Архів Фонд 1. Український інститут національної пам'яті Опис 4. Усні свідчення про події Революції Гідності, записані у 2016 році

Інтерв'ю

Усні свідчення Сеітбуллаєвої Ельвіни про Революцію Гідності, записані 06 березня 2016 року

Інтерв’юер (І.): Сьогодні 6 березня 2016 року. Інтерв’ю про події Майдану. Ми знаходимося в приміщенні Українського інституту національної пам’яті. Представтеся, будь ласка.

Ельвіна Сеітбуллаєва (Е.С.): Мене звуть Ельвіна Сеітбуллаєва. Я працюю на «Першому кримськотатарському телеканалі «ATR». Зараз в Києві, і в Криму теж працювала понад три роки. Сама я народилася в Узбекистані в 1983, і наприкінці 80-х років, коли вже масово стали повертатися кримські татари на свою історичну Батьківщину, моя родина теж повернулася саме в село, де саме й депортували мою бабусю. Ну, і там зараз живуть мої батьки, всі наразі в Криму. А сама я працюю тут в Києві.

І.: А скажіть, будь ласка, в доповнення до вашої такої коротенької біографічної інформації, з якого часу ви почали займатися журналістикою? Це ваш перший фах, основний фах?

Е.С.: Так. Я ще вчилася в університеті, і десь на четвертому курсі я стала пробувати себе на місцевому телеканалі. Ну, а потім вже стала далі працювати. Спочатку була безштатний журналіст.

І.: Позаштатний.

Е.С.: Позаштатний журналіст. І потім вже перейшла на штатний.

І.: А українську мову в школі ще вивчали чи вже більш в дорослому віці?

Е.С.: В школі ми вивчали українську мову. Але Крим такий специфічний регіон, і там мало хто розмовляв, взагалі, українською мовою. І більше стала розмовляти, після того як переїхала саме в Київ.

І.: Ельвіно, розкажіть, будь ласка, що ви пам’ятаєте про події, що почалися восени 2013 року?

Е.С.: Восени, як і в Києві, у нас в Криму теж був свій кримський Євромайдан. Це не було так багато людей спочатку. Це було декілька десятків. Взагалі, вони проводили акції увечері, і ми дуже поспішали, щоб встигнути на ефір. Тому що десь було о 5-й, о 6-й годині, а в нас новини саме були у 7-30. І ми, пам’ятаю, знімали і бистро-бистро шукали Інтернет відправити і все віддати. Тому що майже кожен день був кримський Євромайдан. Люди виходили за те, щоб саме Крим теж був європейським регіоном, і були лозунги такі проєвропейські.

Коли вже були такі масові побої саме в Києві, кримські євромайданівці теж збиралися. І тоді вже в Криму в нас так не було їх. Вони попередили нас, що ми збираємося їхати в Київ. Хто хоче – може поїхати. Люди, ті, хто навіть не приймав участь, а чули, що вони будуть їхати саме в Київ, вони приносили: хто їжу, хто одяг, теплий одяг. Євромайданівці їхали як на автобусах, також і за допомогою потяга.

Пам’ятаю, що одного разу був вечір, от вони анонсували, і з Бахчисараю їхала своя група, скажімо так (там в основному кримські татари), а з Сімферополя їхала – кримський Євромайдан (це Сергій Ковальський – керівник, Щекун тоді був). І вони кожен день. Ну, вони такі, стойкі дуже. Хоч їх було не дуже багато, але вони були такими стойкими, кожен день виходили, незважаючи на те, було холодно чи ні.

Були іноді і такі люди, правоохоронці приходили завжди. Це було кожен день. Спочатку вони так більш-менш нормальні, були іноді провокації. Коли, пам’ятаю, була ялинка, Євромайдан встановили ялинку, і там були фотографії саме Януковича, Азарова, Захарченка. І тоді правоохоронці були такі проти і хотіли зняти. Таке теж було.

Потім вже стали зникати кримські євромайданівці. Це керівника Кримського Євромайдану Сергія Ковальського батько, сам Щекун, Андрій Щекун, десь у березні.

Я пам’ятаю, що ми з колегами (це був Сергій Мокрушин, правозахисниця Дворецька) пішли до лінійної міліції біля ж/д вокзалу. Вони сказали, що: «Ми нічого не чули». А їх саме захопили на ж/д вокзалі, група людей. Коли дізналися, що вони, я точно не пам’ятаю, чи вони повинні були їхати в Київ, чи вони поверталися з Києва. І ми ходили шукали їх, але ніде не можна було знайти. Тоді вже були ці «самооборонівці», такі «казачки». А потім вже їх знайшли на кордоні між півостровом та материком. Отакі події.

І.: А от скажіть, ви як журналістка, як часто ви висвітлювали ті події? Це були щоденні репортажі (от саме ви особисто) чи якесь чергування було? Тобто ви могли спостерігати якісь закономірності в розвитку подій Євромайдану в Криму?

Е.С.: Ну, може не я особисто кожен день, а телебачення наше кримськотатарське кожен день висвітлювало. Майже кожен день. Тому, що ми повинні були їх підтримати. Наша позиція – теж не повертатися в Совєтскій Союз, скажімо так, а рухатися далі. І тому, звичайно, ми кожен день. Я, мої колеги з центральних телеканалів, це був і «Інтер», і «1+1», і «24-й канал», ми всі спілкуємося, всі дружимо і, звичайно, разом завжди їздили. Ну, і якщо у когось не виходило, ми все ж ділилися між собою відео, для того щоб показати і розказати, що ми теж є, ми теж хочемо до Європи. Тобто немає такого, щоб всі там такі проросійські. Не було.

Хоча і представників кримського Євромайдану не було, мабуть, на цих акціях дуже багато кожен день, але вони були, скажімо так, представниками тих, хто сидить вдома, готують, скажімо так. Ну, таке. А такі масові акції були саме на вихідні. Виходили, тому що багато людей у будні дні працюють, а на вихідні були великі такі акції, навіть марші, пам’ятаю, були. І коли йшли через центральні вулиці до представництва Президента України в Криму, біля тої будівлі вони проводили такі великі акції. Таке зростання, скажімо, було. Але вони були такими – постійними. Не було такого: сьогодні ми вийшли, а завтра ми не виходимо. Тобто, ну, таке.

І.: А от здебільшого в Києві події Майдану були насиченішими. Вони дуже були яскравими. Ну, порівняно із тими, які відбувалися в регіонах, якщо брати до 20-х чисел лютого. Якщо порівняти київські події і ті, які відбувалися в Криму, що б ви особливого виділили в кримських подіях? В чому була специфіка місцевого Євромайдану?

Е.С.: Небайдужість. До того, що відбувається в країні. Вони теж переживали, теж хотіли розвитку, вони підтримували те, що відбувається саме в Києві, самі туди їздили.

І.: А, взагалі, якщо порівняти протест, от акції протесту до Євромайдану і під час нього, ви, взагалі, мали репортажі, робили репортажі з акцій протесту? Чи взагалі вони проводилися в Криму до Майдану?

Е.С.: Акції протесту проросійські ви маєте на увазі?

І.: Ні, взагалі. Протестні акції. Чи відбувалися вони в Криму до осені 2013 року? Як часто вони відбувалися? Чи ви не робили таких репортажів?

Е.С.: Ні, були акції. Але якщо в нас дивитися проросійські акції, вони всі майже проплачені. Якщо ми подивимося, там в основній масі всі пенсіонери, які виходили. Це були одні й ті ж люди, їм давали по 50-100 гривень, і вони виходили. Були й ті, хто виходив саме проти Євромайдану, євроінтеграції. Такі теж були. Зараз ті люди в Верховній Раді Криму.

Керівники, вони стали так званими «депутатами» окупаційної влади.

І.: Зрозуміло.

Е.С.: А так були акції. Не сказати, що в Криму не було. От зараз немає в Криму акцій. А тоді ще, до всіх цих подій, до окупації, кожен міг висловити свої побажання, скажімо так. Протести були, незважаючи на те, чи він за євроінтеграцію, чи він за Росію. Проросійські акції теж були. Якщо в нас було «Рускоє єдінство», то, звичайно, були і такі проросійські акції.

І.: Зрозуміло. Як, на вашу думку, якими хронологічними межами можна визначити оцей Євромайдан у Криму? Коли він закінчився? І чи можна провести межу між Євромайданом і початком анексії? Де би та межа була?

Е.С.: Ну, Євромайдан саме закінчився, коли прийшла анексія. Вони поступово йшли: Євромайдан, потім ці акції у січні, у лютому. Вже в лютому, в кінці лютого також євромайданівці приєдналися до кримських татар, коли був 26 лютого цей великий мітинг біля Верховної Ради Криму. І тоді, хоч і деякі люди вже не могли заїжджати на півострів, але були представники. І саме тоді закінчився. Але вони переїхали сюди наразі. Мабуть, неправильно казати, що кримський Євромайдан завершив свою роботу. Вони тут продовжують працювати. Може, зараз як працівники кримського Євромайдану, правозахисники. Але вони, все ж таки, не зупинилися на своїх діях, вони продовжують, зараз роблять все можливе, для того щоб повернути Крим саме до складу України.

І.: Зрозуміло. Ви як працівниця кримськотатарського телебачення, ви якось в своїх репортажах звертали більше увагу на участь кримських татар у цих подіях чи давали загальну картинку? Як будували свої сюжети?

Е.С.: Ні, у мене немає мети, для того щоб показати тільки кримських татар. В нас, тим паче, новини в нас на трьох мовах були саме в Криму: на російській, на українській та на кримськотатарській. Тобто для кожної аудиторії, хто яку хоче мову могли вибрати. Але не було такої мети, щоб сказати: тільки кримські татари приймали участь саме в моїх репортажах. Дуже багато інтерв’ю саме з Щекуном, з Ковальським.

Я пам’ятаю, коли вночі невідомі люди камінням забросали машину Сергія Ковальського, це було вночі, в нас не було такого: «Ай, та це ж українець, чи росіянин, рускій. Чого я повинна туди їхати?» В нас не було навіть в мислях такого. Ми зразу брали машину і їхали, висвітлювали. У нас не було цензури, для того щоб показувати чи не показувати. Тобто ми увечері показували. Незважаючи на те, що у нас новини саме кримськотатарські були останні, десь в 9-30 (десь в 7-30 були на російській мові, в 9-30 на кримськотатарській). Але незважаючи на те, ми все виходили. Якщо не встигли на 7-30, поїхали на 9-30 показали. Тобто не було такого розділення, що українці, руські чи кримські татари. Ні, в нас взагалі не було. В мене і наразі такого немає.

І.: Зрозуміло. А от чи визначали ви (чи ви, можливо, для себе вже з’ясували) роль кримських татар у Євромайдані? Я спілкувалася з Ісмаїлом Ісмаїловим, і він дуже так критично поставився до участі кримських татар саме в тих подіях, сказав, що вони були дуже пасивними. От, як на вашу думку, це можна підтвердити чи все-таки на рівні з іншими?

Е.С.: Я не знаю як пасивне. Ну, я б хотіла сказати, що і представники Меджлісу теж виходили. Може, вони не виходили так часто, кожен день. Але якщо були великі акції, особливо це були на вихідні, вони виходили, і вони виходили з прапорами.

Якщо в Бахчисараї, наприклад, бахчисарайці, цей регіон, де більше кримські татари проживають, і саме голова Меджлісу, і голова райдержадміністрації був кримський татарин, може, там і не було таких акцій, але вони завжди приймали участь і їздили саме до Києва. Тобто якщо бачили, що потрібно їхати, зібрати людей, приєднатися, тут не було питання: їхати чи не їхати. Пам’ятаю, вони брали навіть вагони, білети на вагони, 2-3 вагони вони бронювали і їздили саме до Києва. Я ж кажу, може, вони не виходили так часто, кожен день, як це робив Ковальський, Щекун, Ісмаїлов. Але вони все ж таки на великих таких акціях приєднувалися і підтримували.

І.: Зрозуміло. Взагалі, проблема Криму в загальнополітичній такій ситуації: більшість людей говорять, що українській владі той Крим не потрібен. Ні попередній, ні нинішній владі. От як ви думаєте, чому Крим не став українським? Чому більшість вийшла на той референдум і проголосувала за входження до Російської Федерації?

Е.С.: Ну, я б не казала, що більшість людей йшли на референдум. Чому? Тому що були регіони, які не ходили. Були кримські татари, які ще спочатку були проти цього референдуму. Як проходив референдум – ми висвітлювали самі. Саме я була в Бахчисараї, працювала тоді. І наш канал зробив такий експеримент: як можна проголосувати з одним паспортом. І наш журналіст зробив. Він взяв паспорт. Все було знято на камеру з телефона. І він з одним паспортом зміг проголосувати чотири рази. Тобто людина може прийти і проголосувати. Те, що там сказали: 89, 92, 93% – це все неправда. Так, може, кримчани не дуже такі активні. Але я б не сказала, що вони всі за Росію. Всі ті відсотки, які оприлюднила окупаційна влада, не є правдою. Тому Крим, як на мене, завжди був українським. Може, лише є така помилка, як на мій погляд. Ще спочатку потрібно зробити так, щоб в Криму було багато часів української мови, багато українського телебачення. Місцевих. Тому що в нас все на російській мові було. Ну, якось українізувати потрібно.

І.: Тобто в цьому і проблема: чому українська влада впродовж двадцяти з лишнім років не намагалася підвищити українську присутність в Криму? Чому байдуже було, як ви думаєте?

Е.С.: Може, в кожного була своя ціль якась? Не знаю. Я не можу сказати, що стало такою причиною. Але й не можна казати, що Крим ніколи не був український. Звичайно, може, влада прийняла Крим як дачі для відпочинку. Приїжджали, там були ж дачі цих олігархів українських. Вони, може сприймали Крим як такий півострів відпочинку, і тому приїхали, відпочили та й поїхали. І забули про всі проблеми. Я не знаю. Ну, може, після цих подій якось зміниться.

І.: А ще таке питання. От коли вже Майдан (зокрема, в Києві) перестав бути мирним, коли почалося це силове протистояння, скажіть, будь ласка, чи було у вас передчуття того, що це, можливо, переросте у війну, в анексію?

Е.С.: Ні. Коли Майдан виграв, було таке відчуття, що ми дійшли до фіналу, влади немає.

І.: А коли Майдан виграв, ви вважаєте? Які це дати були?

Е.С.: Це, мабуть, коли втік Янукович. Коли не було того Захарченка. Тоді було таке відчуття, як на мене, що Майдан, що виграли.

Я пам’ятаю, тоді Янукович прилетів саме до Севастополя. І ми хотіли поїхати шукати його. І поїхали до його дачі – Чайний домік, – відкрили ворота. Тоді я вперше там побувала, подивилася на всю цю красу. І коли нам не забороняли ходити, таке було відчуття, що все, ми виграли.

Ну, а потім, через декілька днів почалась окупація. І саме наступного дня мій колега, друг, блогер Сергій Псарьов, він повертався додому, до Алушти, і побачив саме машину, де не було номерів. Це було перше таке відео в Криму. І він поїхав за ними. Вони приїхали в пансіонат, який належав Росії. І тоді ми побачили першу зброю, перших військових, перша машина, не було номерів на машині. І вже наступного дня була інформація, що в Криму знаходиться декілька тисяч людей озброєних. Ну, а потім 26-го – мітинг і 27-го захопили всі будівлі.

І.: А от коли відбувалися ці події, у вас було відчуття серйозності їх і невідворотності? Тому що ми з Києва як спостерігали. Ну, там Порошенко поїхав туди вмовляти. Потім сподівалися ще на прийняття Турчиновим певного рішення, що буде опір здійснюватися тими військовими, які знаходилися в Криму. От коли ви відчули, що це дійсно серйозно, це буде вже від’єднання від України? Був такий момент, що от це вже…

Е.С.: Прощаємося з Україною? (Сміється)

І.: Ну, не прощаємося з Україною, а те, що певний розподіл, певна межа між періодами цієї історії.

Е.С.: Коли був референдум, тоді було вже зрозуміло, що Крим вже дуже далекий від України, від материка. Тому що тоді вже були: російський час, тоді вже Аксьонов, Константінов були у владі. Українська влада не могла заїхати. І тоді було відчуття, що все. Все закінчилося.

І.: Давайте повернемося трошки до попередніх часів. От хочеться у вас запитати про інформаційний простір, взагалі, в Криму. Яким він є? Яким він був от восени 2013 року? Там же було і державне телебачення. Так? І місцеве державне телебачення. Ну, про «Інтер» ви згадали, але «Інтер» не завжди проукраїнськи налаштований, його всі критикують. От як би ви охарактеризували, цей інформаційний простір, якоїсь спрямованості він був і як він впливав на події на Майдані, на те, що люди виступали за євроінтеграцію чи за приєднання до Російської Федерації.

Е.С.: Ну, простір інформаційний, майже всі центральні канали висвітлювали ці події. Ми теж хотіли бути поряд з центральними каналами, ми також показували. Стосовно державного телебачення, звичайно, це були такі… вони виходили, ну, не дуже багато, було, мабуть, декілька разів, але не часто. Вони в основній масі виходили на саме такі, якщо там представник Совєта міністров чи Верховної Ради десь буде виступати. Звичайно, вони виходили на ці акції. Інформаційний простір як впливав?

І.: А взагалі, от державне телебачення. Ну, «Перший» рідко дивляться. А от місцева телерадіокомпанія державна, вона якусь частку мала прихильників, глядачів чи вона не впливала тоді?

Е.С.: Ні, звичайно мала. Так, звичайно мала. Тому, що, по-перше, якщо ми будемо казати правду, ці люди були ті, хто хотів саме бути проросійськими чи Росію вважали своєю «братской страной». Звичайно, вони дивилися державне телебачення. І, звичайно, дивилися всі ті пенсіонери. Так, це їх аудиторія, скажімо, така була. Їх дивилися. Не можна казати, що не дивилися. Вони впливали на мозок людей.

І.: А от рейтинг «ATR» в ті часи, ви знаєте яким він був?

Е.С.: В період анексії?

І.: Ну, і Майдану.

Е.С.: Ну, в Криму серед місцевих телеканалів ми були першими. Хоча спочатку, як і кожному каналу, було дуже важко. Але у нас було багато можливостей виїжджати саме в різні регіони Криму. Тобто в нас не було проблем їхати в Алушту, Керч, Феодосію. Ми були усюди. І навіть я знаю точно, що у нас брали відео місцеві телеканали. Вони просили: «Можеш скинути мені відео? Ми не встигли, у нас немає можливості, а от ви з’їздили». Ну, для нас не було такої проблеми давати чи не давати відео, ділитися чи ні. Основна мета – для того щоб люди побачили цю інформацію. Що, може, хтось не дивиться із-за принципу кримськотатарський телеканал, а дивиться, там, «ІТВ» місцевий чи «Неаполь».

І.: А це які канали?

Е.С.: «ІТВ», «Неаполь» – це місцеві, які належать одному з бізнесменів. Мєльнік є такий. І цей Мєльнік, він якийсь бандіт 90-х років. Ну, такий от. «ІТВ» – я не пам’ятаю, хто «ІТВ». Держава.

І.: Ну, а якої спрямованості ці канали? Вони нейтральні чи…?

Е.С.: Ну, тоді були нібито нейтральними, а коли прийшла анексія, звичайно, вони стали більш... Усі, майже всі змінили своє обличчя. Не було з ким спілкуватися. Коли не було цієї анексії, колись жили вони всі і робили своє діло. Звичайно, в кожного свій власник, і, звичайно, є така направленість.

І.: А у вас якась внутрішня редакторська політика була на «ATR» під час Майдану, анексії чи взагалі цензури не було?

Е.С.: В мене не було цензури. Я не відчувала ніколи, коли працювала на «ATR» в Криму, ніякої цензури. Тому що якщо нам потрібно було поїхати на дачу Януковича, саме я їздила. Саме нас, скажімо так, вишвирювали з території, котра належала саме до Януковича. Ми були свідками, коли зруйнували завод «Магарач», саме біля дачі, в декількох метрах від дачі Януковича.

І.: А розкажіть, будь ласка, детальніше. Бо я щось пропустила цю подію.

Е.С.: Чайний домік є. Є Чайний домік, він знаходиться на узбережжі. Це дача Януковича. Її ще називають таким невеликим Межигір’ям. І біля нього був розташований завод (винний завод), де саме був там подвал, і там зберігалися саме вина. І тоді, я пам’ятаю, був такий наказ, що все зруйнувати.

І.: Чий наказ?

Е.С.: Влади ялтинської. Все зруйнувати, почистити. Тому що цей шматок землі потрібно було віддати саме сину Януковича Олександру. І тоді у мене було майже п’ятнадцять хвилин, я попросила, щоб записати стендап. І це був такий, скажемо, історичний момент. Нас впустили, ми трохи познімали, і оце все ще єсть у нас в архіві. Ми записали стендап. І все. І через день, через два його вже повністю зруйнували і «сравнялі с зємльой», його не стало, взагалі. А там хоча працювали люди, була активісти, які були проти. Ну, вони нічого не змогли зробити. А потім вже майже всі боялися спілкуватися.

І.: Зрозуміло. Кількість людей, яка працювала на «ATR», коли він ще був у Криму, порівняно з нинішнім періодом, як вона змінилася?

Е.С.: О, дуже багато в Криму працювало, більше 150, мабуть, людей. Це і оператори, і водії, і монтажери всі. У нас в Криму була така велика будівля двох етажна. І там дуже багато було. Там було все. Там було дуже круто. І в нас ньюзрум був дуже великий. Ну, може не дуже великий, але працювало 7-8 журналістів, які виїзні. Так у нас було. Свої ведучі, які на трьох мовах, різні ведучі. Випускові.

Ну, тобто в нас там була дуже велика команда, така дружна. І в нас не було такого питання, що хтось хоче їхати, не хоче їхати. Тобто всі були зацікавлені. Якщо хтось виїжджав, наприклад, в регіони, це було краще, ніж залишатися саме в Сімферополі. Тому що скажуть: те зроби, ще зроби. А так, ми виїжджали, і нас було багато там. А зараз це декілька журналістів. Три журналіста: одна з Києва саме, ну, я вже приїхала сюди майже два роки тому. Це ще в період анексії, такого не було великого тиску на «ATR», але я для себе вирішила, що краще виїхати, так буде краще для мене.

І.: А чому?

Е.С.: Ну, тоді була вже війна на Сході. І я розуміла, що в Криму вже не працювало українське телебачення. Те, що раніше можна було показувати, наприклад, Януковича, там ще когось, ці дачі, я розуміла, що не дадуть знімати. Були навіть випадки, коли щось ми писали синхрони в центрі і до мене підійшли 3-4 людини, такі високі, озброєні і стали, кажуть: «А чого ви якісь провокаційні питання задаєте людям?» А я говорю: «Ви що? Які провокаційні питання? Вот ваш ТАСС прийняв, ІнтерТАСС каже що якісь там продукти будуть люди покупати через ці купони, які були раніше в 90-х роках». Він каже: «Це не правда. Ви провокатори». Вони вже не дуже любили нас. «Пішли до самооборони». Для мене був це шок. Туди ж як зайдеш, потім не вийдеш. І потім, пам’ятаю, що комусь там подзвонили і сказали: нехай віддадуть флешку і відпочивають. Але було тоді важко знімати. Тому що ти приходиш знімати, і ти відчуваєш, що біля тебе якісь там люди збираються, отакі проросійськи налаштовані. Ну, і потім, я не жалкую, що виїхала. Тому що змогла працювати саме в зоні АТО, майже рік.

І.: А як ваші рідні поставилися до того, що ви виїхали?

Е.С.: Ой, вони дуже переживають. Вони не дуже й хотіли, щоб я переїжджала. Але вони підтримують все те, що робимо. Вони, слава Богу, не такі, не проросійські. І в нас родина не має такого, щоб за Росію чи за Україну. В нас один напрямок. Тобто в нас проблем немає ні з родичами, ні з батьками. Ну, батьки, звичайно, підтримують. Переживають, але підтримують все ж таки.

І.: А от те, щоб поїхати в зону АТО, – це був ваш свідомий вибір, вільний вибір чи просто завдання таке ви отримали?

Е.С.: Ні. Я приїхала в Київ. Стала працювати на одному з українських телеканалів. І я в Києві багато чого не знала. Приїхати з Криму в Київ – я розуміла і думала: «Що ж я тут буду робити?» А потім мені кажуть: «Не хочеш поїхати ближче до Криму? Я кажу: «Добре. Поїхали. Куди їдемо?» – «В Маріуполь». Я така: «Ну, добре. В Маріуполь, так в Маріуполь. Що там? Одне море перепливти». І я поїхала. Ні, я не жалкую. І це мій був свідомий вибір. І навіть коли я там працювала, я завжди шукала кримчан. Щоб ніхто не міг сказати, що на війні немає кримчан. Тому що є деякі такі висловлювання, що ось кримчани чи кримські татари хочуть самі повернутися до України, але вони навіть не приймають участь у війні.

І в мене була така ціль, куди б я не їхала, куди б я не заходила, я завжди питала: «Є хтось тут з Криму?» І там один виходить: «Я з Криму». – «Пішли поспілкуємося з тобою». І я там зустріла саме з Феодосії морпехів, з Керчі були, з Севастополя, з Перевального. Перший, кого я побачила, – це був Юрій Галошенко. Він в Перевальному саме стояв до останнього. Ну, і вже потім в команду приїхав.

І.: Здебільшого коли ви перебували в зоні АТО, це було поблизу Маріуполя чи інші точки?

Е.С.: Ні. Це було Широкіне, Мар’їнка, Талаковка, Гнутове – вся ця лінія «сопрікосновєнія». В декількох кілометрах вже були саме бойовики. Ну, в Широкіно були майже тиждень, декілька разів. Там був прес-секретар АТО. Вони не дуже любили мене. Тому що я кожен раз коли приїжджала, я така: «Поїхали в Широкіно». А він такий: «Ні, Ельвіна, ти що? Я хочу жити». Я кажу: «Та нічого страшного. Ми ж разом. Я тебе нікому не віддам. Навіть туда наверх не підеш без мене. Якщо що, тільки разом» (сміється). Ну, такі моменти були. Ну, дуже добрі були: і дуже хороші прес-офіцери, і люди, і колеги. І військові саме заїжджали і дньом, і вночі також, щоб подивитися як вночі вони живуть.

І.: А чому ви не боялися їхати?

Е.С.: Після анексії нічого не страшно (сміється). Після анексії, після того як втратиш те, що належало тобі, коли ти розумієш, що ти не можеш наразі поїхати в Крим, і після цього що є ще страшніше, ніж коли втрачаєш Батьківщину? І, звичайно, з одного боку, не було такого страху великого. Тому що це ж наша земля, це моя робота, це наші військові, яким потрібно довіряти. На війні, як на мене, потрібно довіряти військовим. Тому що якщо не буде довіри, то навіщо, взагалі, туди заїжджати і висвітлювати всі ці події? І тому це велика така… я дуже поважаю їх і дуже вдячна. Такого не було страху великого. Тому що вони ж завжди поряд.

І.: А от анексія, коли ви були ще в Криму, то спілкування, знаходження поряд із військовими, воно якось спливає? Чи часто, взагалі, доводилося спілкуватися, перетинатися з ними, з військовими, з озброєними військовими? І як воно тисне на людину?

Е.С.: З нашими військовими?

І.: Ні, з російськими.

Е.С.: З російськими я взагалі не спілкувалася. Ті, хто саме російські озброєні, які в камуфляжах були, вони ні з ким не спілкувалися. По крайній мірі, зі мною вони не спілкувалися. Їм задаєш питання – вони просто ходять, нібито не чують тебе. А ті, хто так звана «самооборона», які виходили, вони були нібито їм змінили мозок, чи вони не кримські були, чи, може, вони якісь заїжджі були. Тобто вони не розуміли нас взагалі. Це я пам’ятаю, коли було біля Перевального Сімферопольського району, там військова база. Вони стояли щитом, і вони, з одного боку, кажуть, що ми за мір, а з іншого боку, через пів години, коли вже проходять там проукраїнськи налаштовані акції, і вони вже починають сваритися. Пам’ятаю навіть, коли хотів туди зайти поп, для того щоб посвятити, теж вони не пускали його. Тобто самі російські військові, вони не спілкувалися. А «самооборона» така – да, вона спілкувалася, дуже агресивна така.

І.: Самооборона, яка, взагалі, у вас інформація була, зокрема, як у журналістки: це були все-таки місцеві представники, жителі, мешканці чи були і приїжджі?

Е.С.: Я думаю, що були приїжджі. Тому що стільки «казаков» у нас немає в Сімферополі. І навіть коли була акція саме біля будівлі, там 100% заїжджали із Севастополя декілька автобусів. Тому що в нас такий Сімферополь, він дуже такий пасивний. Тому я й не думаю, що вони там всі побігли на референдум. Навіть коли у нас були вибори президента, вони не були такими активними. І та ж акція – я знаю 100%, що їхали автобусами з Севастополя. А звідки там вони, які заїхали/не заїхали – важко дізнатися. Але те, що вони були не сімферопольські, – це 100%.

І.: Зрозуміло. А от якщо сам період переходу від Майдану до цієї анексії, от ваше середовище спілкування, воно в основному однорідне? Про що люди говорили, які думки вони висловлювали, пригадайте, будь ласка.

Як вони ставилися до тих подій? Що вони хотіли? Може, згадаєте.

Е.С.: Ну, мені, може пощастило: в мене мало таких людей, які проросійськи налаштовані. В мене навіть друзів таких немає. Я ніколи не дружила близько з місцевими журналістами. Тому мені, може, пощастило. Про що вони говорили – важко так зразу.

І.: А якщо взяти Євромайдан, як ви думаєте, от на ваш узагальнений погляд, хто більшою мірою відігравав роль, активну роль в цих подіях: це були політики, чи це були громадські діячі, чи просто самі від себе люди? Тобто не громадські організації, а просто громадські діячі як окремі особистості. Хто от першу скрипку грав, кого можна назвати першою скрипкою у Євромайдані кримському?

Е.С.: Ну, це, мабуть, прості люди: це Щекун, Ковальський, Ісмаїлов, які такі одні з перших, які такі росточки. Ну, це не були політики. Це були прості люди, прості громадяни, активісти.

І.: А політики, взагалі, виходили на Євромайдан, чи вони не брали участь?

Е.С.: Політики виходили. Ну, от я ж кажу, з політиків якщо взяти, це Леонід Пілунський, він був депутатом Верховної Ради. Іноді виходив і Рефат Чубаров як голова Меджлісу і депутат Верховної Ради Криму, деякі члени Меджлісу, представники українських активістів, теж були лідери.

І.: А якщо говорити про роль журналістів у тих подіях Євромайдану. Я розумію, що їхнє завдання – це висвітлювати ті події. Але все ж залежало від того, як вони будуть, з якої точки зору будуть висвітлені. Їх можна вважати учасниками Майдану? Чи це транслятори?

Е.С.: Я не знаю. Ну, це нескромно.

І.: Особисто ви.

Е.С.: Ні, не буду казати, що я була учасником акції. Звичайно, я підтримувала євромайданівців. Звичайно, я хотіла допомогти своїм, скажімо, службовим обов’язком цим учасникам акції. Але сказати так – я не знаю. Це буде не дуже скромно.

І.: Ну, участь же буває різною. Може, хто не міг вийти і підтримати.

Е.С.: Ні, були мої колеги, які приходили. Так. Вони саме працювали на «ATRі», і вона є співачкою, співає народні пісні. Тобто не можна сказати, що я прийшла, відпрацювала та все. Ні, були журналісти, які приходили підтримати, постояти.

І.: Зрозуміло. От, взагалі, у нас дуже така проблема з’явилася в нашому проекті, через те що ми не можемо залучити до нього ту кількість кримських татар, яку б хотілося нам записати на інтерв’ю.

Е.С.: Допоможемо (сміється).

І.: Будемо дуже раді. Тому що ми спочатку боялися. Потім…

Е.С.: Ну, звичайно, бояться. Я теж не скажу, що я не боюся. Але точно знаю, що я наразі не заїду до Криму. І тому мені чого боятися? Ну, з одного боку. З іншого боку, звичайно, це ж професія. Ми кожен вибираємо собі, боятися чи не боятися.

І.: Якщо, знову ж таки, якщо так ретроспективно подивитися, вся історія із часів проголошення Незалежності 1991 року і до сьогодення. Майдан – яке місце він займає в цій історії? Ви визначили для себе, думали, міркували, що це була за подія?

Е.С.: Ну, як на мене, Майдан – це є інший етап життя України, де люди змогли вийти та змінити, може, не те, що стовідсотково вони хотіли, але вони змінили життя в Україні.

Це вперше, мабуть, в історії світу, що втікає президент. Так? І це було зроблено завдяки Майдану. Я думаю, що це якийсь новий етап, новий якийсь крок до демократії.

І.: Зараз наростає розчарування, і дехто висловлює думку, можливо, якби Майдану не було, то не було б і анексії, і подальшої війни.

Е.С.: Якщо згадати ці закони, які приймали саме в період Януковича, пам’ятаєте, коли, якщо депутат подумає, що його якийсь там журналіст образив, то він може подати на нього до суду. Це була б Росія № 2, як на мене. І всі ці закони, які приймалися за часів Януковича, вони нічим не відрізнялися саме від Росії. І тому, думаю, що правильно, що був Майдан. Але дуже велика ціна.

І.: А ви, підтримуючи зв’язки зі своїми рідними, спілкуєтеся про ту атмосферу, те середовище, яке зараз в Криму?

Е.С.: Звичайно. Звичайно.

І.: Які відчуття тих людей, які там залишилися? Що вони відчувають? Куди повертаються події? Бо те, що бачиться із материка: так дійсно ми хочемо повернення Криму, але чи це імовірним буде?

Е.С.: Ну, вони всі чекають. Чекають якихось змін. Тому що кожен… Якщо не показує українське телебачення, це не означає, що не можна дивитися інформацію. Звичайно, є ті, хто продовжують за Росію, і наразі становище в Криму не дуже таке добре, скажімо. Там зараз, скажімо, такий 1937 рік, коли не відомо, чи твій сусід, чи твій друг може «настучати», і завтра-післязавтра можуть прийти представники ФСБ. Але вже за два роки, думаю, що вони навчилися і вони пізнають людей, з ким можна спілкуватися, з ким не можна. Але, звичайно, висказувати свої такі думки вони не можуть там зі всіма, але вони проходять, наприклад, на каву і всі говорять. Ілі на скайп виходимо, і вони спілкуються, і питають, що відбувається. Всі чекають якихось змін.

Але, наразі, крім того, що ми часто чуємо, що Крим – це Україна, але ніхто нічого не може зробити поки за два роки. Так, виступає наше керівництво, виступає наші Президент, і МІД (МЗС), вони не забувають про Крим, про кримських татар, про репресії. Це дуже добре, і великий плюс, що не забувають. Тому що іноді ж буває, що взагалі нічого не кажуть про Крим. Наприклад, якісь там виступи, Мінські домовленості, вони кажуть про Донбас. А кримчани кажуть: «А ми що, не частина України?» І, звичайно, їх трошки так тривожить така інформація. Але останнім часом вже і Клімкін, і Порошенко, і інші депутати коли виступають, хоча б 2-3 слова скажуть про Крим, це, звичайно, як бальзам на душу для кримчан, що їх не забули. Але будемо чекати, не знаю. Деякі не вірять, що все повернеться. Вони звикають. Якщо спочатку вони не брали російські паспорта, але деякі зараз беруть. Тому що без паспортів не можна піти до лікаря, щоб він обстежив їх. Тобто такі проблеми є, побутові.

І.: Зрозуміло. От якщо б час зупинився зараз і з того періоду, починаючи із листопада 2013-го і до сьогодні, яка ваша найяскравіша згадка?

Що ви будете, наприклад, своїм дітям через десятиліття розказувати? Що найпомітніше, найпамятніше?

Е.С.: Ой, найпамятніше – це 26 лютого, мабуть. Це коли був такий… 26, 27 лютого. І потім ці перші акції євромайданівські. Ми теж раділи разом з активістами. Це зникнення перших євроманданіців. Це була така тривожна… Тоді було таке відчуття, нібито це не відбувається з нами. Нібито дивишся телевізор, і все, що відбувається, нібито по телевізору показують. Це зникнення, перше вбивство, коли зник Рішат Амєтов 3 березня, а потім його знайшли за день чи за два до референдуму. Це діти, молоді парні, яких знайшли повішеними, до яких журналістів не допускали (саме до родин цих людей, цих парнєй). Зникнення людей, з якими ти спілкувався і дізнаєшся, що їх немає, скажімо так. Ну, може, сподіваємося, що вони всі живі, але ні батьки, ніхто не знає. Ну, це таке, не дуже все-таки яскраве, печальне.

І.: А скажіть, будь ласка, зараз була друга річниця Євромайдану. «ATR» якісь сюжети чи можливо якісь документальні проекти робило для відзначення цієї події?

Е.С.: Ні, в новинах ми висвітлювали всі події, все, що відбувається, але документального фільму не було. Може, це пов’язане з тим, що більшість людей все ж таки залишилися саме в Криму. Я не знаю, скільки відсотків, але дуже мало переїхало саме до Києва. Перша причина – що вони всі бояться, що не зможуть заїхати до Криму. Тому що всі ті, хто працюють у Ленура Іслямова, вони є екстремістами. Тому що в Криму, наскільки я знаю, проти нього відкрито декілька кримінальних справ. І тому мало хто приїхав саме. Тому що були обшуки саме в будинках кримських журналістів, які працювали на «ATR». Деякі з них переїхали. Але такого масштабного фільму – ні, не було. Але були новини, звичайно, казали.

І.: І ми б хотіли, якщо можна, ми записуємо спогади, і, зокрема, в нас є інтерв’ю Ісмаїла Ісмаїлова, потім ми Щекуна записали, Сергія Ковальського. А от чи вдалося вам перевезти хроніку тих подій? Ну, тобто репортажі часів Євромайдану?

Е.С.: Ні, архів звичайно є. Вам потрібен він?

І.: Ну, хотілося б. Тому що ми збираємо архів у себе. Але, окрім спогадів, хотілося б, щоб ще якась хроніка була. Ну, тобто саме з тих подій, з тих акцій.

Е.С.: Добре.

І.: Ну, будемо завершувати.

Е.С.: Я, правда, багато чого не сказала. Мені потрібно подивитися. Якщо щось ще буде, згадаю. Відео потрібно буде вам. Так?

І.: Так. Добре. Дякую.

Е.С.: Дякую вам.

Сеітбуллаєва Ельвіна

Псевдо

Роки життя

1983


Місце народження

-


Місце проживання

м. Київ


Вид діяльності

журналістка


Категорія участі

журналістка


Тема

Революція Гідності, російсько-українська війна, окупація Криму

Дата запису

06.03.2016


Форма запису

відео


Мова оповіді

українська


Інтерв’юер

Привалко Тетяна


Місце запису

м. Київ, Український інститут національної пам'яті


Дозвіл оповідача

повна згода


Фонд №

1


Опис №

4


Одиниця обліку №

43


Фото

Інші відео й аудіо

Документи

Транскрипт


Інтерв'ю з Сеітбуллаєвою Ельвіною, текстова транскрипція

Статистика

.



5

Фондів

157

Інтерв'ю

495

Файлів

Усні свідчення Сеітбуллаєвої Ельвіни про Революцію Гідності, записані 06 березня 2016 року