Тобто я нічим таким не займалася все дитинство, і якийсь підлітковий період був досить важкий. І тому коли така нагода виникла, мене подруга покликала: вона пішла в студію «Центр сучасної драматургії і режисури», відкрив такий Анатолій Дяченко тут був. І вона мене туди потягла просто за компанію. Я хотіла актрисою бути і грати. І він попросив написати щось. Я почала писати п’єсу, хоча до цього я їх навіть не читала ніколи. Тобто для мене це щось було – такий жанр невідомий. В театр я не ходила. І так йому сподобалося, він мене якось заохотив і відправив вчитися в літературний інститут у Москву, сказав, що в мене є всі дані для цього. Якось так.

І.: А що ви пам’ятаєте от з осені – початку зими 2013 року? Що це був за період? Яка була атмосфера? Чим було наповнене ваше життя?

Н.В.: От я навіть не пам’ятаю. В мене таке відчуття, що я не пам’ятаю, що було до цього. От взагалі, до Майдану вже життя поділилось на кілька частин. От я не пам’ятаю, чим я займалася і що я робила. А, здається, так, у мене була важлива подія. Я пішла з телебачення: багато років працювала на телебаченні, писала серіали, все це. І то був якийсь тоді період, коли все, я зрозуміла, що я більше цим займатися не можу, що мені отут, що я не вірю у все це, що я не хочу. І воно якось дуже співпало по настрою з тим, що в країні відбувалося. Ось я тільки звільнилася і думаю: «Ну, нарешті. Тепер я зможу писати свої якісь твори. Я тепер вільна така, вільний письменник». Яке там! І тут Майдан починається. І я вже нічим не можу займатися, крім Майдану. Просто. Я займаюся тільки Майданом. І добре, що я вже ніде офіційно не працюю, я можу весь час присвячувати цим переживанням і знаходитися там, коли я можу там бути. Ось.

І це був такий стан. В багатьох, в більшості він виникав, цей стан, що треба щось робити. Я пам’ятаю, що ми зідзвонились зі своїм колегою, режисером Андрієм Маєм за кілька днів після початку. Нас тут трясло просто, і ми казали… До речі, є такий театр «DOC» у Москві, який, ну, такий, опозиційний, і там художній керівник Михайло Угаров, він перший нам написав, казав: «Ребята, вы должны что-то делать, вы должны как-то на это реагировать».

І ми з Андрієм зідзвонились, я кажу: «Що робить?» Ну, да, ми можемо ходити, ми можемо стояти, співати, бутерброди нарізати. Але ж ми можемо ще щось, щось більше, як театральна спільнота. Він каже: «Ну, давай зустрінемося». І ми буквально день на п’ятий з початку Майдану чи на… я вже не пам’ятаю, ну, на початку ми зустрілися і покликали усіх небайдужих наших колег. Поприходили там кіношники, театральні якісь актори, режисери, драматурги. [00:05:00] Ми зустрілися у театрі «Дах» в перший раз. Ми не знали, що робити, і просто почали записувати числа на великому листі. Наприклад, початок, 21 листопада, розповідайте, що в кого було. І в нас люди почали висловлюватися. Бо всі знали, відчували, що відбувається щось, ну, дуже значне в країні, і що всі там були. Або хто не був. Це теж було цікаво, коли люди розповідали своє особисте життя, як вони, там, не знаю, відмічали день народження, і десь там хтось прийшов з Майдану. Знаєте, як Майдан входив у життя кожного з них.

І отак ми, ми все це записували на відео, ми писали, якісь там робили позначки. Потім ми вирішили: а які прогнози на завтра, що буде завтра, що буде через місяць. Це дуже цікаво було, люди прогнозували, вони фантазували на тему майбутнього.

І так ми питали, і це було дуже довго. Ми сиділи, але встигли обговорити тільки кілька днів: 21-22-ге, скажемо. Ми зрозуміли, що цього не достатньо, нам треба всі дні. Всі дні, коли щось відбувається, нам треба так зустрічатися, висловлюватися і розповідати, що з ким було, хто як відреагував, хто що бачив. А серед нас було досить багато активних людей, які були в самих таких «гарячих» точках Майдану завжди.

І ми почали зустрічатися регулярно впродовж всього Майдану десь приблизно кілька разів на тиждень і фіксувати наші враження. З часом нам неофіційно дозволили зустрічатися в одному з дитячих клубів, прямо на Малій Житомирській. Це було прекрасно. Бо ми могли з Майдану якраз підходити до людей і казати: «Можна вас на інтерв’ю?», скажімо, до якоїсь сотні. І просто приводили людей, і вони нам розповідали. Ми сідали, це такий був «клуб анонімних революціонерів», знаєте. Ми сідали і розповідали один одному, ми слухали Автомайдан, все це якось. Коли студентів побили, ми знайшли цих студентів, привели їх до нас і досі дружимо з деякими з цих дітей прекрасних, які вже не діти, і вони нам теж все це розповідали.

І так всю зиму. Ну, кожен з нас, звісно, на Майдані чимось займався своїм. Звісно, що час від часу ми всі і брущатку розбирали, і чай робили, і в госпіталі їздили, і гроші збирали – все це. Але зараз я розумію, що основне, що ми зробили, – це саме оцю п’єсу «Щоденники Майдану» документальну, яку коли з тієї ж Москви, як не дивно, такий поштовх був, коли нам сказали: «У нас фестиваль в березні. Ми хочемо привезти. Зробіть, у вас повно, багато матеріалів документальних, зробіть і приїжджайте, привозьте». І у нас був такий стимул, коли все, так би мовити, закінчилось в лютому, то ми розшифрували всю цю величезну кількість інтерв’ю. Там було дуже багато, всі наші учасники розшифровували. І потім, коли мені надіслали матеріали, я з цього змонтувала таку документальну п’єсу. І перший раз вона прозвучала в Москві, в театрі «DOC», після чого у них почалися великі неприємності. Потім ми поїхали у Польщу з нею, де ми самі теж, всі учасники нашого такого гуртка, ми читали самі зі сцени цю п’єсу. І так вона «зажила» після того, і досить багато її возили, показували, і вона йде у театрі Івана Франка. Ось.

І.: Зрозуміло. Скажіть, будь ласка, я так розумію, що цей жанр документальної п’єси, він є не першим у вашому творчому досвіді. Так?

Н.В.: Ні.

І.: А чи, скажіть, вперше було так, що подія відбувається, а ви її документуєте і записуєте ці інтерв’ю? Чи були і раніше колись такі?

Н.В.: Ні, ніколи так цікаво не працювала. Тому що ми не знали, що буде завтра. Це одна справа, коли щось відбулося, а ми досліджуємо, от як, що, а люди вже знають, як до цього ставитися, до цієї події, вони вже зі своїм ставленням розповідають. А це люди не знають, що буде завтра. Там саме цікаве – це прогнози, коли вони сидять, просто люди, і розмірковують: «Що буде завтра?» – «Мені здається, Янукович піде у відставку». А хтось каже: «Ви знаєте, я боюсь, що буде революція, а потім війна. Що хтось перший кине… що буде перша жертва». Просто людина абсолютно розповідає, що буде. Знаєте, мурашки, чесно кажучи, були, коли потім все так відбувалося. І це був дуже цікавий досвід. Люди не знають, і ми не знаємо, ми дуже такі наївні, ми не розуміємо. Тут пам’ятник Леніна валять. І ми в цей момент все це записуємо на відео, і потім це все теж розшифровуємо, наші реакції: що робить, куди бігти, а чому ми тут, придурки, сидимо? [00:10:00] Чому ми сидимо, дивимось це по інтернету, коли ось це відбувається, на сусідній вулиці, побігли вже, нарешті. Страшенно цікавий досвід.

І.: А оці прогнози щодо вас особисто. Бо після того як розігнали студентів, Майдан був тривалий час мирним.

Н.В.: Так.

І.: І ці ж фестивалі проводилися, пісні співалися. Чи відчували ви оте, що може радикалізуватися цей протест і кинути ці «коктейлі» і так далі? От, наприклад, у грудневі дні які у вас особисто були прогнози?

Н.В.: Ну, відчувалося, звісно. Я пам’ятаю, це з 10 на 11 грудня, коли штурм Майдану був, то коли ми вночі рвонули, з Риммою Зюбіною, акторкою. Вона моя сусідка, і ми сидимо, я тільки приїхала з Майдану в 12-й і відчуваю, що ми їдемо, а там же оточують, оточують, я бачу, що оточують «Беркут» просто там. І приїжджаємо і розуміємо, ну, всі ж кричать: «Все! Оточують! Спасайте! Приїжджайте!» І Римма пише: «Ну що, поїхали?» – «Та поїхали, звісно».

Ми вискакуємо о 3-й годині чи о 2-й ночі, сідаємо на таку дитячу машинку її зелену і мчимося на Майдан, і скрізь це все проходимо. І дійсно страшно було, по-справжньому, коли ми бачили, що нас оточують, ми розуміли, що щось може зараз початися. Але це, звісно, були «цвєточки» тоді ще, те, що відбувалося. Було страшно. І весь час було страшно. Навіть коли зовсім мирно і тихо ставало і людей ставало мало, було страшно, що ми розійдемося, що це закінчиться. Тому що, ну, що? Результатів немає ніяких. Це поразка. Почнуться переслідування людей. І, взагалі, це просто депресія і не знаю, що б після цього було. З одного боку. А з іншого, коли все починало знову накручуватися, якась небезпека відчувалася, то ти розумів, що ось-ось – і щось вибухне. Не було відчуття, що все мирно закінчиться. У мене не було.

І.: Ну, кожен наш гість, він по-різному трактує мотиви і своєї участі, і ті причини, через які зібралася така велика кількість людей на Майдані. От як ви для себе формулюєте: чи варто було там так стояти, ну, навіщо, взагалі, був потрібен Майдан?

Н.В.: Ну, нема ж таємниці: ніхто – ні я, ні все моє оточення – всі ми не любили владу ту. Ну, ми її не любили, ми її не визнавали, ми її ігнорували. Ми до неї досить погано ставились, але терпіли, бо не було такого приводу, не було такої причини, через яку б ми виходили. Бо ми вже виходили. Да? Ми тоді ніби щось змінили, але нічого не змінили, були розчаровані. Але тут, пам’ятаю, такий був момент, що: «Янукович веде нас до Євросоюзу? Ну, окей, подивимося. Ну, добре, якщо так. Ми йому тоді пробачимо щось». Таке було, такий був настрій. І коли тут в один момент тобі кажуть: «Ні, ми вас обдурили, ми туди йдемо»…

А в мене настільки… Ну, я 10 років у Москві прожила. Я не з фантазій знаю, що відбувалося, які процеси в Росії, куди вона йшла. Це відчувалося вже абсолютно останніми часами. І коли я туди їздила регулярно, працювала – я не хочу туди. Особисто я туди не хочу. Я не хочу жити в тій системі. Я розумію, куди вона веде. Тобто те, що зараз відбувається там, – ну, це жахіття. Я знаю, як там страждають усі мої друзі. Одні страждають, інші змінили свідомість. І я не хочу, щоб таке саме в моїй країні було, звісно. І, звісно, що коли ти наїздився по Європах, і по за кордонах, і ти знаєш, що є країни, де працюють закони, де права людини, якось дотримуються прав людини, що десь низький рівень корупції, не треба ідеалізувати, зрозуміло, що вона є скрізь, в самих розвинутих і таке інше, ну, просто порівнюєш те життя і те життя, ту систему й ту систему. І вибір однозначно який? Я саме через це й пішла.

І.: Зрозуміло. А от щодо театральної тусовки. Зрозуміло, що ви сказали, що ви відчували те, що всі відчували. Але ж все рівно люди, які обертаються в цьому середовищі, вони якось по-іншому відчувають соціальні процеси. От якими були настрої: це були однорідні настрої чи все-таки хтось був провладно так налаштований, умовно так сказати, тобто були якісь, можливо, суперечки чи дискусії щодо того, чи варто там стояти, чи не варто, чи що робити, взагалі?

Н.В.: Ну, провладних серед нас не було, чесно скажу. Ми теж намагалися поговорити там чи з «Беркутом», чи ще з чимось. Ну, це було тоді неможливо абсолютно. І ми тоді вирішили, що ми вивчаємо себе, що з нами відбувається. Настрої були різні. [00:15:00] Просто хтось казав: «Ні-ні-ні, ніякої крові, ніякої, звісно, не дай Боже, тільки щоб усе мирно», - але, пам’ятаю той момент дуже добре, це вже після Нового року було, коли дівчата, саме дівчата, прийшли ми всі, зібралися, і саме дівчата почали говорити хлопцям, що пора вже щось робити: «Я уже патроны готова подносить». Давай вже щось робити. Так не може бути. По-моєму, після 16-го це було, після законів.

І хлопці такі сиділи. Вони нічого не говорили. Вони щось там «морозились, морозились». Самі потім перші ж і пішли, але «морозились». А дівчата їх отак от… І це були жінки, які, наприклад, одна серед них, вона на початку Майдану казала: «Ні-ні-ні, я не піду на Майдан, бо я боюсь, коли багато людей. Ні-ні-ні, це не про мене. Я займаюсь творчістю, мистецтвом». Але ж вона потім, як ненормальна, бігала і допомагала по цим наметам, розселяла людей, взагалі, займалася волонтерством. І вона перша почала говорити, що: «Я боюся, я не хочу жити в такій країні. Я буду підносити патрони. Давайте». Так от змінювалися люди з мирних настроїв до радикальних. І це теж цікаво було спостерігати.

І.: Зрозуміло. Хочу запитати вас про саму творчу «кухню», яка склалася, в якій формувалися ці «Щоденники Майдану». От скільки було записів інтерв’ю? Як, взагалі, ви відбирали цих людей для інтерв’ю? І чи з кожного інтерв’ю ви взяли саме до п’єси?

Н.В.: До п’єси неможливо було взяти все. Тому що там я не знаю, скільки годин записів. Ну, сотні. Ну, дуже багато. Це неможливо.

І.: А кількість людей ви не рахували?

Н.В.: Ми не рахували, чесно кажучи. По-перше, ми самі у себе ж інтерв’ю брали весь час, кожного дня, кожен міг висловитися, і приводили людей. Не знаю, немає ніякої, не вели статистики, не до цього було. Вибирали самі яскраві штуки. Не ввійшло дуже багато, і дуже багато цікавого не ввійшло, на жаль. Але це неможливо, бо п’єса має тривати півтори години максимум. Взяли саме яскраве. Записали спочатку на відео все, а потім, коли стало страшно, був момент, коли ми злякалися, і почали хлопці приходити в балаклавах давати інтерв’ю, ми зрозуміли, що треба вже на диктофон записувати, писали на диктофон.

І.: Це були випадкові люди чи ті, яких ви знали, можливо?

Н.В.: Часто це були випадкові. Просто от: приніс комусь пакет з продуктами туди: «Хлопці, ну що, а може, хтось… ми тут робимо…» А їм вже набридло там сидіть, їм скучно. «Хлопці, робимо проект, пішли з нами». А вони так, ну, це ж страшно кудись і з кимсь іти. Ну, так на нас подивитися, то ішли. І у нас є ціла така глава в п’єсі «Козаки», називається. Ну, де прийшли до нас 3 чи 4 хлопці, такі сіли і давай розповідати байки про свої, значить, які вони вояки, смішні. Випадкових було досить багато. Хоча студентів – ми цілеспрямовано хотіли саме з цими студентами, яких побили, поговорити.

І.: Тобто от хронологічно: ви впродовж Майдану записували, потім розшифровували і відбирали. А от сама постановка? Я розумію, що це вже трошки інше. Але я читала про те, що ви сучасний український театр називаєте традиційним. Але ж із цього традиційного театру ви ж, мабуть, брали і акторів для цієї п’єси?

Н.В.: Ви знаєте, ну, ми ж, я особисто ж не режисер, я її не ставила. Ми грали, читали це кілька разів у нашому не професійному. Ну, тобто, режисери там і актори були, і просто драматурги. Своїми силами читали, там, у Гданську, наприклад, в Москві ми своїми силами читали цю п’єсу. А коли Франко ставив Андрій, то, звісно, він там працював з професійними акторами. І треба сказати, що це досить погано. Нехай мене всі вибачать. При тому, що це хороші актори, і вони зробили над собою велику роботу, але вони не готові працювати з документальним текстом. Професійні актори, ті, що позакінчували наші інститути, все, вони не готові працювати. Все одно вони штучно виглядають, і все одно це непереконливо, на жаль. А набагато було переконливіше, коли ми самі читали. Ну, там, може ми неправильно вимовляли слова, там, і таке інше, але це було дуже живо. Ну, просто треба інший трішки підхід. Ну, в нас в інституті цьому ж не вчать, в основному займаються класичними текстами, класичною драматургією.

І.: Тобто, не вистачає природності. Так?

Н.В.: Ну, не вистачає легкості працювати з текстом, який дуже розмовний. Розумієте? [00:20:00] Ми ж, наша задача, мета була – абсолютно зберегти те, як говорить людина, з усими неправильностями, з усими «меканнями», з усими… За цим дуже багато стоїть. Коли людина десь там «м-м», по-перше, в тебе персонаж виникає перед очима. А потім, ну, щось недосказав, недо… – і ти розумієш, що він збрехав, наприклад, я не знаю, про що він не хоче говорити. Якісь слова-паразити – і ти розумієш, з якого він середовища. Да? Або з якого він регіону. Або скільки йому років. Це все дуже… якщо це вихолостити, то це буде… А люди привикли говорити правильно, і тут їм треба ламати свою мову, і бути такими. Вони не треновані просто в цьому сенсі.

І.: Ще хотіла вас запитати про ту межу, яку ви визначили як завершення Майдану. Тобто я знаю, що це є відео, останнє відео у ваших «Щоденниках». Так?

Н.В.: Ну, так, так.

І.: Але ж 20 лютого відбувся розстріл Небесної Сотні, але ще не відомо було.

Н.В.: Ні. Да-да-да. Ні, для нас, звісно, для мене особисто межа настала, коли Янукович втік. То для мене оце. Коли поїхали в Межигір’я люди. Я не змогла поїхати – писала якусь статтю про Майдан в цей день. Мені дуже хотілось поїхати, а потім вже це було якось, потім вже не хотілося. Оцей день, мабуть, коли Юлю привезли на Майдан. Я теж пам’ятаю це дуже добре, коли ми ввечері прибігли. У мене саме велике моє, дуже дивне відчуття (я вже про це говорила): мені дуже шкода, що я не була тоді, коли, ну, прощалися з людьми, які загинули на Майдані. От через цю статтю, яку я писала, я не змогла бути. І в мене таке відчуття, що я… Це таке, ніби… Це цинічно, може, якось звучить, ніби у якійсь виставі, яку я дивилася протягом… дуже важливій, я не відчула катарсис в фіналі. Розумієте, я не пережила, не переплакала з людьми на Майдані. І мені це якось, мені цього не вистачило. Я прийшла, коли виносили останній гроб (це так дивно), а заносили Юлю на цій, на колясці. Я бачила, як вийшла Юля. Да? І ще там несуть останній гроб, вони так один повз одного проходять, і трагедія перетворюється на фарс, знаєте? Це було таке дивне відчуття. І заносять, оце починається, всі ці… оце… Це Шекспір все-таки просто (сміється).

І.: Ну, а от коли ви дізналися, що Янукович утік, яке відчуття, взагалі, у вас було?

Н.В.: Ну, що цього все одно не може бути, що це якось дуже… Ви ж пам’ятаєте, як події, настільки швидко розвивалися, в один день стільки всього відбулося, така розв’язка. Ну, просто п’єса. Я ж кажу, я на цю ситуацію дивлюся – вона дуже драматургічно вибудувана вся. Там просто структура ідеальна. Який драматург це писав все – це просто неймовірно: оці паузи, коли невідомість, знаєте, саспенс такий. Потім коли… І оцей кінець, завжди в фіналі ти думаєш, дивишся якесь кіно чи якось думаєш, як так швидко все в них: раз, раз – і все, вони вже закінчили, все розв’язалося в один момент.

Так само було на Майдані. В один момент втік Янукович, випустили Юлю, поїхали відкрили Межигір’я. А чому саме в той день? Що таке відбулося, що… Промова Парасюка? Ну, короче, це все… багато загадок в цій історії, на які ми, мабуть, ніколи не знатимемо точних відповідей. І цей день – це було щось неймовірне. Але ж ми не встигли оговтатись, прийти до тями і навіть пережити це. Перемогу чи що це, як це назвать, я не знаю. Ну, ми не змогли це якось даже переосмислити. Тому що почалася ж ця історія з Кримом жахлива.

І.: То, взагалі, ваші особисті відчуття: це була зрежисерована подія, хтось керував нею, хтось спрямовував в якісь…?

Н.В.: Ні, я просто як драматург можу сказати, що не обов’язково керувати, існують якісь закони. Можливо, керував, я не виключаю, тобто я не знаю. Але те, що життя саме – великий драматург, і що всі події, всі вчинки, які ми робимо, вони, ну, це певна драматургія. Розумієте? Вона… все логічно. Тобто не треба тут мати режисера. [00:25:00]

І.: Зрозуміло. Ну, взагалі, те, чим ви займаєтеся, намагаєтеся от якомога правдивіше подавати всі ті події, історичні, зокрема, події, передавати його на сцену, воно, можливо, не популярне. Бо я читала ваші інтерв’ю. Ви скаржитеся на те, що документальний театр нині не дуже популярний в Україні. Як ви думаєте, можливо, дуже багато трагедій і проблем соціальних у нашому суспільстві, щоб ще й дивитися його і на сцені. От, можливо, через це не так багато?

Н.В.: Ну, якщо розібрати, взяти класичну драматургію, то трагедій серед них більшість. Більшість не комедій, а саме трагедій, дуже важких історій з якимись… Так що справа зовсім не в цьому. Виховання. Ну, по-перше, не вихована в нас аудиторія, і глядач, він просто не звик ходити на такі речі. Насправді, люди, які приходять до нас на вистави, вони просто в захваті, їх це дуже… вони не залишаються байдужими, і більшість (там, 90%) повертаються. Є, звісно, люди, які категорично проти такого жанру.

Популярність документального театру, насправді, в театральному середовищі зараз досить велика. Якщо вже ж, я кажу, в театрі Франка йде документальна вистава, в такому вже академічному, то що говорити? Ну, просто дійсно для цього треба трішки новий язик шукати, нові форми якось. Звісно, що цьому де вчать? На якихось от зараз фестивалях сучасних театральних про це все більше говориться, все більше текстів виникає. Ну, і, звісно, я не займаюся тільки документальною драматургією. Свої власні тексти я пишу як художні тексти. Ну, інша справа, що я завжди пишу про щось, про що я знаю.

І.: Зрозуміло. Скажіть, будь ласка, ви згадували Москву, згадували Англію, де читалися ці тексти, в Польщі ще було. А в яких ще країнах?

Н.В.: У Фінляндії було, в Нью-Йорці було, в Німеччині, в Литві. Ну, мабуть, десь ще. Я просто…

І.: А ваша особиста популярність як драматурга, вона зросла після цієї п’єси?

 

Ворожбит Наталія

Псевдо

Роки життя

1975


Місце народження

м. Київ


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

драматургиня


Категорія участі

режисерка


Тема

Революція Гідності, російсько-українська війна

Дата запису

09.04.2016


Форма запису

відео, синхронний аудіозапис


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

4


Одиниця обліку №

6


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Ворожбит Наталією, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Ворожбит Наталії про Революцію Гідності, записані 09 квітня 2016 року